Чигиринська змова

Да­та і місце

Лю­тий – чер­вень 1877 р., 40 сіл Чи­гиринсь­ко­го повіту Київсь­кої гу­бернії (зок­ре­ма Ша­бель­ни­ки, Мед­ведівка).

Дій­ові осо­би

Ре­волюціоне­ри-на­род­ни­ки Яків Ва­силь­ович Сте­фано­вич (1854–1915; із ро­дини свя­щени­ка, член «Землі і волі», «Чор­но­го пе­реділу», після Чи­гиринсь­кої змо­ви кіль­ка років пе­ребу­вав в еміграції у Швей­царії, 1882 р. по­вер­нувся, за­ареш­то­ваний і за­суд­же­ний до 8 років ка­тор­ги, після звіль­нен­ня жив на Чернігівщині); Лев Гри­горо­вич (Лей­ба-Гірш) Дейч (1855–1941; із купців, член «Землі і волі», «Чор­но­го пе­реділу», відо­мий учас­тю в спробі вбивс­тва гімна­зис­та-на­род­ни­ка М. Го­рино­вича, зви­нува­чено­го в зраді, після Чи­гиринсь­кої змо­ви емігрант, 1883 р. ви­даний Росії, на ка­торзі, зно­ву в еміграції, брав участь у соціалістич­но­му русі, був помітним діячем РСДРП(м), близь­кий друг Г. Пле­хано­ва, ме­му­арист); Іван Ва­силь­ович Бо­хановсь­кий (1848–1917; дво­рянин, учас­ник «ходіння в на­род», після Чи­гиринсь­кої змо­ви осів у Європі, зай­мав­ся дру­карсь­кою діяльністю, з 1902 р. член партії есерів); се­лянин Хо­ма Прядь­ко (?–?; був хо­доком до ца­ря, дов­гий час успішно пе­рехо­вував­ся від поліції).

Пе­реду­мови події

Ре­фор­ма 1861 р. з її спірни­ми нор­ма­ми наділен­ня се­лян зем­лею, ста­тусом тим­ча­сово­зобов’яза­них для се­лян до ви­купу ни­ми землі, чут­ка­ми про нові ре­фор­ми, що їх ніби­то пла­нував уряд Олек­сан­дра II, ство­рила в се­лянсь­ко­му се­редо­вищі Росій­ської імперії пе­реду­мови для постій­но­го нап­ру­жен­ня. На по­чат­ку 1870-х рр. у Чи­гиринсь­ко­му повіті, де зав­жди бу­ла жи­ва пам’ять про ко­заць­ке і гай­да­маць­ке ми­нуле, по­чали­ся аг­рарні хви­люван­ня на ґрунті пи­тан­ня, як са­ме тре­ба вирішу­вати зе­мель­не пи­тан­ня – на ос­нові закріплен­ня наділів, що вже бу­ли на ру­ках у се­лян (по­зиція за­мож­но­го се­лянс­тва, так зва­них «ак­то­виків»), чи пе­рероз­поділу зе­мель за «ду­шовим прин­ци­пом» (за­леж­но від кіль­кості осіб чо­ловічої статі в ро­дині). Підтрим­ка вла­дою «ак­то­виків» приз­ве­ла до за­вору­шень, в ході яких кіль­ка со­тень се­лян-«ду­шовиків» бу­ли за­ареш­то­вані, а се­лянські хо­доки до ца­ря по­вер­ну­лись ні з чим, роз­повіда­ючи, од­нак, що цар не­одмінно до­помо­же се­лянам. За роз­витком си­ту­ації сте­жили пред­став­ни­ки на­род­ниць­ких ор­ганізацій, де­які з яких виріши­ли ви­корис­та­ти зруч­ну мож­ливість для то­го, аби роз­по­чати на­род­не пов­стан­ня про­ти ца­риз­му, ви­корис­тавши віру се­лян у «доб­ро­го ца­ря».

Хід події

На межі 1876–1877 рр., пе­ред­чу­ва­ючи уря­дові реп­ресії, са­мороз­пустив­ся харківсь­кий на­род­ниць­кий гур­ток «Південні бун­тарі». Ро­боту з підго­тов­ки пов­стан­ня про­дов­жу­вали вес­ти ли­ше ок­ремі й­ого чле­ни, зок­ре­ма Я. Сте­фано­вич, Л. Дейч і І. Бо­хановсь­кий. Сте­фано­вич, поз­най­омив­шись із кіль­ко­ма се­ляна­ми з Чи­гирин­щи­ни, зок­ре­ма з хо­доком до ца­ря Хо­мою Прядь­ком, вирішив діяти. Ра­зом із Дей­чем і Бо­хановсь­ким він у лю­тому 1877 р. при­був на Чи­гирин­щи­ну. Там Сте­фано­вич ви­дав се­бе за царсь­ко­го коміса­ра. Він мав із со­бою дру­карсь­кий вер­стат, кот­рий вип­ро­сив у півден­ної гру­пи на­род­ників, не по­яс­нивши при­чини (більшість й­ого ко­лег нес­хваль­но ста­вила­ся до ідеї ду­рити на­род фаль­ши­вими царсь­ки­ми маніфес­та­ми). По­селив­шись у Чи­гиринсь­ко­му повіті, Сте­фано­вич по­чав ро­боту з се­ляна­ми-«ду­шови­ками», за­ручив­шись підтрим­кою близь­ко ти­сячі осіб. Го­лов­ним ар­гу­мен­том ре­волюціонерів бу­ла над­ру­кова­на Бо­хановсь­ким ніби­то за підпи­сом Олек­сан­дра II «Ви­сочай­ша таємна гра­мота» (да­та 19 лю­того 1875 р. ма­ла на­гада­ти се­лянам про ліквідацію кріпос­но­го пра­ва 19 лю­того 1861 р.) місти­ла зак­ли­ки «втом­ле­ного від бо­роть­би з дво­ряна­ми ца­ря» до се­лян і міщан фор­му­вати таємні дру­жини з ме­тою зброй­но­го пов­стан­ня про­ти ви­щих верств на­селен­ня і по­даль­шо­го по­душ­но­го роз­поділу зе­мель та угідь без будь-яко­го ви­купу. Ви­нуват­цем важ­ко­го ста­нови­ща се­лян, ви­куп­них пла­тежів ого­лошу­вало­ся дво­рянс­тво і спад­коємець ца­ря – май­бутній Олек­сандр III. Го­лов­не, на чо­му на­голо­шува­ла гра­мота, – це таємни­ця, зрад­ни­ки ка­рали­ся на смерть. Про­тягом кіль­кох місяців ішов ак­тивний за­пис се­лян до Свя­щен­ної дру­жини, яку очо­лив ко­лишній ун­тер-офіцер Е. Олій­ник. Учас­ни­ки дру­жини да­вали клят­ву, не пла­тили по­датків, го­тува­ли зброю для пов­стан­ня. На жов­тень 1877 р. бу­ло приз­на­чено по­чаток пов­стан­ня, про­те вже в червні то­го ж ро­ку пла­ни змов­ників вик­ри­ла поліція і по­чали­ся ареш­ти.

Наслідки події

Трь­ох лідерів змо­ви бу­ло за­ареш­то­вано 4 ве­рес­ня 1877 р., про­те в травні 1878 р. во­ни втек­ли з Лук’янівсь­кої в’яз­ниці за до­помо­гою наг­ля­дача М. Фро­лен­ка. Се­лянам по­щас­ти­ло мен­ше – 74 з них бу­ли за­суд­жені до кіль­кох років ка­тор­ги або зас­лання до Сибіру, се­ред них Олій­ник і Прядь­ко. Кіль­ка со­тень се­лян бу­ли ош­тра­фовані. Більшість по­терпілих се­лян за­кономірно вва­жали, що їх на­дури­ли, і не ста­вились при­хиль­но до ре­волюціонерів, які успішно емігру­вали з Росії. Не­од­нознач­ною бу­ла і ре­акція ре­волюціонерів на Чи­гиринсь­ку змо­ву – так, Г. Пле­ханов вва­жав подібні дії неп­ри­пус­ти­мими з мо­раль­но-етич­ної точ­ки зо­ру. Про­те за­галом змо­ва, поп­ри її про­вал, за іронією долі, увій­шла в історію на­род­ниць­ко­го ру­ху як єди­на серй­оз­на спро­ба ство­рен­ня на­род­ни­ками ма­сової ре­волюцій­ної ор­ганізації в сіль­ській місце­вості імперії.

Істо­рич­на пам’ять

Ра­зом із гай­да­мач­чи­ною Чи­гиринсь­ка змо­ва за­пам’ятал­ся місце­вим се­лянам, котрі не впер­ше і не вос­таннє ста­ли на шлях пар­ти­зансь­кої бо­роть­би за кра­ще жит­тя. Логічним про­дов­женням цієї бо­роть­би ста­ли події ук­раїнсь­кої ре­волюції в Хо­лод­но­му Яру в 1920-х рр. Са­ма ж змо­ва є при­забу­тою сь­огодні сторінкою вітчиз­ня­ної історії, поп­ри її місце в підруч­ни­ках з історії Ук­раїни.