Битва під Вількомиром

Да­та і місце

29 сер­пня – 1 ве­рес­ня 1435 р., око­лиці містеч­ка Па­баїскас, за 10 км від міста Віль­ко­мир (нині Ук­мерге, Лит­ва), на бе­резі річки Свя­та (лит. Швен­тойя).

Дій­ові осо­би

У битві зій­шли­ся вій­ська двох пре­тен­дентів на прес­тол Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го.

Пер­шим був ко­лишній ве­ликий князь ли­товсь­кий Свид­ри­гай­ло Оль­гер­до­вич (1360-ті – 1452; князь Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го в 1430–1432 рр.); мо­лод­ший син ве­лико­го кня­зя Оль­гер­да, лю­дина з ду­же бур­хли­вою біог­рафією, кот­ра вчи­нила чи­мало не­роз­важли­вих учинків включ­но з убивс­твом київсь­ко­го мит­ро­поли­та Ге­раси­ма за кіль­ка місяців пе­ред бит­вою. Від са­мого про­голо­шен­ня ве­ликим кня­зем ук­ла­дав уго­ди з Мос­квою та ор­де­ном, ак­тивно во­ював про­ти сво­го стар­шо­го бра­та Ягай­ла, на той мо­мент ко­роля Польщі, роб­ля­чи став­ку на русь­ких князів і бо­яр, чим відштов­хнув від се­бе влас­не ли­товсь­ку знать. Ос­тання 1432 р. виб­ра­ла собі но­вого кня­зя – Зиг­мунта Кей­сту­тови­ча, дво­юрідно­го бра­та Свид­ри­гай­ла. Під Віль­ко­миром са­мого Зиг­мунта не бу­ло. З при­чини відсут­ності у Свид­ри­гай­ла помітних вій­сько­вих та­лантів більш пра­вомірно вва­жати справжніми ко­ман­ду­вача­ми й­ого вій­ськ ге­роя Грюн­валь­да Сигізмун­да Ко­рибу­тови­ча та магістра лівонсь­ких ли­царів Фран­ка фон Керк­сдор­фа (?–1435, у 1420-х рр. ком­тур Ліху­ли, з 1433 р. 34-й магістр Лівонсь­кої провінції Тев­тонсь­ко­го ор­де­ну). На боці Свид­ри­гай­ла та­кож би­лися кіль­ка де­сятків русь­ких князів із зе­мель нинішньої Ук­раїни, Біло­русії та час­тко­во Росії (Твер).

Суп­ро­тив­не вій­сько очо­лював син «діючо­го» ве­лико­го кня­зя ли­товсь­ко­го Зиг­мунта Кей­сту­тови­ча – Ми­хай­ло-Бо­лес­лав Зиг­мунто­вич (до 1406 – після 1452; князь ста­родубсь­кий, та­лано­витий пол­ко­водець). Поль­ський кон­тингент у вій­ську Зиг­мунта очо­лював поль­ський ли­цар Якуб Ко­билянсь­кий (?–1454; досвідче­ний пол­ко­водець, що слу­жив ли­товсь­ко­му кня­зю Вітов­ту і був й­ого мар­шалком дво­ровим). У вій­ську бу­ли та­кож де­сят­ки лідерів ли­товсь­ких знат­них родів.

Пе­реду­мови події

З 1432 р. у Литві не при­пиня­лася відкри­та гро­мадянсь­ка вій­на між русь­ки­ми кня­зями і бо­яра­ми (здебіль­шо­го підтри­мува­ли ски­нуто­го в ре­зуль­таті пе­рево­роту і ледь не вби­того змов­ни­ками Свид­ри­гай­ла, кот­рий на­дав пра­вос­лавним русь­ким ро­дам Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го рівні пра­ва з ли­товсь­ки­ми ка­толиць­ки­ми) та влас­не ли­товсь­ки­ми (здебіль­шо­го підтри­мува­ли Сигізмун­да Кей­сту­тови­ча). Успіхи русь­ко­го кня­зя Фе­дора Ос­трозь­ко­го на Во­лині зму­сили й­ого сю­зере­на Свид­ри­гай­ла ще раз спро­бува­ти щас­тя в полі, зак­ли­кав­ши на до­помо­гу сусідів Лит­ви – Мос­кву і лівонсь­ких ли­царів, а та­кож та­тар. Усе це не мог­ло не тур­бу­вати Поль­щу, кот­рою пра­вив рідний брат Свид­ри­гай­ла – Во­лодис­лав-Ягай­ло, що вирішив до­помог­ти рад­ше своєму ку­зенові Зиг­мунту Кей­сту­тови­чу, тим па­че що Свид­ри­гай­ло за­ручив­ся до­помо­гою во­рогів Польщі – лівонсь­ких ли­царів. Смерть Ягай­ла 1434 р. нічо­го не зміни­ла: фак­тичний пра­витель Польщі (за не­пов­ноліття си­на Ягай­ла, Вла­дис­ла­ва III) Збігнев Олес­ниць­кий ак­тивно до­пома­гав Зиг­мунту Кей­сту­тови­чу про­ти Свид­ри­гай­ла. Ос­танній на­решті зібрав чи­малі си­ли, за­ручив­ся підтрим­кою Ор­ди і ки­нув вик­лик во­рогові на бе­регах річки Свя­та.

Кількість і склад вій­ськ обох суп­ро­тив­ників дис­кусійні: й­мовірно, 7–11 тис. у Свид­ри­гай­ла, Ми­хай­ло Зиг­мунто­вич мав як мінімум не мен­ше вій­сько, при­чому май­же по­лови­ну ста­нови­ли поль­ські воїни, реш­ту – дру­жини ли­товсь­ких арис­тократів.

Хід події

Хід події док­ладно невідо­мий. За урив­ка­ми інфор­мації з різних дже­рел ви­маль­овуєть­ся приб­лизно та­ка кар­ти­на. 29–30 сер­пня обидві сто­рони не поспіша­ли й­ти в бій пер­ши­ми, укріплю­ючи та­бори. Й­мовірно, 1 ве­рес­ня по­чала­ся якась пе­редис­ло­кація вій­ськ Свид­ри­гай­ла, мож­ли­во, ініцій­ова­на лівонсь­ким магістром, вій­сько кот­ро­го, ма­буть, сто­яло ок­ре­мим та­бором. Са­ме під час цієї пе­редис­ло­кації на ли­товсь­ко-русь­ко-німець­ке вій­сько на­пали по­ляки Ко­билянсь­ко­го, яким вда­лося розріза­ти Свид­ри­гай­ло­ве вій­сько навпіл, при­тис­нувши до річки та яко­гось озер­ця. Су­дячи з то­го, що ос­новна фа­за бит­ви три­вала всь­ого близь­ко го­дини (за поль­ськи­ми да­ними), руські та ли­товські си­ли, втра­тив­ши знач­ну час­ти­ну ко­ман­ду­вачів, швид­ко зда­лися. Лівонці та чесь­ка піхо­та, на яких (як на чу­жинців) нічо­го доб­ро­го у ви­пад­ку по­лону не че­кало, би­лися дов­ше і здебіль­шо­го за­гину­ли на чолі з фон Керк­сдор­фом і всіма ком­ту­рами, якась час­ти­на їх пот­ра­пила в по­лон. Уже не­моло­дий Свид­ри­гай­ло на­силу втік із по­ля бою.

Наслідки події

Свид­ри­гай­ло­ве вій­сько заз­на­ло нищівно­го роз­гро­му і пе­рес­та­ло існу­вати. За­гину­ло 13 русь­ких князів, 42 (циф­ра не­точ­на) пот­ра­пили в по­лон. Опи­нили­ся в по­лоні та­кож кіль­ка ти­сяч во­яків, реш­та (здебіль­шо­го лівонці) за­гину­ла. По­ране­ний Сигізмунд Ко­рибу­тович пот­ра­пив у по­лон, де за кіль­ка днів по­мер (або був уби­тий). Втра­ти вій­ська Ми­хай­ла Зиг­мунто­вича і по­ляків бу­ли, й­мовірно, не­великі. Після Віль­ко­мира Свид­ри­гай­ло ос­та­точ­но втра­тив шан­си на ли­товсь­кий ве­ликок­нязівсь­кий стіл, який міцно посів Зиг­мунт (щоп­равда, ос­танній був нев­довзі 1440 р. уби­тий внаслідок змо­ви русь­ких князів). Над­то ста­рий для но­вих аван­тюр Свид­ри­гай­ло пішов на ми­рову уго­ду і спокій­но док­ня­жив реш­ту сво­го жит­тя на Во­лині, в ото­ченні русь­кої еліти. А кри­вава бит­ва під Віль­ко­миром, од­на з най­мас­штабніших битв між пред­став­ни­ками Ли­товсь­ко-Русь­ко­го князівства за всю й­ого історію, ма­ла помітне зна­чен­ня для по­даль­шо­го роз­витку цієї дер­жа­ви, кот­ра в ре­зуль­таті пос­лаблен­ня ба­гать­ох пра­вос­лавних русь­ких кня­жих родів про­дов­жу­вала ево­люціону­вати в бік тіснішої співпраці з ка­толиць­кою Поль­щею. Для Лівонсь­кої провінції ор­де­ну бит­ва ста­ла влас­ним Грюн­валь­дом – лівонські бра­ти заз­на­ли тяж­кої по­раз­ки, але провінція ви­жила, не­гай­но ук­лавши з Лит­вою і Поль­щею мир. Щоп­равда, її ге­ополітичні по­зиції що­до Лит­ви і Польщі помітно пос­лабша­ли.

Істо­рич­на пам’ять

Доб­ре відо­ма су­час­ни­кам бит­ва не знай­шла яс­кра­вого відоб­ра­жен­ня ні в фоль­клорі, ні в пізнішо­му мис­тецтві, що й не див­но для бит­ви по суті се­реднь­овічної гро­мадянсь­кої вій­ни. Ще за жит­тя учас­ників бит­ви на її місці збу­дува­ли цер­кву, сь­огодні на місці події вста­нов­ле­но пам’ят­ну сте­лу. Найцікавіше відоб­ра­жен­ня, на на­шу дум­ку, во­на (ра­зом із вель­ми своєрідно пот­ракто­ваною пос­таттю Сигізмун­да Ко­рибу­тови­ча) знай­шла в кла­сиці су­час­но­го світо­вого істо­рич­но­го фен­тезі – «гу­ситській три­логії» А. Сап­ковсь­ко­го. Інфор­мація про бит­ву як про ук­раїнсь­ку по­раз­ку вхо­дить до су­час­ної ук­раїнсь­кої шкіль­ної прог­ра­ми з історії.