Юрій-Гедеон Венжик Хмельницький
(1641–1685)
«…він міг тільки піддаватися обставинам,
а ніяк не кермувати подіями»
Молодший
син Богдана Хмельницького. Проголошений гетьманом ще за життя батька,
він тричі буде тримати гетьманську булаву, але жодного разу не зможе
її втримати та стати врівень батькові.
Ю.
Хмельницький не мав таланту державного керівника. Потрапляючи у залежність
то до російського уряду, то до польського, то до татар та турок, Юрась
Хмельниченко втратив підтримку у козацтва та простого люду. Життя нещасливого
сина славетного Богдана закінчилося трагічно…
У
народній легенді XIX століття переповідалось, що «Хмельниченко, обусурманившись,
збив пушкою з гори верх батьківської церкви, бажаючи дістатись батьківських
грошей, які, кажуть, були замуровані на горищі церкви. Він прийшов за
ними до Суботова, та боявся, бо тут стояло військо, то вже зі злості
хотів розбити церкву.
…Хмельниченко
живе й досі. Наші старі чумаки розказували, що бачили його в горах на
свої очі. І при зустрічі він і сам казав, що «Я син Хмельницького». Його
ссе гадина, і він буде мучитись та блукати поміж горами аж до Страшного
суду; а тоді вже Господь його простить, що, обусурманившись, хотів розбити
батьківську церкву».
Юрась
Хмельниченко — молодший син гетьмана Богдана Хмельницького та його
першої дружини Ганни Сомківни. Народився він 1641 року в Суботові.
Молодий
гетьманич здобув непогану домашню освіту, був добре обізнаний із Святим
Письмом, міг читати й писати не лише українською, але й церковнослов’янською,
польською, грецькою та латинською мовами, хоч і поступався в цьому
відношенні своєму батькові. Вчився Юрій Хмельницький і в Києво–Могилянському
колегіумі, але недовго, бо через погіршення здоров’я Богдан повернув
сина до Чигирина. Пізніше, вже як гетьман, Юрій Хмельницький ствердив
батьківський привілей колегіуму, зазначивши, що він сам був колись його
учнем. Відомо також, що одним із вчителів гетьманича у колегіумі був видатний
український письменник, філософ й теолог Іоанникій Галятовський. Повернувшись
додому, Юрій Хмельницький продовжив науку. В одному з документів 1656
року називається ім’я домашнього вчителя гетьманича — ченця Києво–Печерської
лаври Іларіона Добродіяшка.
Після смерті
батька 1657 року козацька рада в пам’ять заслуг Богдана проголосила
Юрка гетьманом України. Шістнадцятилітнього гетьманича обрано на
батьківське місце одноголосно. Старий гетьман іще за свого життя подбав
про визнання цього державно–династичного акту з боку сусідніх держав.
Законним наступником свого батька Юрія визнали Москва, Швеція, Польща,
Семигород, Волощина, Молдавія, Крим і Туреччина.
Докладніше
про ці вибори ми знаємо мало що. Народна традиція приховує деякі подробиці
цієї події, але їх, звичайно, годі цілком брати на віру. В народній думі
про смерть Богдана та обрання на гетьманство його сина не тільки
стилізовані окремі моменти, а й зближені деякі досить віддалені одні
від одних події. З опису сучасників, Юрась був чорнявий, маломовний, тихий
і піддатливий. Цей підліток не був наділений од природи ні здоров’ям, ні
розумом. Ні в той час, ні пізніше він далеко не визначався такими властивостями,
що потрібні були в тодішніх обставинах для гетьмана. Він міг тільки піддаватися
обставинам, а ніяк не кермувати подіями за своїм планом і за власної волі
— а в той час він іще сам для себе потребував проводу. Серед козацької
старшини, особливо серед старих заслужених полковників, такий гетьман
не міг користуватися повагою, не користувався він нею й пізніше. Юрась
не мав потрібних для цього моральних даних, до того ж і матеріальних засобів
у нього майже не було. За ним було тільки одне — слава його батька. А
так загалом, це була людина хвора, що пізніше дійшла до справжнього божевілля
й виявила його в жахливих формах під час свого недовгого князювання
над Україною.
На такій характеристиці
Хмельниченка погоджується й українська історіографія. Микола Костомаров,
що найповніше характеризує Юрася, називає його легкодухим, полохливим,
неенергійним, безвольним, твердить, що Юрась хворів на «причинну й гилу
(грижу)». Дмитро Бантиш–Каменський називає його слабим. В. Вовк–Карачевський
каже, що Юрій Хмельниченко «через три роки (після смерті батька. — Авт.) ділом доказав, що він
зовсім не здатний стати на чолі України та ще в такий тяжкий момент. Був
він недужий, хворів на падучку й грижу, а до того ж усього був дуже обмежений».
Борис Грінченко вважав його «зроду нерозумним, хитким, нерозважливим,
ще й хворим, ні військової, ні державної справи він не тямив». Дмитро
Яворницький називає Хмельниченка «цілком недосвідченим, що хоч і мав голову,
але голову без здорового розуму й зовсім без політичної кебети… від природи
євнух… нравом злий, розумом обмежений, тілом слабий юнак». Далі Яворницький
прямо називає його «слабоумним сином» Богдана Хмельницького.
Сучасний
дослідник Ю. Мицик зазначає, що судити про зовнішність Юрія Хмельницького
можна з двох портретів, один з яких подавався в німецькій друкованій
хроніці «Театр Європи», а другий — у літописі Самійла Величка. Не суперечить
цим портретам і словесний опис зовнішності Ю. Хмельницького. Молодого
гетьманича описали дуже лаконічно: темноволосий юнак, сором’язливий,
скромний, скутий у рухах, більше скидався на ченця. Сорокарічного Юрія Хмельницького описали детальніше
і в дещо інший спосіб: людина невелика на зріст, зграбна, яка мала видовжене
обличчя з невеликими, глибоко посадженими очима, що робило погляд гострим
і дещо насмішкуватим, гострий ніс, маленький рот. Чисте обличчя, невеликі
вуса. Одягнений у жупан, шапку, оперезаний польським пасом, мав при
собі шаблю, самопал і пістолі. Самійло Величко назвав у своєму творі гетьманича
євнухом («з натури євнух»), але такий відгук вороже наставленого до цього
гетьмана історика не є достовірним. Наприкінці 50–х років XVII століття
Юрій був ще зовсім молодою людиною, яка відзначалася побожністю. На останньому
ж відтинку свого життя, очевидно, він надолужив роки аскетизму, бо
деякі джерела недвозначно натякають на нестримність його особистого
життя.
Портретне
зображення Юрія Хмельницького створює образ приреченої, досить хворобливої
людини (особливо хворобливість передає погляд). В очах також засвідчена
глибока внутрішня нерішучість, невпевненість у своїх силах. Дещо вередливий
вигин брів говорить, що ця людина не має єдиної лінії поведінки, яка часто
обумовлена настроєм, самопочуттям. Така людина навряд чи могла б налякати
ворогів чи надати впевненості друзям. Тому вона буде самоутверджуватись
саме на тих, хто їй підлеглий та залежний від неї.
А тепер
спробуємо пересвідчитись у достовірності нашого фізіогномістичного
аналізу зовнішності Ю. Хмельницького.
Відомості
про гетьманича все частіше з’являються після 1653 року, коли по загибелі
старшого брата Тимоша він став єдиним спадкоємцем Богдана по чоловічій
лінії, і старий гетьман усе частіше подумував про передачу йому своєї булави.
Не випадково саме його, ще шістнадцятирічного юнака, Богдан Хмельницький
призначив наказним гетьманом і доручив підготовку походу українського
війська на Ташлик. Звичайно, таке призначення було багато в чому формальним,
бо реально цю підготовку проводили досвідчені полковники Іван Богун та
Григорій Лісницький. Таким чином Богдан Хмельницький заклав ґрунт для
передачі синові гетьманської булави. Не дивно, що іноземні посли, які
відвідали Чигирин у першій половині 1657 року, все частіше називають Юрія
Хмельницького гетьманом. Сам Богдан сподівався, що під опікою генерального
писаря Виговського молодший син досягне повноліття, стане повноправним
гетьманом і продовжить справу батька. Але цей задум виявився помилковим.
Він не враховував повною мірою розстановку політичних сил в Україні й
відсутність таланту державного діяча, адміністратора та полководця у
зовсім ще молодого нащадка.
По смерті
Богдана Хмельницького Юрій став дуже близько до гетьманської булави,
й не виключено, що на перших старшинських радах його проголошували
гетьманом. Та до загальної козацької ради справа не просунулася.
Утім, навіть
коли б Юрій Хмельниченко був і цілком здоровим юнаком, без усіх тих страшних
вад, про які згадують історики, він все
ж не зміг би справитися з гетьмануванням у тих тяжких обставинах, що
настали для Війська Запорозького по смерті Богдана Хмельницького.
Полягали
вони головним чином у зовнішній загрозі козацькій державі, що вимагала
насамперед досвідченого й визнаного військового вождя.
Одначе згодом
і старшина збагнула, що юнакові ще не під силу гетьманська булава.
Прислухавшись до порад своїх прибічників, Юрко поклав булаву, яку віддали
до рук генеральному писарю Івану Виговському. Юрась поїхав до Києва завершувати
свою освіту в колегіумі, яку почав ще за життя батька.
Одначе
Юрій Хмельницький почував себе глибоко ображеним і до кінця життя не
зміг пробачити Виговському своє усунення від влади. Додав ворожнечі
й сам Виговський, котрий взяв частину Богданових скарбів, хоч і мав на них
право принаймні як родич (його брат Данило був одружений на дочці Богдана
Хмельницького, сестрі Юрія). Цим особистим конфліктом скористалася опозиція
проти І. Виговського, котрій було дуже вигідно прикривати свої діяння
іменем великого Богдана. У цій ситуації чи не вперше виявилися
психічні вади характеру Юрія Хмельницького, що мали б застерегти прихильників
його обрання гетьманом: надмірне честолюбство та егоїзм, нещасливо
поєднані з надмірними вразливістю та неврівноваженістю, з підозрілістю та
слабкою волею.
Юрій Хмельницький
усе сильніше ангажувався в політику, в інтриги проти Виговського, маючи
таких «добрих» дорадців, як, наприклад, Іван Брюховецький. Не випадково,
коли 1659 року Виговський з кримським ханом Мухам — мед–Гіреєм рушили
під Конотоп, Ю. Хмельницький у складі загону козаків–опозиціонерів ударив
у татарський тил.
У міру того
як слабшали позиції І. Виговського, Юрія Хмельницького все активніше
висували в претенденти на гетьманську булаву.
Після того
як у 1659 році Виговський уклав українсько–польську угоду, серед козаків
і народу посилилось невдоволення політикою гетьмана. Настроєм народу
хотів скористатися Богданів шуряк Яким Сомко. Він скликав біля містечка
Германівки козацьку раду, яка скинула Виговського з гетьманства. Проте
булава не потрапила й до Сомка. Його суперником виявився молодий
небіж Юрко. Довідавшись про неприхильний настрій народу щодо Виговського,
Хмельниченко послав на Запорожжя до Івана Сірка батькового слугу Івана
Брюховецького.
На новій козацькій
раді, яка зібралася в Жердовій долині біля містечка Ржищева, козаки відкинули
Гадяцький трактат, укладений Виговським з Польщею, і знову стали під
руку російського царя. Водночас вони били чолом (як виявилося, даремно),
щоб цар розширив Переяславські статті 1654 року, дозволив зміцнити
гетьманську владу й затвердив самостійність української церковної
ієрархії. Під кінець же ради козаки одноголосно передали булаву Юрасю
Хмельниченку.
Заявивши
спочатку про вірність польському королю, Юрій Хмельницький поспішив нормалізувати
відносини з російським царем, тим більше, що на нього тиснула значна
група старшини, особливо з лівобережних полків. Частина козацької
старшини, розуміючи недосконалість угоди 1654 року, прагнула деталізувати
договірні статті та у повній мірі виписати конфедеративний союз з Московією.
Однак царський
уряд зовсім не збирався дотримуватися договору 1654 року і тим більше
розвивати його в дусі рівноправності обох партнерів. Москва розглядала
Україну лише як провінцію і прагнула поступово ліквідувати її суверенітет.
На самому
початку нового етапу російсько–українських відносин Юрій Хмельницький
та його оточення припустилися помилки, хоч певною мірою і вимушеної:
переговори вирішили проводити в Переяславі. Коли ж до цього міста прибув
Ю. Хмельницький разом із генеральним обозним Т. Носачем, військовим
суддею І. Кравченком, генеральним осавулом І. Ковалевським, полковниками
А. Одинцем, І. Лизогубом, Я. Петренком, П. Дорошенком, І. Сірком та кількома
сотниками, вони опинилися в оточенні російських військ О. Трубецького,
В. Шереметева, Г. Ромодановського та ін. Сюди ж прибули й війська самозваного
«наказного гетьмана» І. Безпалого, який ще раніше заявив про себе, як
про безоглядного прихильника царського уряду. Не витримавши тиску,
Ю. Хмельницький та інші представники уряду України погодилися з вимогами
царських воєначальників–дипломатів, навіть не запротестувавши проти
зачитаних на раді Трубецьким «14 статей» — фальсифікату, який був виданий
за справжні статті договору 1654 року.
Зміст Переяславських
статей 1659 року («14 статей»), які того ж року були видрукувані в друкарні
Києво–Печерської лаври, досить добре відомий. На відміну від договору
1654 року російсько–український договір 1659 року чітко зафіксував зміну
принципів російсько–українських політичних відносин: Українська держава
з рівноправного партнера Московії у своєрідній конфедерації перетворювалася
в автономну одиницю, Українська православна церква втрачала свою незалежність
від Московського патріархату. Академік В. Смолій звертає увагу і на умову
договору, що передбачала смертну кару для українців, які б відмовились
присягнути на вірність царю.
Ясна річ,
такі наслідки українсько–московських переговорів не могли не викликати
глибокого розчарування й невдоволення козаків і старшини, особливо
Правобережжя. Тим більше, що в роботі Переяславської ради не брали
участі сім правобережних полковників (чигиринський, білоцерківський,
київський, уманський, брацлавський, паволоцький і подільський), за яких
«руку приклав» Ю. Хмельницький. Це не було простою випадковістю, а
засвідчувало їхню політичну позицію. Укладена угода була наслідком промосковської
орієнтації лівобережної старшини і великою політичною помилкою гетьманського
уряду. Щоб якось її виправити, Чигиринська старшинська рада у листопаді
вирішила послати до Москви посольство, яке одержало доручення домагатися
скасування несприятливих
для України статей. Однак місія полковників П. Дорошенка та А. Одинця
зазнала невдачі. На початку свого гетьманування юний гетьман прагнув
вірно служити своїй Батьківщині і насамперед здобути для неї незалежність.
Тому він не був такою жалюгідною постаттю, якою його зображує традиційна
історіографія.
Юрій Хмельницький
та його найближче оточення (Т. Носач, І. Ковалевський, Г. Лісницький),
розуміючи суть Переяславських статей, намагалися використати їх як
важливий чинник у боротьбі за звільнення тих українських земель, які
ще залишилися під владою Речі Посполитої. Було вирішено здійснити новий
похід на Західну Україну, як то свого часу блискуче вчинив Богдан Хмельницький.
У липні 1660 року створилися дві групи військ, які мали визволити Львів
і навіть, за сприятливої ситуації, дійти до Кракова. Пізніше з Києва на
захід вирушила російська армія (40—60 тисяч вояків) на чолі з боярином
В. Шереметєвим. Під Фастовом до них приєдналося 11 українських полків під
командуванням наказного гетьмана Т. Цицюри, і об’єднані війська продовжили
похід. Ю. Хмельницький зібрав основні сили українського війська на Ташлику
(до 40 тисяч) і мав доганяти Шереметева на Волині. Характерно, що до
обох груп військ, як і в минулі роки, почало стихійно приєднуватися українське
селянство, прагнучи якнайшвидше визволитися від гніту Речі Посполитої.
Тим часом армія Речі Посполитої об’єдналася з військами Кримського ханства.
їхні спільні сили склали понад сто тисяч чоловік. Головне командування
цього війська (Ст. Потоцький, Ю. Любомирський, Я. Собєський, Амурат–султан)
обрало логічний план дій, вирішивши перехопити ініціативу й розбити російсько–українські
війська поодинці. Водночас було зроблено все, щоб використати незадоволення
козаків Переяславським договором 1659 року і перетягти їх на свій
бік. Це також спрацювало, і ще на початку оборонних боїв під Любаром
спільний табір російсько–українських військ перерізав земляний вал,
яким Шереметев поспішив відгородитися від корпусу Цицори.
Не витримавши
тиску противника, Шереметев відступив до Чуднова, куди поспішив і
Юрій Хмельницький. У цей момент переслідування військо Речі Посполитої
повторило план Богдана Хмельницького, котрий він блискуче реалізував
під Зборовом 1649 року. Частина війська на чолі з Потоцьким залишилася
під Чудновом, а друга, більша, на чолі з Ю. Любомирським, була кинута
напереріз Юрію Хмельницькому і раптово вдарила на українські війська
під Слободищами. Саме тут Юрій Хмельницький мав отримати справжнє бойове
хрещення…
Потужний
удар польсько–кримських військ приголомшив його. І в розпал тяжкої битви,
коли вороги нібито вже брали гору, деморалізований Юрій Хмельницький
замість організації оборони став молитися і навіть дав обітницю постригтися
в ченці, якщо йому вдасться вийти живим з кривавої січі. Полковник
Лісницький перервав молитву гетьмана, сказавши: «Відклади своє набожество
на потім, а тепер подумай про нас». Сам полковник був раніше одним з найвпливовіших
прибічників Виговського і тепер займав непримиренну позицію до царського
уряду. Бачачи програну битву, він став схиляти гетьмана до зміни
зовнішньополітичного курсу. Відіграло, очевидно, свою роль і послання
Виговського, який з польського табору запевняв у необхідності розриву
Переяславського договору 1659 року, й те, що Шереметев дозволяв
собі раніше насміхатися з Ю. Хмельницького. Хай там як, але деморалізований
і слабосилий юнак віддав наказ розпочати мирні переговори. До табору
військ Речі Посполитої послали Петра Дорошенка, і той швидко досяг
згоди про умови перемир’я. Потім 17—18 жовтня 1660 року Юрій Хмельницький
з деякими представниками українського уряду уклав і підписав
Чуднівську угоду. Пізніше козаки присягли королю Яну–Казимиру.
Звичайно,
після поразки розтанули сподівання на корисні для України умови договору.
І справді, представники Речі Посполитої не погодилися відновити Гадяцький
договір, а відклали цю справу до переговорів у Варшаві. Там Гадяцький
трактат формально поновили, але фактично він мав увійти в життя в обмеженому
вигляді. Тепер Україна уже ставала автономною одиницею в складі Речі
Посполитої, втрачаючи статус Великого князівства Руського. Основна
частина козацтва й лівобережної козацької старшини виступила проти
укладеної українсько–польської угоди й відмовлялася визнавати владу
гетьмана Ю. Хмельницького.
Про поразку
під Слободищами та кардинальну зміну зовнішньополітичного курсу гетьмана
було повідомлено Т. Цицюру та підлеглі йому війська. Зачувши про таку
новину, козаки стали масово полишати табір, і врешті й сам Цицюра перейшов
на бік Польщі. Шереметев мусив капітулювати. У цій битві пропало потужне
російське військо, через що цар знову почав готуватися до евакуації з
Москви на Волгу, а сам Шереметев опинився у кримській неволі. Найголовнішим
пунктом умов капітуляції була відмова царського уряду від претензій на
Україну.
Чуднівський
договір не приніс і не міг принести в Україну ані миру, ані гідного становища
в Європі. Переяславський полковник Яким Сомко, дядько Юрія Хмельницького
по матері, мав повну рацію, коли у 1661 році писав племіннику з приводу
чуднівських подій: «Таких вольностей Войску Запорожскому добыли и таковыми
ж то привилеями ваши цілости его кр. мст. обваровал, же ваша Украина
(Правобережжя. — Авт.)
пуста и нам так пришлисте на нашу, а не знаємо о далшом вашом и остатнем,
ховай Боже, упадку». Особливо погіршало становище народних мас, бо на
Україну знову посунула хмара вигнаних раніше польських шляхтичів, які
претендували на свої колишні володіння. Знову почали ставати по Україні
війська Речі Посполитої, чинячи насильства населенню, про шо гірко писав
видатний український хроніст Ф. Софонович: «Ляхи чинили мордерства не
только людям простим, але й козакам». Але гетьман Ю. Хмельницький «не
дбал о том». Зрозуміло, що знову почала напружуватися хвиля протесту,
яка згодом переросла в збройні виступи. І без того незначний особистий
авторитет гетьмана танув на очах. Чи не вперше Юрій Хмельницький зрозумів
у глибині душі свою нездатність до державних справ і почав шукати шляхів відставки та піти, як він
обіцяв, у монастир. Але виявилося, що зробити це нелегко, бо частина
старшини не хотіла викликати нового посилення міжусобної боротьби і
вважала, що гучна слава Богдана ще є символом консолідації українського
народу в боротьбі за волю. Юрій Хмельницький видавався їм у ролі гетьмана
меншим злом, ніж ті, котрі б захопили булаву після його відставки. До того
ж серед претендентів на булаву був лише один визнаний лідер — Іван Виговський,
але його повернення до влади в Україні дуже не хотіли деякі сили. Ось
чому представник уряду Речі Посполитої волинський каштелян К. Бенєвський
так сильно наполягав на тому, щоб Юрій Хмельницький залишився гетьманом.
Не допомагали й посилання Юрія Хмельницького на те, що він хворів на
епілепсію. Отже, на козацькій раді 9 листопада 1661 року відбулося переобрання
Юрія Хмельницького гетьманом.
Отримавши
булаву, Ю. Хмельницький спробував відновити свою владу в Лівобережній Україні,
у відносинах з Річчю Посполитою намагався відстояти як права козацької
України, так і релігійні інтереси всього українського народу. Весною
1661 року до Варшави виїхало посольство домагатися непорушності прав
православної віри і церкви, ліквідації унії, свобод і вольностей «народу
руському», збільшення чисельності козацького реєстру до 70 тисяч
осіб.
Однак результати
ради, незважаючи на волю українського уряду, не припинили ворожнечі.
Як і в 1657—1658 роках, виникла чергова опозиція проти гетьмана, яку
активно підтримав царський уряд. На чолі опозиції став Я. Сомко, котрий
оголосив себе наказним гетьманом. Йому допомагали сини М. Пушкаря,
а також брат Василь Титаренко, котрий був, до речі, братом мачухи Юрія
Хмельницького. Переяслав, як свого часу Полтава, став столицею опозиції.
Сомко був явно досвідченіший та мудріший від Юрія Хмельницького і, спираючись
на підтримку лівобережної старшини та російського уряду, незабаром
здобув найбільшого авторитету в Лівобережній Україні. Спроби Юрія
Хмельницького придушити опозицію закінчилися невдачею. Він не зміг узяти
ні Переяслава, ні Ніжина й мусив вертатися до Чигирина.
Навесні
1662 року Юрій здійснив останню значну спробу придушити опозицію, але його
війська, посилені польськими й татарськими загонами, зазнали поразки
від Сомка, якого підтримали війська князя Ромодановського. Загинуло
до двадцяти тисяч війська Юрія Хмельницького. Дніпрові хвилі понесли
за пороги гори трупів. Один з літописців, редагуючи твір Софоновича, додав
од себе звістку, що ілюструє запеклість міжусобної боротьби. Полонених
козаків роздягали догола й кидали голими в очерети, де їх на смерть
за'щали одуди й комарі. Єдиним і значним успіхом Ю. Хмельницького як
воєначальника була перемога над переслідувачами, котрі зробили спробу
розбити його і на правому березі Дніпра.
У лютому
1662 року Польський сейм ліквідував права козаків на шляхетські володіння.
На початку квітня 1662 року Ю. Хмельницький на вимогу польського короля
змушений був дозволити шляхті й
урядовцям повертатися до своїх маетностей. Такі дії викликали наростання
соціального невдоволення.
Сподіваючись
на допомогу Речі Посполитої, Ю. Хмельницький відправив до Варшави
своїх послів, але вони не досягли якихось результатів. Уряд Речі Посполитої
розумів тяжке становище України і тому зайняв вичікувальну позицію,
чекаючи остаточного занепаду Української держави. Таємні спроби налагодити
відносини з царським урядом виявилися також невтішними. Політика царського
уряду щодо України суттєво не відрізнялася від політики уряду Речі Посполитої,
тому цар мав до вибору аж трьох претендентів на гетьманську булаву — Я.
Сомко, В. Золотаренко, І. Брюховецький, котрі заявляли про свою прихильність
до царського уряду. Не було надії і на допомогу Кримського ханства,
яке вимагало за це великих грошей.
Коли ж орда
стала домагатися грошей за допомогу в кампанії 1662 року, то Ю. Хмельницький
не знайшов нічого кращого, як дозволити ординцям брати ясир у Каневі та
його околицях, чим навіки зганьбив своє ім’я. На зміну ж політики, яка поступово
вела до зміцнення козацької старшини та посилення соціальних суперечностей
в Україні, Юрій Хмельницький та його уряд не спромоглися.
Тим часом
на Правобережній Україні, у Білій Церкві, Трипіллі, Ржищеві, посилилися
повстання проти польсько–шляхетських військ. З кожним днем зменшувалася
кількість прихильників Юрія Хмельницького. Власне, він і сам усвідомив,
що йому вже не гетьманувати.
Восени 1662
року Юрій Хмельницький скликав старшинську раду в Корсуні. Пославшись
на заслуги Богдана Хмельницького, він сказав, що не може йти його
шляхом через молодість та недосвідченість, через брак фортуни, яка рідко
покидала батька. Також він заявив про бажання скласти гетьманські повноваження
та піти в ченці. А коли старшина запитала його: «Що робити?», він порекомендував
шукати щастя з допомогою турецького султана.
На початку
1663 року у Чигирині зібралася генеральна рада. Польський дипломат та
агент Я. Свідерський писав до Варшави про страшні усобиці, які розгорілися
знову в Україні, і прогнозував жорстоку боротьбу між чотирма кандидатами,
з яких троє (Гуляницький, Ханенко і Дорошенко) — «всі добрі» та, на його
думку, будуть прихильні до Речі Посполитої. Але гетьманом став Павло Тетеря,
який переміг свого головного суперника Г. Гуляницького завдяки
підтримці кримського хана. Дехто на раді пропонував Ю. Хмельницькому
залишитися гетьманом, але більшість недвозначно висловилася проти цього:
«Хай іде до чорта, як з нами не хоче жити, а злякавшися, клобуком покриває
голову. Ми знайдемо такого, що сам буде держати наші вольності».
Після обрання
гетьманом П. Тетері Юрій Хмельницький зразу ж одійшов на другий план.
Незабаром він постригся в ченці й під іменем Гедеона знайшов притулок
в Ірдинському монастирі в Корсуні, де невдовзі навіть досяг звання
архімандрита. Ставши ченцем, він,
однак, не розірвав зв’язків із зовнішнім світом та деінде втручався у
політичну боротьбу. Це особливо виявилося під час виборів нового
Київського митрополита по смерті Д. Балабана, коли знову завирували
політичні пристрасті. Частина духовенства та старшини підтримувала Й.
Нелюбовича–Тукальського, а частина, в тому числі й Тетеря, Антонія
Вінницького. Незадовго до виборів чимало козацької старшини (Тетеря,
Гоголь, Богун, Гуляницький та ін.) і духовенства (Тукальський, Вінницький)
прибули до Білої Церкви. Вирушаючи в похід на Лівобережну Україну,
приїхав туди й сам Ян–Казимир. Тут же був і Ю. Хмельницький, «вже як
архімандрит», саме він вітав короля спеціально написаною промовою.
Похід Яна–Казимира
й Тетері на Сіверщину провалився. На Правобережній Україні спалахнули
нові повстання, найпотужніше серед них — під проводом Сулимки. П. Тетеря
жорстоко придушив повстання, одночасно розправившись із реальними
чи потенційними конкурентами в боротьбі за гетьманську булаву. Зокрема,
розстріляно Івана Богуна та Івана Виговського, заарештовано Юрія
Хмельницького та Г. І. Нелюбовича–Тукальського. Юрія Хмельницького
взяли, коли він повертався до монастиря від своєї сестри в Городищі.
Прямих доказів вини Ю. Хмельницького та Тукальського не було, але це
не завадило Тетері відіслати їх до Львова, а звідти, згідно з королівським
наказом — до фортеці Мальборк у Пруссії. Тут вони провели кілька літ аж
до підписання Андрусівського перемир’я в 1667 році. Після цього перемир’я
уряд Речі Посполитої мусив особливо дбати про поширення соціальної бази
свого панування і дещо пом’якшив свою лінію в українському питанні. Ю.
Хмельницького та Нелюбовича–Тукальського перевели до королівського
двору в Варшаві, але звідти вони невдовзі поодинці втекли. Вже наприкінці
1667 року Юрій Хмельницький знову з’явився в рідному Чигирині, де гетьманував
уже Петро Дорошенко.
У цей період
гетьман Правобережної України П. Дорошенко виступив виразником загальнонаціональних
інтересів, прагнучи об’єднати Україну і відновити рівноправний союз з
Росією, у дусі договору 1654 року. Юрій Хмельницький підтримав ці дії і
навіть пообіцяв відкопати батьківські скарби та віддати їх для підтримки
Дорошенка. Але він би не був сам собою, якби чітко й принципово повів
якусь політичну лінію. Ще не визначився остаточно результат походу Дорошенка
на Лівобережну Україну, а Юрій опинився в таборі його конкурента
Петpa Суховія, до речі, родича І. Брюховецького. Він скинув чернечий
клобук і знову поринув у політичну боротьбу.
Головні сили
опозиції проти Дорошенка зібралися в Умані, де в дні нарад про нового
гетьмана деякі представники козацької старшини висували кандидатуру
Богданового сина. Але коли до Умані прибув полковник Михайло Ханенко,
то більшість схилилася на його бік. Ханенко, діючи в союзі з Кримським
ханством, виступив проти Дорошенка, взявши того в облогу в Стеблеві.
Однак гетьмана виручили козаки Івана Сірка та білгородська орда. Зазнавши
поразки, опозиціонери мусили тікати, але під Уманню на них вдарила білгородська орда. Суховій зумів
утекти, а Юрія Хмельницького полонили й повезли до Білгорода (Акермана).
Дорошенко домагався його видачі, але дістав відмову. Тоді він доклав
усіх зусиль, щоб руками турецького султана нейтралізувати свого
політичного противника, подавши Юрія як небезпечного авантюриста,
що, треба зауважити, було небезпідставно. На вимогу султана Мухаммеда
IV Юрія привезли у Стамбул і посадили у фортецю Єдикуле. Ув’язнення
тривало майже десять років, що, безумовно, негативно позначилося на
здоров’ї та психіці молодшого Богданового сина. В Україні, Росії,
Польщі знали про цю трагічну долю й здогадувалися, що Османська імперія
використала Юрія в політичній боротьбі в Україні. Не випадково ж чутки
про Юрія Хмельницького періодично поширювалися по Східній Європі, привертаючи
неабиякий інтерес.
Саме про
цей час йдеться у бувальщині, а можливо, й легенді, записаній у першій
половині XIX століття польським дослідником JI. Рогальським, яку віднайшов
і опублікував сучасний дослідник Т. Чухліб, про спробу сміливої втечі
Хмельниченка з Семи Веж — турецького замку–фор- теці у Стамбулі: «Побачивши
у порту кілька французьких кораблів, Юрій Хмельницький хотів уплав добратися
до них і з цією метою виліз через вікно фортеці. Мотузка обірвалася, він
упав, але встав і переліз через високий мур, після чого знову впав. Залитий
кров’ю й виснажений, він був схоплений, караний киями, прикутий до стіни
в’язниці й кілька років перебував у такому стані…» Отже, як зазначає Т.
Чухліб, якщо вірити цьому свідченню, то не таким уже безвільним і слабохарактерним
був молодший син Богдана. П. Дорошенко намагався викупити Хмельничен-
ка за посередництвом татар, але ті не погодилися це зробити з огляду
на султанські плани щодо кандидатури правителя України.
Тим часом
Османська імперія готувала велику війну на українських землях, намагаючись
у такий спосіб закріпитися у Східній Європі. За таких умов турецький султан
усе частіше подумував про використання в своїх інтересах Юрія Хмельницького.
А тому 1670 року Юрія знову перевозять до Білгорода, дозволивши йому
спілкуватися з Україною. В своїх листах, зокрема в листі на Січ, ймовірно
до Сірка, турецький бранець вітав своїх приятелів Суховія, Богаченка, Носа
й закликав січовиків до боротьби проти Дорошенка. Однак ці політичні
інтриги провалилися, зміна ситуації на Правобережжі (наступ польсько–шляхетських
військ) змусила султана віддати наказ про повернення Ю. Хмельницького
до стамбульської в’язниці Єдикуле. Лише після складення Дорошенком
гетьманських повноважень турецький уряд звільнив свого бранця, проголосив
його гетьманом (!) і наказав виступити з турецькими військами на Україну.
Як засвідчувала турецька хроніка Рашид–Ефенді, Ю. Хмельницький «був запрошений
до великого візира, убраний оксамитовим ковпаком і шубою, підшитою
соболями». Крім того, йому були вручені булава, бунчук, корогви, бубон,
печатка і письмовий привілей від султана на право володіння правобережною
частиною України.
Повернення
Юрія Хмельницького з політичного небуття викликало широкий розголос,
що зафіксувала тогочасна преса, зокрема газети в Бремені, Цюріху, Лейпцигу,
Гданську: «Хмельниченко отримав свою колишню булаву й діє при турецькій
армії, що стоїть на Дунаї. Передбачають, що таким чином він знову повернеться
на батьківщину». Цікаво, що свої документи Юрій Хмельницький підписував
так: «Юрій Гедеон Венжик Хмельницький, князь України», з чого видно, що
він намагався пов’язати свій рід із далеким славетним пращуром. Також
Юрій Хмельницький титулувався «князем Молдавії і гетьманом Війська Запорозького»,
а потім і «руським монархом».
Незабаром,
29 червня 1677 року, Ю. Хмельницький з невеликим загоном прибічників у
складі багатотисячної турецької армії Ібрагім–паші вступив на українську
землю. Турецьке керівництво, бажаючи скористатися відомим прізвищем,
розсилає від імені Хмельницького універсали, де відзначалося, що населення
має підкорятися султану і його наміснику, а також «жити спокійно, не
побоюючись татарських набігів». На початку серпня турецьке військо
стало табором під стінами Чигирина. Після багатоденної облоги та штурму
міста турки відступили. Чи брали козаки Ю. Хмельницького участь в облозі,
невідомо. Знаємо лише, що український князь у цей час звертався до польської
влади з вимогами вивести гарнізони з міст Правобережної України, які
надавалися йому султаном.
Військовий
похід 1677 року для Ібрагім–паші і, особливо, Ю. Хмельницького закінчився
невдало. «Три дірки має в грудях, з яких іде кров… Мовив до своїх з плачем,
повернувшись від сераскира1, хіба я винен, що козаки не дотримують
слова», — так описували очевидці відступ з України Хмельницького та його
нечисленних прибічників. Крім того, повідомлялось, що «турецький» гетьман
перебуває під постійним наглядом у своїх господарів і не може приймати
самостійних рішень. Немирівський староста С. Куницький, згідно з
повідомленнями своїх розвідників, свідчив про те, що говорив у цей час Юрій
Хмельницький: «Краще мені в неволі сидіти, ніж у пустелі жити, тому що
вся Україна розорена».
Більш вдалим
для Османської імперії був другий чигиринський похід (червень–серпень
1678 року), під час якого і розгорнулася основна діяльність правителя Українського
князівства. У червні Ю. Хмельницький в листі до Яна III Собєського писав:
«Мій найясніший і найсильніший Король Польський! Вітаю з багаторічним пануванням
на королівстві польськім… Притому з волі і наказу найвищого і найяснішого
Цезаря Турецького присилаємо через нашого пана, полковника Брацлавського
Губаря, наші прохання до Вашого маєстату, бо з волі Бога Всемогутнього
і Трійці Святої були постановлені пакти під Журавном між поляками і
турками, тому і посилаю, щоб виконували… Щоб з Кальника і Немирова і
інших міст війська вивели. Ще раз прошу дотримуватись пактів, які
воєвода хелмінський підписав». До Варшави з посольством був відправлений
козацький полковник Губар–Бершадський, який перед тим дістав призначення
у Брацлавський полк.
Представником
Хмельницького у Туреччині тимчасово став Є. Астаматій. Султан підтримував
ці заходи українського князя і гетьмана, але був дуже незадоволений,
отримавши відомості про те, що замість двох тисяч обіцяних для турецького
війська козаків Хмельницький мав тільки «старого Астаматія, Івана
Хмельницького, Коваленка, Яненка, Апостола» з кількома сотнями людей.
1 липня полковник
Коваленко був відправлений здобувати Немирів і Кальник. У кінці липня
загін Ю. Хмельницького перейшов через Дністер, а вже 7 вересня сотні Є.
Астаматія й І. Яненка–Хмельницького «вогняними кулями місто Чигирин і
замок запалили». Перед головним штурмом Чигирина турецьке командування
на чолі з візиром Кара–Мустафою заявило, що не хоче воювати з козаками
лівобережного гетьмана І. Самойловича, а має намір лише вигнати зі
столиці гетьманської України московські війська. Спаливши після багатоденного
штурму Чигирин, Кара–Мустафа відправив Ю. Хмельницького завойовувати
інші райони Правобережжя.
23 серпня в
універсалі до жителів Канева «руський» князь наказував підкоритися новопризначеному
наказному гетьману І. Яненку–Хмельницькому, а також звинувачував у
спустошенні правобережних земель московські війська. Такий же універсал
був відправлений 12 вересня з Ладижина до жителів Черкас і всього населення
«задніпровської» України. «Освідчуєм, як сьогобічним, так і тогобічним обивателям
задніпровським і хто тільки зволить під міць князівства Руського і владу…
пана гетьмана нашого наказного думку свою призичити, удаватися із
зичливістю своєю, таким всяка наша на кожному місці доброчинність», —
звертався Ю. Хмельницький до своїх потенційних підданих. Реальність
своєї влади правобережний гетьман продемонстрував у Каневі, знищивши
з допомогою турків непокірне місто. Саме тому владі наказного гетьмана
І. Яненка невдовзі піддалися Черкаси, Корсунь, Мош- ни і Жаботин.
Активізував
свою діяльність на землях Східного Поділля інший наказний гетьман — Є. Астаматій,
який перед тим виконував дипломатичні завдання свого зверхника у Стамбулі.
Але, відвоювавши у поляків Немирів, Бар і Меджибіж, він, згідно з деякими
даними, відмовився визнавати протекцію турецького султана. У зв’язку
з цим у жовтні 1678 року його було власноручно страчено Хмельницьким у
Немирові («…Астаматія рукою власною на 40 кавалків розсік»), у цей же час
стратили полковника Вареницю, який перед тим очолював Кальницький
полк. На його місце був призначений Г. Негребецький. Найменше постраждав
І. Яненко–Хмельницький, якого після повернення з Лівобережжя було лише
«оковано» на деякий час. Хмельницькому радив карати і страчувати своїх
найближчих соратників не хто інший, як сам великий візир Османської
імперії Кара–Мустафа.
Перебуваючи
у Немирові, гетьман весь час нагадував польському уряду про його зобов’язання
перед Туреччиною звільнити південно–східні землі Київщини та всю Брацлавщину.
Його вимогливі листи до Варшави викликали обурення короля, який затягував
повернення правобережних земель під управління князя–гетьмана. Головним
аргументом такої затримки було хибне титулування Ю. Хмельницького
(«…до Короля Його Милості Польського незвичайні листи пише…, щоб таких
неучтивих листів не писав, тобто щоб королеві не писався приятелем,
гетьманом, братом…)». Зважаючи на протест Яна III Собєського, турецький
султан невдовзі заборонив своєму підданому «писати неучтиві листи до
польського короля», а також наказав, щоб він не претендував на зайняття
Білої Церкви і Паволочі до того часу, поки не відбудеться турецько–польська
комісія з розподілу території.
У листопаді
1678 року Ю. Хмельницький ще перебував у Немирові разом з невеликою
кількістю козаків (близько 1500 вояків) та однією тисячею татар. За його
наказом невеликий загін на чолі з Яненком намагався відвоювати у лівобережного
гетьмана Іркліїв з навколишніми селами, але місцеві козаки зуміли відстояти
своє місто та захопити у полон кілька татар, що перебували на службі у
Хмельницького. На допиті полонені свідчили, що Юрась збирається зимувати
у Немирові. Але інші джерела розповідають, що наприкінці року Ю. Хмельницький
на деякий час був відкликаний до Стамбула. Польський резидент повідомляв
з турецької столиці, що у даний період українському гетьману «дуже погано
тут, навіть житла не має».
На початку
1679 року Хмельницький знову видав універсали до жителів українських
міст і містечок. 1 лютого він звернувся до міщан і козаків Лукомлі: «…не
зичивши руїни місту вашому, нагадуєм, щоб, взявши любов до нас, як пана
свого дідичного, з поклоном і вірним підданством одізвалися до нас, поглядаючи
на інші міста, які, за рішенням своїм, в протекції нашій і ласці батьківській
залишаються…» Це звернення до жителів Лукомлі було підтримане універсалом
кримського калги–саптана: «…і нашим словом направляю до гірихилення
ясновельможному князю його милості Малої Росії Георгію Гедеону Венжикові
Хмельницькому яко дідичові й батькові цієї держави…» У жовтні правобережний
гетьман знову вимагав у Речі Посполитої звільнення від польських військ
Паволочі й Білої Церкви, про що свідчить його лист до білоцерківського коменданта.
«Грозиться, що ті сторони огнем і мечем знесе», — вже вкотре скаржився
Ян III Собєський до Стамбула. Разом з тим восени 1678 року Ю. Хмельницький
прийняв у себе львівського єпископа Й. Шумлянського, який за дорученням
польського короля обіцяв йому збереження князівського титулу й забезпечення
автономних прав для України, якщо б Юрась прийняв протекцію Речі Посполитої.
Але гетьман ще довго пам’ятав участь поляків у його «самовідреченні» від
гетьманської посади в 1663 році та часи ув’язнення з наказу короля у
Марієнбурзі. «Краще пити каву турецьку, ніж
пиво німецьке», — говорив він з цього приводу. І залишався вірним султанові.
Отримавши
значну військову допомогу від татар, Ю. Хмельницький вирішив заселити
спустошені правобережні землі людьми, які втекли або були зігнані І. Самойловичем
на Лівобережну Україну. Ще на початку січня наказний гетьман І. Яненко,
перейшовши на лівий берег Дніпра, перегнав частину населення з–під
чернігівських Козельця і Носівки до Корсуня. 26 січня 1679 року війська
Ю. Хмельницького разом із загонами бєлгородської орди захопили лівобережні
містечка Жовнин, Городище, Горошино, після чого Хмельницький наказав
перегнати їхніх жителів у Чигирин та Жаботин. Загони І. Яненка оволоділи
Пісками, Яблуневим, Золотоношею, але на початку лютого були розбиті
під Лубнами. Побоюючись наступу турецько–татарських військ та полків
Хмельницького на Київ, І. Самойлович наказав будувати фортецю біля
Межигірського монастиря. Проте похід українського князя і правобережного
гетьмана на Київ не відбувся. Протягом 1678 року з Немирова та Лівобережжя
ним висилалися лише окремі загони для переселення людей і «підпалення
лівобережних українських містечок». Під час однієї такої операції до
польського короля втік І. Яненко, очевидно, відчуваючи неминучу поразку
турецьких планів і згадуючи кривду від Ю. Хмельницького, коли той без
важливих на те підстав прикував його у кайданах до гармати. На жаль,
джерельна база про діяльність Ю. Хмельницького протягом 1680—1681 років
є досить обмеженою. Відомо, що у квітні 1680 року він знову вимагав від
коменданта Білої Церкви здачі фортеці, а також погрожував польському
королеві війною. У листі Хмельницького до Яна III Собєського від 20 лютого
1680 року Ю. Хмельницький писав: «…як з Королем Його Милості Паном Милостивим
приятелем і сусідом стараюся і буду з Божою поміччю, аби між нами мир і
згода продовжувалася, так на майбутнє ряду добру подаю, аби король не
тільки в Білій Церкві християн не страчував, але щоб сам з усім народом
польським за Віслу відійшов, як кукіль і полова від пшениці з вітром і димом
і порохом з Русі вивіявся…»
Отже, як бачимо,
Хмельницький все ж таки не прислухався ні до численних протестів польського
уряду, ні до заборон турецького султана не посилати до короля «неучтиві»
листи й продовжував (як колись його знаменитий батько, а потім і гетьман
П. Дорошенко) домагатися виведення військ Речі Посполитої «аж за
Віслу».
У червні
1680 року на службу до Речі Посполитої перейшли дві волоські хоругви,
що перед тим перебували у підпорядкуванні гетьмана. Однак на допомогу
йому поспішали кримська та білгородська орди, що йшли «на злуку з Хмельницьким
до Чигирина». Очевидно, що потім протягом року Хмельниченко перебував
у зруйнованому Чигирині. 9 червня 1681 року місцеві жителі повідомляли,
що у Немирові управляв «намісник» Хмельницького Таращенко (Тарасенко),
який у цей час затримав якогось польського капітана.
Своєю столицею
Ю. Хмельницький обрав Немирів, бо Чигирин був зруйнований дощенту. Тут
при ньому було з кілька сот найманців (татари, волохи), а також нечисленні
українські загони. З допомогою цих військ Юрій збирав податки з того
невеликого клаптя землі, на який поширювалася його влада, чинив суд і
розправу. Але його не сприймали серйозно навіть турки, й невдовзі він
був змушений слухатися наказів не лише султана чи хоч би головного
візира, а й кам’янецького паші. Сповнений честолюбних намірів, але без
реальної влади, недолугий нащадок великого гетьмана зустрів усе зростаючу
ненависть подільського населення, що врешті–решт призвело його до тяжкої
депресії. Юрій усе частіше почав шукати забуття у вині та розгульному
житті, став хворобливо підозрілий і жорстокий, почав розправлятися
навіть зі своїми найближчими сподвижниками.
Так, він наказав
стратити свого наказного гетьмана Астаматія та кальницького полковника
Вареницю. А брацлавського полковника Коваленка (Ковалевського) вбив
за те, що той погано постачав провіант у Немирів. Рятуючись од нього,
втік до Львова найближчий дорадник Яненко.
Жорстокі
розправи не допомагали. Становище «сарматського князя» невпинно
погіршувалося. Брак грошей та провіанту відчувався усе гостріше. Тоді
Юрій знайшов «оригінальний» спосіб добування грошей, який нагадував звичайне
здирництво. У Немирові зробили яму–тюрму, в неї кидали заможних купців,
орендарів та ін. Якщо потерпілі не сплачували призначеної суми, їх жорстоко
катували. На Хмельницького посипалися скарги, що занепокоїло турецьку
адміністрацію в Україні, котра зовсім не бажала спалаху нового повстання.
Приводом для усунення Хмельницького з політичної арени стала історія з
єврейським купцем Оруном, який вів брудні справи, а саме скуповував українських
дівчат для гаремів султана та пашів і потім їх вигідно продавав. Коли Юрій
Хмельницький дізнався, що син Оруна одружився, не сплативши умовленого
перед тим податку, то послав яничар для розправи. Орун устиг втекти,
але яничарам вдалося схопити його дружину. Її Юрій Хмельницький і наказав
закатувати. Внаслідок скарги Оруна до кам’янецького паші, а потім і до самого
султана та в результаті невдалого князювання на початку червня 1681
року Ю. Хмельницького відкликали до Туреччини. Можливо, що по дорозі
до Стамбула він помер чи був страчений. За одними даними, його задушили
на Турецькому мості в Кам’янці–Подільському, за іншими — стратили в Стамбулі.
Свідчення
С. Величка про повернення Хмельницького на Правобережну Україну у
1685 році не підтверджуються документальними джерелами. Після Ю. Хмельницького
з політичної арени зникли й інститути Руського князівства, хоча, по
суті, вони були уособлені лише у титулуванні його правителя. Всі інші
державно–політичні установи цього «напівкнязівства» дублювали вже усталені
перед тим інституції Українського гетьманату.
У цей час геополітичні
інтереси Туреччини полягали в тому, щоб ослабити міжнародні позиції
урядів Польщі та Московії і не давати їм змоги виступити «єдиним фронтом»
проти османських планів завоювання європейського регіону. Задля цього
Мегмеду IV необхідно було стабілізувати політичну ситуацію на Правобережній
Україні, якій відводилася роль своєрідного плацдарму для поширення турецького
впливу у Центрально–Східній та Південно–Східній Європі. Саме тому Порта,
«помирившись» із П. Дорошенком, звернулася до призабутої ідеї створення
Українського князівства на чолі з сином Б. Хмельницького Юрієм, яке було
б у повній васальній залежності від султана. Це збіглося із прагненнями
частини козацької старшини, яка не бажала визнавати протекцію ні польського,
ні російського монархів та хотіла зберегти власні державні інтереси. Тому
для неї залишався тільки один шлях — визнати владу Османської імперії
та Кримського ханства. Однак уже вкотре турецький напрямок зовнішньополітичної
орієнтації козацької старшини не спрацював. А Юрію Хмельницькому так і
не судилося втілити в життя основну мету свого видатного батька —
зробити Україну вільною…
Немає коментарів:
Дописати коментар