Повстання С. Палія

Да­та і місце

1702–1704 рр., Київсь­ке, Брац­лавсь­ке, Поділь­ське, Во­линсь­ке, час­ти­на Русь­ко­го воєводств Речі Пос­по­литої (ук­раїнсь­ке Пра­вобе­реж­жя).

Дій­ові осо­би

Се­мен Палій (Се­мен Гур­ко, бл. 1640–1710; пол­ковник фастівсь­кий у 1684–1702 рр., біло­церківсь­кий у 1702–1704, 1709–1710 рр., брав участь у війні з Кри­мом та Ос­мансь­кою імперією в 1680-х – 1690-х рр., вів політи­ку на об’єднан­ня Пра­вобе­реж­жя і Лво­береж­жя, підтри­мував зв’яз­ки з Пет­ром I, І. Ма­зепою, 1704 р. ув’яз­не­ний І. Ма­зепою за на­казом ца­ря, 1708 р. по­вер­ну­тий із сибірсь­ко­го зас­лання); Самій­ло Са­мусь (бл. 1640–1713; у 1688–1713 рр. вінниць­кий і брац­лавсь­кий пол­ковник, з 1692 р. на­каз­ний геть­ман, у 1702–1704 рр. геть­ман Пра­вобе­реж­жя, здав клей­но­ди І. Ма­зепі, 1711 р. підтри­мав П. Ор­ли­ка, обо­роняв Бо­гус­лав від росій­ських вій­ськ, взя­тий у по­лон і відправ­ле­ний на зас­лання, зго­дом відпу­щений); За­хар Іскра (? – бл. 1730; у 1684–1707 рр. кор­сунсь­кий пол­ковник, 1704 р. пе­рей­шов із пол­ком на Ліво­береж­жя, виз­нав вла­ду І. Ма­зепи, 1708 р. за­ареш­то­ваний за спра­вою до­носу В. Ко­чубея та І. Іскри на Ма­зепу, зго­дом ре­абіліто­ваний Пет­ром I, у 1720-х рр. стар­ши­на Ста­родубсь­ко­го пол­ку); Андрій Аба­зин (?–1703; брац­лавсь­кий пол­ковник у 1684–1703 рр., ор­ганіза­тор обо­рони краю від та­тар, ке­рував по­хода­ми на ту­рецькі міста, стра­чений А. Се­нявсь­ким); Да­нило Брат­ковсь­кий (?–1702; во­линсь­кий шлях­тич, гро­мадсь­кий діяч, по­ет, ак­тивний член Луць­ко­го братс­тва, обо­ронець прав пра­вос­лавно­го на­селен­ня, стра­чений за підго­тов­ку на­роду до пов­стан­ня).

Важ­ли­ву роль у при­душенні пов­стан­ня відіграв Адам Ми­колай Се­нявсь­кий (бл. 1666–1726; з 1702 р. поль­ний ко­рон­ний геть­ман, з 1706 р. ве­ликий ко­рон­ний геть­ман, при­хиль­ник Ав­густа II Силь­но­го, кур­фюр­ста Сак­сонії і ко­роля Речі Пос­по­литої, впли­вовий маг­нат, ос­танній зі сво­го ро­ду). Пов­сталі ве­ли успішні пе­рего­вори про вклю­чен­ня Пра­вобе­реж­жя до скла­ду єди­ної ко­заць­кої дер­жа­ви з Іва­ном Ма­зепою (1639–1709; геть­ман Ліво­береж­ної Ук­раїни в 1687–1704 рр. та Ук­раїни обох бе­регів Дніпра в 1704–1709 рр., при­хиль­ник по­розуміння з Мос­квою, ви­дат­ний ме­ценат, 1708 р. ук­лав со­юз зі Швецією, після Пол­та­ви в еміграції, по­мер у Бен­де­рах).

Пе­реду­мови події

У 1690-х рр. ук­раїнсь­ке ко­зац­тво на Пра­вобе­режжі пе­режи­вало про­цес бур­хли­вого відрод­ження. По­нов­лю­вали­ся старі, з’яв­ля­лися нові міста і містеч­ка, пол­ки і сотні. Уряд Речі Пос­по­литої був зацікав­ле­ний у по­нов­ленні ко­зац­тва на своїй час­тині Поділля че­рез на­явність по­руч Кам’янець­ко­го е­яле­ту Ос­мансь­кої імперії та зе­мель буд­жаць­ких та­тар. Про­те після Кар­ло­виць­ко­го ми­ру 1699 р. си­ту­ація зміни­лась: ос­ма­ни відда­ли свою час­ти­ну Поділля Польщі, і та по­чала нас­туп на пра­ва ко­заків. Ви­кону­ючи рішен­ня сей­му про ліквідацію «не­потрібних» те­пер ко­заць­ких полків, ве­ликий ко­рон­ний геть­ман Станіслав Яб­ло­новсь­кий 20 сер­пня 1699 р. звер­нувся до на­каз­но­го геть­ма­на Самій­ла Са­муся, а та­кож пол­ковників Се­мена Палія, За­хара Іскри й Андрія Аба­зина з універ­са­лом, у яко­му ви­магав роз­пусти­ти ко­зацькі пол­ки. Ра­зом із тим він ого­лосив про відряд­ження на Пра­вобе­реж­жя поль­сько­го вій­ська, яке при­мусить їх підко­рити­ся Речі Пос­по­литій. Ко­заки не підко­рили­ся, у ре­зуль­таті чо­го на Поділлі й Київщині по­чала­ся «не­ого­лоше­на вій­на». Ко­ронні вій­ська по­сили­ли гарнізо­ни Не­миро­ва, Білої Цер­кви, за­хопи­ли Бар, Вінни­цю, Брац­лав, при­мусив­ши ко­зацькі сотні відсту­пити. На Поділля у свої маєтки по­вер­та­лася шлях­та і зап­ро­вад­жу­вала пан­щи­ну. Про­те всі спро­би ко­рон­но­го вій­ська ви­бити ко­заць­ких пол­ковників з їхніх го­лов­них твер­динь (Фас­то­ва, Бо­гус­ла­ва, Кор­су­ня) успіхом не увінча­лися. Са­мусь і Палій до­чека­лися і серй­оз­ної зміни зовнішнь­ополітич­ної си­ту­ації – Річ Пос­по­лита в со­юзі з Росією та Данією всту­пила в нев­да­лу для се­бе Північну вій­ну про­ти Швеції. Час­ти­на шлях­ти і маг­натів вис­ту­пила про­ти аб­со­лютистсь­ких планів ко­роля Ав­густа II (зго­дом ви­сунув­ши пре­тен­дентом прош­ведсь­ко­го кан­ди­дата – Станісла­ва Ле­щинсь­ко­го). За та­ких умов пра­вобе­режні ко­зацькі пол­ковни­ки, стар­ши­на, пред­став­ни­ки пра­вос­лавної шлях­ти та міщан взим­ку 1702 р. зібра­лись на на­раду в Фас­тові. Там був при­сутній і Да­нило Брат­ковсь­кий – відо­мий по­ет і гро­мадсь­кий діяч, який роз­по­чав про­паган­ду пов­стан­ня на Во­лині. На­рада ух­ва­лила рішен­ня про по­чаток вій­ни за ос­та­точ­не виз­во­лен­ня Пра­вобе­реж­жя з-під вла­ди Речі Пос­по­литої. Фастів, ку­ди зби­рали­ся за­гони пов­ста­лих се­лян і ко­заків, пе­рет­во­рив­ся на го­лов­ний центр бо­роть­би, яку очо­лили Са­мусь та Палій, сподіва­ючись на підтрим­ку з бо­ку ца­ря Пет­ра I та ліво­береж­но­го геть­ма­на І. Ма­зепи.

Хід події

Пов­стан­ня спа­лах­ну­ло на­весні 1702 р., охо­пив­ши Брац­лавщи­ну, Поділля й Во­линь. За­вору­шен­ня по­чалось і на Київщині, ку­ди при­були поль­ські за­гони з наміром витісни­ти ко­зацькі пол­ки та по­вер­ну­ти шляхті відібрані маєтки. Нап­рикінці лип­ня 1702 р. ви­бух­ну­ло пов­стан­ня се­лян, міщан і ко­заків у Бо­гус­лаві, Кор­суні й Ли­сянці. Й­ого очо­лили пол­ковни­ки Са­мусь та Іскра. Пов­станці скла­ли при­сягу росій­сько­му ца­реві, на­мага­ючись тим са­мим втяг­ну­ти й­ого в конфлікт із со­юз­ни­ком – Ав­густом II. Ви­даний провідни­ками пов­стан­ня універ­сал зак­ли­кав на­селен­ня до рішу­чої бо­роть­би. На їх зак­лик відгук­ну­лися не ли­ше ко­заки, а й се­ляни. Бой­ові дії роз­горну­лися на­сам­пе­ред у Брац­лавсь­ко­му і Поділь­сько­му воєводс­твах, а потім пе­реки­нули­ся на Во­линь і реш­ту Поділля, сяг­нувши навіть час­ти­ни Га­личи­ни, а та­кож час­ти­ни Ліво­береж­жя – Пе­ре­яс­лавсь­ко­го пол­ку. За ко­рот­кий час пов­стансь­ке вій­сько до­сяг­ло 5 тис. воїнів. Пов­стан­ня пе­реки­нулось на Ліво­береж­жя у Пе­ре­яс­лавсь­кий полк. У жовтні 1702 р. Са­мусь під Бер­ди­чевом роз­гро­мив не­вели­ке поль­ське вій­сько на чолі з хміль­ниць­ким ста­рос­тою Я. По­тоць­ким і пол­ковни­ком Д. Ру­щицом, Аба­зин здо­був Вінни­цю, Бар, Ду­наївці, під Мед­жи­божем роз­гро­мив півто­рати­сяч­ний загін поль­ських вій­ськ. Найбіль­ший успіх ви­пав на до­лю Палія – він після три­валої об­ло­ги здо­був най­сильнішу фор­те­цю Київщи­ни, Білу Цер­кву, і пе­реніс ту­ди з Фас­то­ва свою ре­зиденцію. У січні 1703 р. пов­станці вже заг­ро­жува­ли Кам’ян­цю-Поділь­сько­му, про­те ще в по­переднь­ому місяці сейм на­дав особ­ливі пов­но­важен­ня А. Се­нявсь­ко­му, кот­рий зібрав про­ти пов­ста­лих до 15 тис. ко­рон­но­го вій­ська і пос­по­лито­го ру­шен­ня з 44 гар­ма­тами. У січні–бе­резні 1703 р. Се­нявсь­кий роз­гро­мив ос­новні си­ли пов­станців на Поділлі, взяв­ши Не­мирів, Брац­лав і Ла­дижин, під ос­таннім відбув­ся вирішаль­ний бій із ко­зака­ми Аба­зина, які бу­ли роз­биті, а кіль­ка ти­сяч по­лоне­ними на чолі з пол­ковни­ком стра­чені. У бе­резні Се­нявсь­кий ви­дав універ­сал, у яко­му й­шло­ся про при­душен­ня пов­стан­ня, яке, од­нак, бу­ло да­леке від за­вер­шення, при­най­мні на Київщині. Цар не втру­чав­ся в пе­ребіг подій, за­боро­нив­ши Ма­зепі до­пома­гати Палію. На­томість у лю­тому 1703 р. нев­да­лу спро­бу по­мири­ти пов­станців і Річ Пос­по­литу здій­снив відо­мий бо­рець за пра­ва ав­то­ном­ної Ліфляндії, дип­ло­мат і ге­нерал на росій­ській службі Й. Пат­куль.

На по­чат­ку нас­тупно­го ро­ку ліде­ри пов­станців ве­ли пе­рего­вори з Ма­зепою і ца­рем про прий­нят­тя Пра­вобе­реж­жя під бу­лаву геть­ма­на Ма­зепи і «ви­соку царсь­ку ру­ку». 2 бе­рез­ня 1704 р. Пет­ро І спеціаль­ним лис­том зак­ли­кав Палія не­гай­но пе­реда­ти Білу Цер­кву по­лякам і капіту­люва­ти, інак­ше й­ого зму­сять ви­кона­ти вказівку росій­ські вій­ська. Са­мусь як на­каз­ний геть­ман пе­редав 5 лю­того 1704 р. бу­лаву Ма­зепі. Палій же відки­нув ви­могу ца­ря і по­силив бо­роть­бу – ак­тивізу­вали діяльність ко­зацькі за­гони на Во­лині, Поліссі і в Га­личині. У травні 1704 р. Ма­зепа за на­казом ца­ря пе­рей­шов Дніпро. Палій пе­редав й­ому Білу Цер­кву без бою, пе­рей­шов­ши до Не­миро­ва, в ре­зуль­таті чо­го роз­по­чало­ся но­ве пов­стан­ня на Поділлі й Брац­лавщині. Був ри­зик, що во­но охо­пить за­порожців, Мол­давію, то­му Ма­зепа і цар виріши­ли покінчи­ти з вис­ту­пом, за­ареш­ту­вав­ши Палія.

Уве­чері 31 лип­ня 1704 р. за на­казом Ма­зепи був за­ареш­то­ваний Се­мен Палій, який з не­вели­ким за­гоном пе­ребу­вав у та­борі ко­заць­ко­го вій­ська під Бер­ди­чевом. Геть­ман не­гай­но пос­лав чи­малий загін сер­дюків і ком­панійців до Білої Цер­кви. Не­мирів геть­ман на­казав пе­реда­ти поль­сько­му гарнізо­нові. Геть­манські вій­ська зай­ня­ли Фастів, Кор­сунь і Бо­гус­лав, після ць­ого пов­стан­ня по суті за­вер­ши­лося, Ма­зепа з пол­ка­ми нап­рикінці жов­тня 1704 р. по­вер­нувся на Ліво­береж­жя. На Пра­вобе­режжі за­лиши­лися пол­ки Са­муся та Іскри.

Наслідки події

У ре­зуль­таті «но­вої Хмель­нич­чи­ни» бу­ло відрод­же­но ко­заць­кий те­риторіаль­ний устрій на Пра­вобе­режжі, об’єдна­но ко­заць­ку Ук­раїну обох бе­регів Дніпра, про­те со­юз Пет­ра I та Речі Пос­по­литої ро­бив ко­заць­ке Пра­вобе­реж­жя за­руч­ни­ком тон­кощів царсь­кої політи­ки. 1714 р., аби закріпи­ти со­юз із по­ляка­ми, цар віддав Ав­густу II ко­лись відвой­ова­ну ко­зака­ми час­ти­ну Пра­вобе­реж­жя.

Істо­рич­на пам’ять

С. Палію прис­вя­чено на­род­ну пісню, по­ему Т. Шев­ченка «Чер­нець», по­ему Л. Бо­рови­ковсь­ко­го, тво­ри Ю. Муш­ке­тика, Ф. Бур­ла­ки, Т. Ось­мач­ки, Да­нилу Брат­ковсь­ко­му – дра­му «Ос­тання ніч» М. Ста­риць­ко­го; на честь Са­муся взяв собі псев­донім відо­мий пар­ти­зансь­кий керівник у війні 1812 р. Федір По­тапов.