Столипінська аграрна реформа в Україні

Да­та і місце

Лис­то­пад 1906 – чер­вень 1917 р., 47 гу­берній Росій­ської імперії (з них 9 ук­раїнсь­ких).

Дій­ові осо­би

Пет­ро Ар­кадій­ович Сто­липін (1862–1911; з 1902 р. – грод­ненсь­кий гу­бер­на­тор, у 1903–1906 рр. гу­бер­на­тор Са­ратовсь­кої гу­бернії, з квітня 1906 р. міністр внутрішніх справ, з лип­ня 1906 до 1911 р. го­лова Ра­ди Міністрів, блис­ку­чий ора­тор, ре­фор­ма­тор, про­вадив послідов­ну політи­ку мо­дернізації та зміцнен­ня імперії, успішно при­душив ре­волюцію 1905–1907 рр., 1910 р. ви­дав цир­ку­ляр із за­боро­ною реєстрації то­вариств та ви­дав­ництв «іно­родців», про­вадив політи­ку ру­сифікації, вби­тий у Києві аген­том царсь­кої ох­ранки есе­ром Д. Бог­ро­вим), Сергій Юхи­мович Кри­жановсь­кий (1862–1935 рр., політич­ний діяч, юрист, в 1906–1911 рр. зас­тупник міністра внутрішніх справ, співроз­робник біль­шості за­конів Сто­липіна, з 1919 р. в еміграції).

Пе­реду­мови ре­фор­ми

Го­лов­ною проб­ле­мою се­лянс­тва Росій­ської імперії і зок­ре­ма ук­раїнсь­ких гу­берній у XIX – на по­чат­ку XX ст. бу­ло аг­рарне пе­рена­селен­ня (і подрібнен­ня зе­мель­них наділів з кож­ним но­вим по­колінням се­лян), низь­ка ефек­тивність се­лянсь­кої праці на землі (ініціати­ву се­ляни­на зв’язу­вала на­явність гро­мадо­вого зем­ле­корис­ту­ван­ня, тра­дицій­на се­лянсь­ка мен­тальність). У євро­пей­ських країнах пи­тан­ня вирішу­вало­ся шля­хом пе­рет­во­рен­ня се­лян на фер­мерів, орієнто­ваних на ри­нок, і ур­банізацією, тоб­то пе­ресе­лен­ням знач­ної кіль­кості се­лян до міст. Ре­фор­ма 1861 р. приз­ве­ла до швид­ко­го роз­ша­руван­ня се­лянс­тва. Бідність ос­новної ма­си се­лян імперії, не­виз­нання ни­ми прав поміщиків на зем­лю приз­во­дила до ви­соко­го ре­волюцій­но­го по­тенціалу се­лянс­тва (що ста­нови­ло аб­со­лют­ну більшість на­селен­ня країни). От­же, вирішен­ня аг­рарної проб­ле­ми ма­ло не ли­ше еко­номічне (підви­щити при­бут­ковість се­лянсь­ких гос­по­дарств, доб­ро­бут се­лян), але й пря­ме політич­не зна­чен­ня.

Хід події

Ос­новни­ми за­коно­дав­чи­ми ак­та­ми ре­фор­ми бу­ли царсь­кий указ 22 лис­то­пада 1906 р. «Про до­пов­нення де­яких пос­та­нов чин­них за­конів, які сто­су­ють­ся се­лянсь­ко­го зем­ле­володіння і зем­ле­корис­ту­ван­ня» і ух­ва­лений на й­ого підставі III Дер­жавною ду­мою за­кон від 27 чер­вня 1910 р. За ци­ми за­кона­ми ска­сову­вали­ся обов’яз­кові фор­ми зе­мель­ної гро­мади, кож­но­му се­ляни­нові на­дава­лося пра­во вий­ти з неї та виділи­ти свою зем­лю у пов­ну власність. Він мав та­кож пра­во ви­мага­ти виділен­ня землі в рам­ках од­но­го ма­сиву – відру­бу, до яко­го міг приєдна­ти свою са­диб­ну зем­лю і пе­ренес­ти сю­ди будівлі, ут­во­рю­ючи хутір. Се­ляни мог­ли ко­рис­ту­вати­ся до­помо­гою Се­лянсь­ко­го по­земель­но­го бан­ку, й­ому на­дава­лася ак­тивна аг­ро­номічна до­помо­га: се­лян сти­мулю­вали до купівлі поміщиць­ких зе­мель на піль­го­вих умо­вах, до зап­ро­вад­ження но­вих ме­тодів об­робки землі, ліквідації че­рез­смуж­жя, всіля­ко підтри­мував­ся ко­опе­ратив­ний рух на селі. Ос­таннім «акор­дом» ре­фор­ми став за­кон від 11 чер­вня 1911 р. про зем­ле­устрій, який вста­нов­лю­вав по­рядок праці гу­бернсь­ких, повіто­вих і во­лос­них зем­левпо­ряд­них комісій, ство­рених ще 17 бе­рез­ня 1906 р., за­кон закріпив курс на ство­рен­ня ху­торів і відрубів.

Про­веден­ня ре­фор­ми в Ук­раїні ма­ло свою спе­цифіку. Че­рез нез­начну по­ширеність гро­мади на Пра­вобе­режжі та Ліво­бережжі (крім Харківсь­кої гу­бернії) тут найбіль­шої по­пуляр­ності на­був вихід се­лян на ху­тори і відру­би. Щоб змен­ши­ти аг­рарне пе­рена­селен­ня, уряд Сто­липіна підтри­мував еміграцію се­лян з ма­лозе­мель­них гу­берній (зок­ре­ма, ук­раїнсь­ких) за Урал. У 1906–1913 рр. з 9 ук­раїнсь­ких гу­берній виїха­ло 1,2 млн се­лян, щоп­равда, че­рез по­гану ор­ганізацію про­цесу пе­ресе­лен­ня близь­ко чверті ць­ого чис­ла зго­дом по­вер­ну­лися.

Наслідки події

Внаслідок ре­фор­ми близь­ко 1/4 дворів в Ук­раїні, що вхо­дили до зе­мель­них гро­мад, вий­шли з них, в Пол­тавській та гу­берніях Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни май­же вся зем­ля, якою ко­рис­ту­валось се­лянс­тво, пе­рей­шла у при­ват­ну власність, осо­бис­те при­ват­не зем­ле­володіння по­чало пе­рева­жати у Чернігівській гу­бернії, а у Таврій­ській, Хер­сонській, Ка­тери­нос­лавській і Харківській во­но охоп­лю­вало близь­ко по­лови­ни всіх дворів. З 1907 до 1911 р. в Ук­раїні вий­шли на відру­би і ху­тори 225 500 гос­по­дарів, які во­лоділи 1,8 млн де­сятин землі. Найінтен­сивніше зрос­та­ли хутірські й відрубні гос­по­дарс­тва у сте­пових гу­берніях і на Во­лині. За період своєї діяль­ності зе­мельні комісії впо­ряд­ку­вали у 9 ук­раїнсь­ких гу­берніях близь­ко 0,5 млн гос­по­дарств з 3,7 млн де­сятин, зрос­ли вро­жайність і вартість се­лянсь­ких гос­по­дарств.

У ру­ках се­лянс­тва опи­нило­ся 65 \% усієї землі, про­те в Ук­раїні й на­далі існу­вало аг­рарне пе­рена­селен­ня, що ста­ло однією з при­чин ре­волюцій­но­го ви­буху 1917 р. Од­нак більшість істо­риків підкрес­лю­ють найбіль­шу успішність ре­фор­ми са­ме в ук­раїнсь­ких гу­берніях імперії.

Істо­рич­на пам’ять

Ре­фор­ма бу­ла різко роз­кри­тико­вана росій­ськи­ми й ук­раїнсь­ки­ми ліви­ми, зок­ре­ма В. Леніним, ад­же во­на за умо­ви на­леж­но­го за­пасу ча­су мог­ла ви­бити ґрунт з-під ніг їхньої ре­волюцій­ної про­паган­ди на селі. Сь­огодні – доб­ре зна­на в Ук­раїні та Росії подія зав­дя­ки публікаціям у пресі, те­леба­чен­ню, де ре­фор­ма нерідко роз­гля­даєть­ся як істо­рика­ми, так і лю­бите­лями історії як «зо­лотий шанс», що міг би вря­тува­ти імперію від ре­волюцій­них пот­рясінь. Вод­но­час зав­дя­ки стійкій і в ціло­му зас­лу­женій ре­путації ук­раїно­фоба і послідов­но­го ру­сифіка­тора пос­тать ініціато­ра ре­фор­ми є да­леко не най­по­пулярнішою в ук­раїнсь­ко­му патріотич­но­му се­редо­вищі. У 2000-х рр. у Москві, Пе­тер­бурзі та Са­ратові Сто­липіну вста­нов­ле­но пам’ят­ни­ки, зас­но­вано дер­жавну премію й­ого імені для еко­номістів, ви­пуще­но кінофільм і ювілей­ну мо­нету. Ще 1913 р. бу­ло спо­руд­же­но пам’ят­ник Сто­липіну в Києві, 1917 р. зни­щено. 2012 р. Міністерс­тво куль­ту­ри Росії зап­ро­пону­вало по­дару­вати Ук­раїні но­вий пам’ят­ник, що бу­ло розціне­но як про­вокація. У Києві існує ме­моріаль­на дош­ка на честь Стоzxлипіна.