Люблінська унія

Да­та і місце

1 лип­ня 1569 р., ка­фед­раль­ний со­бор міста Люблін (центр воєводс­тва, Півден­на Поль­ща). Зат­вер­дже­на ко­ролем 3 лип­ня.

Дій­ові осо­би

Ко­роль Польщі і ве­ликий князь Лит­ви Сигізмунд II Ав­густ (1520–1572; ос­танній Ягел­лон на поль­сько­му і ли­товсь­ко­му прес­то­лах, ук­лав Віленсь­ку унію з Ліфляндією 1561 р., роз­по­чав вій­ну з Мос­ковсь­кою дер­жа­вою, ук­лав пер­ший реєстр ук­раїнсь­ких ко­заків, пок­ро­витель мис­тецтв і при­хиль­ник релігій­ної то­леран­тності); поль­ські діячі Станіслав Чар­нковсь­кий (1526–1602; ве­ликий ко­рон­ний ре­ферен­дар, мар­ша­лок поль­сько­го сей­му 1569 р., дип­ло­мат); Філіп Паднєвсь­кий (1510–1572; підкан­цлер ко­рон­ний у 1559–1562 рр., єпис­коп краківсь­кий у 1562–1572 рр., сек­ре­тар ве­ликий ко­рон­ний з 1557 р., ви­дат­ний поль­ський політик, цер­ковний діяч, ме­ценат, ре­дак­тор ак­та про Люблінсь­ку унію).

Ли­товські маг­на­ти Ян Гієронім Ход­ке­вич (1537–1579; у 1566–1578 рр. геть­ман Ліфляндії, во­ював про­ти Мос­ковії та Швеції, кальвініст, зго­дом ка­толик); Ми­колай Кішка (1524–1587; підча­ший ве­ликий ли­товсь­кий, ста­рос­та бель­ський, з 1569 р. воєво­да підлясь­кий, при­хиль­ник поль­сько-ли­товсь­ко­го збли­жен­ня); Домінік Пац (бл. 1525–1579; 1569 р. вітебсь­кий каш­те­лян, у 1571–1579 рр. смо­ленсь­кий каш­те­лян); князь Ми­кола Рад­зивілл Ру­дий (1512–1584; у 1566–1579 рр. воєво­да віленсь­кий, у 1553–1566 та 1577–1584 рр. ве­ликий геть­ман ли­товсь­кий, у 1566–1579 рр. ве­ликий кан­цлер ли­товсь­кий, суп­ро­тив­ник унії, кальвініст); й­ого син, вже ус­лавле­ний мо­лодий воїн Криш­тоф Ми­кола Рад­зивілл Пе­рун (1547–1603; край­чий ли­товсь­кий у 1567–1569 рр., підча­ший ли­товсь­кий у 1569–1579 рр., поль­ний геть­ман ли­товсь­кий у 1572–1589 рр., каш­те­лян троксь­кий у 1579–1584 рр., підкан­цлер ли­товсь­кий у 1579–1585 рр., воєво­да віленсь­кий з 1584 р., ве­ликий геть­ман ли­товсь­кий з 1589 р.); Ос­тафій Во­лович (бл. 1520–1587; з пра­вос­лавно­го ро­ду, ви­дат­ний ли­товсь­кий діяч, дип­ло­мат, у 1579–1587 рр. ве­ликий кан­цлер ли­товсь­кий, при­хиль­ник про­тес­тантиз­му і суп­ро­тив­ник унії з Поль­щею).

Руські князі Ва­силь-Кос­тянтин Ос­трозь­кий (1526–1608; най­ба­гат­ший і най­впли­вовіший русь­кий маг­нат, з 1550 р. мар­ша­лок земсь­кий во­линсь­кий, з 1559 р. воєво­да київсь­кий, пок­ро­витель пра­вос­лав’я і ук­раїнсь­кої куль­ту­ри, спо­чат­ку при­хиль­ник, а зго­дом суп­ро­тив­ник Брестсь­кої цер­ковної унії); Ро­ман Сан­гушко (1537–1571; ус­лавле­ний пе­ремо­гами над та­тара­ми і мос­ковсь­ким вій­ськом пол­ко­водець, з 1566 р. воєво­да брац­лавсь­кий, один із не­багать­ох князів Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го, що од­ра­зу підпи­сав акт про унію в Любліні); Сте­фан Зба­разь­кий (1518–1585; во­ево­да вітебсь­кий у 1555–1564 рр., каш­те­лян троксь­кий у 1564–1566 рр., воєво­да троксь­кий у 1566–1585 рр., успішно во­ював про­ти Мос­ковії, спо­чат­ку суп­ро­тив­ник, зго­дом при­хиль­ник унії з Поль­щею).

Пе­реду­мови події

Із часів Кревсь­кої унії Поль­ща і Лит­ва час­то бу­вали поєднані осо­бою од­но­го пра­вите­ля, кот­рий був вод­но­час ко­ролем Польщі і ве­ликим кня­зем Лит­ви (це підтвер­джу­вала ціла низ­ка уній XV ст.). Про­те по­даль­ше збли­жен­ня дер­жав, про­дик­то­ване пев­ни­ми ге­ополітич­ни­ми інте­реса­ми, зустріча­ло за­пек­лий опір ли­товсь­кої знаті, кот­ра не­безпідстав­но по­бо­юва­лася втра­тити ли­товсь­ку дер­жавність. Ли­товські во­лодіння в Ук­раїні та Біло­русі бу­ли ду­же при­ваб­ли­вими для поль­ських маг­натів, які не ма­ли пра­ва ку­пува­ти землі на те­ренах Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го. Вод­но­час ли­товсь­ка і русь­ка шлях­та праг­ну­ла до­мог­ти­ся прав поль­ської шлях­ти, аби урівня­тися з ли­товсь­ки­ми і русь­ки­ми маг­на­тами (кня­зями і па­нами). Ос­та­точ­ним пош­товхом до унії став вступ Лит­ви 1561 р. до Лівонсь­кої вій­ни з Мос­ковсь­кою дер­жа­вою (Лит­ва взя­ла під свою про­текцію Лівонсь­кий ор­ден, роз­би­тий ца­рем Іва­ном IV Гроз­ним). Поп­ри певні по­чат­кові успіхи Лит­ва сто­яла пе­ред пер­спек­ти­вою вій­сько­вої ка­тас­тро­фи, і її ліде­ри виріши­ли по­руши­ти пи­тан­ня про дер­жавне об’єднан­ня з Поль­щею на за­садах рівності й дот­ри­ман­ня всіх прав Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го. 10 січня 1569 р. у Любліні бу­ло скли­кано об’єднав­чий сейм. Ли­товсь­ка де­легація, очо­люва­на Ми­колою «Ру­дим» Рад­зивіллом, на­поля­гала на ве­ликих пра­вах для Лит­ви, поль­ська сто­рона відсто­юва­ла про­ект Паднєвсь­ко­го, який пе­ред­ба­чав сим­волічне і ре­аль­не доміну­ван­ня Польщі. У ході об­го­ворен­ня на знак про­тес­ту 1 бе­рез­ня більшість ли­товсь­ких маг­натів за­лиши­ли Люблін, сподіва­ючись на зрив сей­му. Про­те ко­роль Сигізмунд II Ав­густ і поль­ські маг­на­ти звер­ну­лися до ли­товсь­кої і русь­кої шлях­ти й кіль­кох русь­ких маг­натів, що по­годи­лися на унію за умов на­дан­ня шляхті Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го прав поль­ської шлях­ти, а маг­на­там – мож­ли­вості обій­ма­ти й на­далі по­сади в русь­ких зем­лях без особ­ли­вих змін їх внутрішнь­ого ус­трою. Ко­роль своїм універ­са­лом у бе­резні 1569 р. приєднав до Поль­сько­го ко­ролівства Підлясь­ке і Во­линсь­ке воєводс­тва. Ли­товці (яких те­пер очо­лив Я. Ход­ке­вич) по­вер­ну­лися на сейм, про­те вже бу­ло пізно – у них за спи­ною Сигізмунд до­мовив­ся із русь­ки­ми маг­на­тами та шлях­тою і в травні приєднав до Польщі ще й Поділля (Брац­лавщи­ну) та Київщи­ну. Литві з її «русь­ких» во­лодінь за­лиши­лися ли­ше біло­руські землі та Бе­рес­тей­щи­на. У такій си­ту­ації ли­товсь­ка знать бу­ла зму­шена ря­тува­ти реш­тки ли­товсь­ких во­лодінь.

Хід події

Унія бу­ла по­передньо підпи­сана 28 чер­вня, схва­лена де­пута­тами поль­сько­го і ли­товсь­ко­го сеймів 1 лип­ня 1569 р. Обидві дер­жа­ви об’єдну­вали­ся в єди­ну Річ Пос­по­литу (пе­рек­лад ла­тинсь­ко­го терміна «Рес­публіка») Обох На­родів. Пе­ред­ба­чало­ся, що її очо­люва­тиме ви­бор­ний ко­роль, який ти­тулу­вав­ся «ко­ролем поль­ським і ве­ликим кня­зем ли­товсь­ким». Ко­рону­вав­ся він у Кра­кові. Унія пе­ред­ба­чала спіль­ний дво­палат­ний «валь­ний» сейм, а до­гово­ри з іно­зем­ни­ми дер­жа­вами ма­ли ук­ла­датись від імені Речі Пос­по­литої. Па­ни обох дер­жав діста­вали пра­во на во­лодіння маєтка­ми на всій те­риторії Речі Пос­по­литої. Митні кор­до­ни ліквідо­вува­лися, у дер­жаві уніфіку­вала­ся мо­нет­на сис­те­ма (про­те ос­новна мо­нета – срібний гріш – і на­далі був ос­но­вою двох різних гро­шових оди­ниць – поль­сько­го зло­того і ко­пи ли­товсь­ких гро­шей). За Лит­вою зберіга­лася ав­то­номія у виг­ляді влас­но­го пра­ва й су­ду, адміністрації, вій­ська, скар­бниці й дер­жавної мо­ви (русь­кої до 1697 р.). Ок­ре­мими за­лиша­лись де­які оз­на­ки дер­жа­ви (пе­чат­ка, герб, за­кони – 1588 р. для уз­годжен­ня з поль­ським пра­вом бу­ло ух­ва­лено но­вий 3-й Ли­товсь­кий ста­тут). Ук­раїнські землі, що вхо­дили до скла­ду Польщі, бу­ли поділені на Поділь­ське, Брац­лавсь­ке, Белзь­ке, Русь­ке, Во­линсь­ке та Київсь­ке воєводс­тва (1618 р. до них до­дасть­ся ще Чернігівсь­ке). Воєводс­тва поділя­лися на повіти (ста­рос­тва). Для Во­линсь­ко­го, Брац­лавсь­ко­го і Київсь­ко­го воєводств бу­ло збе­реже­но дію Ли­товсь­ко­го ста­туту й ста­ро­ук­раїнсь­кої мо­ви в діло­водстві.

Наслідки події

Наслідки події не­од­нозначні для всіх трь­ох ком­по­нентів но­вої дер­жа­ви (Польщі, Лит­ви, Русі). Для Польщі це був без­сумнівний зовнішнь­ополітич­ний успіх, кот­рий зро­бив її ліде­ром у новій, найбільшій у Європі дер­жаві. Про­те закріплен­ня ве­личез­них прав шлях­ти кош­том прав інших станів і ко­роля зреш­тою приз­ве­ли до за­непа­ду дер­жа­ви. Для Лит­ви це був по­чаток кінця ли­товсь­кої мо­гут­ності, те­пер ли­товці ма­ли постій­но відсто­юва­ти свою дер­жавність у складі Речі Пос­по­литої. Для Русі-Ук­раїни (яка ви­яви­лася «треть­ою зай­вою» в Речі Пос­по­литій Обох На­родів) спо­чат­ку зміни бу­ли нез­начні (що бу­ло чітко зафіксо­вано в акті про унію), про­те в міру ви­миран­ня ста­рих кня­жих родів, пе­рехо­ду вцілілих пред­став­ників ви­щого про­шар­ку еліти в ка­толиц­тво чи унію куль­тур­ний роз­рив між ни­ми та їхніми підда­ними ста­вав де­далі відчутнішим, поль­ська ек­спансія на ук­раїнські землі ста­вала все ре­альнішою, що зреш­тою спри­чини­ло ко­заць­ко-поль­ське, ка­толиць­ко-пра­вос­лавне, зго­дом русь­ко-поль­ське про­тис­то­ян­ня в ме­жах єди­ної Речі Пос­по­литої, а в да­леко­му наслідку і за­гибель цієї дер­жа­ви.

Істо­рич­на пам’ять

У Любліні в XIX ст. бу­ло вста­нов­ле­но пам’ят­ник унії, 1869 р. у Ль­вові на Ви­соко­му зам­ку бу­ло спо­руд­же­но кур­ган на честь події, їй прис­вя­чено відо­му кар­ти­ну Я. Ма­тей­ка (1869 р.). В Ук­раїні, Біло­русі, Литві домінує знач­но стри­маніша оцінка здо­бутків унії і навіть вель­ми кри­тич­не став­лення до неї.