Заснування Хортицького замку Д. Вишневецьким

 Да­та і місце

1552 (або 1553) – 1556 рр., острів Ма­ла Хор­ти­ця (нині острів Бай­да поб­ли­зу ос­тро­ва Хор­ти­ця на Дніпрі, те­риторія міста За­поріжжя).

Дій­ові осо­би

Князь Дмит­ро Іва­нович Виш­не­вець­кий (1517–1563; з Ге­диміно­вичів, лю­дина з бур­хли­вою біог­рафією, у 1550-х рр. ста­рос­та канівсь­кий і чер­кась­кий, ор­ганіза­тор ко­заць­ких за­гонів, у 1558–1561 рр. ва­сал Іва­на Гроз­но­го, нев­томний бо­рець про­ти ос­манів у При­чор­но­мор’ї, зго­дом зно­ву ли­товсь­кий уря­довець, пре­тен­дент на мол­давсь­кий кня­жий стіл, ле­ген­дарний ко­зак Бай­да у ко­заць­ких ду­мах).

Пе­реду­мови події

Ідею зас­ну­вати на од­но­му з ос­тровів Дніпра за­мок із постій­ним гарнізо­ном для ве­ден­ня да­лекої розвідки що­до кримсь­ких і но­гай­ських та­тар з ме­тою раннь­ого оповіщен­ня про їхні по­ходи по ясир і зри­ву пе­реп­рав на зруч­но­му Кічкась­ко­му пе­релазі че­рез Дніпро вис­ловлю­вали декіль­ка ви­дат­них річпос­по­литсь­ких при­кор­донних воєна­чаль­ників XVI ст., се­ред них Пред­слав Лян­цко­ронсь­кий і Євстафій Даш­ке­вич. Про­те не­бажан­ня ли­товсь­кої вла­ди псу­вати і без то­го неп­рості відно­сини з Кри­мом і сю­зере­ном ха­на – сул­та­ном Ос­мансь­кої імперії, а та­кож не­бажан­ня маг­натів іти на до­дат­кові фінан­сові вит­ра­ти зад­ля ут­ри­ман­ня гарнізо­ну не да­вали змо­ги здій­сни­ти ці пла­ни. Князь Дмит­ро Виш­не­вець­кий, мо­лодий, аван­тюрний, не­бага­тий арис­тократ із Во­лині, довів-та­ки цю ідею до ре­аль­но­го втілен­ня, діючи напівофіцій­но.

Хід події

На по­чат­ку 1553 р. Дмит­ро Виш­не­вець­кий на власні кош­ти роз­по­чав будівниц­тво фор­теці та верфі на ос­трові Ма­ла Хор­ти­ця, мобілізу­вав­ши канівсь­ких і чер­кась­ких міщан і ко­заків. Князь діяв на свій страх і ри­зик – ве­ликий князь ли­товсь­кий Сигізмунд II Ав­густ не хотів псу­вати відно­сини з кримсь­ким ха­ном Дев­лет-Гіреєм і сул­та­ном Су­лей­ма­ном I Ка­нуні. Про­те влітку 1553 р. Виш­не­вець­кий зро­бив див­ний учи­нок – пе­рей­шов на півро­ку на ту­рець­ку служ­бу, й­мовірно, по­бував­ши в Стам­булі «з усією своєю ро­тою» (тоб­то не­вели­ким при­ват­ним вій­ськом). Ця «ту­рець­ка служ­ба» кня­зя ду­же стур­бу­вала Сигізмун­да Ав­густа, і во­на ж зго­дом приз­ве­ла Бай­ду до трагічної за­гибелі як «зрад­ни­ка» ос­манів. По­вер­нувшись во­сени то­го ж ро­ку на Ма­лу Хор­ти­цю, князь про­дов­жив будівниц­тво зам­ку, про­ти чо­го різко про­тес­ту­вав у своїх лис­тах до ве­лико­го ли­товсь­ко­го кня­зя кримсь­кий хан. Хор­тиць­кий за­мок бу­дував­ся з відо­ма офіцій­ної ли­товсь­кої вла­ди – щоп­равда, Сигізмунд Ав­густ, вип­равдо­ву­ючись пе­ред кримсь­ким ха­ном Дев­лет-Гіреєм, ствер­джу­вав, що Виш­не­вець­кий «пе­реви­щив служ­бові пов­но­важен­ня», ад­же й­ого бу­ло пос­ла­но на ниж­ню течію Дніпра для ор­ганізації тут сте­пової сто­рожі, а не для ство­рен­ня ба­зи для по­ходів на ханс­тво. Ре­аль­ної до­помо­ги (гро­шима, людь­ми) Бай­да, щоп­равда, не от­ри­мав. Але істо­рики не схильні довіря­ти ко­ролю – він прос­то не хотів, аби спра­ва Хор­тиць­ко­го зам­ку бу­ла ви­корис­та­на та­тара­ми як привід для серії ве­ликих набігів на й­ого землі (дрібна при­кор­донна вій­на тут ніко­ли не при­пиня­лась і ста­ла май­же нор­мою). То­му Сигізмунд на­магав­ся пе­реко­нати сво­го кримсь­ко­го «ко­легу», що за­мок на Хор­тиці вигідний і са­мому Кримсь­ко­му ханс­тву – він за­важа­тиме за­порозь­ким ко­закам гра­бува­ти та­тарські міста і купців. Але Дев­лет-Гірей ро­зумів, у чо­му тут спра­ва, і в січні 1557 р. прий­шов з ве­ликим вій­ськом ви­бива­ти Виш­не­вець­ко­го з Хор­тиці (річка Дніпро за­мер­зла, і та­тари діста­лися Хор­тиці по кризі). За осо­бис­тим зізнан­ням кня­зя, й­ого скром­ний де­рев’яно-зем­ля­ний за­мок вит­ри­мав 24-ден­ну об­ло­гу, при­чому сам Дмит­ро ке­рував обо­роною і брав участь у бо­ях, стріля­ючи в та­тар, що лізли на прис­туп, із лу­ка (не­дарем­но на відо­мому пор­треті Дмит­ро Виш­не­вець­кий зоб­ра­жений са­ме з ту­гим ту­рець­ким лу­ком і стріла­ми, а в пісні про Бай­ду го­лов­ний ге­рой теж із лу­ка зас­тре­лив сул­та­на, й­ого дру­жину і донь­ку – ле­ген­да, яка мо­же ма­ти підґрун­тям усім відо­му стрілець­ку май­стерність кня­зя Виш­не­вець­ко­го). Відби­тися до­помог­ли Виш­не­вець­ко­му і тро­фейні ту­рецькі гар­ма­ти: за три місяці до об­ло­ги, у жовтні 1556 р., він нес­подіва­но на­пав на та­тарсь­ку фор­те­цю Іслам-Кер­мен у по­низзі Дніпра, взяв її і вивіз звідти гар­ма­ти для укріплен­ня сво­го зам­ку (ма­буть, са­ме цей на­пад і став ос­таннь­ою крап­ли­ною, яка пе­репов­ни­ла ча­шу терпіння Дев­лет-Гірея). Князь Виш­не­вець­кий ро­зумів, що хан, осо­ром­ле­ний по­раз­кою, ще по­вер­неть­ся, і то­му про­сив у ко­роля гар­ма­ти й підкріплен­ня. Але обе­реж­ний Сигізмунд Ав­густ не хотів, аби «че­рез Виш­не­вець­ко­го» роз­по­чала­ся вій­на з Кри­мом (дя­ку­ючи на сло­вах за ге­роїзм, ко­роль не на­дав ре­аль­ної до­помо­ги і ць­ого ра­зу), і князь Дмит­ро за­лишив­ся на­одинці з грізним во­рогом, з кот­рим мож­ли­вості ком­промісу бу­ли ви­чер­пані. За та­ких умов се­реднь­овічний ва­сал мав пра­во по­шука­ти собі та­кого сю­зере­на, який за­хищав би й­ого. Са­ме це і зро­бив Виш­не­вець­кий – звер­нувся до во­лода­ря Мос­ковсь­кої дер­жа­ви Іва­на Гроз­но­го.

Че­рез царсь­ких пос­ланців Виш­не­вець­кий пе­редав Іва­ну Гроз­но­му лист, де й­шло­ся про й­ого ба­жан­ня слу­жити ца­реві. Швид­ше за все, Виш­не­вець­кий «зас­тра­хував­ся» на ви­падок чер­го­вого погіршен­ня відно­син із Сигізмун­дом-Ав­густом. Як ви­яви­лося, він зро­бив це не­дарем­но. Ад­же нап­рикінці літа 1557 р. хан Дев­лет-Гірей зно­ву з’явив­ся під стіна­ми фор­теці кня­зя Дмит­ра на Хор­тиці. Гірше то­го – ць­ого ра­зу сул­тан на­дав й­ому до­помо­гу у виг­ляді ту­рець­кої фло­тилії та до­поміжно­го во­лось­ко­го вій­ська. Але й та­ка по­туж­на си­ла не змог­ла взя­ти за­мок Виш­не­вець­ко­го прис­ту­пом. Князь роз­пачли­во відби­вав­ся, по­ки був провіант і боєпри­паси. Потім ко­заки Виш­не­вець­ко­го по­чали за­лиша­ти сво­го ко­ман­ду­вача, тіка­ючи Дніпром на чов­нах. Сам Виш­не­вець­кий, не ба­жа­ючи зда­вати­ся на сумнівну лас­ку пе­ремож­ця, вис­лизнув із фор­теці з реш­тка­ми гарнізо­ну і по­чав го­тува­ти до обо­рони Чер­ка­си. Але тур­ки і та­тари, зруй­ну­вав­ши за­мок на Хор­тиці, по­вер­ну­лися на по­низ­зя Дніпра, і князь от­ри­мав ба­жаний пе­репо­чинок. Мож­ли­во, Дмит­ро Виш­не­вець­кий не най­кра­щими сло­вами зга­дував ко­роля, що по­кинув сво­го ва­сала нап­ризво­ляще. Спра­ва тут бу­ла не стіль­ки в осо­бис­тих сто­сун­ках Ягел­ло­на і Ко­рибу­тови­ча, скіль­ки в ге­ополітиці – Поль­сько-Ли­товсь­ка дер­жа­ва го­тува­лася до мож­ли­вого зброй­но­го про­тис­то­ян­ня з Мос­ковсь­ким царс­твом че­рез во­лодіння Лівонсь­ко­го ор­де­ну, і Сигізмун­ду-Ав­густу був кон­че потрібен не прос­то спокій на півден­но­му кор­доні, а навіть со­юз із Кри­мом. Виш­не­вець­кий же ви­явив­ся та­кою собі «кісткою в горлі» як для ко­роля, так і для ха­на з сул­та­ном. То­му князь Дмит­ро цілком міг роз­гля­дати події пізнь­ого літа 1557 р. як спро­бу й­ого «підста­вити». Інша річ, що особ­ли­вих «ком­плексів» з при­воду зміни сю­зере­на він не відчу­вав, як і ли­чить справжнь­ому ко­закові-кон­дотьєру, «джентль­ме­ну фор­ту­ни».

У ве­ресні 1557 р. князь Дмит­ро за­лишив Чер­ка­си і поїхав до Мос­кви – суп­ро­тив­ни­ка Кри­му та Поль­сько-Ли­товсь­кої дер­жа­ви і фак­тично єди­ного по­тенцій­но­го со­юз­ни­ка кня­зя. Цар щед­ро об­да­рував Виш­не­вець­ко­го «ве­ликим жа­луван­ням»: дав й­ому Бель­овсь­ке князівство (те­риторія су­час­ної Туль­ської об­ласті Росій­ської фе­дерації), 10 тис. кар­бо­ванців то­що. Про­те нас­правді це був ли­ше по­чаток тер­нисто­го політич­но­го і бой­ово­го шля­ху ко­зака Бай­ди.

Наслідки події

Хор­тиць­кий за­мок нав­ряд чи мож­на вва­жати справжнь­ою пер­шою За­порозь­кою Січчю, зва­жа­ючи на й­ого ко­рот­кий термін і неп­рості об­ста­вини існу­ван­ня. Ра­дянські дослідни­ки, на­мага­ючись зма­люва­ти діяльність «фе­ода­ла» Виш­не­вець­ко­го пе­реваж­но чор­ни­ми фар­ба­ми, на­поля­гали на аб­сурдній тезі, що за­мок на Малій Хор­тиці вза­галі був ство­рений для то­го, аби пе­реш­коджа­ти вте­чам ко­заків за по­роги, а от­же, ви­кону­вав май­же ті самі функції, що й фор­те­ця Ко­дак у 30-х рр. XVII ст. Про­те за­галом важ­ко за­пере­чити, що укріплен­ня Виш­не­вець­ко­го мог­ло ста­ти та­ким собі «магнітом» для дрібних ко­заць­ких за­гонів – тут мож­на бу­ло по­тор­гу­вати, поділи­тися інфор­мацією, у ви­пад­ку пот­ре­би по­силив­ши гарнізон зам­ку, який скла­дав­ся із надвірних ко­заків кня­зя. Схо­же, що са­ме в цей період Дмит­ро Виш­не­вець­кий став та­ким собі не­офіцій­ним «геть­ма­ном» за­порозь­ко­го ко­зац­тва. А му­чениць­ка й ге­роїчна смерть кня­зя в Стам­булі 1563 р. вза­галі увічни­ла й­ого ім’я перш за все се­ред й­ого ко­лишніх бой­ових поб­ра­тимів – дніпровсь­ких ко­заків.

Істо­рич­на пам’ять

Не­навис­ний для турків (котрі зна­ли й­ого як «кон­дотьєра Ду­мит­рашку»), ус­лавле­ний ко­заць­ки­ми літо­писа­ми як «за­порозь­кий геть­ман» і ма­лопо­пуляр­ний за ра­дянсь­ких часів Дмит­ро Виш­не­вець­кий здо­був зас­лу­жений ре­ванш у су­часній Ук­раїні – са­ме в де­що гіпер­тро­фованій іпос­тасі «зас­новни­ка За­порозь­кої Січі». Са­ме як ко­заць­кий геть­ман і зас­новник Січі він зоб­ра­жений на ювілей­них мо­нетах і мар­ках, на пам’ят­но­му зна­ку, вста­нов­ле­ному на честь зас­ну­ван­ня Хор­тиць­ко­го зам­ку на ос­трові Хор­ти­ця. На честь кня­зя наз­вані ву­лиці в Чер­ка­сах, Тер­но­полі, Ко­ломиї та Бучі, й­ого ім’ям мав на­зива­тися ко­рабель ВМФ Ук­раїни, розібра­ний на ме­тал 1995 р. У 2000-х рр. бу­ло про­веде­но роз­копки зам­ку на Хор­тиці. Про­те справді без­смертним пам’ят­ни­ком кня­зю-ко­заку ста­ла ав­тентич­на ук­раїнсь­ка на­род­на «Пісня про Бай­ду».