Приєднання Закарпаття до УРСР

Да­та і місце

Лис­то­пад 1945 р., Мос­ква – Пра­га, За­кар­паття.

Дій­ові осо­би

Й­осип Віссаріоно­вич Сталін; В’ячес­лав Ми­хай­ло­вич Мо­лотов; чеські політи­ки Ед­вард Бе­неш (1884–1948; лідер національ­но-соціалістич­ної партії, в 1918–1935 рр. міністр за­кор­донних справ Че­хос­ло­вач­чи­ни, в 1935–1938, 1945–1948 рр. пре­зидент Че­хос­ло­вач­чи­ни, в 1940–1945 рр. лідер че­хос­ло­ваць­кої еміграції, один із зас­новників Ліги Націй, Ма­лої Ан­танти, 1948 р. пе­редав вла­ду ко­муністам); Франтішек Нємец (1898–1963; че­хос­ло­ваць­кий політик, член соціал-де­мок­ра­тич­ної партії, міністр уря­ду у виг­нанні, де­легат уря­ду Бе­неша на звіль­не­них зем­лях ЧСР у 1944–1945 рр.); Владімір Кле­ментіс (1902–1952; сло­ваць­кий політич­ний діяч, публіцист, провідний політик Ком­партії ЧСР, емігрант, 1945 р. зас­тупник міністра іно­зем­них справ ЧСР, у 1948–1950 рр. міністр іно­зем­них справ Че­хос­ло­вач­чи­ни, стра­чений у ре­зуль­таті бо­роть­би з опо­зицією все­редині ком­партії, роз­по­чатої за на­казом з Мос­кви); Зде­нек Фірлінгер (1891–1976; лівий соціал-де­мок­рат, близь­кий друг пре­зиден­та Е. Бе­неша, у 1937–1945 рр. че­хос­ло­ваць­кий по­сол у СРСР, у 1945–1947 рр. го­лова че­хос­ло­ваць­ко­го уря­ду, ініціатор злит­тя соціал-де­мок­ратів з ком­партією); Іван Іва­нович Ту­ряни­ця (1901–1955; брав участь у За­кар­патській чер­воній гвардії 1919 р., член ком­партії Че­хос­ло­вач­чи­ни, з 1930 р. меш­кав пе­реваж­но в СРСР, у 1944–1946 рр. го­лова На­род­ної Ра­ди За­кар­патсь­кої Ук­раїни, в 1946–1948 рр. пер­ший сек­ре­тар За­кар­патсь­ко­го об­ко­му КП(б)У і го­лова об­лви­кон­ко­му).

Пе­реду­мови події

У 1919–1939 рр. За­кар­паття пе­ребу­вало в складі Че­хос­ло­вач­чи­ни, ку­ди увій­шло доб­ровіль­но після на­род­них зборів (ав­то­ном­ний ста­тус краю бу­ло санкціоно­вано Сен-Жер­менсь­кою мир­ною уго­дою 1919 р., про­те на­даний ли­ше 1938 р. на­пере­додні ос­та­точ­ної оку­пації Че­хос­ло­вач­чи­ни Третім Рей­хом). Після кіль­ка­ден­но­го існу­ван­ня Підкар­патсь­кої Русі (Кар­патсь­кої Ук­раїни) 1939 р. Угор­щи­на оку­пува­ла За­кар­паття. Ні Че­хос­ло­вач­чи­на, ні місцеві ук­раїнці не зми­рили­ся з оку­пацією. Ра­дянсь­кий Со­юз, як і більшість євро­пей­ських країн, теж не виз­на­вав за­кон­ною оку­пацію Кар­патсь­кої Ук­раїни Угор­щи­ною і відсто­ював ус­та­леність кор­донів Че­хос­ло­вач­чи­ни до­мюн­хенсь­ко­го періоду. Це од­нознач­но підтвер­ди­ли, зок­ре­ма, пре­зидент ЧСР Е. Бе­неш та нар­ком за­кор­донних справ СРСР В. Мо­лотов під час бесіди 9 чер­вня 1942 р. За ра­дянсь­ко-че­хос­ло­ваць­ки­ми до­мов­ле­нос­тя­ми, пи­тан­ня про до­лю За­кар­патсь­кої Ук­раїни (згідно з Кон­сти­туцією ЧСР – Підкар­патсь­кої Русі) мав вирішу­вати після вій­ни сам на­род. Улітку 1944 р., ко­ли ра­дянські вій­ська по­чали ви­бива­ти з те­риторії краю німців і угорців, на зай­нятій ни­ми те­риторії мав приз­на­чати­ся че­хос­ло­ваць­кий уря­довий упов­но­важе­ний, який після за­вер­шення воєнних опе­рацій діста­вав пра­во повністю взя­ти у свої ру­ки уп­равління гро­мадсь­ки­ми спра­вами й на­дава­ти всебічну до­помо­гу ра­дянсь­ко­му го­лов­но­коман­ду­вачеві. У липні 1944 р. уряд Че­хос­ло­вач­чи­ни приз­на­чив своїм упов­но­важе­ним на виз­во­леній те­риторії Підкар­патсь­кої Русі міністра еко­номічної ре­конс­трукції че­ха Ф. Нєме­ца, й­ого зас­тупни­ком – чле­на Дер­жавної ра­ди сло­вака ге­нера­ла Р. Вієсту, а політич­ним рад­ни­ком – за­кар­патця І. Ту­ряни­цю. Про­те, поп­ри по­передні до­мов­ле­ності Й. Сталіна з че­хос­ло­вака­ми, май­же од­ра­зу після виз­во­лен­ня За­кар­паття ра­дянсь­ка вла­да і місцеві ко­муністи сфор­му­вали перші тим­ча­сові на­родні коміте­ти, членів яких оби­рали або приз­на­чали, «вра­хову­ючи дум­ку на­роду». Про­те слід відзна­чити, що рух за возз’єднан­ня з Ук­раїною був се­ред місце­вих ук­раїнців справді ма­совим (чо­му спри­яли реп­ресії про­ти місце­вих «мос­квофілів» та «ма­дяронів»). На збо­рах і мітин­гах ух­ва­люва­лися пос­та­нови, звер­нення, про­хан­ня прий­ня­ти За­кар­патсь­ку Ук­раїну «в ло­но ма­тері-вітчиз­ни». Го­лова ок­ружної на­род­ної Ра­ди, пер­ший сек­ре­тар ЦК відрод­же­ної КПЗУ І. Ту­ряни­ця очо­лив підго­тов­ку до з’їзду на­род­них комітетів краю. До кінця 1944 р. пов­сюдно прой­шли ма­сові мітин­ги і збо­ри, на яких лю­ди схва­люва­ли рішен­ня з’їзду. Під Маніфес­том підпи­сало­ся по­над 250 тис. осіб – більшість на­яв­но­го в цей період до­рос­ло­го на­селен­ня.

26 лис­то­пада 1944 р. з’їзд на­род­них комітетів у Му­качеві схва­лив Маніфест про возз’єднан­ня За­кар­патсь­кої Ук­раїни з УРСР і вихід зі скла­ду Че­хос­ло­вач­чи­ни, об­рав На­род­ну Ра­ду з 17 осіб. Го­ловою став ко­муніст І. Ту­ряни­ця. Вже 5 груд­ня На­род­на Ра­да ух­ва­лила дек­рет про при­пинен­ня зв’язків на­род­них комітетів За­кар­патсь­кої Ук­раїни з упов­но­важе­ним уря­ду Че­хос­ло­вач­чи­ни й ви­суну­ла ви­могу, щоб він за­лишив межі краю. Ф. Нємец у те­лег­рамі до пре­зиден­та Че­хос­ло­вач­чи­ни Е. Бе­неша 29 груд­ня 1944 р. зму­шений був виз­на­ти, що рух за вихід За­кар­патсь­кої Ук­раїни (так бу­ло наз­ва­но ство­рену тут маріонет­ко­ву ра­дянсь­ку «дер­жа­ву») зі скла­ду Че­хос­ло­вач­чи­ни «тре­ба вва­жати ру­хом на­род­ним і стихій­ним». На й­ого дум­ку, бу­ло не­доціль­но діяти про­ти волі місце­вого на­селен­ня. 1 лю­того 1945 р. Ф. Нємец за­лишив межі За­кар­паття.

Хід події

Пи­тан­ня про За­кар­паття бу­ло по­передньо вре­гуль­ова­не шля­хом лис­ту­ван­ня між Й. Сталіним і Е. Бе­нешем. 23 січня 1945 р. Й. Сталін пи­сав Е. Бе­нешу: «Ра­дянсь­кий уряд не за­боро­няв і не міг за­боро­нити на­селен­ню За­кар­патсь­кої Ук­раїни вис­ло­вити свою національ­ну во­лю… Ви самі мені в Москві го­вори­ли про Ва­шу го­товність пе­реда­ти За­кар­патсь­ку Ук­раїну Ра­дянсь­ко­му Со­юзові». Е. Бе­неш по­год­жу­вав­ся на двос­то­ронній до­говір як фор­му вре­гулю­ван­ня, але тіль­ки після вій­ни при віднов­ленні до­мюн­хенсь­ких кор­донів Че­хос­ло­вач­чи­ни з Німеч­чи­ною й Поль­щею. Після пе­рего­ворів у Москві 29 чер­вня 1945 р. бу­ло ук­ла­дено до­говір між СРСР та Че­хос­ло­вач­чи­ною про вклю­чен­ня За­кар­патсь­кої Ук­раїни до скла­ду УРСР. Від СРСР й­ого підпи­сав В. Мо­лотов, від Че­хос­ло­ваць­кої Рес­публіки – З. Фірлінгер і В. Кле­ментіс. Пред­став­ників УРСР, і тим па­че маріонет­ко­вої дер­жа­ви За­кар­патсь­ка Ук­раїна, на пе­рего­ворах не бу­ло. Уго­да бу­ла ос­та­точ­но ра­тифіко­вана че­хос­ло­ваць­ким пар­ла­мен­том 22 лис­то­пада 1945 р., а Пре­зидією Вер­ховної Ра­ди СРСР – 27 лис­то­пада. Крім За­кар­паття, Че­хос­ло­вач­чи­на по­годи­лася пе­реда­ти СРСР близь­ко 250 км² те­риторії в око­лицях Чо­па, які бу­ли час­ти­ною сло­ваць­ких зе­мель.

Наслідки події

22 січня 1946 р. ука­зом Пре­зидії Вер­ховної Ра­ди СРСР на приєдна­них зем­лях бу­ла ство­рена За­кар­патсь­ка об­ласть УРСР. Ра­дянсь­ка вла­да чи­мало зро­била для еко­номічно­го роз­витку провінцій­но­го аг­рарно­го За­кар­паття, про­те бу­ли й інші наслідки приєднан­ня, які яв­но не мог­ли тіши­ти місце­ве на­селен­ня – вже в про­цесі возз’єднан­ня че­хос­ло­вацькі ор­га­ни та ра­дянсь­ка реп­ре­сив­на ма­шина зас­то­сува­ли звичні для то­талітар­ної сис­те­ми за­ходи про­ти «неб­ла­гонадій­них». За­ареш­то­вува­ли учас­ників Кар­патсь­кої Ук­раїни 1939 р. (в травні 1945 р. у Празі за­ареш­ту­вали її пре­зиден­та А. Во­лоши­на, який за­гинув у ГУ­ЛАГу), ук­раїнсь­ких інтелігентів, чи­нов­ників угорсь­ко­го оку­пацій­но­го ре­жиму. Кри­чущим на­силь­ством відзна­чила­ся ліквідація Му­качівсь­кої гре­ко-ка­толиць­кої єпархії 1948 р., що суп­ро­вод­жу­вала­ся вбивс­твом ра­дянсь­ки­ми спец­служ­ба­ми єпис­ко­па Те­одо­ра Ромжі, реп­ресіями про­ти де­сятків свя­щен­нослу­жителів. Відбу­лися «обміни на­селен­ням» з Угор­щи­ною і Че­хос­ло­вач­чи­ною. Тим ча­сом гру­пи етнічних ук­раїнців, які меш­ка­ли в ок­ре­мих рай­онах на те­риторії сусідніх дер­жав (Ма­рамо­рощи­на в Ру­мунії, Пряшівщи­на в Сло­вач­чині), та­кож по­рушу­вали пи­тан­ня про возз’єднан­ня. Про­те Мос­ква пос­та­вила­ся не­гатив­но до цих кло­потань як політич­но не­доціль­них. За­ува­жимо, що час­ти­на ру­синів ба­чила май­бутнє За­кар­паття у складі РРФСР як Кар­патсь­кої ав­то­ном­ної рес­публіки (або об­ласті). Ана­логічну по­зицію зай­ня­ла де­легація РПЦ, вис­ло­вив­шись на зустрічі з Патріар­хом Мос­ковсь­ким і всієї Русі Алексієм 7 груд­ня 1944 р. «рішу­че про­ти приєднан­ня на­шої те­риторії до Ук­раїнсь­кої РСР». Приєднан­ня За­кар­паття, поп­ри на­явність у су­часній Ук­раїні так зва­ної «ру­синсь­кої проб­ле­ми», ста­ло важ­ли­вим кро­ком на шля­ху возз’єднан­ня ук­раїнсь­ких зе­мель у єди­ну дер­жа­ву.

Істо­рич­на пам’ять

Доб­ре зна­на з підруч­ників подія, яку час­то сприй­ма­ють як «ос­та­точ­не фор­му­ван­ня ук­раїнсь­кої етнічної те­риторії» в ме­жах УРСР (окрім Кри­му). В Уж­го­роді 2004 р. вста­нов­ле­но пам’ят­ник Со­бор­ності.