Юрій-Ге­де­он Вен­жик Хмель­ниць­кий 

(1641–1685)

«…він міг тіль­ки підда­вати­ся об­ста­винам, а ніяк не кер­му­вати подіями»

Мо­лод­ший син Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го. Про­голо­шений геть­ма­ном ще за жит­тя бать­ка, він тричі бу­де три­мати геть­мансь­ку бу­лаву, але жод­но­го ра­зу не змо­же її втри­мати та ста­ти врівень бать­кові.

Ю. Хмель­ниць­кий не мав та­лан­ту дер­жавно­го керівни­ка. Пот­рапля­ючи у за­лежність то до росій­сько­го уря­ду, то до поль­сько­го, то до та­тар та ту­рок, Юрась Хмель­ни­чен­ко втра­тив підтрим­ку у ко­зац­тва та прос­то­го лю­ду. Жит­тя не­щас­ли­вого си­на сла­вет­но­го Бог­да­на закінчи­лося трагічно…

У на­родній ле­генді XIX століття пе­реповіда­лось, що «Хмель­ни­чен­ко, обу­сур­ма­нив­шись, збив пуш­кою з го­ри верх батьківсь­кої цер­кви, ба­жа­ючи діста­тись батьківсь­ких гро­шей, які, ка­жуть, бу­ли за­муро­вані на го­рищі цер­кви. Він прий­шов за ни­ми до Су­бото­ва, та бо­яв­ся, бо тут сто­яло вій­сько, то вже зі злості хотів роз­би­ти цер­кву.

…Хмель­ни­чен­ко жи­ве й досі. Наші старі чу­маки роз­ка­зува­ли, що ба­чили й­ого в го­рах на свої очі. І при зустрічі він і сам ка­зав, що «Я син Хмель­ниць­ко­го». Й­ого ссе га­дина, і він бу­де му­читись та блу­кати поміж го­рами аж до Страш­но­го су­ду; а тоді вже Гос­подь й­ого прос­тить, що, обу­сур­ма­нив­шись, хотів роз­би­ти батьківсь­ку цер­кву».

Юрась Хмель­ни­чен­ко — мо­лод­ший син геть­ма­на Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го та й­ого пер­шої дру­жини Ган­ни Сомківни. На­родив­ся він 1641 ро­ку в Су­ботові.

Мо­лодий геть­ма­нич здо­був не­пога­ну до­маш­ню освіту, був доб­ре обізна­ний із Свя­тим Пись­мом, міг чи­тати й пи­сати не ли­ше ук­раїнсь­кою, але й цер­ковнос­лов’янсь­кою, поль­ською, грець­кою та ла­тинсь­кою мо­вами, хоч і пос­ту­пав­ся в ць­ому відно­шенні своєму бать­кові. Вчив­ся Юрій Хмель­ниць­кий і в Києво–Мо­гилянсь­ко­му ко­легіумі, але не­дов­го, бо че­рез погіршен­ня здо­ров’я Бог­дан по­вер­нув си­на до Чи­гири­на. Пізніше, вже як геть­ман, Юрій Хмель­ниць­кий ствер­див батьківсь­кий привілей ко­легіуму, заз­на­чив­ши, що він сам був ко­лись й­ого уч­нем. Відо­мо та­кож, що од­ним із вчи­телів геть­ма­нича у ко­легіумі був ви­дат­ний ук­раїнсь­кий пись­мен­ник, філо­соф й те­олог Іо­ан­никій Га­лятовсь­кий. По­вер­нувшись до­дому, Юрій Хмель­ниць­кий про­дов­жив на­уку. В од­но­му з до­кументів 1656 ро­ку на­зиваєть­ся ім’я до­машнь­ого вчи­теля геть­ма­нича — чен­ця Києво–Пе­черсь­кої лав­ри Іларіона Доб­родіяш­ка.

Після смерті бать­ка 1657 ро­ку ко­заць­ка ра­да в пам’ять зас­луг Бог­да­на про­голо­сила Юр­ка геть­ма­ном Ук­раїни. Шістнад­ця­тилітнь­ого геть­ма­нича об­ра­но на батьківсь­ке місце од­но­голос­но. Ста­рий геть­ман іще за сво­го жит­тя под­бав про виз­нання ць­ого дер­жавно–ди­нас­тично­го ак­ту з бо­ку сусідніх дер­жав. За­кон­ним нас­тупни­ком сво­го бать­ка Юрія виз­на­ли Мос­ква, Швеція, Поль­ща, Се­миго­род, Во­лощи­на, Мол­давія, Крим і Ту­реч­чи­на.

Док­ладніше про ці ви­бори ми знаємо ма­ло що. На­род­на тра­диція при­ховує де­які под­ро­биці цієї події, але їх, зви­чай­но, годі цілком бра­ти на віру. В на­родній думі про смерть Бог­да­на та об­рання на геть­манс­тво й­ого си­на не тіль­ки стилізо­вані ок­ремі мо­мен­ти, а й збли­жені де­які до­сить відда­лені одні від од­них події. З опи­су су­час­ників, Юрась був чор­ня­вий, ма­ломов­ний, ти­хий і піддат­ли­вий. Цей підліток не був наділе­ний од при­роди ні здо­ров’ям, ні ро­зумом. Ні в той час, ні пізніше він да­леко не виз­на­чав­ся та­кими влас­ти­вос­тя­ми, що потрібні бу­ли в тодішніх об­ста­винах для геть­ма­на. Він міг тіль­ки підда­вати­ся об­ста­винам, а ніяк не кер­му­вати подіями за своїм пла­ном і за влас­ної волі — а в той час він іще сам для се­бе пот­ре­бував про­воду. Се­ред ко­заць­кої стар­ши­ни, особ­ли­во се­ред ста­рих зас­лу­жених пол­ковників, та­кий геть­ман не міг ко­рис­ту­вати­ся по­вагою, не ко­рис­ту­вав­ся він нею й пізніше. Юрась не мав потрібних для ць­ого мо­раль­них да­них, до то­го ж і ма­теріаль­них за­собів у нь­ого май­же не бу­ло. За ним бу­ло тіль­ки од­не — сла­ва й­ого бать­ка. А так за­галом, це бу­ла лю­дина хво­ра, що пізніше дій­шла до справжнь­ого бо­жевілля й ви­яви­ла й­ого в жах­ли­вих фор­мах під час сво­го не­дов­го­го кня­зюван­ня над Ук­раїною.

На такій ха­рак­те­рис­тиці Хмель­ни­чен­ка по­год­жуєть­ся й ук­раїнсь­ка історіог­рафія. Ми­кола Кос­то­маров, що най­повніше ха­рак­те­ризує Юра­ся, на­зиває й­ого лег­ко­духим, по­лох­ли­вим, не­енергій­ним, без­воль­ним, твер­дить, що Юрась хворів на «при­чин­ну й ги­лу (гри­жу)». Дмит­ро Бан­тиш–Ка­менсь­кий на­зиває й­ого сла­бим. В. Вовк–Ка­рачевсь­кий ка­же, що Юрій Хмель­ни­чен­ко «че­рез три ро­ки (після смерті бать­ка. — Авт.) ділом до­казав, що він зовсім не здат­ний ста­ти на чолі Ук­раїни та ще в та­кий тяж­кий мо­мент. Був він не­дужий, хворів на па­дуч­ку й гри­жу, а до то­го ж усь­ого був ду­же об­ме­жений». Бо­рис Грінчен­ко вва­жав й­ого «зро­ду не­розум­ним, хит­ким, не­роз­важли­вим, ще й хво­рим, ні вій­сько­вої, ні дер­жавної спра­ви він не тя­мив». Дмит­ро Явор­ниць­кий на­зиває Хмель­ни­чен­ка «цілком не­досвідче­ним, що хоч і мав го­лову, але го­лову без здо­рово­го ро­зуму й зовсім без політич­ної ке­бети… від при­роди євнух… нра­вом злий, ро­зумом об­ме­жений, тілом сла­бий юнак». Далі Явор­ниць­кий пря­мо на­зиває й­ого «сла­бо­ум­ним си­ном» Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го.

Су­час­ний дослідник Ю. Ми­цик заз­на­чає, що су­дити про зовнішність Юрія Хмель­ниць­ко­го мож­на з двох пор­третів, один з яких по­давав­ся в німецькій дру­кованій хроніці «Те­атр Євро­пи», а дру­гий — у літо­писі Самій­ла Ве­лич­ка. Не су­пере­чить цим пор­тре­там і сло­вес­ний опис зовнішності Ю. Хмель­ниць­ко­го. Мо­лодо­го геть­ма­нича опи­сали ду­же ла­конічно: тем­но­воло­сий юнак, со­ром’яз­ли­вий, скром­ний, ску­тий у ру­хах, біль­ше ски­дав­ся на чен­ця. Со­рокарічно­го Юрія Хмель­ниць­ко­го опи­сали де­тальніше і в де­що інший спосіб: лю­дина не­вели­ка на зріст, зграб­на, яка ма­ла ви­дов­же­не об­личчя з не­вели­кими, гли­боко по­сад­же­ними очи­ма, що ро­било пог­ляд гос­трим і де­що насмішку­ватим, гос­трий ніс, ма­лень­кий рот. Чис­те об­личчя, не­великі ву­са. Одяг­не­ний у жу­пан, шап­ку, опе­реза­ний поль­ським па­сом, мав при собі шаб­лю, са­мопал і пістолі. Самій­ло Ве­лич­ко наз­вав у своєму творі геть­ма­нича євну­хом («з на­тури євнух»), але та­кий відгук во­роже нас­тавле­ного до ць­ого геть­ма­на істо­рика не є дос­товірним. Нап­рикінці 50–х років XVII століття Юрій був ще зовсім мо­лодою лю­диною, яка відзна­чала­ся по­божністю. На ос­таннь­ому ж відтин­ку сво­го жит­тя, оче­вид­но, він на­долу­жив ро­ки ас­ке­тиз­му, бо де­які дже­рела нед­вознач­но на­тяка­ють на нес­тримність й­ого осо­бис­то­го жит­тя.

Пор­трет­не зоб­ра­жен­ня Юрія Хмель­ниць­ко­го ство­рює об­раз при­рече­ної, до­сить хво­роб­ли­вої лю­дини (особ­ли­во хво­роб­ливість пе­редає пог­ляд). В очах та­кож засвідче­на гли­бока внутрішня нерішучість, нев­певненість у своїх си­лах. Де­що ве­ред­ли­вий ви­гин брів го­ворить, що ця лю­дина не має єди­ної лінії по­ведінки, яка час­то обу­мов­ле­на нас­троєм, са­мопо­чут­тям. Та­ка лю­дина нав­ряд чи мог­ла б на­ляка­ти во­рогів чи на­дати впев­не­ності дру­зям. То­му во­на бу­де са­мо­ут­вер­джу­ватись са­ме на тих, хто їй підлег­лий та за­леж­ний від неї.

А те­пер спро­буємо пе­ресвідчи­тись у дос­товірності на­шого фізіог­номістич­но­го аналізу зовнішності Ю. Хмель­ниць­ко­го.

Відо­мості про геть­ма­нича все частіше з’яв­ля­ють­ся після 1653 ро­ку, ко­ли по за­гибелі стар­шо­го бра­та Ти­моша він став єди­ним спад­коємцем Бог­да­на по чо­ловічій лінії, і ста­рий геть­ман усе частіше по­думу­вав про пе­реда­чу й­ому своєї бу­лави. Не ви­пад­ко­во са­ме й­ого, ще шістнад­ця­тирічно­го юна­ка, Бог­дан Хмель­ниць­кий приз­на­чив на­каз­ним геть­ма­ном і до­ручив підго­тов­ку по­ходу ук­раїнсь­ко­го вій­ська на Таш­лик. Зви­чай­но, та­ке приз­на­чен­ня бу­ло ба­гато в чо­му фор­маль­ним, бо ре­аль­но цю підго­тов­ку про­води­ли досвідчені пол­ковни­ки Іван Бо­гун та Гри­горій Лісниць­кий. Та­ким чи­ном Бог­дан Хмель­ниць­кий зак­лав ґрунт для пе­редачі си­нові геть­мансь­кої бу­лави. Не див­но, що іно­земні пос­ли, які відвіда­ли Чи­гирин у першій по­ловині 1657 ро­ку, все частіше на­зива­ють Юрія Хмель­ниць­ко­го геть­ма­ном. Сам Бог­дан сподівав­ся, що під опікою ге­нераль­но­го пи­саря Ви­говсь­ко­го мо­лод­ший син до­сяг­не пов­ноліття, ста­не пов­ноправ­ним геть­ма­ном і про­дов­жить спра­ву бать­ка. Але цей за­дум ви­явив­ся по­мил­ко­вим. Він не вра­хову­вав пов­ною мірою роз­ста­нов­ку політич­них сил в Ук­раїні й відсутність та­лан­ту дер­жавно­го діяча, адміністра­тора та пол­ко­вод­ця у зовсім ще мо­лодо­го на­щад­ка.

По смерті Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го Юрій став ду­же близь­ко до геть­мансь­кої бу­лави, й не вик­лю­чено, що на пер­ших стар­шинсь­ких ра­дах й­ого про­голо­шува­ли геть­ма­ном. Та до за­галь­ної ко­заць­кої ра­ди спра­ва не про­суну­лася.

Утім, навіть ко­ли б Юрій Хмель­ни­чен­ко був і цілком здо­ровим юна­ком, без усіх тих страш­них вад, про які зга­ду­ють істо­рики, він все ж не зміг би спра­вити­ся з геть­ма­нуван­ням у тих тяж­ких об­ста­винах, що нас­та­ли для Вій­ська За­порозь­ко­го по смерті Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го.

По­ляга­ли во­ни го­лов­ним чи­ном у зовнішній заг­розі ко­зацькій дер­жаві, що ви­мага­ла на­сам­пе­ред досвідче­ного й виз­на­ного вій­сько­вого вож­дя.

Од­на­че зго­дом і стар­ши­на збаг­ну­ла, що юна­кові ще не під си­лу геть­мансь­ка бу­лава. Прис­лу­хав­шись до по­рад своїх прибічників, Юр­ко пок­лав бу­лаву, яку відда­ли до рук ге­нераль­но­му пи­сарю Іва­ну Ви­говсь­ко­му. Юрась поїхав до Києва за­вер­шу­вати свою освіту в ко­легіумі, яку по­чав ще за жит­тя бать­ка.

Од­на­че Юрій Хмель­ниць­кий по­чував се­бе гли­боко об­ра­женим і до кінця жит­тя не зміг про­бачи­ти Ви­говсь­ко­му своє усу­нен­ня від вла­ди. До­дав во­рож­нечі й сам Ви­говсь­кий, кот­рий взяв час­ти­ну Бог­да­нових скарбів, хоч і мав на них пра­во при­най­мні як ро­дич (й­ого брат Да­нило був од­ру­жений на дочці Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, сестрі Юрія). Цим осо­бис­тим конфліктом ско­рис­та­лася опо­зиція про­ти І. Ви­говсь­ко­го, котрій бу­ло ду­же вигідно прик­ри­вати свої діян­ня іме­нем ве­лико­го Бог­да­на. У цій си­ту­ації чи не впер­ше ви­яви­лися психічні ва­ди ха­рак­те­ру Юрія Хмель­ниць­ко­го, що ма­ли б зас­те­рег­ти при­хиль­ників й­ого об­рання геть­ма­ном: надмірне чес­то­любс­тво та егоїзм, не­щас­ли­во поєднані з надмірни­ми враз­ливістю та неврівно­важеністю, з підозрілістю та слаб­кою во­лею.

Юрій Хмель­ниць­кий усе сильніше ан­га­жував­ся в політи­ку, в інтри­ги про­ти Ви­говсь­ко­го, ма­ючи та­ких «доб­рих» до­радців, як, нап­риклад, Іван Брю­ховець­кий. Не ви­пад­ко­во, ко­ли 1659 ро­ку Ви­говсь­кий з кримсь­ким ха­ном Му­хам — мед–Гіреєм ру­шили під Ко­нотоп, Ю. Хмель­ниць­кий у складі за­гону ко­заків–опо­зиціонерів уда­рив у та­тарсь­кий тил.

У міру то­го як слаб­ша­ли по­зиції І. Ви­говсь­ко­го, Юрія Хмель­ниць­ко­го все ак­тивніше ви­сува­ли в пре­тен­денти на геть­мансь­ку бу­лаву.

Після то­го як у 1659 році Ви­говсь­кий ук­лав ук­раїнсь­ко–поль­ську уго­ду, се­ред ко­заків і на­роду по­сили­лось нев­до­волен­ня політи­кою геть­ма­на. Нас­троєм на­роду хотів ско­рис­та­тися Бог­данів шу­ряк Яким Сом­ко. Він скли­кав біля містеч­ка Гер­манівки ко­заць­ку ра­ду, яка ски­нула Ви­говсь­ко­го з геть­манс­тва. Про­те бу­лава не пот­ра­пила й до Сом­ка. Й­ого су­пер­ни­ком ви­явив­ся мо­лодий небіж Юр­ко. Довідав­шись про неп­ри­хиль­ний настрій на­роду що­до Ви­говсь­ко­го, Хмель­ни­чен­ко пос­лав на За­порож­жя до Іва­на Сірка бать­ко­вого слу­гу Іва­на Брю­ховець­ко­го.

На новій ко­зацькій раді, яка зібра­лася в Жер­довій до­лині біля містеч­ка Ржи­щева, ко­заки відки­нули Га­дяць­кий трак­тат, ук­ла­дений Ви­говсь­ким з Поль­щею, і зно­ву ста­ли під ру­ку росій­сько­го ца­ря. Вод­но­час во­ни би­ли чо­лом (як ви­яви­лося, да­рем­но), щоб цар роз­ши­рив Пе­ре­яс­лавські статті 1654 ро­ку, доз­во­лив зміцни­ти геть­мансь­ку вла­ду й зат­вердив са­мостійність ук­раїнсь­кої цер­ковної ієрархії. Під кінець же ра­ди ко­заки од­но­голос­но пе­реда­ли бу­лаву Юра­сю Хмель­ни­чен­ку.

За­явив­ши спо­чат­ку про вірність поль­сько­му ко­ролю, Юрій Хмель­ниць­кий поспішив нор­малізу­вати відно­сини з росій­ським ца­рем, тим біль­ше, що на нь­ого тис­ну­ла знач­на гру­па стар­ши­ни, особ­ли­во з ліво­береж­них полків. Час­ти­на ко­заць­кої стар­ши­ни, ро­зуміючи не­дос­ко­налість уго­ди 1654 ро­ку, праг­ну­ла де­талізу­вати до­говірні статті та у повній мірі ви­писа­ти кон­фе­дера­тив­ний со­юз з Мос­ковією.

Од­нак царсь­кий уряд зовсім не зби­рав­ся дот­ри­мува­тися до­гово­ру 1654 ро­ку і тим біль­ше роз­ви­вати й­ого в дусі рівноп­равності обох пар­тнерів. Мос­ква роз­гля­дала Ук­раїну ли­ше як провінцію і праг­ну­ла пос­ту­пово ліквіду­вати її су­веренітет.

На са­мому по­чат­ку но­вого ета­пу росій­сько–ук­раїнсь­ких відно­син Юрій Хмель­ниць­кий та й­ого ото­чен­ня при­пус­ти­лися по­мил­ки, хоч пев­ною мірою і ви­муше­ної: пе­рего­вори виріши­ли про­води­ти в Пе­ре­яс­лаві. Ко­ли ж до ць­ого міста при­був Ю. Хмель­ниць­кий ра­зом із ге­нераль­ним обоз­ним Т. Но­сачем, вій­сько­вим суд­дею І. Крав­ченком, ге­нераль­ним оса­вулом І. Ко­валевсь­ким, пол­ковни­ками А. Один­цем, І. Ли­зогу­бом, Я. Пет­ренком, П. До­рошен­ком, І. Сірком та кіль­ко­ма сот­ни­ками, во­ни опи­нили­ся в ото­ченні росій­ських вій­ськ О. Тру­бець­ко­го, В. Ше­реме­тева, Г. Ро­мода­новсь­ко­го та ін. Сю­ди ж при­були й вій­ська са­моз­ва­ного «на­каз­но­го геть­ма­на» І. Без­па­лого, який ще раніше за­явив про се­бе, як про бе­зог­лядно­го при­хиль­ни­ка царсь­ко­го уря­ду. Не вит­ри­мав­ши тис­ку, Ю. Хмель­ниць­кий та інші пред­став­ни­ки уря­ду Ук­раїни по­годи­лися з ви­мога­ми царсь­ких воєна­чаль­ників–дип­ло­матів, навіть не зап­ро­тес­ту­вав­ши про­ти за­чита­них на раді Тру­бець­ким «14 ста­тей» — фаль­сифіка­ту, який був ви­даний за справжні статті до­гово­ру 1654 ро­ку.

Зміст Пе­ре­яс­лавсь­ких ста­тей 1659 ро­ку («14 ста­тей»), які то­го ж ро­ку бу­ли вид­ру­кувані в дру­карні Києво–Пе­черсь­кої лав­ри, до­сить доб­ре відо­мий. На відміну від до­гово­ру 1654 ро­ку росій­сько–ук­раїнсь­кий до­говір 1659 ро­ку чітко зафіксу­вав зміну прин­ципів росій­сько–ук­раїнсь­ких політич­них відно­син: Ук­раїнсь­ка дер­жа­ва з рівноп­равно­го пар­тне­ра Мос­ковії у своєрідній кон­фе­дерації пе­рет­во­рюва­лася в ав­то­ном­ну оди­ницю, Ук­раїнсь­ка пра­вос­лавна цер­ква втра­чала свою не­залежність від Мос­ковсь­ко­го патріар­ха­ту. Ака­демік В. Смолій звер­тає ува­гу і на умо­ву до­гово­ру, що пе­ред­ба­чала смер­тну ка­ру для ук­раїнців, які б відмо­вились при­сяг­ну­ти на вірність ца­рю.

Яс­на річ, такі наслідки ук­раїнсь­ко–мос­ковсь­ких пе­рего­ворів не мог­ли не вик­ли­кати гли­боко­го роз­ча­руван­ня й нев­до­волен­ня ко­заків і стар­ши­ни, особ­ли­во Пра­вобе­реж­жя. Тим біль­ше, що в ро­боті Пе­ре­яс­лавсь­кої ра­ди не бра­ли участі сім пра­вобе­реж­них пол­ковників (чи­гиринсь­кий, біло­церківсь­кий, київсь­кий, умансь­кий, брац­лавсь­кий, па­волоць­кий і поділь­ський), за яких «ру­ку прик­лав» Ю. Хмель­ниць­кий. Це не бу­ло прос­тою ви­пад­ковістю, а засвідчу­вало їхню політич­ну по­зицію. Ук­ла­дена уго­да бу­ла наслідком про­мос­ковсь­кої орієнтації ліво­береж­ної стар­ши­ни і ве­ликою політич­ною по­мил­кою геть­мансь­ко­го уря­ду. Щоб якось її вип­ра­вити, Чи­гиринсь­ка стар­шинсь­ка ра­да у лис­то­паді виріши­ла пос­ла­ти до Мос­кви по­соль­ство, яке одер­жа­ло до­ручен­ня до­мага­тися ска­суван­ня нес­при­ят­ли­вих для Ук­раїни ста­тей. Од­нак місія пол­ковників П. До­рошен­ка та А. Один­ця заз­на­ла нев­дачі. На по­чат­ку сво­го геть­ма­нуван­ня юний геть­ман праг­нув вірно слу­жити своїй Батьківщині і на­сам­пе­ред здо­бути для неї не­залежність. То­му він не був та­кою жа­люгідною пос­таттю, якою й­ого зоб­ра­жує тра­дицій­на історіог­рафія.

Юрій Хмель­ниць­кий та й­ого най­ближ­че ото­чен­ня (Т. Но­сач, І. Ко­валевсь­кий, Г. Лісниць­кий), ро­зуміючи суть Пе­ре­яс­лавсь­ких ста­тей, на­мага­лися ви­корис­та­ти їх як важ­ли­вий чин­ник у бо­ротьбі за звіль­нен­ня тих ук­раїнсь­ких зе­мель, які ще за­лиши­лися під вла­дою Речі Пос­по­литої. Бу­ло виріше­но здій­сни­ти но­вий похід на Західну Ук­раїну, як то сво­го ча­су блис­ку­че вчи­нив Бог­дан Хмель­ниць­кий. У липні 1660 ро­ку ство­рили­ся дві гру­пи вій­ськ, які ма­ли виз­во­лити Львів і навіть, за спри­ят­ли­вої си­ту­ації, дій­ти до Кра­кова. Пізніше з Києва на захід ви­руши­ла росій­ська армія (40—60 ти­сяч во­яків) на чолі з бо­яри­ном В. Ше­реметєвим. Під Фас­то­вом до них приєдна­лося 11 ук­раїнсь­ких полків під ко­ман­ду­ван­ням на­каз­но­го геть­ма­на Т. Ци­цюри, і об’єднані вій­ська про­дов­жи­ли похід. Ю. Хмель­ниць­кий зібрав ос­новні си­ли ук­раїнсь­ко­го вій­ська на Таш­ли­ку (до 40 ти­сяч) і мав до­ганя­ти Ше­реме­тева на Во­лині. Ха­рак­терно, що до обох груп вій­ськ, як і в ми­нулі ро­ки, по­чало стихій­но приєдну­вати­ся ук­раїнсь­ке се­лянс­тво, праг­ну­чи як­най­швид­ше виз­во­лити­ся від гніту Речі Пос­по­литої. Тим ча­сом армія Речі Пос­по­литої об’єдна­лася з вій­ська­ми Кримсь­ко­го ханс­тва. їхні спільні си­ли скла­ли по­над сто ти­сяч чо­ловік. Го­лов­не ко­ман­ду­ван­ня ць­ого вій­ська (Ст. По­тоць­кий, Ю. Лю­бомирсь­кий, Я. Собєсь­кий, Аму­рат–сул­тан) об­ра­ло логічний план дій, вирішив­ши пе­рехо­пити ініціати­ву й роз­би­ти росій­сько–ук­раїнські вій­ська по­одинці. Вод­но­час бу­ло зроб­ле­но все, щоб ви­корис­та­ти не­задо­волен­ня ко­заків Пе­ре­яс­лавсь­ким до­гово­ром 1659 ро­ку і пе­ретяг­ти їх на свій бік. Це та­кож спра­цюва­ло, і ще на по­чат­ку обо­рон­них боїв під Лю­баром спіль­ний табір росій­сько–ук­раїнсь­ких вій­ськ пе­рерізав зем­ля­ний вал, яким Ше­реме­тев поспішив відго­роди­тися від кор­пу­су Ци­цори.

Не вит­ри­мав­ши тис­ку про­тив­ни­ка, Ше­реме­тев відсту­пив до Чуд­но­ва, ку­ди поспішив і Юрій Хмель­ниць­кий. У цей мо­мент пе­ресліду­ван­ня вій­сько Речі Пос­по­литої пов­то­рило план Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, кот­рий він блис­ку­че ре­алізу­вав під Збо­ровом 1649 ро­ку. Час­ти­на вій­ська на чолі з По­тоць­ким за­лиши­лася під Чуд­но­вом, а дру­га, біль­ша, на чолі з Ю. Лю­бомирсь­ким, бу­ла ки­нута на­переріз Юрію Хмель­ниць­ко­му і рап­то­во вда­рила на ук­раїнські вій­ська під Сло­боди­щами. Са­ме тут Юрій Хмель­ниць­кий мав от­ри­мати справжнє бой­ове хре­щен­ня…

По­туж­ний удар поль­сько–кримсь­ких вій­ськ при­голом­шив й­ого. І в роз­пал тяж­кої бит­ви, ко­ли во­роги ніби­то вже бра­ли го­ру, де­моралізо­ваний Юрій Хмель­ниць­кий замість ор­ганізації обо­рони став мо­лити­ся і навіть дав обітни­цю пос­триг­ти­ся в ченці, як­що й­ому вдасть­ся вий­ти жи­вим з кри­вавої січі. Пол­ковник Лісниць­кий пе­рер­вав мо­лит­ву геть­ма­на, ска­зав­ши: «Відкла­ди своє на­божес­тво на потім, а те­пер по­думай про нас». Сам пол­ковник був раніше од­ним з най­впли­вовіших прибічників Ви­говсь­ко­го і те­пер зай­мав неп­римирен­ну по­зицію до царсь­ко­го уря­ду. Ба­чачи прог­ра­ну бит­ву, він став схи­ляти геть­ма­на до зміни зовнішнь­ополітич­но­го кур­су. Відігра­ло, оче­вид­но, свою роль і пос­лання Ви­говсь­ко­го, який з поль­сько­го та­бору за­пев­няв у не­обхідності роз­ри­ву Пе­ре­яс­лавсь­ко­го до­гово­ру 1659 ро­ку, й те, що Ше­реме­тев доз­во­ляв собі раніше насміха­тися з Ю. Хмель­ниць­ко­го. Хай там як, але де­моралізо­ваний і сла­боси­лий юнак віддав на­каз роз­по­чати мирні пе­рего­вори. До та­бору вій­ськ Речі Пос­по­литої пос­ла­ли Пет­ра До­рошен­ка, і той швид­ко до­сяг зго­ди про умо­ви пе­ремир’я. Потім 17—18 жов­тня 1660 ро­ку Юрій Хмель­ниць­кий з де­яки­ми пред­став­ни­ками ук­раїнсь­ко­го уря­ду ук­лав і підпи­сав Чуднівсь­ку уго­ду. Пізніше ко­заки при­сяг­ли ко­ролю Яну–Ка­зими­ру.

Зви­чай­но, після по­раз­ки роз­та­нули сподіван­ня на ко­рисні для Ук­раїни умо­ви до­гово­ру. І справді, пред­став­ни­ки Речі Пос­по­литої не по­годи­лися відно­вити Га­дяць­кий до­говір, а відкла­ли цю спра­ву до пе­рего­ворів у Вар­шаві. Там Га­дяць­кий трак­тат фор­маль­но по­нови­ли, але фак­тично він мав увій­ти в жит­тя в об­ме­жено­му виг­ляді. Те­пер Ук­раїна уже ста­вала ав­то­ном­ною оди­ницею в складі Речі Пос­по­литої, втра­ча­ючи ста­тус Ве­лико­го князівства Русь­ко­го. Ос­новна час­ти­на ко­зац­тва й ліво­береж­ної ко­заць­кої стар­ши­ни вис­ту­пила про­ти ук­ла­деної ук­раїнсь­ко–поль­ської уго­ди й відмов­ля­лася виз­на­вати вла­ду геть­ма­на Ю. Хмель­ниць­ко­го.

Про по­раз­ку під Сло­боди­щами та кар­ди­наль­ну зміну зовнішнь­ополітич­но­го кур­су геть­ма­на бу­ло повідом­ле­но Т. Ци­цюру та підлеглі й­ому вій­ська. За­чув­ши про та­ку но­вину, ко­заки ста­ли ма­сово по­лиша­ти табір, і врешті й сам Ци­цюра пе­рей­шов на бік Польщі. Ше­реме­тев му­сив капіту­люва­ти. У цій битві про­пало по­туж­не росій­ське вій­сько, че­рез що цар зно­ву по­чав го­тува­тися до ева­ку­ації з Мос­кви на Вол­гу, а сам Ше­реме­тев опи­нив­ся у кримській не­волі. Най­го­ловнішим пун­ктом умов капіту­ляції бу­ла відмо­ва царсь­ко­го уря­ду від пре­тензій на Ук­раїну.

Чуднівсь­кий до­говір не приніс і не міг при­нес­ти в Ук­раїну ані ми­ру, ані гідно­го ста­нови­ща в Європі. Пе­ре­яс­лавсь­кий пол­ковник Яким Сом­ко, дядь­ко Юрія Хмель­ниць­ко­го по ма­тері, мав пов­ну рацію, ко­ли у 1661 році пи­сав племінни­ку з при­воду чуднівсь­ких подій: «Та­ких воль­нос­тей Вой­ску За­порож­ско­му до­были и та­ковы­ми ж то при­виле­ями ва­ши цілос­ти его кр. мст. об­ва­ровал, же ва­ша Ук­ра­ина (Пра­вобе­реж­жя. — Авт.) пус­та и нам так приш­листе на на­шу, а не знаємо о дал­шом ва­шом и ос­татнем, хо­вай Бо­же, упад­ку». Особ­ли­во погірша­ло ста­нови­ще на­род­них мас, бо на Ук­раїну зно­ву по­суну­ла хма­ра виг­на­них раніше поль­ських шлях­тичів, які пре­тен­ду­вали на свої ко­лишні во­лодіння. Зно­ву по­чали ста­вати по Ук­раїні вій­ська Речі Пос­по­литої, чи­нячи на­силь­ства на­селен­ню, про шо гірко пи­сав ви­дат­ний ук­раїнсь­кий хроніст Ф. Со­фоно­вич: «Ля­хи чи­нили мор­дерс­тва не толь­ко лю­дям прос­тим, але й ко­закам». Але геть­ман Ю. Хмель­ниць­кий «не дбал о том». Зро­зуміло, що зно­ву по­чала нап­ру­жува­тися хви­ля про­тес­ту, яка зго­дом пе­рерос­ла в збройні вис­ту­пи. І без то­го нез­начний осо­бис­тий ав­то­ритет геть­ма­на та­нув на очах. Чи не впер­ше Юрій Хмель­ниць­кий зро­зумів у гли­бині душі свою нез­датність до дер­жавних справ і по­чав шу­кати шляхів відстав­ки та піти, як він обіцяв, у мо­нас­тир. Але ви­яви­лося, що зро­бити це не­лег­ко, бо час­ти­на стар­ши­ни не хотіла вик­ли­кати но­вого по­силен­ня міжу­соб­ної бо­роть­би і вва­жала, що гуч­на сла­ва Бог­да­на ще є сим­во­лом кон­солідації ук­раїнсь­ко­го на­роду в бо­ротьбі за во­лю. Юрій Хмель­ниць­кий ви­давав­ся їм у ролі геть­ма­на мен­шим злом, ніж ті, котрі б за­хопи­ли бу­лаву після й­ого відстав­ки. До то­го ж се­ред пре­тен­дентів на бу­лаву був ли­ше один виз­на­ний лідер — Іван Ви­говсь­кий, але й­ого по­вер­нення до вла­ди в Ук­раїні ду­же не хотіли де­які си­ли. Ось чо­му пред­став­ник уря­ду Речі Пос­по­литої во­линсь­кий каш­те­лян К. Бенєвсь­кий так силь­но на­поля­гав на то­му, щоб Юрій Хмель­ниць­кий за­лишив­ся геть­ма­ном. Не до­пома­гали й по­силан­ня Юрія Хмель­ниць­ко­го на те, що він хворів на епілепсію. От­же, на ко­зацькій раді 9 лис­то­пада 1661 ро­ку відбу­лося пе­ре­об­рання Юрія Хмель­ниць­ко­го геть­ма­ном.

От­ри­мав­ши бу­лаву, Ю. Хмель­ниць­кий спро­бував відно­вити свою вла­ду в Ліво­бережній Ук­раїні, у відно­синах з Річчю Пос­по­литою на­магав­ся відсто­яти як пра­ва ко­заць­кої Ук­раїни, так і релігійні інте­реси всь­ого ук­раїнсь­ко­го на­роду. Вес­ною 1661 ро­ку до Вар­ша­ви виїха­ло по­соль­ство до­мага­тися не­поруш­ності прав пра­вос­лавної віри і цер­кви, ліквідації унії, сво­бод і воль­нос­тей «на­роду русь­ко­му», збіль­шен­ня чи­сель­ності ко­заць­ко­го реєстру до 70 ти­сяч осіб.

Од­нак ре­зуль­та­ти ра­ди, нез­ва­жа­ючи на во­лю ук­раїнсь­ко­го уря­ду, не при­пини­ли во­рож­нечі. Як і в 1657—1658 ро­ках, ви­ник­ла чер­го­ва опо­зиція про­ти геть­ма­на, яку ак­тивно підтри­мав царсь­кий уряд. На чолі опо­зиції став Я. Сом­ко, кот­рий ого­лосив се­бе на­каз­ним геть­ма­ном. Й­ому до­пома­гали си­ни М. Пуш­ка­ря, а та­кож брат Ва­силь Ти­тарен­ко, кот­рий був, до речі, бра­том ма­чухи Юрія Хмель­ниць­ко­го. Пе­ре­яс­лав, як сво­го ча­су Пол­та­ва, став сто­лицею опо­зиції. Сом­ко був яв­но досвідченіший та мудріший від Юрія Хмель­ниць­ко­го і, спи­ра­ючись на підтрим­ку ліво­береж­ної стар­ши­ни та росій­сько­го уря­ду, не­заба­ром здо­був найбіль­шо­го ав­то­рите­ту в Ліво­бережній Ук­раїні. Спро­би Юрія Хмель­ниць­ко­го при­души­ти опо­зицію закінчи­лися нев­да­чею. Він не зміг узя­ти ні Пе­ре­яс­ла­ва, ні Ніжи­на й му­сив вер­та­тися до Чи­гири­на.

На­весні 1662 ро­ку Юрій здій­снив ос­танню знач­ну спро­бу при­души­ти опо­зицію, але й­ого вій­ська, по­силені поль­ськи­ми й та­тарсь­ки­ми за­гона­ми, заз­на­ли по­раз­ки від Сом­ка, яко­го підтри­мали вій­ська кня­зя Ро­мода­новсь­ко­го. За­гину­ло до двад­ця­ти ти­сяч вій­ська Юрія Хмель­ниць­ко­го. Дніпрові хвилі по­нес­ли за по­роги го­ри трупів. Один з літо­писців, ре­дагу­ючи твір Со­фоно­вича, до­дав од се­бе звістку, що ілюс­трує за­пеклість міжу­соб­ної бо­роть­би. По­лоне­них ко­заків роз­дя­гали до­гола й ки­дали го­лими в оче­рети, де їх на смерть за'ща­ли оду­ди й ко­марі. Єди­ним і знач­ним успіхом Ю. Хмель­ниць­ко­го як воєна­чаль­ни­ка бу­ла пе­ремо­га над пе­ресліду­вача­ми, котрі зро­били спро­бу роз­би­ти й­ого і на пра­вому бе­резі Дніпра.

У лю­тому 1662 ро­ку Поль­ський сейм ліквіду­вав пра­ва ко­заків на шля­хетські во­лодіння. На по­чат­ку квітня 1662 ро­ку Ю. Хмель­ниць­кий на ви­могу поль­сько­го ко­роля зму­шений був доз­во­лити шляхті й уря­дов­цям по­вер­та­тися до своїх ма­ет­ностей. Такі дії вик­ли­кали на­рос­тання соціаль­но­го нев­до­волен­ня.

Сподіва­ючись на до­помо­гу Речі Пос­по­литої, Ю. Хмель­ниць­кий відпра­вив до Вар­ша­ви своїх послів, але во­ни не до­сяг­ли яки­хось ре­зуль­татів. Уряд Речі Пос­по­литої ро­зумів тяж­ке ста­нови­ще Ук­раїни і то­му зай­няв вичіку­валь­ну по­зицію, че­ка­ючи ос­та­точ­но­го за­непа­ду Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви. Таємні спро­би на­лаго­дити відно­сини з царсь­ким уря­дом ви­яви­лися та­кож невтішни­ми. Політи­ка царсь­ко­го уря­ду що­до Ук­раїни суттєво не відрізня­лася від політи­ки уря­ду Речі Пос­по­литої, то­му цар мав до ви­бору аж трь­ох пре­тен­дентів на геть­мансь­ку бу­лаву — Я. Сом­ко, В. Зо­лота­рен­ко, І. Брю­ховець­кий, котрі за­яв­ля­ли про свою при­хильність до царсь­ко­го уря­ду. Не бу­ло надії і на до­помо­гу Кримсь­ко­го ханс­тва, яке ви­мага­ло за це ве­ликих гро­шей.

Ко­ли ж ор­да ста­ла до­мага­тися гро­шей за до­помо­гу в кам­панії 1662 ро­ку, то Ю. Хмель­ниць­кий не знай­шов нічо­го кра­щого, як доз­во­лити ор­динцям бра­ти ясир у Ка­неві та й­ого око­лицях, чим навіки згань­бив своє ім’я. На зміну ж політи­ки, яка пос­ту­пово ве­ла до зміцнен­ня ко­заць­кої стар­ши­ни та по­силен­ня соціаль­них су­переч­ностей в Ук­раїні, Юрій Хмель­ниць­кий та й­ого уряд не спро­мог­ли­ся.

Тим ча­сом на Пра­вобе­режній Ук­раїні, у Білій Церкві, Трипіллі, Ржи­щеві, по­сили­лися пов­стан­ня про­ти поль­сько–шля­хетсь­ких вій­ськ. З кож­ним днем змен­шу­вала­ся кількість при­хиль­ників Юрія Хмель­ниць­ко­го. Влас­не, він і сам усвідо­мив, що й­ому вже не геть­ма­нува­ти.

Во­сени 1662 ро­ку Юрій Хмель­ниць­кий скли­кав стар­шинсь­ку ра­ду в Кор­суні. Пос­лавшись на зас­лу­ги Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, він ска­зав, що не мо­же й­ти й­ого шля­хом че­рез мо­лодість та не­досвідченість, че­рез брак фор­ту­ни, яка рідко по­кида­ла бать­ка. Та­кож він за­явив про ба­жан­ня склас­ти геть­манські пов­но­важен­ня та піти в ченці. А ко­ли стар­ши­на за­пита­ла й­ого: «Що ро­бити?», він по­реко­мен­ду­вав шу­кати щас­тя з до­помо­гою ту­рець­ко­го сул­та­на.

На по­чат­ку 1663 ро­ку у Чи­гирині зібра­лася ге­нераль­на ра­да. Поль­ський дип­ло­мат та агент Я. Свідерсь­кий пи­сав до Вар­ша­ви про страшні усо­биці, які роз­горіли­ся зно­ву в Ук­раїні, і прог­но­зував жор­сто­ку бо­роть­бу між чо­тир­ма кан­ди­дата­ми, з яких троє (Гу­ляниць­кий, Ха­нен­ко і До­рошен­ко) — «всі добрі» та, на й­ого дум­ку, бу­дуть при­хильні до Речі Пос­по­литої. Але геть­ма­ном став Пав­ло Те­теря, який пе­реміг сво­го го­лов­но­го су­пер­ни­ка Г. Гу­ляниць­ко­го зав­дя­ки підтримці кримсь­ко­го ха­на. Дех­то на раді про­пону­вав Ю. Хмель­ниць­ко­му за­лиши­тися геть­ма­ном, але більшість нед­вознач­но вис­ло­вила­ся про­ти ць­ого: «Хай іде до чор­та, як з на­ми не хо­че жи­ти, а зля­кав­ши­ся, кло­буком пок­ри­ває го­лову. Ми знай­де­мо та­кого, що сам бу­де дер­жа­ти наші воль­ності».

Після об­рання геть­ма­ном П. Те­тері Юрій Хмель­ниць­кий зра­зу ж одій­шов на дру­гий план. Не­заба­ром він пос­триг­ся в ченці й під іме­нем Ге­де­она знай­шов при­тулок в Ірдинсь­ко­му мо­нас­тирі в Кор­суні, де нев­довзі навіть до­сяг зван­ня архіман­дри­та. Став­ши чен­цем, він, од­нак, не розірвав зв’язків із зовнішнім світом та деінде втру­чав­ся у політич­ну бо­роть­бу. Це особ­ли­во ви­яви­лося під час ви­борів но­вого Київсь­ко­го мит­ро­поли­та по смерті Д. Ба­лаба­на, ко­ли зно­ву за­виру­вали політичні прис­трасті. Час­ти­на ду­ховенс­тва та стар­ши­ни підтри­мува­ла Й. Не­любо­вича–Ту­каль­сько­го, а час­ти­на, в то­му числі й Те­теря, Ан­тонія Вінниць­ко­го. Не­задов­го до ви­борів чи­мало ко­заць­кої стар­ши­ни (Те­теря, Го­голь, Бо­гун, Гу­ляниць­кий та ін.) і ду­ховенс­тва (Ту­каль­ський, Вінниць­кий) при­були до Білої Цер­кви. Ви­руша­ючи в похід на Ліво­береж­ну Ук­раїну, приїхав ту­ди й сам Ян–Ка­зимир. Тут же був і Ю. Хмель­ниць­кий, «вже як архіман­дрит», са­ме він вітав ко­роля спеціаль­но на­писа­ною про­мовою.

Похід Яна–Ка­зими­ра й Те­тері на Сівер­щи­ну про­валив­ся. На Пра­вобе­режній Ук­раїні спа­лах­ну­ли нові пов­стан­ня, най­по­тужніше се­ред них — під про­водом Су­лим­ки. П. Те­теря жор­сто­ко при­душив пов­стан­ня, од­но­час­но роз­пра­вив­шись із ре­аль­ни­ми чи по­тенцій­ни­ми кон­ку­рен­та­ми в бо­ротьбі за геть­мансь­ку бу­лаву. Зок­ре­ма, розстріля­но Іва­на Бо­гуна та Іва­на Ви­говсь­ко­го, за­ареш­то­вано Юрія Хмель­ниць­ко­го та Г. І. Не­любо­вича–Ту­каль­сько­го. Юрія Хмель­ниць­ко­го взя­ли, ко­ли він по­вер­тався до мо­нас­ти­ря від своєї сес­три в Го­родищі. Пря­мих до­казів ви­ни Ю. Хмель­ниць­ко­го та Ту­каль­сько­го не бу­ло, але це не за­вади­ло Те­тері відісла­ти їх до Ль­во­ва, а звідти, згідно з ко­ролівсь­ким на­казом — до фор­теці Маль­борк у Пруссії. Тут во­ни про­вели кіль­ка літ аж до підпи­сан­ня Ан­друсівсь­ко­го пе­ремир’я в 1667 році. Після ць­ого пе­ремир’я уряд Речі Пос­по­литої му­сив особ­ли­во дба­ти про по­ширен­ня соціаль­ної ба­зи сво­го па­нуван­ня і де­що пом’як­шив свою лінію в ук­раїнсь­ко­му пи­танні. Ю. Хмель­ниць­ко­го та Не­любо­вича–Ту­каль­сько­го пе­реве­ли до ко­ролівсь­ко­го дво­ру в Вар­шаві, але звідти во­ни нев­довзі по­одинці втек­ли. Вже нап­рикінці 1667 ро­ку Юрій Хмель­ниць­кий зно­ву з’явив­ся в рідно­му Чи­гирині, де геть­ма­нував уже Пет­ро До­рошен­ко.

У цей період геть­ман Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни П. До­рошен­ко вис­ту­пив ви­раз­ни­ком за­галь­но­національ­них інте­ресів, праг­ну­чи об’єдна­ти Ук­раїну і відно­вити рівноп­равний со­юз з Росією, у дусі до­гово­ру 1654 ро­ку. Юрій Хмель­ниць­кий підтри­мав ці дії і навіть по­обіцяв відко­пати батьківські скар­би та відда­ти їх для підтрим­ки До­рошен­ка. Але він би не був сам со­бою, як­би чітко й прин­ци­пово повів якусь політич­ну лінію. Ще не виз­на­чив­ся ос­та­точ­но ре­зуль­тат по­ходу До­рошен­ка на Ліво­береж­ну Ук­раїну, а Юрій опи­нив­ся в та­борі й­ого кон­ку­рен­та Петpa Су­ховія, до речі, ро­дича І. Брю­ховець­ко­го. Він ски­нув чер­не­чий кло­бук і зно­ву по­ринув у політич­ну бо­роть­бу.

Го­ловні си­ли опо­зиції про­ти До­рошен­ка зібра­лися в Умані, де в дні на­рад про но­вого геть­ма­на де­які пред­став­ни­ки ко­заць­кої стар­ши­ни ви­сува­ли кан­ди­дату­ру Бог­да­ново­го си­на. Але ко­ли до Умані при­був пол­ковник Ми­хай­ло Ха­нен­ко, то більшість схи­лила­ся на й­ого бік. Ха­нен­ко, діючи в со­юзі з Кримсь­ким ханс­твом, вис­ту­пив про­ти До­рошен­ка, взяв­ши то­го в об­ло­гу в Стеб­леві. Од­нак геть­ма­на ви­ручи­ли ко­заки Іва­на Сірка та білго­родсь­ка ор­да. Заз­навши по­раз­ки, опо­зиціоне­ри му­сили тіка­ти, але під Уман­ню на них вда­рила білго­родсь­ка ор­да. Су­ховій зумів утек­ти, а Юрія Хмель­ниць­ко­го по­лони­ли й по­вез­ли до Білго­рода (Акер­ма­на). До­рошен­ко до­магав­ся й­ого ви­дачі, але дістав відмо­ву. Тоді він док­лав усіх зу­силь, щоб ру­ками ту­рець­ко­го сул­та­на ней­тралізу­вати сво­го політич­но­го про­тив­ни­ка, по­дав­ши Юрія як не­без­печно­го аван­тю­рис­та, що, тре­ба за­ува­жити, бу­ло не­безпідстав­но. На ви­могу сул­та­на Му­хам­ме­да IV Юрія при­вез­ли у Стам­бул і по­сади­ли у фор­те­цю Єди­куле. Ув’яз­нення три­вало май­же де­сять років, що, бе­зумов­но, не­гатив­но поз­на­чило­ся на здо­ров’ї та психіці мо­лод­шо­го Бог­да­ново­го си­на. В Ук­раїні, Росії, Польщі зна­ли про цю трагічну до­лю й здо­гаду­вали­ся, що Ос­мансь­ка імперія ви­корис­та­ла Юрія в політичній бо­ротьбі в Ук­раїні. Не ви­пад­ко­во ж чут­ки про Юрія Хмель­ниць­ко­го періодич­но по­ширю­вали­ся по Східній Європі, при­вер­та­ючи не­аби­який інте­рес.

Са­ме про цей час й­деть­ся у бу­валь­щині, а мож­ли­во, й ле­генді, за­писаній у першій по­ловині XIX століття поль­ським дослідни­ком JI. Ро­галь­ським, яку віднай­шов і опубліку­вав су­час­ний дослідник Т. Чухліб, про спро­бу сміли­вої втечі Хмель­ни­чен­ка з Се­ми Веж — ту­рець­ко­го зам­ку–фор- теці у Стам­булі: «По­бачив­ши у пор­ту кіль­ка фран­цузь­ких ко­раблів, Юрій Хмель­ниць­кий хотів уп­лав доб­ра­тися до них і з цією ме­тою виліз че­рез вікно фор­теці. Мо­туз­ка обірва­лася, він упав, але встав і пе­реліз че­рез ви­сокий мур, після чо­го зно­ву впав. За­литий кров’ю й вис­на­жений, він був схоп­ле­ний, ка­раний ки­ями, при­кутий до стіни в’яз­ниці й кіль­ка років пе­ребу­вав у та­кому стані…» От­же, як заз­на­чає Т. Чухліб, як­що віри­ти ць­ому свідчен­ню, то не та­ким уже безвіль­ним і сла­боха­рак­терним був мо­лод­ший син Бог­да­на. П. До­рошен­ко на­магав­ся ви­купи­ти Хмель­ни­чен- ка за по­серед­ниц­твом та­тар, але ті не по­годи­лися це зро­бити з ог­ля­ду на сул­танські пла­ни що­до кан­ди­дату­ри пра­вите­ля Ук­раїни.

Тим ча­сом Ос­мансь­ка імперія го­тува­ла ве­лику вій­ну на ук­раїнсь­ких зем­лях, на­мага­ючись у та­кий спосіб закріпи­тися у Східній Європі. За та­ких умов ту­рець­кий сул­тан усе частіше по­думу­вав про ви­корис­тання в своїх інте­ресах Юрія Хмель­ниць­ко­го. А то­му 1670 ро­ку Юрія зно­ву пе­рево­зять до Білго­рода, доз­во­лив­ши й­ому спілку­вати­ся з Ук­раїною. В своїх лис­тах, зок­ре­ма в листі на Січ, й­мовірно до Сірка, ту­рець­кий бра­нець вітав своїх при­ятелів Су­ховія, Бо­гачен­ка, Но­са й зак­ли­кав січо­виків до бо­роть­би про­ти До­рошен­ка. Од­нак ці політичні інтри­ги про­вали­лися, зміна си­ту­ації на Пра­вобе­режжі (нас­туп поль­сько–шля­хетсь­ких вій­ськ) зму­сила сул­та­на відда­ти на­каз про по­вер­нення Ю. Хмель­ниць­ко­го до стам­буль­ської в’яз­ниці Єди­куле. Ли­ше після скла­ден­ня До­рошен­ком геть­мансь­ких пов­но­важень ту­рець­кий уряд звіль­нив сво­го бран­ця, про­голо­сив й­ого геть­ма­ном (!) і на­казав вис­ту­пити з ту­рець­ки­ми вій­ська­ми на Ук­раїну. Як засвідчу­вала ту­рець­ка хроніка Ра­шид–Ефенді, Ю. Хмель­ниць­кий «був зап­ро­шений до ве­лико­го візи­ра, уб­ра­ний ок­са­мито­вим ков­па­ком і шу­бою, підши­тою со­боля­ми». Крім то­го, й­ому бу­ли вру­чені бу­лава, бун­чук, ко­рог­ви, бу­бон, пе­чат­ка і пись­мо­вий привілей від сул­та­на на пра­во во­лодіння пра­вобе­реж­ною час­ти­ною Ук­раїни.

По­вер­нення Юрія Хмель­ниць­ко­го з політич­но­го не­бут­тя вик­ли­кало ши­рокий роз­го­лос, що зафіксу­вала то­гочас­на пре­са, зок­ре­ма га­зети в Бре­мені, Цюріху, Лей­пци­гу, Гдансь­ку: «Хмель­ни­чен­ко от­ри­мав свою ко­лиш­ню бу­лаву й діє при ту­рецькій армії, що стоїть на Ду­наї. Пе­ред­ба­ча­ють, що та­ким чи­ном він зно­ву по­вер­неть­ся на батьківщи­ну». Ціка­во, що свої до­кумен­ти Юрій Хмель­ниць­кий підпи­сував так: «Юрій Ге­де­он Вен­жик Хмель­ниць­кий, князь Ук­раїни», з чо­го вид­но, що він на­магав­ся пов’яза­ти свій рід із да­леким сла­вет­ним пра­щуром. Та­кож Юрій Хмель­ниць­кий ти­тулу­вав­ся «кня­зем Мол­давії і геть­ма­ном Вій­ська За­порозь­ко­го», а потім і «русь­ким мо­нар­хом».

Не­заба­ром, 29 чер­вня 1677 ро­ку, Ю. Хмель­ниць­кий з не­вели­ким за­гоном прибічників у складі ба­гато­тисяч­ної ту­рець­кої армії Ібрагім–паші всту­пив на ук­раїнсь­ку зем­лю. Ту­рець­ке керівниц­тво, ба­жа­ючи ско­рис­та­тися відо­мим прізви­щем, роз­си­лає від імені Хмель­ниць­ко­го універ­са­ли, де відзна­чало­ся, що на­селен­ня має підко­ряти­ся сул­та­ну і й­ого намісни­ку, а та­кож «жи­ти спокій­но, не по­бо­юючись та­тарсь­ких набігів». На по­чат­ку сер­пня ту­рець­ке вій­сько ста­ло та­бором під стіна­ми Чи­гири­на. Після ба­гато­ден­ної об­ло­ги та штур­му міста тур­ки відсту­пили. Чи бра­ли ко­заки Ю. Хмель­ниць­ко­го участь в об­лозі, невідо­мо. Знаємо ли­ше, що ук­раїнсь­кий князь у цей час звер­тався до поль­ської вла­ди з ви­мога­ми ви­вес­ти гарнізо­ни з міст Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни, які на­дава­лися й­ому сул­та­ном.

Вій­сько­вий похід 1677 ро­ку для Ібрагім–паші і, особ­ли­во, Ю. Хмель­ниць­ко­го закінчив­ся нев­да­ло. «Три дірки має в гру­дях, з яких іде кров… Мо­вив до своїх з пла­чем, по­вер­нувшись від се­рас­ки­ра1, хіба я ви­нен, що ко­заки не дот­ри­му­ють сло­ва», — так опи­сува­ли оче­видці відступ з Ук­раїни Хмель­ниць­ко­го та й­ого не­чис­ленних прибічників. Крім то­го, повідом­ля­лось, що «ту­рець­кий» геть­ман пе­ребу­ває під постій­ним наг­ля­дом у своїх гос­по­дарів і не мо­же прий­ма­ти са­мостій­них рішень. Не­мирівсь­кий ста­рос­та С. Ку­ниць­кий, згідно з повідом­лення­ми своїх розвідників, свідчив про те, що го­ворив у цей час Юрій Хмель­ниць­кий: «Кра­ще мені в не­волі сидіти, ніж у пус­телі жи­ти, то­му що вся Ук­раїна ро­зоре­на».

Більш вда­лим для Ос­мансь­кої імперії був дру­гий чи­гиринсь­кий похід (чер­вень–сер­пень 1678 ро­ку), під час яко­го і роз­горну­лася ос­новна діяльність пра­вите­ля Ук­раїнсь­ко­го князівства. У червні Ю. Хмель­ниць­кий в листі до Яна III Собєсь­ко­го пи­сав: «Мій най­ясніший і най­сильніший Ко­роль Поль­ський! Вітаю з ба­гаторічним па­нуван­ням на ко­ролівстві поль­ськім… При­тому з волі і на­казу най­ви­щого і най­яснішо­го Це­заря Ту­рець­ко­го при­силаємо че­рез на­шого па­на, пол­ковни­ка Брац­лавсь­ко­го Гу­баря, наші про­хан­ня до Ва­шого маєста­ту, бо з волі Бо­га Все­могутнь­ого і Трійці Свя­тої бу­ли пос­та­нов­лені пак­ти під Жу­рав­ном між по­ляка­ми і тур­ка­ми, то­му і по­силаю, щоб ви­кону­вали… Щоб з Каль­ни­ка і Не­миро­ва і інших міст вій­ська ви­вели. Ще раз про­шу дот­ри­мува­тись пактів, які воєво­да хелмінсь­кий підпи­сав». До Вар­ша­ви з по­соль­ством був відправ­ле­ний ко­заць­кий пол­ковник Гу­бар–Бер­шадсь­кий, який пе­ред тим дістав приз­на­чен­ня у Брац­лавсь­кий полк.

Пред­став­ни­ком Хмель­ниць­ко­го у Ту­реч­чині тим­ча­сово став Є. Ас­та­матій. Сул­тан підтри­мував ці за­ходи ук­раїнсь­ко­го кня­зя і геть­ма­на, але був ду­же не­задо­воле­ний, от­ри­мав­ши відо­мості про те, що замість двох ти­сяч обіця­них для ту­рець­ко­го вій­ська ко­заків Хмель­ниць­кий мав тіль­ки «ста­рого Ас­та­матія, Іва­на Хмель­ниць­ко­го, Ко­вален­ка, Янен­ка, Апос­то­ла» з кіль­ко­ма сот­ня­ми лю­дей.

1 лип­ня пол­ковник Ко­вален­ко був відправ­ле­ний здо­бува­ти Не­мирів і Каль­ник. У кінці лип­ня загін Ю. Хмель­ниць­ко­го пе­рей­шов че­рез Дністер, а вже 7 ве­рес­ня сотні Є. Ас­та­матія й І. Янен­ка–Хмель­ниць­ко­го «вог­ня­ними ку­лями місто Чи­гирин і за­мок за­пали­ли». Пе­ред го­лов­ним штур­мом Чи­гири­на ту­рець­ке ко­ман­ду­ван­ня на чолі з візи­ром Ка­ра–Мус­та­фою за­яви­ло, що не хо­че во­юва­ти з ко­зака­ми ліво­береж­но­го геть­ма­на І. Са­мой­ло­вича, а має намір ли­ше виг­на­ти зі сто­лиці геть­мансь­кої Ук­раїни мос­ковські вій­ська. Спа­лив­ши після ба­гато­ден­но­го штур­му Чи­гирин, Ка­ра–Мус­та­фа відпра­вив Ю. Хмель­ниць­ко­го за­вой­ову­вати інші рай­они Пра­вобе­реж­жя.

23 сер­пня в універ­салі до жи­телів Ка­нева «русь­кий» князь на­казу­вав підко­рити­ся но­воп­ризна­чено­му на­каз­но­му геть­ма­ну І. Янен­ку–Хмель­ниць­ко­му, а та­кож зви­нува­чував у спус­то­шенні пра­вобе­реж­них зе­мель мос­ковські вій­ська. Та­кий же універ­сал був відправ­ле­ний 12 ве­рес­ня з Ла­дижи­на до жи­телів Чер­кас і всь­ого на­селен­ня «задніпровсь­кої» Ук­раїни. «Освідчуєм, як сь­огобічним, так і то­гобічним оби­вате­лям задніпровсь­ким і хто тіль­ки зво­лить під міць князівства Русь­ко­го і вла­ду… па­на геть­ма­на на­шого на­каз­но­го дум­ку свою при­зичи­ти, уда­вати­ся із зич­ливістю своєю, та­ким вся­ка на­ша на кож­но­му місці доб­ро­чинність», — звер­тався Ю. Хмель­ниць­кий до своїх по­тенцій­них підда­них. Ре­альність своєї вла­ди пра­вобе­реж­ний геть­ман про­демонс­тру­вав у Ка­неві, зни­щив­ши з до­помо­гою турків не­покірне місто. Са­ме то­му владі на­каз­но­го геть­ма­на І. Янен­ка нев­довзі підда­лися Чер­ка­си, Кор­сунь, Мош- ни і Жа­ботин.

Ак­тивізу­вав свою діяльність на зем­лях Східно­го Поділля інший на­каз­ний геть­ман — Є. Ас­та­матій, який пе­ред тим ви­кону­вав дип­ло­матичні зав­дання сво­го звер­хни­ка у Стам­булі. Але, відво­ював­ши у по­ляків Не­мирів, Бар і Мед­жибіж, він, згідно з де­яки­ми да­ними, відмо­вив­ся виз­на­вати про­текцію ту­рець­ко­го сул­та­на. У зв’яз­ку з цим у жовтні 1678 ро­ку й­ого бу­ло влас­но­руч­но стра­чено Хмель­ниць­ким у Не­мирові («…Ас­та­матія ру­кою влас­ною на 40 ка­валків розсік»), у цей же час стра­тили пол­ковни­ка Ва­рени­цю, який пе­ред тим очо­лював Каль­ниць­кий полк. На й­ого місце був приз­на­чений Г. Нег­ре­бець­кий. Най­мен­ше пос­траж­дав І. Янен­ко–Хмель­ниць­кий, яко­го після по­вер­нення з Ліво­береж­жя бу­ло ли­ше «око­вано» на де­який час. Хмель­ниць­ко­му ра­див ка­рати і стра­чува­ти своїх най­ближ­чих со­рат­ників не хто інший, як сам ве­ликий візир Ос­мансь­кої імперії Ка­ра–Мус­та­фа.

Пе­ребу­ва­ючи у Не­мирові, геть­ман весь час на­гаду­вав поль­сько­му уря­ду про й­ого зо­бов’язан­ня пе­ред Ту­реч­чи­ною звіль­ни­ти півден­но–східні землі Київщи­ни та всю Брац­лавщи­ну. Й­ого ви­мог­ливі лис­ти до Вар­ша­ви вик­ли­кали обу­рен­ня ко­роля, який за­тягу­вав по­вер­нення пра­вобе­реж­них зе­мель під уп­равління кня­зя–геть­ма­на. Го­лов­ним ар­гу­мен­том та­кої зат­римки бу­ло хиб­не ти­тулу­ван­ня Ю. Хмель­ниць­ко­го («…до Ко­роля Й­ого Ми­лості Поль­сько­го нез­ви­чайні лис­ти пи­ше…, щоб та­ких не­уч­ти­вих листів не пи­сав, тоб­то щоб ко­ролеві не пи­сав­ся при­яте­лем, геть­ма­ном, бра­том…)». Зва­жа­ючи на про­тест Яна III Собєсь­ко­го, ту­рець­кий сул­тан нев­довзі за­боро­нив своєму підда­ному «пи­сати не­уч­тиві лис­ти до поль­сько­го ко­роля», а та­кож на­казав, щоб він не пре­тен­ду­вав на зай­нят­тя Білої Цер­кви і Па­волочі до то­го ча­су, по­ки не відбу­деть­ся ту­рець­ко–поль­ська комісія з роз­поділу те­риторії.

У лис­то­паді 1678 ро­ку Ю. Хмель­ниць­кий ще пе­ребу­вав у Не­мирові ра­зом з не­вели­кою кількістю ко­заків (близь­ко 1500 во­яків) та однією ти­сячею та­тар. За й­ого на­казом не­вели­кий загін на чолі з Янен­ком на­магав­ся відво­юва­ти у ліво­береж­но­го геть­ма­на Іркліїв з нав­ко­лишніми се­лами, але місцеві ко­заки зуміли відсто­яти своє місто та за­хопи­ти у по­лон кіль­ка та­тар, що пе­ребу­вали на службі у Хмель­ниць­ко­го. На до­питі по­лонені свідчи­ли, що Юрась зби­раєть­ся зи­мува­ти у Не­мирові. Але інші дже­рела роз­повіда­ють, що нап­рикінці ро­ку Ю. Хмель­ниць­кий на де­який час був відкли­каний до Стам­бу­ла. Поль­ський ре­зидент повідом­ляв з ту­рець­кої сто­лиці, що у да­ний період ук­раїнсь­ко­му геть­ма­ну «ду­же по­гано тут, навіть жит­ла не має».

На по­чат­ку 1679 ро­ку Хмель­ниць­кий зно­ву ви­дав універ­са­ли до жи­телів ук­раїнсь­ких міст і місте­чок. 1 лю­того він звер­нувся до міщан і ко­заків Лу­комлі: «…не зи­чив­ши руїни місту ва­шому, на­гадуєм, щоб, взяв­ши лю­бов до нас, як па­на сво­го дідич­но­го, з пок­ло­ном і вірним підданс­твом одізва­лися до нас, пог­ля­да­ючи на інші міста, які, за рішен­ням своїм, в про­текції нашій і ласці батьківській за­лиша­ють­ся…» Це звер­нення до жи­телів Лу­комлі бу­ло підтри­мане універ­са­лом кримсь­ко­го кал­ги–сап­та­на: «…і на­шим сло­вом нап­равляю до гіри­хилен­ня яс­но­вель­мож­но­му кня­зю й­ого ми­лості Ма­лої Росії Ге­оргію Ге­де­ону Вен­жи­кові Хмель­ниць­ко­му яко діди­чові й бать­кові цієї дер­жа­ви…» У жовтні пра­вобе­реж­ний геть­ман зно­ву ви­магав у Речі Пос­по­литої звіль­нен­ня від поль­ських вій­ськ Па­волочі й Білої Цер­кви, про що свідчить й­ого лист до біло­церківсь­ко­го ко­мен­данта. «Гро­зить­ся, що ті сто­рони ог­нем і ме­чем зне­се», — вже вкот­ре скар­жився Ян III Собєсь­кий до Стам­бу­ла. Ра­зом з тим во­сени 1678 ро­ку Ю. Хмель­ниць­кий прий­няв у се­бе львівсь­ко­го єпис­ко­па Й. Шум­лянсь­ко­го, який за до­ручен­ням поль­сько­го ко­роля обіцяв й­ому збе­режен­ня князівсь­ко­го ти­тулу й за­без­пе­чен­ня ав­то­ном­них прав для Ук­раїни, як­що б Юрась прий­няв про­текцію Речі Пос­по­литої. Але геть­ман ще дов­го пам’ятав участь по­ляків у й­ого «са­мовідре­ченні» від геть­мансь­кої по­сади в 1663 році та ча­си ув’яз­нення з на­казу ко­роля у Марієнбурзі. «Кра­ще пи­ти ка­ву ту­рець­ку, ніж пи­во німець­ке», — го­ворив він з ць­ого при­воду. І за­лишав­ся вірним сул­та­нові.

От­ри­мав­ши знач­ну вій­сько­ву до­помо­гу від та­тар, Ю. Хмель­ниць­кий вирішив за­сели­ти спус­то­шені пра­вобе­режні землі людь­ми, які втек­ли або бу­ли зігнані І. Са­мой­ло­вичем на Ліво­береж­ну Ук­раїну. Ще на по­чат­ку січня на­каз­ний геть­ман І. Янен­ко, пе­рей­шов­ши на лівий бе­рег Дніпра, пе­рег­нав час­ти­ну на­селен­ня з–під чернігівсь­ких Ко­зель­ця і Носівки до Кор­су­ня. 26 січня 1679 ро­ку вій­ська Ю. Хмель­ниць­ко­го ра­зом із за­гона­ми бєлго­родсь­кої ор­ди за­хопи­ли ліво­бережні містеч­ка Жов­нин, Го­роди­ще, Го­роши­но, після чо­го Хмель­ниць­кий на­казав пе­рег­на­ти їхніх жи­телів у Чи­гирин та Жа­ботин. За­гони І. Янен­ка ово­лоділи Піска­ми, Яб­лу­невим, Зо­лото­ношею, але на по­чат­ку лю­того бу­ли роз­биті під Луб­на­ми. По­бо­юючись нас­ту­пу ту­рець­ко–та­тарсь­ких вій­ськ та полків Хмель­ниць­ко­го на Київ, І. Са­мой­ло­вич на­казав бу­дува­ти фор­те­цю біля Ме­жигірсь­ко­го мо­нас­ти­ря. Про­те похід ук­раїнсь­ко­го кня­зя і пра­вобе­реж­но­го геть­ма­на на Київ не відбув­ся. Про­тягом 1678 ро­ку з Не­миро­ва та Ліво­береж­жя ним ви­сила­лися ли­ше ок­ремі за­гони для пе­ресе­лен­ня лю­дей і «підпа­лен­ня ліво­береж­них ук­раїнсь­ких місте­чок». Під час однієї та­кої опе­рації до поль­сько­го ко­роля втік І. Янен­ко, оче­вид­но, відчу­ва­ючи не­мину­чу по­раз­ку ту­рець­ких планів і зга­ду­ючи крив­ду від Ю. Хмель­ниць­ко­го, ко­ли той без важ­ли­вих на те підстав при­кував й­ого у кай­да­нах до гар­ма­ти. На жаль, дже­рель­на ба­за про діяльність Ю. Хмель­ниць­ко­го про­тягом 1680—1681 років є до­сить об­ме­женою. Відо­мо, що у квітні 1680 ро­ку він зно­ву ви­магав від ко­мен­данта Білої Цер­кви здачі фор­теці, а та­кож пог­ро­жував поль­сько­му ко­ролеві вій­ною. У листі Хмель­ниць­ко­го до Яна III Собєсь­ко­го від 20 лю­того 1680 ро­ку Ю. Хмель­ниць­кий пи­сав: «…як з Ко­ролем Й­ого Ми­лості Па­ном Ми­лос­ти­вим при­яте­лем і сусідом ста­ра­юся і бу­ду з Бо­жою поміччю, аби між на­ми мир і зго­да про­дов­жу­вала­ся, так на май­бутнє ря­ду доб­ру по­даю, аби ко­роль не тіль­ки в Білій Церкві хрис­ти­ян не стра­чував, але щоб сам з усім на­родом поль­ським за Віслу відій­шов, як кукіль і по­лова від пше­ниці з вітром і ди­мом і по­рохом з Русі вивіяв­ся…»

От­же, як ба­чимо, Хмель­ниць­кий все ж та­ки не прис­лу­хав­ся ні до чис­ленних про­тестів поль­сько­го уря­ду, ні до за­борон ту­рець­ко­го сул­та­на не по­сила­ти до ко­роля «не­уч­тиві» лис­ти й про­дов­жу­вав (як ко­лись й­ого зна­мени­тий бать­ко, а потім і геть­ман П. До­рошен­ко) до­мага­тися ви­веден­ня вій­ськ Речі Пос­по­литої «аж за Віслу».

У червні 1680 ро­ку на служ­бу до Речі Пос­по­литої пе­рей­шли дві во­лоські хо­руг­ви, що пе­ред тим пе­ребу­вали у підпо­ряд­ку­ванні геть­ма­на. Од­нак на до­помо­гу й­ому поспіша­ли кримсь­ка та білго­родсь­ка ор­ди, що й­шли «на злу­ку з Хмель­ниць­ким до Чи­гири­на». Оче­вид­но, що потім про­тягом ро­ку Хмель­ни­чен­ко пе­ребу­вав у зруй­но­вано­му Чи­гирині. 9 чер­вня 1681 ро­ку місцеві жи­телі повідом­ля­ли, що у Не­мирові уп­равляв «намісник» Хмель­ниць­ко­го Та­ращен­ко (Та­расен­ко), який у цей час зат­ри­мав яко­гось поль­сько­го капіта­на.

Своєю сто­лицею Ю. Хмель­ниць­кий об­рав Не­мирів, бо Чи­гирин був зруй­но­ваний до­щен­ту. Тут при нь­ому бу­ло з кіль­ка сот най­манців (та­тари, во­лохи), а та­кож не­чис­ленні ук­раїнські за­гони. З до­помо­гою цих вій­ськ Юрій зби­рав по­дат­ки з то­го не­вели­кого клап­тя землі, на який по­ширю­вала­ся й­ого вла­да, чи­нив суд і роз­пра­ву. Але й­ого не сприй­ма­ли серй­оз­но навіть тур­ки, й нев­довзі він був зму­шений слу­хати­ся на­казів не ли­ше сул­та­на чи хоч би го­лов­но­го візи­ра, а й кам’янець­ко­го паші. Спов­не­ний чес­то­люб­них намірів, але без ре­аль­ної вла­ди, не­долу­гий на­щадок ве­лико­го геть­ма­на зустрів усе зрос­та­ючу не­нависть поділь­сько­го на­селен­ня, що врешті–решт приз­ве­ло й­ого до тяж­кої деп­ресії. Юрій усе частіше по­чав шу­кати за­бут­тя у вині та роз­гуль­но­му житті, став хво­роб­ли­во підозрілий і жор­сто­кий, по­чав роз­прав­ля­тися навіть зі своїми най­ближ­чи­ми спод­вижни­ками.

Так, він на­казав стра­тити сво­го на­каз­но­го геть­ма­на Ас­та­матія та каль­ниць­ко­го пол­ковни­ка Ва­рени­цю. А брац­лавсь­ко­го пол­ковни­ка Ко­вален­ка (Ко­валевсь­ко­го) вбив за те, що той по­гано пос­та­чав провіант у Не­мирів. Ря­ту­ючись од нь­ого, втік до Ль­во­ва най­ближ­чий до­рад­ник Янен­ко.

Жор­стокі роз­пра­ви не до­пома­гали. Ста­нови­ще «сар­матсь­ко­го кня­зя» нев­пинно погіршу­вало­ся. Брак гро­шей та провіан­ту відчу­вав­ся усе гостріше. Тоді Юрій знай­шов «оригіналь­ний» спосіб до­буван­ня гро­шей, який на­гаду­вав зви­чай­не здир­ниц­тво. У Не­мирові зро­били яму–тюр­му, в неї ки­дали за­мож­них купців, орен­дарів та ін. Як­що по­терпілі не спла­чува­ли приз­на­ченої су­ми, їх жор­сто­ко ка­тува­ли. На Хмель­ниць­ко­го по­сипа­лися скар­ги, що за­непо­коїло ту­рець­ку адміністрацію в Ук­раїні, кот­ра зовсім не ба­жала спа­лаху но­вого пов­стан­ня. При­водом для усу­нен­ня Хмель­ниць­ко­го з політич­ної аре­ни ста­ла історія з єврей­ським куп­цем Ору­ном, який вів брудні спра­ви, а са­ме ску­пову­вав ук­раїнсь­ких дівчат для га­ремів сул­та­на та пашів і потім їх вигідно про­давав. Ко­ли Юрій Хмель­ниць­кий дізнав­ся, що син Ору­на од­ру­жив­ся, не спла­тив­ши умов­ле­ного пе­ред тим по­дат­ку, то пос­лав яни­чар для роз­пра­ви. Орун ус­тиг втек­ти, але яни­чарам вда­лося схо­пити й­ого дру­жину. Її Юрій Хмель­ниць­кий і на­казав за­кату­вати. Внаслідок скар­ги Ору­на до кам’янець­ко­го паші, а потім і до са­мого сул­та­на та в ре­зуль­таті нев­да­лого кня­зюван­ня на по­чат­ку чер­вня 1681 ро­ку Ю. Хмель­ниць­ко­го відкли­кали до Ту­реч­чи­ни. Мож­ли­во, що по до­розі до Стам­бу­ла він по­мер чи був стра­чений. За од­ни­ми да­ними, й­ого за­души­ли на Ту­рець­ко­му мості в Кам’янці–Поділь­сько­му, за інши­ми — стра­тили в Стам­булі.

Свідчен­ня С. Ве­лич­ка про по­вер­нення Хмель­ниць­ко­го на Пра­вобе­реж­ну Ук­раїну у 1685 році не підтвер­джу­ють­ся до­кумен­таль­ни­ми дже­рела­ми. Після Ю. Хмель­ниць­ко­го з політич­ної аре­ни зник­ли й інсти­тути Русь­ко­го князівства, хо­ча, по суті, во­ни бу­ли у­особ­лені ли­ше у ти­тулу­ванні й­ого пра­вите­ля. Всі інші дер­жавно–політичні ус­та­нови ць­ого «напівкнязівства» дуб­лю­вали вже ус­та­лені пе­ред тим інсти­туції Ук­раїнсь­ко­го геть­ма­нату.

У цей час ге­ополітичні інте­реси Ту­реч­чи­ни по­ляга­ли в то­му, щоб ос­ла­бити міжна­родні по­зиції урядів Польщі та Мос­ковії і не да­вати їм змо­ги вис­ту­пити «єди­ним фрон­том» про­ти ос­мансь­ких планів за­во­юван­ня євро­пей­сько­го регіону. Зад­ля ць­ого Мег­ме­ду IV не­обхідно бу­ло стабілізу­вати політич­ну си­ту­ацію на Пра­вобе­режній Ук­раїні, якій відво­дила­ся роль своєрідно­го плац­дарму для по­ширен­ня ту­рець­ко­го впли­ву у Цен­траль­но–Східній та Півден­но–Східній Європі. Са­ме то­му Пор­та, «по­мирив­шись» із П. До­рошен­ком, звер­ну­лася до при­забу­тої ідеї ство­рен­ня Ук­раїнсь­ко­го князівства на чолі з си­ном Б. Хмель­ниць­ко­го Юрієм, яке бу­ло б у повній ва­сальній за­леж­ності від сул­та­на. Це збігло­ся із праг­нення­ми час­ти­ни ко­заць­кої стар­ши­ни, яка не ба­жала виз­на­вати про­текцію ні поль­сько­го, ні росій­сько­го мо­нархів та хотіла збе­рег­ти власні дер­жавні інте­реси. То­му для неї за­лишав­ся тіль­ки один шлях — виз­на­ти вла­ду Ос­мансь­кої імперії та Кримсь­ко­го ханс­тва. Од­нак уже вкот­ре ту­рець­кий нап­ря­мок зовнішнь­ополітич­ної орієнтації ко­заць­кої стар­ши­ни не спра­цював. А Юрію Хмель­ниць­ко­му так і не су­дило­ся втіли­ти в жит­тя ос­новну ме­ту сво­го ви­дат­но­го бать­ка — зро­бити Ук­раїну віль­ною…