Михайло Степанович Ханенко

Ми­хай­ло Сте­пано­вич Ха­нен­ко 

(1620-1680)

«…ви­яв­ляє біль­ше сер­ця, ніж ро­зуму»

Геть­ман Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни (1669—1674). Дот­ри­мував­ся про­поль­ської орієнтації. Був ти­повим пред­став­ни­ком то­гочас­ної ко­заць­кої верхівки.

Він був сміли­вим та та­лано­витим вій­сько­вим діячем. Але, як відміча­ли су­час­ни­ки, у своїх діях ке­рував­ся біль­ше емоціями, ніж ро­зумом.

Праг­нув усіля­кими за­соба­ми збе­рег­ти свою вла­ду. Звідти і ре­зуль­тат — руй­ну­ван­ня дер­жавно–адміністра­тив­но­го ус­трою дер­жа­ви Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го.

«…Він, — свідчив су­час­ник Ха­нен­ка Ульріх Вер­дум, ав­тор «Що­ден­ни­ка вип­ра­ви Яна Собєсь­ко­го з ро­ку 1671», — на­родив­ся в Умані, од­но­му з важніших міст Ук­раїни, був там пол­ковни­ком, але по­пав у не­лас­ку в До­рошен­ка і пе­рей­шов до за­порожців ра­зом із інши­ми, що втек­ли від До­рошен­ка. Має трь­ох синів і жінку, стар­ший із матір’ю у по­лоні в До­рошен­ка; дру­гий по­пав у по­лон до та­тар на Чор­но­му морі, одісла­ний до Цар­го­роду, де й си­дить у Се­мибаш­то­вому зам­ку; третій пе­ребу­ває під дог­ля­дом у кня­гині За­мой­ської, ма­тері ко­роля»…

«Та­кож і Ха­нен­ко, взяв­ши не­чин­но і не­поряд­но геть­мансь­кий ти­тул, вніс поміж на­род розрізнен­ня. Був спер­шу при­тис­не­ний в Умані об­ло­гою, а потім під Стеб­ле­вом, хоч мав при собі не­мало орд із мур­зою Ба­тир­чею, втра­тив гар­ма­ти й був упень роз­би­тий та роз­по­роше­ний тодішнім геть­ма­ном До­рошен­ком. Ті наз­вані й не­наз­вані осо­би, яких тут не зга­дуємо, котрі біга­ли за вла­дою, не тіль­ки самі на собі й на помічни­ках своїх пізна­ли не­щас­тя та за­непад, але за той їхній вчи­нок не­мало по­терпіла й Вітчиз­на Ук­раїна, край то­гобічний. То ко­ли люд за та­кими по­буд­ка­ми хи­ляв­ся ту­ди чи сю­ди й не хотів зас­по­коїти­ся при своєму по­ряд­ку, то всілякі вій­ська, котрі пе­рехо­дили чи на поміч, чи для їхнь­ого зас­по­коєння, не ли­ше ни­щили той край, але й до реш­ти ро­зори­ли. І де бу­вали людні міста, оз­доблені Бо­жими свя­тиня­ми, там те­пер, за гріхи наші, пус­тка і віднай­шло­ся жит­ло звірям. Від то­го не тіль­ки кож­ний син своєї Вітчиз­ни му­сить то­чити з очей своїх, але обій­ме жаль кож­но­го доб­ро­го хрис­ти­яни­на. Хто ж бо віджал­кує оту всь­ого на­шого на­роду невідшко­дов­ну втра­ту?» — ви­голо­шував у своєму універ­салі геть­ман І. Ма­зепа.

От­же, спро­буємо й ми роз­гля­нути ос­новні віхи життєво­го шля­ху геть­ма­на Пра­вобе­реж­жя М. Ха­нен­ка, щоб ма­ти влас­ну дум­ку про й­ого діяльність та місце і роль в історії Ук­раїни.

Упер­ше й­ого ім’я, як умансь­ко­го пол­ковни­ка (цю ви­соку вій­сько­ву і дер­жавно–адміністра­тив­ну по­саду він обій­мав уп­ро­довж де­сяти років, по­чина­ючи з 1656–го, от­же, ще за жит­тя Бог­да­на), зга­дуєть­ся в до­кумен­тах за 1659 рік.

На­родив­ся Ми­хай­ло Ха­нен­ко 1620 ро­ку. Й­ого бать­ко, Сте­пан, бив­ся з тур­ка­ми, та­тара­ми і мос­ко­вита­ми у вій­ську сла­вет­но­го геть­ма­на Пет­ра Са­гай­дач­но­го. Під час од­но­го з по­ходів на ту­рецькі фор­теці Сте­пан Ха­нен­ко пот­ра­пив у по­лон, од­нак нев­довзі поль­ський шлях­тич Лу­комсь­кий ви­купив й­ого з не­волі. Зго­дом ко­зак Ха­нен­ко од­ру­жив­ся з доч­кою при­кор­донно­го ста­рос­ти. В них на­роди­лося троє синів, один з них, най­стар­ший — Ми­хай­ло, 1669 ро­ку зай­няв най­ви­щу в Ук­раїні дер­жавну по­саду.

«Бу­ла це, — свідчив ви­ще зга­даний су­час­ник М. Ха­нен­ка Ульріх Вер­дум, — лю­дина років со­рока, се­редньої, але кре­мез­ної ста­тури з жов­тим об­личчям і ку­черя­вим, чор­ним, як смо­ла, во­лос­сям, так що виг­ля­дав до­волі му­жику­вато, але сміли­во й вой­ов­ни­чо. Ті, хто постій­но спілку­ють­ся з ним, ка­жуть, що він ви­яв­ляє біль­ше сер­ця, ніж ро­зуму, і вза­галі не відзна­чаєть­ся яки­мись особ­ли­вими здібнос­тя­ми».

До сво­го об­рання геть­ма­ном Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни Ми­хай­ло Ха­нен­ко брав участь у бо­ях, які вів Умансь­кий полк у складі Вій­ська За­порозь­ко­го з 1648 по 1657 рік. Не­ор­ди­нарні вій­сько­во–ор­ганіза­торські здібності Ха­нен­ка спри­яли то­му, що нап­рикінці 50–х років XVII століття він став на чолі рідно­го пол­ку. Во­сени 1659 ро­ку Ха­нен­ко, в ранзі умансь­ко­го пол­ковни­ка, був при­сутній на ко­зацькій раді, де геть­ма­ном ще єди­ної ко­заць­кої Ук­раїни об­ра­ли Юрія Хмель­ниць­ко­го. Але вже 17 жов­тня то­го ж ро­ку він ра­зом з ко­заць­кою стар­ши­ною підтри­мав так звані Пе­ре­яс­лавські статті-2, які пе­рек­реслю­вали до­говірні статті геть­ма­на Б. Хмель­ниць­ко­го з ца­рем Олексієм Ми­хай­ло­вичем. Маємо свідчен­ня, що 1660 ро­ку Ю. Хмель­ниць­кий приз­на­чив М. Ха­нен­ка на­каз­ним геть­ма­ном, до зав­дань яко­го вхо­дило обо­роня­ти півден­но–східні кор­до­ни Ук­раїни від нас­ту­пу поль­ських вій­ськ. У лю­тому то­го ж ро­ку пол­ковник Ха­нен­ко вже ке­рував обо­роною Мо­гиле­ва, що на Дністрі. Вій­ська ко­рон­но­го геть­ма­на Речі Пос­по­литої С. По­тоць­ко­го, які на­мага­лися будь–що за­хопи­ти місто, після ба­гато­ден­ної об­ло­ги відсту­пили, втра­тив­ши при ць­ому кіль­ка ти­сяч жовнірів.

Влітку 1660 ро­ку М. Ха­нен­ко очо­лював Умансь­кий полк під час Чуднівсь­кої кам­панії. Він вхо­див до спеціаль­ної ко­заць­кої де­легації, яка спіль­но з пос­ланця­ми поль­ської сто­рони ви­роби­ла де­сять пунктів ук­раїнсь­ко–поль­ської уго­ди. Са­ме тоді пол­ковник Ха­нен­ко став во­рогом Мос­кви — росій­ський по­сол Су­хотін повідо­мив ца­ря про зра­ду й­ому пра­вобе­реж­ної стар­ши­ни на чолі з Ю. Хмель­ниць­ким. Нас­тупно­го ро­ку Вар­шавсь­кий сейм нобіліту­вав Ми­хай­ла, а та­кож членів й­ого ро­дини — Ро­мана, Пав­ла, Сергія та Лав­рентія. Умансь­ко­му пол­ковни­ку бу­ло підтвер­дже­но й на­дано кіль­ка ма­ет­ностей. У ве­ресні 1661 ро­ку, під час пе­ребу­ван­ня на чолі ко­заць­ко­го по­соль­ства у Вар­шаві, М. Ха­нен­ко ви­кону­вав спеціаль­не до­ручен­ня ко­роля: на про­хан­ня Яна II Ка­зими­ра він на­магав­ся пе­реко­нати учас­ників опо­зицій­ної шля­хетсь­кої кон­фе­дерації взя­ти участь у війні з Мос­квою. А вже нап­рикінці 1662 ро­ку Ха­нен­ко роз­гля­дав­ся уря­дом Речі Пос­по­литої як один з мож­ли­вих пре­тен­дентів на геть­мансь­ку бу­лаву. У що­ден­ни­кових за­писах П. Гор­до­на за 1663 рік чи­таємо, що з усіх відо­мих ко­заць­ких стар­шин «на поль­сько­му боці за­лишив­ся тіль­ки який­сь Ха­нен­ко, що мав свою не­вели­ку армію».

За правління П. Те­тері пол­ковник М. Ха­нен­ко який­сь період зно­ву був на­каз­ним геть­ма­ном. Ра­зом зі своїм пол­ком він зво­див пе­реп­ра­ву че­рез Дніпро біля Ржи­щева для пе­рехо­ду че­рез річку вій­ськ ко­роля Яна II Ка­зими­ра і пра­вобе­реж­но­го геть­ма­на на Ліво­береж­ну Ук­раїну. Він підтри­мував П. Те­терю й під час пов­стан­ня на Пра­вобе­режній Ук­раїні, зок­ре­ма на­лаго­див кон­такти з жи­теля­ми Умані та до­мовив­ся про зда­чу міста ко­ролівсь­ким вій­ськам. У той же час, за спри­ян­ня П. Те­тері, М. Ха­нен­ко влаш­то­вував сво­го си­на Пав­ла «до на­ук» на ко­ролівсь­кий двір, де той ви­хову­вав­ся під дог­ля­дом ма­тері поль­сько­го мо­нар­ха.

Ко­ли у 1668 році П. До­рошен­ка бу­ло об­ра­но «геть­ма­ном обох сторін Дніпра», Кіш За­порозь­кої Січі не по­годив­ся з ок­ре­мими ас­пекта­ми й­ого політич­ної прог­ра­ми, і на­сам­пе­ред зі шля­хами її до­сяг­нення. На про­тива­гу й­ому за­порожці оби­ра­ють сво­го геть­ма­на — П. Су­ховієнка (Су­ховій), який з до­помо­гою ни­зовиків і кримсь­ких та­тар зро­бив не од­ну спро­бу ски­нути До­рошен­ка. За­порозь­ко–та­тарсь­ко­го став­ле­ника підтри­мував і М. Ха­нен­ко.

Після то­го як під Кор­су­нем на Ге­неральній раді пра­вобе­реж­ної час­ти­ни Ук­раїнсь­ко­го геть­ма­нату (бе­резень, 1669) при­хиль­ни­ки До­рошен­ка звер­ну­лися по вій­сько­ву до­помо­гу до ту­рець­ко­го сул­та­на, Ха­нен­ко зви­нува­тив До­рошен­ка в «зраді». За до­сить по­туж­ної (але таємної) підтрим­ки поль­сько­го уря­ду умансь­кий пол­ковник став го­тува­ти се­бе на геть­мансь­ку по­саду. «Учи­нили з Умансь­ким, Каль­ниць­ким, Па­волоць­ким, Кор­сунсь­ким та інши­ми пол­ка­ми Ра­ду під Ума­нем і виб­ра­ли Геть­ма­ном умансь­ко­го пол­ковни­ка Ха­нен­ка, а пи­сарем у нь­ого Су­ховія», — повідом­ля­ла мос­ковсь­ко­го ца­ря кан­це­лярія геть­ма­на Ліво­береж­ної Ук­раїни Д. Мно­гогрішно­го. До речі, в то­гочасній Вар­шаві не бу­ло сек­ре­том, що М. Ха­нен­ко був став­ле­ником гру­пи се­наторів і сей­мо­вих послів Речі Пос­по­литої, які дот­ри­мува­лися проф­ранцузь­кої орієнтації. Вод­но­час П. До­рошен­ка на­чеб­то підтри­мува­ла «австрій­ська» партія поль­ської еліти, яка орієнту­вала­ся на Габ­сбургів.

Си­ту­ацію, що скла­лася на той час при ко­ролівсь­ко­му дворі, ре­тель­но вив­чив су­час­ний істо­рик В. Го­робець. Зок­ре­ма, він пи­сав, що у Речі Пос­по­литій у 50–х — першій по­ловині 60–х років XVII століття проф­ранцузькі нас­трої реп­ре­зен­ту­вала ко­роле­ва Марія Лю­довіка та її ото­чен­ня. Во­на на­поля­гала на за­миренні Польщі зі Швецією при по­серед­ництві Франції, вис­ту­пала про­ти елекції1 мос­ковсь­ко­го ца­ря на поль­ський трон і ба­жала ба­чити на нь­ому фран­цузь­ко­го прин­ца Лю­довіка де Кон­де. Та­кож ко­роле­ва вка­зува­ла на не­без­пе­ку вій­ни з Ук­раїною і Кри­мом у разі при­мирен­ня з Мос­ковсь­кою дер­жа­вою. У свою чер­гу про­австрій­ськи на­лаш­то­вані поль­ські політи­ки до­мага­лися, щоб Поль­ща підпи­сала мир­ний до­говір з Мос­квою, після чо­го обидві дер­жа­ви спіль­но вис­ту­пили б про­ти Швеції. Та­ким чи­ном, ко­ли Марія Лю­довіка, ви­ража­ючи інте­реси фран­цузь­ко­го мо­нар­ха Лю­довіка XIV, вис­ту­пала за при­мирен­ня з шведсь­ким ко­ролем Кар­лом X Гус­та­вом, ви­мага­ла ви­вес­ти з поль­ської те­риторії австрій­ські вій­ська та за­мири­тися з Ук­раїнсь­ким геть­ма­натом, її політичні про­тив­ни­ки відки­дали фран­цузь­ке по­серед­ниц­тво у поль­сько–шведсь­ко­му при­миренні та не хотіли втя­гува­ти со­юз­ників Речі Пос­по­литої у бо­роть­бу з Росією. Та­ка політич­на конфігу­рація євро­пей­ських панівних кіл знач­но впли­вала на роз­гортан­ня подій у ко­зацькій Ук­раїні.

Од­ра­зу по об­ранні но­вого геть­ма­на між й­ого при­хиль­ни­ками і пол­ка­ми До­рошен­ка зав’яза­лися вій­ськові су­тич­ки. Спо­чат­ку М. Ха­нен­ко на­магав­ся об’єдна­тися з си­лами ліво­береж­но­го геть­ма­на Д. Мно­гогрішно­го. Але Мно­гогрішний відмо­вив ко­ролівсь­ко­му став­ле­нику в до­помозі. Тоді Ха­нен­ко ра­зом з ко­лишніми геть­ма­нами Ю. Хмель­ниць­ким та П. Су­ховієнком ви­рушив у похід про­ти сво­го політич­но­го про­тив­ни­ка.

Са­мови­дець свідчить, що «…му­сив До­рошен­ко у го­роді Стеб­лові за­чини­тися, яко­го прис­ту­пом Ха­нен­ко діста­вав і вже на ва­лу ко­заки бу­ли. Аже Сірко… до­дав оно­му по­мочі». Крім вій­ськ Іва­на Сірка та білго­родсь­ко­го ха­на, на до­помо­гу ото­ченим вій­ськам До­рошен­ка при­були пол­ки й­ого бра­та Гри­горія і канівсь­ко­го пол­ковни­ка Ли­зогу­ба. Си­ту­ація на полі бою різко зміни­лася — те­пер уже Ха­нен­ко з де­сяти­тисяч­ним вій­ськом мав обо­роня­тися. 29 жов­тня 1669 ро­ку він був ущент роз­би­тий об’єдна­ними си­лами до­рошенківців. Ра­зом із декіль­ко­ма сот­ня­ми Ха­нен­ко лед­ве встиг ви­дер­ти­ся із кіль­ця і відсту­пити на Січ. Там й­ого нев­довзі об­ра­ли ко­шовим ота­маном. За­порожці не мог­ли про­бачи­ти До­рошен­ку й­ого «бра­тан­ня» з невірним сул­та­ном, спо­конвічним во­рогом січо­виків. Са­ме то­му ни­зове ко­зац­тво виріши­ло підтри­мати то­го геть­ма­на, який, на їхню дум­ку, послідов­но про­дов­жу­вав бо­рони­ти «пра­вос­лавну віру, от­чизну і ко­зацькі воль­ності».

Опи­ра­ючись на за­порожців, М. Ха­нен­ко підтри­мував тісні політичні зв’яз­ки з Вар­ша­вою та не за­бував про на­лагод­ження доб­рих відно­син з Кримсь­ким ханс­твом. Але ра­зом з тим він за­почат­ку­вав дип­ло­матичні сто­сун­ки з Мос­квою. Й­ого по­соль­ство на чолі з пол­ковни­ком Обідою здо­було у мос­ковській сто­лиці не­велич­ку дип­ло­матич­ну пе­ремо­гу — на За­порож­жя во­но по­вер­ну­лося з царсь­кою гра­мотою, яка про­щала всі по­передні вис­ту­пи січо­виків про­ти ца­ря.

Нап­рикінці сер­пня 1670 ро­ку М. Ха­нен­ко вис­лав до Ос­тро­га, де пе­ребу­вали поль­ські коміса­ри, спеціаль­не по­соль­ство на чолі з С. Бо­гачен­ком. Оче­вид­но, цей приїзд бу­ло зап­ла­нова­но заз­да­легідь, ад­же по­ява послів не ста­ла нес­подіван­кою для по­ляків. Во­ни відра­зу ж по­чали по­год­жу­ватись з усіма зап­ро­поно­вани­ми пун­кта­ми. Тоб­то зро­зуміло, що пос­ли по­передньо вже бу­ли оз­най­ом­лені з усіма зап­ро­поно­вани­ми пун­кта­ми. За два дні по то­му бу­ло ук­ла­дено поль­сько–ук­раїнсь­кий Ос­трозь­кий до­говір про ре­гулю­ван­ня взаємовідно­син між уря­дами геть­ма­на та ко­роля Ми­хай­ла Виш­не­вець­ко­го (тоді як пе­рего­вори з пос­ла­ми До­рошен­ка три­вали з пе­рер­ва­ми близь­ко п’яти місяців).

Тре­ба за­ува­жити, що ук­раїнські істо­рики до­сить не­гатив­но оціню­ють рішен­ня Ос­трозь­кої комісії. Політичні, еко­номічні та кон­фесійні пра­ва ук­раїнсь­ко­го на­роду, порівня­но з по­передніми до­гово­рами, знач­но об­ме­жува­лись. Але в бо­ротьбі з геть­ма­ном До­рошен­ком Ха­нен­ко от­ри­мав де­яку пе­рева­гу. До­бива­ючись ще біль­шо­го виз­нання в поль­сько­го ко­роля, Ха­нен­ко на­магав­ся ут­ри­мати кримсь­ких ханів від вис­тупів про­ти Речі Пос­по­литої.

Од­нак панівні ко­ла Польщі не ви­яви­ли од­ностай­ності у підтримці Ха­нен­ка. Ко­рон­ний геть­ман Ян Собєсь­кий та підкан­цлер Андрій Оль­шевсь­кий вис­ловлю­вали­ся про­ти виз­нання й­ого єди­ним геть­ма­ном Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни. Оче­вид­но, са­ме то­му ко­роль не віддав бу­лави ко­заць­ким пос­лам С. Бо­гачен­ку, Г. Пе­леху, 3. Біло­му, які от­ри­мали від нь­ого інші ко­зацькі клей­но­ди та двад­цять ти­сяч зло­тих. Ко­заць­ка ра­да у Кор­суні, яка відбу­лася 22 лю­того 1671 ро­ку, вис­ло­вила нев­до­волен­ня рішен­ня­ми Ос­трозь­кої комісії. На Раді заз­на­чало­ся, що ос­трозькі умо­ви по­вер­та­ють Ук­раїну до її ста­ну перед Виз­воль­ною вій­ною. Стар­ши­на, яка підтри­мува­ла До­рошен­ка, відме­жува­лася від прий­ня­тих рішень і за­яви­ла, що не до­пус­тить при­ходу поль­ської шлях­ти на ук­раїнські землі.

У травні 1671 ро­ку ко­рон­ний геть­ман Собєсь­кий ого­лосив про скли­кан­ня пос­по­лито­го ру­шен­ня в Пра­вобе­реж­ну Ук­раїну. На по­чат­ку лип­ня чо­тир­надця­тити­сяч­не поль­ське вій­сько всту­пило на землі Поділля. Ми­хай­ло Ха­нен­ко відря­див до Собєсь­ко­го сво­го пос­ла, який 16 сер­пня 1671 ро­ку мав роз­мо­ву з ко­рон­ним геть­ма­ном. По­сол повідом­ляв, що у вій­ськах пра­вобе­реж­но­го геть­ма­на на­рахо­вуєть­ся шістнад­цять ти­сяч ко­заків і п’ять ти­сяч кал­миків. Щоб уда­рити в тил пол­кам До­рошен­ка, Ха­нен­ко че­кав на прихід поль­ських вій­ськ. Після то­го як Собєсь­кий за­во­ював землі Пра­вобе­реж­жя по­над Бу­гом (від Мед­жи­божа до Брац­ла­ва), до нь­ого зно­ву при­були пос­ланці від ко­заць­ко­го ва­таж­ка. Ха­нен­ко сповіщав, що він із вій­ськом ота­борив­ся не­подалік від Чи­гири­на. До нь­ого приєднав­ся Іван Сірко, з ним Ха­нен­ко зби­рав­ся во­юва­ти білго­родсь­ких та­тар — со­юз­ників До­рошен­ка. Ха­нен­ко, щоб за­охо­тити за­порожців до бо­роть­би з та­тара­ми, про­хав Собєсь­ко­го прис­ла­ти на Січ універ­сал від імені ко­роля.

Тре­ба за­ува­жити, що Іван Сірко до то­го постій­но зміню­вав свої політичні орієнти­ри. Але во­сени 1671 ро­ку він на­решті пе­рей­шов на бік пра­вобе­реж­но­го геть­ма­на. Ра­зом во­ни роз­би­ли кримсь­ко­го ха­на Селім–Гірея, який на­магав­ся до­помог­ти До­рошен­кові, на­пали на та­тарські улу­си Білго­род­щи­ни, а ще зго­дом навіть здій­сни­ли спільні по­ходи на ту­рецькі міста Ас­лам і Джан–Кер­мен.

До шес­ти полків Ха­нен­ка приєдна­лися зі своїми за­гона­ми пол­ковни­ки Зе­ленсь­кий, Го­голь і Кос­тянтин. Ко­заки пра­вобе­реж­но­го геть­ма­на всту­пили у Ямпіль, а потім Брац­лав. Ціка­во, що поль­ську за­логу Ха­нен­ко не до­пус­тив у Ямпіль­ську фор­те­цю. 8 жов­тня 1671 ро­ку ук­раїнсь­кий геть­ман зустрівся з Собєсь­ким у Брац­лаві, де відбу­лася спіль­на поль­сько–ук­раїнсь­ка на­рада з вій­сько­вих пи­тань. По­ляків реп­ре­зен­ту­вали ко­рон­ний геть­ман Ян Собєсь­кий і князь Дмит­ро Виш­не­вець­кий, а ук­раїнців — геть­ман Ха­нен­ко та й­ого стар­ши­на (пол­ковни­ки Сірко, Зе­ленсь­кий, Ли­сиця, Іскриць­кий та ін.). Бу­ло виріше­но про­сува­тися до Каль­ни­ка (ко­заки ць­ого міста підтри­мува­ли До­рошен­ка). Дру­гого дня відбув­ся бен­кет, на яко­му пи­лася ук­раїнсь­ка горілка, а поль­ська ар­ти­лерія стріля­ла з усіх гар­мат.

Нас­тупні події свідчать, що геть­ман Ха­нен­ко не був чер­го­вою маріонет­кою в ру­ках поль­ських уря­довців. Й­ого прин­ци­пова по­зиція в не­доз­во­ленні на зна­ход­ження поль­ських гарнізонів у пол­ко­вих містах пе­реко­нує: Ук­раїнсь­ка дер­жа­ва існу­вала, нез­ва­жа­ючи на де­яку політич­ну де­цен­тралізацію.

Тре­ба ска­зати, що М. Ха­нен­ко на­магав­ся не до­пус­ти­ти розміщен­ня поль­ських вій­ськ у ко­заць­ких пол­ко­вих містах.

Але все ж по­лякам, удав­шись до хит­рощів, уда­лося ово­лодіти Брац­ла­вом, важ­ли­вим стра­тегічним цен­тром Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни. Для про­веден­ня на­ради стар­ши­ну ви­мани­ли в табір за му­ри фор­теці, після чо­го поль­ське вій­сько ово­лоділо ста­ровин­ним ко­заць­ким укріплен­ням. Зго­дом Ха­нен­ко ра­зом з Собєсь­ким ото­чили Каль­ник, обо­роною яко­го ке­рував на­каз­ний пол­ковник Ур­ба­нович. Дже­рела свідчать, що ко­рон­ний геть­ман не мав ве­лико­го ба­жан­ня штур­му­вати місто, але на­поля­гав на ць­ому Ха­нен­ко. Після нев­да­лих пе­рего­ворів з каль­ниць­кою стар­ши­ною роз­по­чало­ся бом­барду­ван­ня фор­теці. Спро­би за­хопи­ти місто штур­мом не увінча­лись успіхом. Тоді Собєсь­кий вдав­ся до три­валої об­ло­ги, аби го­лодом зла­мати мужніх обо­ронців.

Нап­рикінці жов­тня до поль­сько–ук­раїнсь­ко­го та­бору при­були ко­ролівські пос­ли, які при­вез­ли геть­мансь­ку бу­лаву й ти­сячу чер­во­них зо­лотих для Ха­нен­ка. Але ко­рон­ний геть­ман поділив гроші між ко­заць­кою стар­ши­ною. Геть­ма­нові Ха­нен­ку діста­лося ли­ше трис­та зо­лотих, Сіркові — двісті. Відра­зу ж по ць­ому зібра­лася ко­заць­ка ра­да, на якій за­порожці із рук каш­те­ляна Лу­жиць­ко­го пе­реда­ли бу­лаву своєму ота­ману. Цей акт оз­на­чав, що поль­ський ко­роль офіцій­но зат­вердив геть­ма­ном Ми­хай­ла Ха­нен­ка.

Ко­рон­не вій­сько, яке за­во­юва­ло близь­ко со­рока пра­вобе­реж­них міст і місте­чок, усе ж не­пев­но по­чува­лося в чу­жому краї. Собєсь­ко­му, нап­риклад, так і не вда­лося ово­лодіти Каль­ни­ком. Як не див­но, але й Ха­нен­ко та­кож не відчу­вав спо­кою. І то­му він про­хав ко­рон­но­го геть­ма­на, щоб той дав й­ому для осо­бис­тої охо­рони де­сять поль­ських хо­ругов. Між ук­раїнсь­ки­ми ко­зака­ми і поль­ськи­ми жовніра­ми раз у раз ви­ника­ли збройні су­тич­ки. Ста­ли нап­ру­жени­ми взаєми­ни і са­мих ва­тажків ко­зац­тва — Ха­нен­ка та Сірка. Сірко мав біль­ший вплив се­ред за­порожців, ніж Ха­нен­ко, який не довіряв своїй стар­шині. Се­ред січо­виків по­чали­ся за­вору­шен­ня, спри­чинені ма­лою плат­нею ко­роля. І то­му геть­ман Ха­нен­ко за­явив, що го­товий відда­ти свою бу­лаву До­рошен­кові, як­що той ви­пус­тить на во­лю й­ого дру­жину і стар­шо­го си­на. З од­но­го бо­ку, такі дії пра­вобе­реж­но­го геть­ма­на вик­ли­ка­ють по­вагу. Од­нак, мож­ли­во, то був прос­то дип­ло­матич­ний хід за­ради виз­во­лен­ня своїх рідних. До то­го ж ого­лоше­на відстав­ка геть­ма­на мог­ла зас­по­коїти нев­до­воле­них ко­заків.

Ба­гато пол­ко­вих міст, які пе­ребу­вали під впли­вом Ха­нен­ка, по­чали схи­ляти­ся під вла­ду геть­ма­на До­рошен­ка. Ко­заки зви­нува­чува­ли сво­го геть­ма­на в то­му, що він до­пус­тив роз­та­шуван­ня поль­сько­го гарнізо­ну в Брац­лаві. Од­нак ко­зацькі пол­ки й сотні, які за­лиша­лися вірни­ми Ха­нен­ку, постій­но во­юва­ли з поль­ськи­ми за­лога­ми у Jlaди­жині, Раш­кові та інших містах Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни. В грудні 1671 ро­ку До­рошен­ко з двад­ця­тисе­мити­сяч­ним вій­ськом підсту­пив до Ла­дижи­на. М. Ха­нен­ко з ко­зака­ми за­чинив­ся у зам­ковій фор­теці. На ви­могу ви­дати сво­го геть­ма­на Ха­нен­ко­ва стар­ши­на 9 груд­ня відповіла До­рошен­ку лис­том, який ду­же ціка­вий з пог­ля­ду на іде­ологічні за­сади тієї час­ти­ни ук­раїнсь­ко­го ко­зац­тва, кот­ра підтри­мува­ла Ха­нен­ка про­тягом й­ого правління. До­коря­ючи До­рошен­ку за со­юз із ту­рець­ким сул­та­ном, ха­ненківці ра­дили й­ому: «Відда­лися від по­гансь­кої про­текції і пок­ло­нись ко­ролеві, при­род­но­му сво­му па­нові… Тоді наш по­бачить Пан твою при­хильність і по­кору, а Вій­сько За­порозь­ке теж по­бачить твою до се­бе зич­ливість, будь, Ва­ша Милість, пе­вен, що й­ого Милість Пан Геть­ман наш дані собі од ко­роля клей­но­ди і зна­ки вій­ськові по­ложить, і по злу­чен­ню бра­терсь­ко­му з на­ми всіма й вій­сько ко­рон­не без труд­нощів відступ­лять. А тоді за­пев­но і віра свя­та, і ми­ла от­чизна бу­дуть кра­ще процвіта­ти воль­нос­тя­ми своїми…»

У грудні 1671 ро­ку Ми­хай­ло Ха­нен­ко вис­лав послів на сей­мик Люблінсь­ко­го воєводс­тва. Він про­хав внес­ти на сейм Речі Пос­по­литої про­позиції про виз­нання пра­вос­лавної віри не тіль­ки на те­риторії Ук­раїни, а й скрізь — у Ко­роні Поль­ській та Ли­товсь­ко­му князівстві. Та­кож Ха­нен­ко про­пону­вав най­ви­щому за­коно­дав­чо­му ор­га­ну шля­хетсь­кої рес­публіки за­без­пе­чити воль­ності ко­заків у ко­ролівсь­ких, маг­натсь­ко–шля­хетсь­ких та ду­хов­них ма­ет­ностях. 26 січня 1672 ро­ку відкри­лася сесія сей­му, яка ма­ла виріши­ти ці та інші пи­тан­ня, але в лю­тому во­на бу­ла зірва­на.

За свідчен­ням Г. Гра­бян­ки1, за­галь­не керівниц­тво над поль­сько–ук­раїнсь­ки­ми вій­ська­ми після від’їзду Собєсь­ко­го до Польщі бу­ло пок­ла­дене на геть­ма­на Ха­нен­ка. На й­ого бік по­чали пе­рехо­дити ок­ремі ко­зацькі пол­ки. Так, ко­ли у бе­резні 1672 ро­ку в Кор­суні ви­бух­нув бунт про­ти До­рошен­ка, ко­заки про­хали зас­тупниц­тва в Ха­нен­ка. Зно­ву під вла­ду сво­го ко­лишнь­ого пол­ковни­ка пе­рей­шов Умансь­кий полк. Геть­ман Ха­нен­ко, підтри­маний Умансь­ким, Мо­гилівсь­ким, Тар­го­виць­ким, Брац­лавсь­ким і Кор­сунсь­ким пол­ка­ми, вис­лав пос­ла до До­рошен­ка з про­позицією при­бути на річку Ро­саву, де ма­ла відбу­тися ко­заць­ка ра­да. Цей крок геть­ма­на свідчить про те, що він на­магав­ся не ли­ше зброй­ним, а й мир­ним пра­вовим шля­хом от­ри­мати вла­ду над Пра­вобе­реж­ною Ук­раїною. Але До­рошен­ко, по­бо­юючись ут­ра­тити бу­лаву, не при­був на ра­ду.

Нап­рикінці літа 1672 ро­ку в Ук­раїну з ве­личез­ним вій­ськом прий­шов ту­рець­кий сул­тан Ма­гомет IV. На­зустріч й­ому під Кам’янець ви­рушив До­рошен­ко з пол­ка­ми, які на­рахо­вува­ли 27 ти­сяч чо­ловік. Ха­нен­ко з вісімнад­ця­тити­сяч­ним вій­ськом вис­ту­пив з Ла­дижи­на, щоб не до­пус­ти­ти з’єднан­ня за­гонів сво­го про­тив­ни­ка з армією па­диша­ха. Під се­лом Чет­вертинівкою, що на пра­вому бе­резі Бу­гу, спа­лах­ну­ла бит­ва, що за­вер­ши­лася по­раз­кою ко­заків Ха­нен­ка. Сам геть­ман з дво­ма пол­ка­ми лед­ве встиг відій­ти до Ла­дижинсь­ко­го зам­ку. Сер­дюцькі за­гони До­рошен­ка і та­тарсь­ка ор­да три­мали в об­лозі Ла­дижин чо­тири тижні, але не змог­ли й­ого здо­бути і відсту­пили. Геть­ман Ха­нен­ко з при­хиль­ни­ками втік до Білої Цер­кви, з якої не­од­но­разо­во по­силав лис­ти до мос­ковсь­ких воєвод з про­хан­ням на­дати й­ому вій­сько­ву до­помо­гу.

Не до­чекав­шись підтрим­ки з Мос­кви, він по­пов­нив свої за­гони ко­зака­ми Біло­церківсь­ко­го пол­ку і ви­рушив на з’єднан­ня з ко­рон­ним геть­ма­ном Собєсь­ким, який на Га­личині про­дов­жу­вав во­юва­ти з ту­рець­ко–та­тарсь­ки­ми вій­ська­ми. Спіль­ни­ми си­лами обох геть­манів вда­лося роз­би­ти ве­ликі та­тарські чам­бу­ли1 під Крас­нобро­дом, Ко­мар­ним та інши­ми західно­ук­раїнсь­ки­ми містеч­ка­ми. Під  уда­рами армії ту­рець­ко­го сул­та­на 27 лип­ня 1672 ро­ку капіту­люва­ли обо­ронці Кам’ян­ця, після чо­го май­же всі пол­кові міста Пра­вобе­реж­жя при­сяг­ну­ли на вірність До­рошен­ку. Ха­нен­ко ж із ро­диною знай­шов при­тулок у Ко­роні Поль­ській.

І на де­який час й­ого вій­сько­во–політич­на діяльність на те­ренах Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни при­пини­лася.

15 жов­тня 1672 ро­ку Ту­реч­чи­на і Річ Пос­по­лита підпи­сали до­говір у Бу­чачі (так зва­ний Бу­чаць­кий трак­тат), за яким ко­заки, що підтри­мува­ли Ха­нен­ка, мог­ли віль­но по­вер­ну­тися до своїх домівок, але сам Ха­нен­ко не смів ро­бити ць­ого. На пев­ний час ця за­боро­на стри­мува­ла геть­ма­на в й­ого праг­ненні по­вер­ну­тися на батьківщи­ну. До­рошен­ко зно­ву пе­реміг, ад­же са­ме й­ого ко­закам «ус­ту­пала­ся Ук­раїна».

В кінці жов­тня Ха­нен­ко брав участь у по­ході ко­роля Ми­хай­ла під Люблін. Поль­ський ко­роль ви­корис­то­вував вій­ська Ха­нен­ка і й­ого са­мого для роз­пра­ви зі своїми політич­ни­ми про­тив­ни­ками. Але й у Вар­шаві Ха­нен­ко не при­пинив са­мостій­ної дип­ло­матич­ної діяль­ності. На по­чат­ку груд­ня він роз­мовляв з мос­ковсь­ким пос­лом Про­тасо­вим. Під час роз­мо­ви М. Ха­нен­ко за­яв­ляв про своє ба­жан­ня пе­рей­ти під царсь­ку про­текцію, оскіль­ки в Польщі й­ого не­до­оціню­вали. Про­те на про­позиції геть­ма­на Мос­ква не ви­яв­ля­ла ніякої ре­акції.

Нев­довзі ко­роль Ми­хай­ло Виш­не­вець­кий ви­дав універ­сал до ко­заць­ко­го вій­ська Ха­нен­ка з доз­во­лом по­вер­ну­тися в Ук­раїну. У квітні 1673 ро­ку Ха­нен­ко ви­рушив на Во­линь. Дже­рела свідчать, що при нь­ому бу­ло два­над­цять ти­сяч ко­заків. 23 квітня геть­ман зно­ву на­писав лис­та до ца­ря, про­ха­ючи підданс­тва. Мос­ковсь­кий уряд відповів, що ко­ли Ха­нен­ко ста­не єди­ним геть­ма­ном Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни і з усіма ко­зака­ми, які пе­ребу­ва­ють у ко­ролівсь­ко­му і ту­рець­ко­му підданстві, бу­де про­сити­ся «під ви­соку ру­ку», то Мос­ква й­ого про­хан­ня за­доволь­нить.

11 ве­рес­ня 1673 ро­ку пол­ки Ха­нен­ка і вій­ська До­рошен­ка зій­шли­ся в бою під му­рами Києва з бо­ку Пе­черсь­ко­го мо­нас­ти­ря. Заз­навши по­раз­ки, Ха­нен­ко по­дав­ся на Січ, де й­ого зав­жди підтри­мува­ли. Од­нак ць­ого ра­зу за­порожці нев­да­ху вже не прий­ня­ли. Но­вий геть­ман Ліво­береж­ної Ук­раїни Іван Са­мой­ло­вич сповістив мос­ковсь­ко­го пра­вите­ля, що з Вар­ша­ви по­вер­ну­лися пос­ли від За­порозь­кої Січі, які з доз­во­лу ко­роля ви­мага­ли в Ха­нен­ка по­вер­нення геть­мансь­ких клей­нодів. Той же на це відповідав, що за­лишив їх у Ди­мері.

Політич­на кар’єра пра­вобе­реж­но­го геть­ма­на наб­ли­жала­ся до сво­го за­вер­шення. З півти­сячею ко­заків Ха­нен­ко ви­рушив під Чи­гирин на до­помо­гу ук­раїнсь­ко–мос­ковсь­ким вій­ськам І. Са­мой­ло­вича і кня­зя Ро­мода­новсь­ко­го в їхній бо­ротьбі з пол­ка­ми До­рошен­ка. На по­чат­ку бе­рез­ня 1674 ро­ку під Ли­сян­кою вій­ська, які скла­дали­ся з Київсь­ко­го, Канівсь­ко­го, Лу­бенсь­ко­го, Біло­церківсь­ко­го полків, а та­кож ко­заків Ха­нен­ка, роз­би­ли двох­ти­сяч­ний загін Гри­горія До­рошен­ка. Але це, як не див­но, прис­ко­рило падіння са­мого Ха­нен­ка. 17 бе­рез­ня 1674 ро­ку в Пе­ре­яс­лаві відбу­лася ра­да пра­вобе­реж­но­го ко­зац­тва. «На ге­неральній раді нашій Ха­нен­ко клей­но­ди вій­ськові, бу­лаву і бун­чук… з рук своїх здав» і поп­ро­сив про­бачен­ня в ко­заків, ко­ли ко­му з них зро­бив зле. Після ць­ого то­варис­тво про­голо­сило геть­ма­ном обох бе­регів Дніпра Іва­на Са­мой­ло­вича. Так закінчи­лася геть­мансь­ка діяльність Ми­хай­ла Ха­нен­ка.

Нев­довзі Ми­хай­ло Ха­нен­ко осе­лив­ся в Ко­зельці. Од­нак й­ого про­дов­жу­вали бен­те­жити лав­ри політич­но­го діяча. Вес­ною 1677 ро­ку він на­писав лис­та до но­вого ко­роля Речі Пос­по­литої — Яна III Собєсь­ко­го — з про­позиціями про співробітниц­тво. Є при­пущен­ня, що він хотів зап­ро­пону­вати поль­сько­му мо­нар­хові свою кан­ди­дату­ру на геть­мансь­ку по­саду. Але це пос­лання пе­рехо­пив Са­мой­ло­вич. На до­питі пе­ред ге­нераль­ним суд­дею Ха­нен­ко роз­повів про свої «не­законні» зно­сини з поль­ським мо­нар­хом. Ос­тання згад­ка про ко­лишнь­ого геть­ма­на в до­кумен­таль­них дже­релах да­туєть­ся кінцем 1678 ро­ку — Ми­хай­ло Ха­нен­ко пе­ребу­вав у ба­туринській тюрмі під ареш­том у ко­ман­ди­ра мос­ковсь­ких стрільців Ра­дишевсь­ко­го. По­мер геть­ман у 1680 році.

От­же, ос­танній про­поль­ський пра­вобе­реж­ний геть­ман М. Ха­нен­ко мав не­погані людські якості, ба­жав щас­тя своїй рідній землі. Вій­ськові здібності Ха­нен­ка до­помог­ли й­ому про­тягом шес­ти років ут­ри­мува­ти бу­лаву. Але М. Ха­нен­ку не вис­та­чило політич­но­го розуму дер­жавно­го діяча, він так і не зро­зумів геть­ма­на До­рошен­ка в й­ого праг­ненні ут­верди­ти на те­риторії Цен­траль­но–Східної Євро­пи єди­ну Ук­раїнсь­ку дер­жа­ву.

Це, од­нак, у жод­но­му разі не мо­же бу­ти при­чиною не­гатив­ною став­лення до Ми­хай­ла Ха­нен­ка — склад­ної і ду­же не­од­нознач­ної пос­таті в ук­раїнській історії…