Бої під Білою Церквою і Білоцерківський мир

Да­та і місце

23–25 ве­рес­ня, мир – 28 ве­рес­ня 1651 р., око­лиці Білої Цер­кви, сь­огодні – Київсь­ка об­ласть.

Дій­ові осо­би

Бог­дан Хмель­ниць­кий, Іван Ви­говсь­кий, на чолі поль­сько­го вій­ська сто­яли Ми­колай По­тоць­кий, Мар­тин Ка­линовсь­кий, Єремія Ви­шевець­кий, ли­товсь­ке вій­сько очо­лював Януш Рад­зивілл (1612–1655; досвідче­ний воєна­чаль­ник, брав участь у Смо­ленській війні 1632–1634 рр., ста­рос­та жмудсь­кий, з 1646 р. поль­ний геть­ман ли­товсь­кий, у май­бутнь­ому пе­ремо­жець у другій битві під Лоєвом 1651 р., го­лов­но­коман­ду­вач у важкій війні з Мос­квою в 1654–1655 рр., ак­тивний учас­ник бо­роть­би за не­залежність Лит­ви та ініціатор Кей­дансь­кої уго­ди зі Швецією 1655 р.).

Пе­реду­мови події

Після пе­ремо­ги під Бе­рес­течком знач­на час­ти­на поль­сько­го вій­ська (особ­ли­во підрозділи пос­по­лито­го ру­шен­ня) розій­шла­ся по домівках, вва­жа­ючи, що пе­ремо­гу над Хмель­ниць­ким уже за­без­пе­чено. На­томість ко­заць­кий геть­ман зумів зібра­ти но­ве вій­сько зі вцілілих під Бе­рес­течком полків, зак­ли­кав на до­помо­гу но­гай­ських та­тар і на осінь 1651 р. мав на Київщині до 25–30 тис. ко­заків і та­тар (про­ти 20 тис. ко­рон­но­го і 4–5 тис. ли­товсь­ко­го вій­ська плюс невідо­ма кількість зброй­них слуг). На до­лю ли­товців 1651 р. ви­пав чи­малий успіх у Другій битві під Лоєвом, де Рад­зивілл зумів роз­би­ти ко­заць­ко­го пол­ковни­ка Не­бабу. Ли­товці зай­ня­ли Київ, кот­рий у ре­зуль­таті силь­но пос­траж­дав від по­жежі.

Хід події

23–25 ве­рес­ня 1651 р. відбу­лася бит­ва (вірніше, низ­ка боїв) під Білою Цер­квою, в кот­рих Рад­зивілл потіснив де­які пол­ки Хмель­ниць­ко­го, але по­чат­ко­вий успіх не був підтри­маний ви­мота­ним у кам­панії 1651 р. ко­рон­ним вій­ськом, кот­ре страж­да­ло від ди­зен­терії та за­непа­ду ду­ху. Ли­товсь­ко­го геть­ма­на навіть зви­нува­тили й­ого поль­ські ко­леги в ба­жанні здо­бути вій­сько­ву сла­ву замість дов­го­очіку­вано­го ми­ру в країні. У ре­зуль­таті бой­ові дії згас­ли без ви­яв­лення яв­но­го пе­ремож­ця, і 28 ве­рес­ня бу­ло ук­ла­дено Біло­церківсь­кий мир. За й­ого стат­тя­ми шляхті по­вер­та­лися маєтки у Київсь­ко­му, Брац­лавсь­ко­му і Чернігівсь­ко­му воєводс­твах; те­риторія, підвлад­на Хмель­ниць­ко­му, об­ме­жува­лася ли­ше Київсь­ким воєводс­твом; реєстро­ве ко­заць­ке вій­сько ско­рочу­вало­ся з 40 до 20 тис. осіб; геть­ман був поз­бавле­ний пра­ва ма­ти відно­сини з іно­зем­ни­ми дер­жа­вами і по­винен був розірва­ти со­юз з Кримсь­ким ханс­твом, відіслав­ши та­тарські за­гони.

Наслідки події

Не­вигідний для ко­заць­кої сто­рони мир та спро­воко­вану ним кри­зу дер­жа­ви Хмель­ниць­ко­го (на підпи­санні ми­ру поль­ські коміса­ри, Хмель­ниць­кий і Ви­говсь­кий ледь не за­гину­ли від рук влас­них збун­то­ваних ко­заків) важ­ко наз­ва­ти успіхом геть­ма­на, про­те ці вип­ро­буван­ня ко­заць­ка дер­жа­ва все ж вит­ри­мала: пов­стан­ня ко­заків Хмель­ниць­кий при­душив, свій ав­то­ритет нев­довзі відно­вив, по­ложен­ня ми­ру в ціло­му не ви­кону­вали­ся. З поль­сько­го бо­ку мир не був ра­тифіко­ваний сей­мом – про­цес бу­ло зірва­но зав­дя­ки пер­шо­му в історії Речі Пос­по­литої зас­то­суван­ню пра­ва liberum veto (віль­но­го ве­то) з бо­ку політич­них кіл, на­лаш­то­ваних на до­сяг­нення пов­ної пе­ремо­ги над «хлопс­твом». Мир ви­явив­ся нестій­кою ко­рот­кою пе­редиш­кою у війні. Хмель­ниць­кий на­лаго­див тісніші дип­ло­матичні кон­такти з Ос­мансь­кою імперією (на дум­ку де­яких істо­риків – аж до прий­нят­тя фор­маль­ної ос­мансь­кої про­текції).

Істо­рич­на пам’ять

Відо­ма в Ук­раїні (з підруч­ників, пре­си) подія, яка, од­нак, не є об’єктом для ши­роко­го відзна­чан­ня річниць. Побіжно зга­дана в тво­рах на те­му Хмель­нич­чи­ни (ро­мани М. Ста­риць­ко­го, по­ема «Бе­рес­течко» Л. Кос­тенко то­що).