Створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)

Да­та і місце

Ніч про­ти 1 лис­то­пада 1918 р., місто Львів, зго­дом Станіслав, Тер­нопіль та інші міста і містеч­ка Східної Га­личи­ни.

Дій­ові осо­би

Дер­жавну вла­ду в Га­личині реп­ре­зен­ту­вали Карл Ге­орг рей­хсграф фон Гуйн (1857–1938; досвідче­ний австрій­ський вій­сько­вий і адміністра­тор, відзна­чив­ся на по­чат­ку Га­лиць­кої бит­ви 1914 р., зго­дом у відставці, 1917 р. приз­на­чений намісни­ком Ко­ролівства Га­личи­ни і Ло­домерії, з 28 жов­тня 1918 р. на чолі ліквідацій­ної комісії авс­тро-угорсь­кої армії на поль­ських зем­лях) і й­ого зас­тупник Во­лоди­мир Де­цике­вич (1865–1946; ук­раїнсь­кий політик і адміністра­тор, у 1906–1916 рр. очо­лював га­лиць­кий де­пар­та­мент міністерс­тва внутрішніх справ у Відні в 1916–1918 рр. зас­тупник намісни­ка Га­личи­ни, в 1931–1932 рр. го­лова Ук­раїнсь­ко­го ка­толиць­ко­го со­юзу).

На чолі ук­раїнсь­ких ор­ганізацій, що виріши­ли взя­ти вла­ду, сто­яли один із го­лов­них батьків-зас­новників ЗУНР Кость Ле­виць­кий (1859–1941; го­лова УНДП, один із най­ви­датніших політиків, публіцистів Західної Ук­раїни австрій­ської та міжвоєнної до­би, де­путат австрій­сько­го пар­ла­мен­ту, 1918 р. на чолі Ук­раїнсь­кої національ­ної ра­ди, перші два місяці існу­ван­ня ЗУНР – го­лова уря­ду, зго­дом очо­лював де­легації ЗУНР на міжна­род­них кон­фе­ренціях); Олек­сандр Барвінсь­кий (1847–1926; ве­теран ук­раїнсь­кої політи­ки в Га­личині, лідер на­родовців, з 1911 р. на чолі Хрис­ти­янсь­ко-суспіль­ної партії, де­путат австрій­сько­го пар­ла­мен­ту, в уряді ЗУНР дер­жавний сек­ре­тар освіти і вірос­повідань). Вій­сько­вою час­ти­ною опе­рації ке­рува­ли Дмит­ро Вітовсь­кий (1877–1919; один із зас­новників «Січей», член УРП, у 1914–1918 рр. сот­ник УСС, 1919 р. пол­ковник УСС та УГА, дер­жавний сек­ре­тар вій­сько­вих справ ЗУНР); Іван Те­одор Руд­ниць­кий (1887–1951; член Таємно­го вій­сько­вого коміте­ту 1918 р., зго­дом сот­ник УГА, в 1920-х рр. член про­воду УВО); на­чаль­ник шта­бу пов­стан­ня Се­мен (Сень) Го­рук (1873 або 1875 – після 1920; ак­тивний діяч сокіль­сько­го ру­ху, відзна­чив­ся на чолі ку­реня під Ли­сонею, на Стрипі, під По­луто­рами, у лис­то­паді–грудні 1918 р. на­чаль­ник шта­бу УГА, за­ареш­то­ваний 1920 р., по­мер на Со­лов­ках); офіце­ри Ілля Ць­окан (1887 – бл. 1940; сот­ник УСС та УГА, 1919 р. ко­ман­дир бри­гади в УГА, в 1930-х рр. виїхав до УРСР, реп­ре­сова­ний, по­мер на зас­ланні); Те­одор Мар­ти­нець (1893 – після 1939; ак­тивний член то­варис­тва «Просвіта» і «Рідна шко­ла», очо­лював відділен­ня Зе­мель­но­го бан­ку, 1939 р. реп­ре­сова­ний ра­дянсь­кою вла­дою) та ін.

Пе­реду­мови події

Улітку 1918 р. поль­ські ко­ла ве­ли ак­тивні пе­рего­вори з авс­тро-угорсь­кою вла­дою про пе­редан­ня їм усієї Га­личи­ни. Ук­раїнці не мог­ли при­мири­тися з та­кою си­ту­ацією, у Ль­вові бу­ло скли­кано кіль­ка на­род­них зборів з ви­мога­ми ок­ре­мого ко­рон­но­го краю в складі імперії для ук­раїнців, край­ових сеймів Га­личи­ни і Бу­кови­ни, гре­ко-ка­толиць­ко­го єпис­ко­пату та пред­став­ників ук­раїнсь­ких політич­них партій, на яко­му бу­ло ут­во­рено Ук­раїнсь­ку Національ­ну Ра­ду (УН­Ра­да) на чолі з Євге­ном Пет­ру­шеви­чем. 19 жов­тня УН­Ра­да ви­дала маніфест, у яко­му про­голо­сила праг­нення до єднан­ня Східної Га­личи­ни, Північної Бу­кови­ни і За­кар­паття, зак­ли­кала до співпраці всі національні мен­ши­ни зга­даних те­риторій, аби в май­бутнь­ому бу­ли за­без­пе­чені пра­ва нац­меншин аж до ши­рокої національ­но-куль­тур­ної ав­то­номії. Го­лов­ним осе­ред­ком УН­Ра­ди став Відень, ад­же більшість її членів скла­дали де­пута­ти Австрій­сько­го пар­ла­мен­ту. Про­те го­ловні події відбу­вали­ся у Ль­вові, де бу­ло сфор­мо­вано пред­став­ниц­тво УН­Ра­ди на чолі з Кос­тем Ле­виць­ким. Там же діяв ство­рений у ве­ресні Цен­траль­ний вій­сько­вий комітет на чолі з І. Руд­ниць­ким, який вів ак­тивну про­паган­ду се­ред вій­сько­вих. 20 жов­тня на площі Свя­того Юра відбув­ся ве­ликий мітинг львів’ян, на яко­му К. Ле­виць­кий оп­ри­люд­нив рішен­ня Ук­раїнсь­кої Національ­ної Ра­ди про ут­во­рен­ня Ук­раїнсь­кої Дер­жа­ви в ме­жах Авс­тро-Угор­щи­ни. Не дріма­ли і по­ляки – за­ручив­шись підтрим­кою США й Ан­танти, ма­ючи, на відміну від ук­раїнців, ре­путацію «дер­жавної нації», во­ни ство­рили у Па­рижі Поль­ський національ­ний комітет, а 28 жов­тня у Кра­кові – Поль­ську ліквідацій­ну комісію, ме­тою якої бу­ло про­веден­ня вночі з 2 на 3 лис­то­пада у Ль­вові зброй­но­го вис­ту­пу із вста­нов­ленням поль­ської вла­ди, про що бу­ло по­перед­же­но намісни­ка Га­личи­ни й австрій­ський уряд. Довідав­шись про ско­ре при­бут­тя поль­ської комісії до Ль­во­ва, Д. Вітовсь­кий став на­поля­гати на не­обхідності не­гай­но бра­ти Львів у ру­ки ук­раїнців. Уве­чері 31 жов­тня в На­род­но­му домі чле­ни УН­Ра­ди та Цен­траль­но­го вій­сько­вого коміте­ту об­го­вори­ли ре­зуль­та­ти ос­танніх пе­рего­ворів Кос­тя Ле­виць­ко­го з намісни­ком фон Гуй­ном. Фон Гуйн відмов­лявся пе­реда­вати вла­ду че­рез відсутність інструкцій з Відня, і ук­раїнці виріши­ли спро­бува­ти взя­ти вла­ду поп­ри ма­лу кількість ук­раїнсь­ких вій­ськ у Ль­вові та поб­ли­зу міста. Змов­ни­ки мог­ли роз­ра­хову­вати на 3 пол­ки лан­две­ру (15-й тер­нопіль­ський, 19-й львівсь­кий, 41-й чернівець­кий), 30-й, 50-й та 90-й ку­рені УСС, за­галь­на чи­сельність яких на 25 жов­тня ста­нови­ла 2,4 тис. баг­нетів. Ре­аль­но в роз­по­ряд­женні шта­бу пов­стан­ня бу­ло ще мен­ше – близь­ко 1,4 тис. осіб. На засідан­нях у кам’яниці «Просвіти» на площі Ри­нок та в На­род­но­му домі 35 при­сутніх ко­ман­дирів от­ри­мали бой­ові зав­дання для за­хоп­лення най­важ­ливіших об’єктів у Ль­вові та розз­броєння австрій­ських і угорсь­ких підрозділів армії та поліції. Си­ту­ацію ус­клад­ню­вало нез­нання ба­гать­ма січо­вика­ми Ль­во­ва че­рез їхнє сіль­ське по­ход­ження, існу­вав ри­зик зброй­них су­тичок з місце­вими по­ляка­ми.

Хід події

Ук­раїнські за­гони по­чали діяти о 4-й го­дині ран­ку 1 лис­то­пада. За кіль­ка го­дин «усу­си» до­сяг­ли вра­жа­ючих успіхів – без жод­но­го пострілу бу­ло взя­то ра­тушу, на якій стрільці Мар­тинця вста­нови­ли синьо-жов­тий пра­пор, бу­динок Га­лиць­ко­го намісниц­тва, ко­мен­да­туру, поліцію, радіос­танцію, станцію те­лег­ра­фу і пош­ту та роз­по­чали пат­ру­люван­ня ву­лиць і площ. Вій­ська по­мира­ючої імперії не чи­нили опо­ру і зда­вали зброю, львівські по­ляки роз­гу­били­ся. О 7-й ран­ку Д. Вітовсь­кий ра­пор­ту­вав Кос­тю Ле­виць­ко­му про зай­нят­тя Ль­во­ва без жод­них людсь­ких втрат. Тоді ж Цен­траль­ний вій­сько­вий комітет бу­ло пе­рей­ме­нова­но на Ук­раїнсь­ку ге­нераль­ну ко­ман­ду. Підрозділи УСС та­кож зай­ня­ли всі ос­новні міста Східної Га­личи­ни.

Удень 1 лис­то­пада фон Гуйн пе­редав усю вла­ду в Га­личині своєму зас­тупни­кові ук­раїнцеві В. Де­цике­вичу і виїхав ра­зом з інши­ми австрій­ськи­ми чи­нов­ни­ками і час­ти­ною вій­сько­вих до Відня (дех­то за­лишив­ся і зго­дом став на служ­бу до УГА), Де­цике­вич же пе­редав її Ук­раїнській Національній Раді, кот­ра про­голо­сила ство­рен­ня ЗУНР – Західно­ук­раїнсь­кої На­род­ної Рес­публіки. Уве­чері у Ль­вові по­чали зби­рати­ся за­гони поль­ської са­мо­обо­рони, які укріпи­лися в рай­оні не зай­ня­того січо­вими стріль­ця­ми вок­за­лу і ста­ли че­кати на підкріплен­ня.

Наслідки події

Ство­рен­ня ЗУНР, за кіль­ка днів – по­чаток ву­лич­них боїв у Ль­вові з поль­ськи­ми підрозділа­ми, вій­на ЗУНР і Польщі, що хоч і закінчи­лася зреш­тою по­раз­кою ЗУНР, про­те про­демонс­тру­вала відва­гу і ба­жан­ня західних ук­раїнців ство­рити влас­ну пра­вову, де­мок­ра­тич­ну дер­жа­ву всу­переч нес­при­ят­ли­вим ге­ополітич­ним об­ста­винам.

Істо­рич­на пам’ять

Доб­ре відо­ма в Західній Ук­раїні подія – «Лис­то­падо­вий чин», що­року відзна­чаєть­ся у Ль­вові, існує ву­лиця з та­кою наз­вою, вста­нов­ле­но ме­моріальні дош­ки та пам’ят­ни­ки біль­шості ос­новних учас­ників у західно­ук­раїнсь­ких містах.