Ліквідація Запорозької Січі

Да­та і місце

16 чер­вня 1775 р., Но­ва Січ (нині те­риторія се­ла Пок­ровсь­ке Ніко­поль­сько­го рай­ону Дніпро­пет­ровсь­кої об­ласті), маніфест про ліквідацію – 14 сер­пня 1775 р., місто Санкт-Пе­тер­бург.

Дій­ові осо­би

Імпе­рат­ри­ця Ка­тери­на II, князь Гри­горій Олек­сан­дро­вич Поть­омкін (1739–1791; з 1774 р. фа­ворит, зго­дом мор­га­натич­ний чо­ловік Ка­тери­ни II, ге­нерал-гу­бер­на­тор Но­воросій­сько­го краю, ге­нерал-фель­дмар­шал, брав участь у росій­сько-ту­рець­ких вій­нах 1768–1774 та 1787–1791 рр., успішний адміністра­тор і воєна­чаль­ник); ге­нерал-ан­шеф Пет­ро Те­келі (бл. 1720–1793; серб, з 1747 р. на росій­ській службі, відзна­чив­ся в Се­мирічній та росій­сько-ту­рецькій війні 1768–1774 рр., після ліквідації Січі от­ри­мав чи­малі землі в Но­воросії); ге­нерал-май­ор Федір Чор­ба (? – після 1785; серб, з 1752 р. на росій­ській службі, брав ак­тивну участь у росій­сько-ту­рецькій війні 1768–1774 рр., при­душенні пов­стан­ня Пу­гачо­ва 1773 р., от­ри­мав чи­малі землі в Но­воросії, 1784 р. був Ка­тери­нос­лавсь­ким гу­бернсь­ким пред­во­дите­лем дво­рянс­тва).

Ко­шовий ота­ман Пет­ро Кал­ни­шевсь­кий (бл. 1690–1803; ко­шовий у 1762, 1765–1775 рр., ак­тивно об­сто­ював пра­ва Січі, брав ак­тивну участь у росій­сько-ту­рецькій війні 1768–1774 рр., очо­лював ко­зацькі де­легації до Пе­тер­бурга, мав росій­ську ме­даль, зас­ла­ний до Со­ловець­ко­го мо­нас­ти­ря, 1801 р. по­милу­ваний, по­мер на Со­лов­ках); січо­вий пи­сар Іван Гло­ба (?–1791; у 1765–1775 рр. пи­сар За­порозь­кої Січі, брав ак­тивну участь у росій­сько-ту­рецькій війні 1768–1774 рр., очо­лював ко­зацькі де­легації до Пе­тер­бурга, мав росій­ську ме­даль, зас­новник міста Гло­бине на Пол­тавщині, зас­ла­ний до мо­нас­ти­ря в Ту­рухансь­ку, де й по­мер); вій­сько­вий суд­дя Пав­ло Го­лова­тий (бл. 1715–1795; зас­ла­ний до мо­нас­ти­ря в То­боль­ську, де й по­мер, брат Ан­то­на Го­лова­того); Ан­тон Го­лова­тий (1744–1797; пол­ковник Са­марсь­кої па­лан­ки, був на чолі ко­заць­кої де­легації до Пе­тер­бурга 1775 р., у 1744–1797 рр. пол­ковник Са­марсь­кої па­лан­ки Но­вої Січі, 1788 р. на чолі вес­ло­вої фло­тилії чор­но­морців роз­гро­мив ту­рець­кий флот під Оча­ковом, брав Акер­ман, Хад­жи­бей, Ма­чин, острів Бе­резань, ке­рував пе­ресе­лен­ням ко­заків на Ку­бань, у 1796–1797 рр. во­ював про­ти персів на Каспії, ка­валер двох росій­ських ор­денів).

Пе­реду­мови події

Де­далі швид­ше ос­воєння півден­них ук­раїнсь­ких степів Росій­ською імперією відбу­вало­ся не без конфліктів із за­порож­ця­ми – за­хис­ни­ками своєрідно­го фер­мерсь­ко­го гос­по­дарю­ван­ня на зем­лях, які здав­на за­сели­ли (нап­рикінці існу­ван­ня Січі в її адміністра­тив­них оди­ницях – па­лан­ках – меш­ка­ло до 100 тис. осіб, здебіль­шо­го се­лян-утікачів). Ко­заки і се­ляни ве­ли по суті фер­мерсь­ке гос­по­дарс­тво, Січ вис­ту­пала по­туж­ним магнітом для всіх, хто шу­кав у сте­пах землі та волі. Важ­ли­вою бу­ла роль ко­зац­тва і в різно­манітних на­род­них вис­ту­пах, та­ких як Коліївщи­на. Поп­ри цінність за­порожців як вій­ська, бю­рок­ра­тизо­вана імперія де­далі менш охо­че ми­рила­ся з на­явністю на її зем­лях особ­ли­вого, ар­хаїчно­го де­мок­ра­тич­но­го ус­трою. Ко­зацькі землі в 1740–1760-х рр. бу­ли ото­чені цілою сму­гою но­вих фор­тець, зон пе­ресе­лен­ня (Но­ва Сербія, Слов’яно­сербія). Але всі спро­би пе­рет­во­рити за­порожців на повністю слух­ня­не, кон­троль­ова­не уря­дом вій­сько ти­пу Донсь­ко­го про­вали­лися: січо­вики нап­ро­чуд упер­то чи­нили опір, ви­сила­ючи де­легацію за де­легацією з ме­тою відсто­юван­ня своїх прав. То­му кінець чер­го­вої вій­ни з Ос­мансь­кою імперією 1774 р. був сприй­ня­тий росій­ською вла­дою як шанс виріши­ти на­боліле «за­порозь­ке пи­тан­ня». Г. Поть­омкін, поп­ри всю свою «друж­бу» із за­порож­ця­ми, у квітні 1775 р. ви­сунув про­ект ліквідації Ко­ша, ух­ва­лений імпе­рат­ри­цею. За ним 1-ша росій­ська армія, що по­вер­та­лася з вій­ни, ма­ла здій­сни­ти ліквідацію Січі.

Хід події

На по­чат­ку чер­вня 1775 р. 66-ти­сяч­не росій­ське вій­сько з 50 гар­ма­тами ру­шило в нап­рямку За­порозь­кої Січі. Уночі 15 чер­вня 1775 р. царські вій­ська під ко­ман­ду­ван­ням ге­нерал-по­руч­ни­ка П. Те­келі ото­чили ос­танню За­порозь­ку Січ, де роз­та­шову­вав­ся ко­заць­кий гарнізон. Кіль­ком ти­сячам ко­заків, що пе­ребу­вали на Січі, пос­та­вили уль­ти­матум. Нез­ва­жа­ючи на не­чис­ленність, за­порожці звер­ну­лись до ко­шово­го ота­мана Пет­ра Кал­ни­шевсь­ко­го по дозвіл бо­рони­тися до за­гину.

Кал­ни­шевсь­кий і за­порозь­кий архіман­дрит Во­лоди­мир Со­каль­ський док­ла­ли ба­гато зу­силь, щоб пе­реко­нати ко­заків ско­рити­ся імпе­раторській волі, яв­но очіку­ючи на «по­милу­ван­ня». Те­келі зни­щив січові укріплен­ня, вивіз гар­ма­ти, боєпри­паси, до­кумен­ти та іко­ни. При­чини по­даль­шої долі ко­шово­го, а та­кож й­ого най­ближ­чих со­рат­ників І. Гло­би та П. Го­лова­того до­тепер дис­кусійні – зас­лання без су­ду і слідства не мож­на зро­зуміти без знан­ня пев­них політич­них «підвод­них ка­менів» (се­ред версій – ли­цемірний «за­хист підда­них» про­ти «за­жер­ли­вої стар­ши­ни», підоз­ра що­до спроб пе­рего­ворів січо­виків із тур­ка­ми, роз­дра­туван­ня що­до не­пос­тупли­вості в зе­мель­но­му пи­танні то­що). Ка­тери­на II в маніфесті 14 сер­пня за­доволь­ни­лася нечітким фор­му­люван­ням: «за ве­ролом­ное буй­ство и ра­зоре­ние рос­сий­ских под­данных». Інши­ми пун­кта­ми маніфес­ту бу­ли «на­хабні» те­риторіальні пре­тензії за­порожців, прий­нят­тя ни­ми утікачів, на­пади на сусідні по­селен­ня Но­воросії. Ціка­вим був пункт про те, що, «за­водя­чи влас­не хлібо­робс­тво, во­ни роз­ри­вали тим са­мим ос­но­ву їх за­леж­ності від на­шого прес­то­лу і, зви­чай­но, за­дума­ли ут­во­рити з се­бе все­редині батьківщи­ни об­ласть, цілком не­залеж­ну, зі своїм влас­ним не­само­витим уп­равлінням».

Наслідки події

Усу­нуто ос­танню пе­реш­ко­ду на шля­ху імперсь­кої ко­лонізації ук­раїнсь­ко­го Півдня шля­хом ут­во­рен­ня тут ла­тифундій, зап­ро­вад­ження кріпац­тва. Знач­на час­ти­на ко­заків пе­рей­шла до ос­мансь­ко­го підданс­тва, зас­ну­вав­ши За­дунай­ську Січ (проісну­вала до 1828 р.), з реш­ти 1787 р. бу­ло ут­во­рено Вій­сько вірних ко­заків-за­порожців.

Істо­рич­на пам’ять

Доб­ре зна­на су­час­ни­ми ук­раїнця­ми не­гатив­на істо­рич­на подія, опо­вита чи­малим сер­панком міфу (офіцій­но­го та не­офіцій­но­го по­ход­ження). Знай­шла відоб­ра­жен­ня в ук­раїнсь­ко­му фоль­клорі (пісні «Світ ве­ликий…», «Ой чо­го, чо­го за­порожці та й смутні, не­веселі ста­ли…»). Сь­огодні в Ук­раїні най­частіше зга­дуєть­ся перш за все П. Кал­ни­шевсь­кий як ук­раїнсь­кий патріот-му­ченик із на­голо­сом на бо­ротьбі з імперією (хай і дип­ло­матичній). Ць­ому сприяє офіцій­на ка­нонізація Ук­раїнсь­кою пра­вос­лавною цер­квою Київсь­ко­го патріар­ха­ту ота­мана як му­чени­ка Пет­ра Ба­гатос­траж­даль­но­го 2008 р. Кал­ни­шевсь­кий і Гло­ба є ге­ро­ями кіль­кох літе­ратур­них та жи­вопис­них творів. Ко­шово­му вста­нов­ле­но декіль­ка пог­рудь, існує про­ект пе­репо­хован­ня ос­танків в Ук­раїні, за часів пре­зидентства В. Ющен­ка бу­ло зас­но­вано ко­заць­ке свя­то «Кал­ни­шева ра­да» на Сум­щині; І. Глобі вста­нов­ле­но пам’ят­ник у місті Гло­бине.