Взяття Азова

Да­та і місце

16 трав­ня – 19 лип­ня 1696 р., гир­ло До­ну і місто Азов (нині рай­центр Рос­товсь­кої об­ласті, Росія).

Дій­ові осо­би

У по­ході брав участь 24-річний цар Пет­ро Олексій­ович (1672–1725; ос­танній цар Мос­ковсь­кої Русі і пер­ший імпе­ратор Росій­ської імперії, ініціатор ре­форм в усіх сфе­рах росій­сько­го жит­тя, та­лано­витий вій­сько­вий ор­ганіза­тор і пол­ко­водець), про­те офіцій­но су­хопут­ни­ми вій­ська­ми ке­рував досвідче­ний воєво­да Олексій Се­мено­вич Шеїн (1662–1700; брав участь у Кримсь­ких по­ходах 1687 та 1689 рр., пер­шо­му Азовсь­ко­му по­ході, де ко­ман­ду­вав гвардією, за взят­тя Азо­ва став пер­шим росій­ським ге­нераліси­мусом, зго­дом пот­ра­пив в опа­лу до ца­ря за над­то м’яке по­вод­ження під час розсліду­ван­ня об­ста­вин стрілець­ко­го бун­ту в Москві); фло­том ке­рував царсь­кий улюб­ле­нець Франц (Фран­суа) Ле­форт (1656–1699; швей­ца­рець, із 1670-х рр. жив у Мос­ковії, ко­ман­ду­вав ро­тою в складі гарнізо­ну Києва, з 1683 р. пол­ковник; 1689 р. цей щед­рий і ве­селий дво­рянин став кра­щим дру­гом Пет­ра I і був ним до смерті, от­ри­му­ючи зван­ня і ба­гатс­тва, – зок­ре­ма, одер­жав 1693 р. ге­нераль­ське, а 1695 р. адміраль­ське зван­ня). Се­ред росій­ських ге­нералів слід відзна­чити ще двох учас­ників по­передньої спро­би взят­тя Азо­ва: Фе­дора Олексій­ови­ча Го­ловіна (1650–1706; бо­ярин із відо­мого ро­ду, з 1699 р. ге­нерал-адмірал і ге­нерал-фель­дмар­шал, намісник сибірсь­кий, дер­жавний кан­цлер, го­лова зовнішньої політи­ки Росії) та Пат­ри­ка Ле­ополь­да Гор­до­на.

Кор­пу­сом геть­мансь­ких ко­заків, надісла­них геть­ма­ном Ма­зепою на до­помо­гу ца­рю, ко­ман­ду­вав на­каз­ний геть­ман Яків Ли­зогуб (?–1698; ста­рий досвідче­ний ко­заць­кий ва­тажок, у 1666–1669 рр. канівсь­кий пол­ковник, у 1669–1674 рр. ге­нераль­ний оса­вул у геть­ма­на П. До­рошен­ка, за І. Ма­зепи з 1687 р. і до смерті пол­ковник чернігівсь­кий, ро­дона­чаль­ник відо­мої стар­шинсь­кої ди­настії). Реєстро­вими пол­ковни­ками бу­ли: Ле­онтій Свічка (?–1699; роз­по­чав кар’єру в 1660-х рр., з 1672 р. лу­бенсь­кий пол­ко­вий суд­дя, з 1688 р. пол­ковник лу­бенсь­кий); Ми­хай­ло Бо­рохо­вич (?–1704; з ро­ду євреїв-вих­рестів, з 1687 р. пол­ковник га­дяць­кий, надій­ний і досвідче­ний стар­ши­на геть­ма­на Ма­зепи); Дмит­ро Гор­ленко (1660–1731; ще один пред­став­ник єврей­сько­го стар­шинсь­ко­го ро­ду в ко­зацькій Ук­раїні, у 1692–1708 рр. пол­ковник при­луць­кий, вірний со­рат­ник І. Ма­зепи, зго­дом емігрант, 1715 р. по­вер­нувся, жив під ареш­том у Москві). Відзна­чимо та­кож вій­сько­вого ота­мана Вій­ська Донсь­ко­го Фро­ла Мінаєва (?–1700; учас­ник пов­стан­ня С. Разіна, лідер про­мос­ковсь­ко­го уг­ру­пован­ня на До­ну, ста­рий досвідче­ний воєна­чаль­ник).

Ко­мен­дантом Азо­ва був Ша­бан-бей (?–?), ко­ман­ди­ром яни­чарів – Ха­сан, або Ху­сейн, Ах­мет-ага (?–?; ко­ман­дир пол­ку со­лаків). Менш ва­гоми­ми фігу­рами бу­ли невідомі нам на ім’я капіджі-ба­ша (довіре­на осо­ба сул­та­на), ча­уш-ба­ша (на­чаль­ник ча­ушів – ад’ютантів), каді (шаріатсь­кий суд­дя) міста Ка­фа то­що. Та­тара­ми ко­ман­ду­вав ну­радін Шахін-Гірей (?–?; імовірно, син ха­на Селім-Гірея I, був ну­радіном у 1692–1699 рр.) та кіль­ка мурз.

Пе­реду­мови події

Росій­сько-ту­рець­ка вій­на 1686–1700 рр. ве­лася Мос­ковсь­ким царс­твом у складі так зва­ної Свя­щен­ної ліги (ра­зом зі Свя­щен­ною Римсь­кою імперією, Річчю Пос­по­литою та Ве­нецією), при­чому мос­ковсь­кий цар на­магав­ся покінчи­ти з Кримсь­ким ханс­твом. Після про­валів сте­пових Кримсь­ких по­ходів 1687 та 1689 рр. уряд но­вого ца­ря Пет­ра Олексій­ови­ча вирішив спро­бува­ти щас­тя біля важ­ли­вого ви­ходу до морсь­ко­го уз­бе­реж­жя – ту­рець­кої фор­теці Азов, кот­ра бу­ла край­ньою північно-східною лан­кою в ту­рецькій сис­темі укріплень на півночі При­чор­но­мор’я. Ще 1569 р. Азов на­магав­ся взя­ти Д. Бай­да-Виш­не­вець­кий, а у 1637–1642 рр. й­ого ут­ри­мува­ли за­порозькі та донські ко­заки. Пер­ша спро­ба росіян взя­ти Азов 1695 р. про­вали­лася че­рез невмілі дії ко­ман­ду­ван­ня та відсутність фло­ту, кот­рий пе­реш­ко­див би ту­рець­ким ес­кадрам підво­зити підкріплен­ня та при­паси до об­ло­женої фор­теці, і цар роз­ви­нув бур­хли­ву діяльність – нас­тупно­го ро­ку бу­ло по­будо­вано флот на До­ну, кот­рий скла­дав­ся з 2 фре­гатів, 23 га­лер і по­над 1300 дрібних су­ден (з осо­бовим скла­дом 4,2 тис. осіб і 120 гар­ма­тами), мобілізо­вано до 70 тис. стрільців, сол­датів, помісної дво­рянсь­кої кінно­ти і рей­тарів. На до­помо­гу ца­реві ви­руши­ли та­кож 5 тис. донсь­ких ко­заків та 15 тис. ко­заків (6 полків) з Геть­ман­щи­ни, яких надіслав геть­ман Ма­зепа. Царсь­ке су­хопут­не вій­сько ма­ло 260 гар­мат всіх типів.

Ту­рець­кий гарнізон Азо­ва під час дру­гої об­ло­ги був не­вели­кий, він міг ся­гати 3–4 тис. во­яків. На по­чат­ку об­ло­ги тур­ки от­ри­мали мо­рем підкріплен­ня 800 осіб. Азов мав 60 зви­чай­них гар­мат і 32 дро­бові (для стріль­би кар­теччю). Під час об­ло­ги про­ти росіян та ко­заків та­кож ак­тивно діяли кіль­ка ти­сяч кримсь­ких та но­гай­ських та­тар, що ата­кува­ли ок­ремі за­гони армії Пет­ра I. Ве­ликою по­мил­кою турків ста­ло те, що во­ни не зруй­ну­вали росій­ські об­ло­гові укріплен­ня нав­ко­ло фор­теці, збу­довані на рік раніше, та не пе­реки­нули вчас­но підкріплень до міста зі скла­ду вій­ськ ана­толій­ських е­ялетів.

Хід події

16 трав­ня росій­ське вій­сько об­ло­жило Азов, зай­няв­ши свої ко­лишні тран­шеї і по­чав­ши бу­дува­ти нові. 20 трав­ня донські ко­заки зни­щили дві ту­рецькі га­лери та 9 ма­лих су­ден, що вез­ли до Азо­ва провіант, 27 трав­ня росій­ський флот вий­шов у мо­ре, відрізав­ши тур­кам шля­хи пос­та­чан­ня – ос­мансь­ка ес­кадра з кіль­кох фре­гатів і двох де­сятків га­лер у бій не всту­пила, не рва­лися в бій і мо­ряки но­вос­пе­чено­го адміра­ла Ле­фор­та. 10 та 24 чер­вня бу­ли відбиті ви­лаз­ки гарнізо­ну, ско­ор­ди­новані з на­пада­ми та­тар з-за річки Ка­галь­ник. 17 чер­вня до росіян при­було ве­лике підкріплен­ня – кор­пус геть­мансь­ких ко­заків Я. Ли­зогу­ба. Ко­закам до­велось відби­вати на­пади та­тар, які на­мага­лися прор­ва­ти кіль­це ото­чен­ня. Особ­ли­во ак­тивну участь у бой­ових діях взя­ла ко­заць­ка і ком­паній­ська кінно­та, яка, по­чина­ючи з 18 чер­вня, що­ден­но зри­вала спро­би та­тар прор­ва­тися до міста з бо­ку річки Ка­галь­ник. Та­кож бу­ло відби­то на­пади та­тарсь­ко­го вій­ська з бо­ку сте­пу 24 чер­вня, 30 чер­вня, з 2 до 8 лип­ня, 13 лип­ня.

Серія спроб міну­ван­ня фор­теці бу­ла бе­зуспішною, так са­мо як і не над­то вмілий, хо­ча й по­туж­ний ар­тобстріл (тур­ки з гарнізо­ну, як і ко­лись ко­заки під Хо­тином, за­рили­ся в «но­ри», такі собі зем­ляні бліндажі, і обстріл не над­то шко­див їм, роз­бивши, щоп­равда, більшість бу­динків у місті). З ме­тою підго­тов­ки до штур­му Азо­ва з 23 чер­вня до 15 лип­ня бу­ло на­сипа­но зем­ля­ний вал, спо­руд­же­но по­туж­ний табір, об­ло­гові ба­тареї. З 14 до 16 лип­ня з ць­ого ва­лу вівся обстріл Азо­ва, внаслідок яко­го вда­лося час­тко­во зруй­ну­вати один із бастіонів фор­теці.

17 лип­ня 1500 донсь­ких і кіль­ка ти­сяч ук­раїнсь­ких ко­заків Ли­зогу­ба, підко­пав­шись під вал і за­кидав­ши рів, рап­то­во ата­кува­ли два бастіони Азо­ва і після за­пек­ло­го бою змог­ли їх ут­ри­мати, зро­бив­ши ста­нови­ще ос­мансь­ко­го гарнізо­ну вкрай склад­ним. Нас­тупно­го дня бей Азо­ва роз­по­чав пе­рего­вори, ад­же взят­тя фор­теці штур­мом у ті ча­си час­то тяг­ло за со­бою за­гибель усь­ого гарнізо­ну. 19 лип­ня Азов капіту­лював на пра­вах віль­но­го ви­ходу з нь­ого гарнізо­ну до ту­рець­ких во­лодінь, зі зда­ван­ням пра­порів і гар­мат та звіль­нен­ням по­лоне­них. 20 лип­ня здав­ся Лю­тик. Росій­ські во­яки та ук­раїнські ко­заки по­чали відбу­дову ду­же пош­кодже­ної фор­теці, 31 лип­ня кор­пус Ли­зогу­ба ру­шив до­дому.

Наслідки події

У ре­зуль­таті об­ло­ги Мос­ковсь­ка дер­жа­ва от­ри­мала на який­сь час фор­пост на Азовсь­ко­му морі і пер­ший у своїй історії ре­гуляр­ний вій­сько­во-морсь­кий флот (ба­зою для фло­ту став зас­но­ваний 1698 р. Та­ган­рог. Про­те вже 1711 р. Азов з око­лицею бу­ло по­вер­ну­то тур­кам після нев­да­лого Прутсь­ко­го по­ходу Пет­ра I), її цар та й­ого со­рат­ни­ки – пев­ний уп­равлінсь­кий та вій­сько­вий досвід. Про­те ви­ходу в Чор­не мо­ре Пет­ро І не от­ри­мав, ос­мансь­кий вплив у При­чор­но­мор’ї не бу­ло ліквідо­вано. Ре­фор­ми ца­ря на­бира­ли обертів, а й­ого ува­га нев­довзі пе­рек­лю­чила­ся на вирішен­ня «балтій­сько­го пи­тан­ня», що приз­ве­ло до ми­ру з Ос­мансь­кою імперією та по­чат­ку Північної вій­ни (1700 р.). Внаслідок цієї та інших царсь­ких пе­ремог до­ля ко­заць­ких ав­то­номій у складі Росій­ської дер­жа­ви (До­ну, Геть­ман­щи­ни), во­яки яких хо­роб­ро і вміло би­лися за спіль­ну спра­ву, ста­вала де­далі більш сумнівною.

Істо­рич­на пам’ять

Пет­ро I над­зви­чай­но гуч­но відсвят­ку­вав свою пер­шу вій­сько­ву пе­ремо­гу – з тріум­фаль­ною хо­дою, ла­виною на­город учас­ни­кам, «піар-кам­панією» в лис­тах до іно­зем­них во­лодарів то­що. Відлун­ня то­го гуч­но­го піару містять­ся в росій­ській по­пулярній та ху­дожній літе­ратурі XIX–XX ст. (нап­риклад, не­од­но­разо­во ек­ранізо­ваний ро­ман О. Тол­сто­го «Пет­ро Пер­ший»). Успішні дії ко­заків під час взят­тя ту­рець­кої фор­теці не бу­ли за­буті й в Ук­раїні: си­ни Я. Ли­зогу­ба по­буду­вали на честь под­вигів сво­го бать­ка Ка­тери­нинсь­ку цер­кву в Чернігові, подія нерідко зга­дува­лася в ук­раїнській ба­роковій літе­ратурі. Сь­огодні історія взят­тя Азо­ва росій­ськи­ми та ук­раїнсь­ки­ми вій­ська­ми об­ме­жено по­пуляр­на в Ук­раїні се­ред лю­бителів вій­сько­вої історії. Подія доб­ре зна­на і відзна­чаєть­ся в Росії.