Облога табору на Солониці

Да­та і місце

26 трав­ня – 7 чер­вня 1596 р., уро­чище Со­лони­ця біля річки Су­ла (нині не­подалік зна­ходить­ся се­ло Со­лони­ця Лу­бенсь­ко­го рай­ону Пол­тавсь­кої об­ласті).

Дій­ові осо­би

Вій­сько За­порозь­ке: Се­мерій (Се­верин) На­ливай­ко (?–1597; дрібний шлях­тич або бо­ярин, ва­сал кня­зя В.-К. Ос­трозь­ко­го, ге­рой по­ходів про­ти та­тар та на Мол­давію, слу­жив імпе­рато­ру Свя­щен­ної Римсь­кої імперії Ру­доль­фу II, у 1594–1596 рр. сто­яв на чолі влас­но­го вій­ська в ході ве­ликої ко­заць­кої вій­ни за пра­ва ко­заць­ко­го ста­ну в Речі Пос­по­литій, про­демонс­тру­вав та­лант пол­ко­вод­ця під час подій у Мол­давії та на те­риторії Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го, май­стер ма­нев­ру, доб­рий зна­вець ар­ти­лерії); Матвій Ша­ула (?–1597; за­порозь­кий пол­ковник); Гри­горій Ло­бода (?–1593; досвідче­ний і по­пуляр­ний за­порозь­кий ва­тажок, лідер успішних ко­заць­ких по­ходів на Мол­давію як со­юз­ник Ру­доль­фа II, про­тягом 1593–1596 рр. із пе­рер­ва­ми був геть­ма­ном за­порожців та здій­сню­вав за­галь­не керівниц­тво пов­ста­лими, вод­но­час на­мага­ючись не па­лити ос­та­точ­но мос­ти між ко­зака­ми і Річчю Пос­по­литою). До ко­заків На­ливай­ка і Ло­боди на­магав­ся про­бити­ся Кас­пар Підви­соць­кий (?–?; по­коза­чений шлях­тич, у бе­резні 1595 р. зга­даний у дже­релах як геть­ман за­порожців), що ко­ман­ду­вав за­порозь­кою фло­тилією на Дніпрі; помітною осо­бою в ко­заць­ко­му вій­ську був за­порозь­кий пол­ковник, зго­дом геть­ман Криш­тоф Кремпсь­кий (? – після 1596).

Ко­рон­не вій­сько Речі Пос­по­литої очо­лював поль­ний геть­ман Станіслав Жол­кевсь­кий (1547–1620; у май­бутнь­ому блис­ку­чий поль­ський пол­ко­водець, з 1613 р. ве­ликий ко­рон­ний геть­ман, тво­рець гуч­них пе­ремог над вій­ська­ми Мос­ковсь­ко­го царс­тва під Клу­шином 1610 р., річпос­по­литсь­ки­ми пов­стан­ця­ми-ро­коша­нами 1607 р. під Гу­зовом, ге­рой Мол­давсь­ких кам­паній 1612, 1617 та 1620 рр., під час ос­танньої з яких Жол­кевсь­кий за­гинув у прог­раній битві під Це­цорою). Влас­ни­ми си­лами у складі вій­ська Жол­кевсь­ко­го ке­рува­ли руські князі Ки­рик Ру­жинсь­кий (?–1601; ко­заку­вав, брав участь у по­ходах ко­заків про­ти та­тар, але, заз­навши чи­малих збитків від ко­заків На­ливай­ка, став їхнім во­рогом) та Ми­хай­ло Виш­не­вець­кий (1570-ті – 1616; у май­бутнь­ому ов­руць­кий ста­рос­та, ге­рой по­ходів на Мол­давію і бать­ко Єремії Виш­не­вець­ко­го). Помітним воєна­чаль­ни­ком ко­рон­но­го вій­ська був Юрій (Єжі) Струсь (бл. 1570–1605; ста­рос­та брац­лавсь­кий, вінниць­кий і зве­ниго­родсь­кий, каш­те­лян га­лиць­кий). До Жол­кевсь­ко­го та­кож приєднав­ся загін відо­мого русь­ко­го кня­зя, воєво­ди Підлясь­ко­го Яну­ша Зас­лавсь­ко­го (1560–1629; зна­ний зі своєї ли­царсь­кої зви­тяги, ви­яв­ле­ної в бо­ях під Це­цорою 1595 р., у су­тич­ках з та­тара­ми та під час по­ходів на Мол­давію).

Пе­реду­мови події

Після по­чат­ку но­вого ко­заць­ко­го пов­стан­ня влітку 1594 р. і важ­кої бит­ви під Гос­трим Ка­менем в бе­резні 1596 р. ко­заць­кий табір відсту­пав у глиб Ліво­береж­жя – єди­ною мож­ливістю по­рятун­ку був постій­ний відступ, а мож­ли­во і пе­рехід до зе­мель, підвлад­них мос­ковсь­ко­му ца­реві, де Жол­кевсь­кий не зміг би пе­ресліду­вати пов­станців, не на­разив­шись на ве­ликий міжна­род­ний скан­дал. Про­те Жол­кевсь­кий швид­ко по­долав Дніпро і пе­ресліду­ван­ня три­вало. Пер­ши­ми не вит­ри­мали нав’яза­ного тем­пу ко­заки: їхній пе­ре­об­тя­жений жінка­ми і діть­ми (яких ко­заки з Пра­вобе­реж­жя, обґрун­то­вано бо­ячись реп­ресій, вез­ли з со­бою) табір міг відірва­тись від кінно­ти во­рога ли­ше за спри­ят­ли­вих об­ста­вин. Час­ти­на пов­станців розбігла­ся з та­бору – на мо­мент об­ло­ги на Со­лониці в та­борі На­ливай­ка та Ло­боди за­лиши­лось до 6 тис. більш-менш боєздат­них чо­ловіків плюс не мен­ше «не­ком­ба­тантів» – жінок, дітей, ста­рих, а та­кож по­ране­них). Фа­таль­ним для ко­заків ста­ло за­хоп­лення жовніра­ми Жол­кевсь­ко­го не до кінця зни­щеної пов­стан­ця­ми пон­тонної пе­реп­ра­ви че­рез Су­лу ниж­че від Лу­бен, а та­кож обхідний ма­невр, здій­сне­ний кінни­ми ро­тами на чолі з К. Ру­жинсь­ким, М. Виш­не­вець­ким та Ю. Стру­сем. Десь між 22 та 24 трав­ня ко­заки зро­зуміли, що прор­ва­тись не вдасть­ся, і ста­ли укріплю­вати табір у баг­нистій місце­вості в уро­чищі Со­лони­ця. Поль­ний геть­ман мав на по­чат­ку об­ло­ги ко­заць­ко­го та­бору на Со­лониці ра­зом з оз­броєни­ми слу­гами до 5–6 тис. осіб, от­ри­му­ючи по­пов­нення у виг­ляді надвірних вій­ськ русь­ких князів (про­мовис­тим є той факт, що єди­ним з ве­ликих ук­раїнсь­ких маг­натів, хто не пішов на вій­ну зі своїм ко­лишнім ва­салом На­ливай­ком, був Ва­силь-Кос­тянтин Ос­трозь­кий).

Хід події

Ко­заки не ма­ли кінно­ти, рівноцінної ко­ронній, і мож­ли­вості по­пов­ню­вати за­паси їжі, фу­ражу і боєпри­пасів. Про­те ко­зацькі гар­ма­ти раз за ра­зом відби­вали спро­би ко­рон­но­го вій­ська ата­кува­ти, а ко­заць­ка кінно­та перші кіль­ка днів об­ло­ги ро­била постійні ви­лаз­ки, інко­ли до­волі успішні. Ко­заки ото­чили свій табір із ба­гать­ох рядів возів шан­ця­ми-око­пами, вста­нови­ли на зем­ля­них ре­данах гар­ма­ти, і спро­ба пря­мого штур­му обій­шла­ся б над­то до­рого ко­рон­но­му вій­ську. Жол­кевсь­кий знав це і вміло сіяв у ко­заць­ко­му се­редо­вищі роз­брат, че­ка­ючи вод­но­час на при­бут­тя важ­ких об­ло­гових гар­мат. Сподіван­ня поль­сько­го воєна­чаль­ни­ка на роз­кол все­редині ко­зац­тва справ­ди­лись: в ос­танніх чис­лах трав­ня на чер­говій бур­хливій ко­зацькій раді при­хиль­ни­ки На­ливай­ка зви­нува­тили в зраді і вби­ли Ло­боду, про­те й­ого при­хиль­ни­ки не про­бачи­ли Се­мерію за­гибель сво­го геть­ма­на і виб­ра­ли но­вим геть­ма­ном К. Кремпсь­ко­го. Вод­но­час за­порожці про­дов­жи­ли пе­рего­вори з Жол­кевсь­ким, який ви­магав ви­дачі На­ливай­ка і клей­нодів. Єди­на надія пов­ста­лих, фло­тилія К. Підви­соць­ко­го, не змог­ла про­битись по Дніпру до та­бору з пер­шої спро­би, а дру­га спро­ба запізни­лась – до Жол­кевсь­ко­го при­був загін кня­зя Зас­лавсь­ко­го з важ­ки­ми гар­ма­тами. 5–6 чер­вня ко­заць­кий табір бом­барду­вала важ­ка ар­ти­лерія, і 7 чер­вня за­порожці до­мови­лись із Жол­кевсь­ким про капіту­ляцію. На­ливай­ко, довідав­шись про це, вирішив вос­таннє спро­бува­ти щас­тя в бою, але й­ого спро­ба про­риву з та­бору бу­ла зірва­на й­ого ж суп­ро­тив­ни­ками з-поміж за­порожців. На­ливай­ка, Ша­улу і ще кіль­кох лідерів пов­станців бу­ло ви­дано поль­но­му геть­ма­нові, а вранці 8 чер­вня відбу­лася капіту­ляція, що пе­рет­во­рилась на по­боїще. Вря­тува­тися вда­лося 1,5 тис. кінних ко­заків на чолі з К. Кремпсь­ким, що з боєм прор­ва­лися з та­бору і зреш­тою вря­тува­лися на чов­нах Підви­соць­ко­го.

Наслідки події

Об­ло­га та­бору на Со­лониці увінча­лася жах­ли­вим по­боїщем, не пла­нова­ним жод­ною сто­роною конфлікту. Бу­ло вби­то кіль­ка ти­сяч ко­заків (Й. Бєль­ський), по­коза­чених та членів їхніх ро­дин, зго­дом стра­чено у Вар­шаві по­лоне­них ва­тажків. Втра­ти ко­рон­но­го вій­ська під час об­ло­ги, во­чевидь, бу­ли не над­то знач­ни­ми. Пер­ший ра­унд ко­заць­ких воєн закінчив­ся пе­рекон­ли­вою пе­ремо­гою Речі Пос­по­литої. До то­го ж іще на по­чат­ку трав­ня сейм у Вар­шаві ви­дав істо­рич­ну пос­та­нову «про­ти ко­заків і свавіль­них лю­дей»: зга­дані ви­ще ка­тегорії осіб підля­гали зни­щен­ню, а май­но їхніх лідерів – конфіскації. У ко­заків відби­рались Трах­те­мирів і Бо­риспіль, а всіх ко­заків ого­лошу­вали зрад­ни­ками і во­рога­ми батьківщи­ни. Це бу­ла пер­ша, але да­леко не ос­тання спро­ба зни­щити ко­зац­тво за­коно­дав­чим чи­ном, підкріпле­на вог­нем і ме­чем. Зреш­тою, в не­далекій пер­спек­тиві во­на не при­нес­ла нічо­го доб­ро­го і самій Речі Пос­по­литій та її гро­мадя­нам, як свавіль­ним, так і за­конос­лухня­ним…

Істо­рич­на пам’ять

«На­ливай­ко­ва вій­на» та її ос­танній акорд – тра­гедія ко­зац­тва на Со­лониці – на­була ве­лико­го роз­го­лосу в усій Речі Пос­по­литій. І як­що для її меш­канців межі XVI–XVII ст. бу­ти «на­ливай­ком» оз­на­чало бу­ти зрад­ни­ком своїх обов’язків і дер­жа­ви в особі ко­роля і Речі Пос­по­литої, бунтівни­ком, відступ­ни­ком, відще­пен­цем, то для більш пізніх часів си­ту­ація діамет­раль­но зміни­лася. Зав­дя­ки ко­заць­ким літо­писам, істо­рич­но­му ро­ману І. Ле «На­ливай­ко», од­ной­менній по­емі по­ета-де­каб­риста К. Рилєєва, зреш­тою, шкіль­но­му кур­су історії сь­огодні більшість лю­бителів вітчиз­ня­ної історії частіше вба­ча­ють у не­од­нознач­них ко­заць­ких вож­дях тих років рад­ше борців за сво­боду і щас­тя сво­го на­роду.