Битва під Конотопом

Да­та і місце

Апо­гей бит­ви – 8 лип­ня 1659 р., бе­реги річки Ку­кол­ка, рай­он сіл Соснівка і Ша­повалівка не­подалік міста Ко­нотоп (рай­центр Сумсь­кої об­ласті).

Дій­ові осо­би

Ко­заць­ким вій­ськом ко­ман­ду­вав геть­ман Іван Ви­говсь­кий, се­ред відо­мих пол­ковників бу­ли Філон Джа­лалій, Іван Бо­гун, Євстафій Го­голь (?–1679; роз­по­чав служ­бу як ротмістр ко­рон­но­го вій­ська, 1648 р. пе­рей­шов на бік ко­заків, був пол­ковни­ком Поділь­сько­го, Каль­ниць­ко­го, Брац­лавсь­ко­го полків, брав участь у бит­вах Хмель­нич­чи­ни, Чуднівській битві 1660 р., у 1675–1679 рр. на­каз­ний геть­ман Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни під поль­ською про­текцією, пра­щур М. Го­голя); Пет­ро До­рошен­ко (1627–1698; пред­став­ник відо­мого ко­заць­ко­го ро­ду, у 1648–1658 рр. встиг по­бути пол­ковни­ком при­луць­ким, зго­дом чер­кась­ким, чи­гиринсь­ким, з 1666 р. геть­ман Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни, вів бо­роть­бу за об’єднан­ня ко­заць­кої дер­жа­ви по обид­ва бо­ки Дніпра); Іо­аникій Си­лич (?–1663; у 1657–1663 рр. пол­ковник чернігівсь­кий, зго­дом підтри­мував ліво­береж­но­го на­каз­но­го геть­ма­на Я. Сом­ка, стра­чений І. Брю­ховець­ким); Ти­мофій Це­цюра (? – бл. 1671; з 1658 р. пол­ковник пе­ре­яс­лавсь­кий, один із го­лов­них ініціаторів змо­ви про­ти І. Ви­говсь­ко­го, зго­дом ко­ман­ду­вав ко­заць­ким кор­пу­сом у складі армії В. Ше­реметєва в ході Чуднівсь­кої кам­панії 1660 р. Після капіту­ляції втік з поль­сько­го по­лону, 1663 р. ви­даний росіянам і зас­ла­ний до Томсь­ка). Гарнізон об­ло­жено­го мос­ковсь­ким вій­ськом Ко­ното­па очо­лював ніжинсь­кий пол­ковник Гри­горій Гу­ляниць­кий (?–1679; учас­ник Хмель­нич­чи­ни, міжу­соб­них воєн часів Руїни, пол­ковник ніжинсь­кий у 1656–1659 рр., на­каз­ний геть­ман сіверсь­кий у 1658–1659 рр., імовірно, стра­чений по­ляка­ми че­рез підоз­ру в зраді) та й­ого брат Се­мен. Крим­ця­ми ко­ман­ду­вали хан Мех­мед IV Гірей, ну­радін Аділь-Гірей, кіль­ка ка­рач-беїв та ін.

Мос­ковсь­ке вій­сько очо­лював ближній бо­ярин, воєво­да і намісник ка­зансь­кий князь Олексій Ми­кито­вич Тру­бець­кой (бл. 1600–1680; відо­мий і за­галом успішний мос­ковсь­кий пол­ко­водець XVII ст., з 1642 р. ве­ликий воєво­да, хре­щений бать­ко Пет­ра I). Й­ого «то­вари­шем» (дру­гим воєво­дою) був Андрій Ва­силь­ович Бу­турлін (? – після 1672). Дво­ма інши­ми го­лов­ни­ми воєво­дами царсь­ко­го вій­ська бу­ли бо­ярин і воєво­да, князь Федір Фе­доро­вич Ку­ракін (? – після 1683; ви­хова­тель ца­реви­ча Фе­дора Ми­хай­ло­вича) і ду­же відо­мий у май­бутнь­ому пол­ко­водець і вій­сько­вий ор­ганіза­тор князь Гри­горій Гри­горій­ович Ро­мода­новсь­кий (?–1682; учас­ник мос­ковсь­кої де­легації на Пе­ре­яс­лавській раді, ба­гато років очо­лював Білго­родсь­кий стіл Роз­рядно­го при­казу і Білго­родсь­кий полк – був го­лов­но­коман­ду­вачем на півден­но­му кор­доні Мос­ковсь­ко­го царс­тва, 1670 р. при­душу­вав пов­стан­ня С. Разіна, у 1676–1677 рр. ко­ман­ду­вав мос­ковсь­ким вій­ськом у Чи­гиринсь­ких по­ходах, уби­тий пов­ста­лими стріль­ця­ми під час бун­ту в Москві). Кінно­тою ко­ман­ду­вали воєво­да князь Се­мен Ро­мано­вич По­жарсь­кий (1618–1659; ба­гатий ро­дови­тий арис­тократ, да­лекий ро­дич го­лови Дру­гого опол­чення Д. М. По­жарсь­ко­го, 1645 р. відбив та­тарсь­кий на­пад на Кур­щині, нас­тупно­го ро­ку успішно бив кримців і но­гайців на До­ну, ко­ман­ду­вав кінно­тою в бо­ях із ли­тов­ця­ми та в ході росій­сько-шведсь­кої вій­ни) і пол­ко­вий воєво­да князь Се­мен Пет­ро­вич Ль­вов (?–1659). За­лиш­ки роз­би­тих Ви­говсь­ким дей­неків і ко­заків Пуш­ка­ря, со­юз­них Москві, очо­лював на­каз­ний геть­ман Іван Без­па­лий (?–1662 або 1718).

Пе­реду­мови події

Бо­роть­ба за вла­ду в Ук­раїні після смерті Б. Хмель­ниць­ко­го відбу­вала­ся з ак­тивним за­лучен­ням зовнішньої підтрим­ки – так, геть­ман І. Ви­говсь­кий, не зумівши пе­реко­нати ца­ря в своїй ло­яль­ності, був зму­шений ук­ласти Га­дяць­ку уго­ду 1658 р. з Річчю Пос­по­литою, кот­ра (за по­чат­ко­вою версією) да­вала ко­зацькій Ук­раїні ста­тус легітим­но­го Ве­лико­го князівства Русь­ко­го в триєдиній дер­жаві. Мос­ковсь­кий цар зро­бив обе­реж­ну став­ку на опо­зицію про­ти геть­ма­на (яку очо­лив пол­тавсь­кий пол­ковник М. Пуш­кар та ко­шовий за­порожців Я. Ба­рабаш), але Ви­говсь­ко­му в травні 1658 р. вда­лося роз­би­ти суп­ро­тив­ників у кри­ваво­му бою під Пол­та­вою. За­лиш­ки опо­зицій­них полків очо­лив виз­на­ний Мос­квою І. Без­па­лий. Неп­рості відно­сини ца­ря і геть­ма­на, по­ведінка роз­квар­ти­рова­них в Ук­раїні полків Г. Ро­мода­новсь­ко­го приз­ве­ли в жовтні 1658 р. до по­чат­ку відкри­тої вій­ни між ко­заць­кою Ук­раїною та Мос­ковсь­ким царс­твом. У жовтні 1658 р. Ви­говсь­кий бе­зуспішно спро­бував взя­ти Київ, який бо­ронив мос­ковсь­кий гарнізон В. Ше­реметєва. Об­ло­га міста пе­рей­шла в бло­каду, в якій Ви­говсь­ко­му до­пома­гав поль­ський загін А. По­тоць­ко­го. У лис­то­паді 1658 р. Мос­ковсь­ка дер­жа­ва ук­ла­ла мир зі Швецією і мог­ла спря­мува­ти в Ук­раїну значні си­ли. Нап­рикінці бе­рез­ня 1659 р. ве­лика армія під ко­ман­ду­ван­ням О. Тру­бець­ко­го (за мос­ковсь­ки­ми офіцій­ни­ми до­кумен­та­ми, во­на ма­ла в своєму складі по­над 30 тис. во­яків плюс ко­заки Без­па­лого, кот­рих бу­ло до 6,5 тис.) пе­рет­ну­ла кор­дон поб­ли­зу Пу­тив­ля і 20 квітня об­ло­жила Ко­нотоп, де бо­рони­лося до 4,5 тис. ко­заків Ніжинсь­ко­го та Чернігівсь­ко­го полків під ко­ман­ду­ван­ням вірно­го со­рат­ни­ка геть­ма­на Ви­говсь­ко­го – Г. Гу­ляниць­ко­го. Після про­валу спро­би штур­му царські воїни по­чали справ­жню об­ло­гу міста, яке впер­то три­мало­ся. Ця ге­роїчна обо­рона да­ла змо­гу Ви­говсь­ко­му зо­сере­дити чи­малі си­ли для відбит­тя мос­ковсь­ко­го на­паду – нап­рикінці трав­ня геть­ман зібрав 8 пра­вобе­реж­них та 3 ліво­бережні ко­заць­ких пол­ки (до 16 тис. осіб), най­няв най­манців (до 4 тис.) і до­чекав­ся підхо­ду пе­редо­вих час­тин та­тар (зго­дом під Ко­ното­пом хан міг ма­ти 30–35 тис. воїнів). Імовірна та­кож участь у битві пол­ку річпос­по­литсь­ких дра­гунів зі скла­ду «дивізії» А. По­тоць­ко­го.

Мос­ковсь­ке вій­сько поділя­лося на 3 «пол­ки» (рад­ше дивізії чи кор­пу­си), яд­ром вій­ська був так зва­ний Ве­ликий полк на чолі з Тру­бець­ким, уком­плек­то­ваний елітною мос­ковсь­кою дво­рянсь­кою кінно­тою (діти бо­ярські, дво­ряни, так звані жильці). Сол­датські пол­ки но­вого строю бу­ли нав­чені за євро­пей­ським зраз­ком, очо­люва­лися здебіль­шо­го офіце­рами-іно­зем­ця­ми (шот­лан­дця­ми, гол­лан­дця­ми, німця­ми), те са­ме сто­суєть­ся дра­гунсь­ких і рей­тарсь­ких полків.

Хід події

7 лип­ня відбув­ся бій пе­редо­вих ко­заць­ко­го і мос­ковсь­ко­го за­гонів не­подалік міста Бор­зна, в яко­му ко­заки здо­були пе­ремо­гу. Тру­бець­кой, не зна­ючи про підхід до Ви­говсь­ко­го ос­новних сил та­тар, відпра­вив обор­ня­ти пе­реп­ра­ву че­рез ріку Ку­кол­ка (Соснівка) полк Ро­мода­новсь­ко­го, по­силе­ний кінно­тою князів По­жарсь­ко­го та Ль­во­ва. 8 лип­ня Ви­говсь­кий і час­ти­на та­тар підій­шли до пе­реп­ра­ви, хан з ос­новни­ми си­лами пе­реп­ра­вив­ся че­рез Ку­кол­ку на захід від Ко­ното­па, обій­шов­ши во­рога з флан­гу і підго­тував­ши засідку. Десь о другій го­дині дня мос­ковсь­ка кінно­та роз­по­чала ата­ку, кот­ру стри­мува­ли ко­заки та геть­манські спішені дра­гуни, став­ши та­бором біля пе­реп­ра­ви. Бій біля пе­реп­ра­ви дав ха­ну час, аби підій­ти і зай­ти в тил во­рогові. Відступ ко­заків Ви­говсь­ко­го та­бором спро­воку­вав мос­ковсь­ких ко­ман­ду­вачів на пе­ресліду­ван­ня – нав­здогін та­тарам і ко­заць­ко­му та­бору ки­нула­ся мос­ковсь­ка кінно­та на чолі з По­жарсь­ким і Ль­во­вим, по­силе­на більш ніж 2 тис. ко­заків Без­па­лого. Про­те Мех­мед-Гірей, рап­то­во ата­кував­ши мос­ковсь­кий загін, прак­тично відрізав й­ого від го­лов­них сил пол­ку Ро­мода­новсь­ко­го. Бій був та­кий стрімкий, що ли­ше один рей­тарсь­кий полк мос­ковсь­ко­го вій­ська встиг да­ти залп, перш ніж хма­ри та­тарсь­ких стріл зать­ма­рили сон­це. Вод­но­час у кон­тра­таку пе­рей­шли ко­заки та най­манці Ви­говсь­ко­го. Роз­гром пе­редо­вого за­гону був пов­ний – у по­лон пот­ра­пили обид­ва й­ого воєво­ди, вря­тува­тися по­щас­ти­ло не­багать­ом. 9 лип­ня Ви­говсь­кий і хан витісни­ли пол­ки Ро­мода­новсь­ко­го з пе­реп­ра­ви, а Тру­бець­кой по­чав відступ та­бором у бік Пу­тив­ля. Під час пе­ресліду­ван­ня аж до 10 лип­ня мос­ковсь­ке вій­сько відби­ло всі спро­би взя­ти табір, зав­давши ко­закам і та­тарам чи­малих втрат (при ць­ому відзна­чив­ся «інже­нер­ний полк» голштінсь­ко­го пол­ковни­ка Ніко­ласа Ба­ума­на, кот­рий зго­дом став пер­шим у Росії ге­нерал-по­руч­ни­ком). Про­те похід Тру­бець­ко­го за­вер­шився – воєво­да був зму­шений виділи­ти час­ти­ну сил для прик­риття Бєлго­родсь­кої лінії від та­тар, що по­чали бра­ти ясир.

Наслідки події

За офіцій­ни­ми до­кумен­та­ми, вій­сько Тру­бець­ко­го втра­тило двох околь­ни­чих (С. По­жарсь­ко­го стра­тив хан після бою, С. Ль­вов по­мер від ран), за­гальні втра­ти вби­тими та по­лоне­ними (по­лоне­них хан на­казав стра­тити, аби зміцни­ти со­юз ко­заків і та­тар та не об­тя­жува­ти своє вій­сько зай­вим яси­ром пе­ред по­ходом на Бєлго­родсь­ку лінію) – 4769 осіб плюс до 2 тис. за­гиб­лих ко­заків Без­па­лого, бу­ло втра­чено 3 мор­ти­ри і 4 гар­ма­ти. Циф­ри втрат вій­ська Ви­говсь­ко­го та­кож спірні: від не­ре­аль­них 16 тис. у де­яких дже­релах до й­мовірних 4 тис., по­ляг­ло та­кож 3–6 тис. та­тар. По суті, Ви­говсь­кий виг­рав бит­ву, але втра­тив вла­ду че­рез стар­шинсь­ку змо­ву про­ти нь­ого во­сени то­го ж ро­ку. По­бо­юван­ня ца­ря що­до нас­ту­пу ха­на і геть­ма­на на Мос­кву теж не справ­ди­лися – на Крим на­пали за­порожці Сірка, і Мех­мед-Гірей, узяв­ши ве­ликий ясир, по­вер­нув до­дому.

Істо­рич­на пам’ять

Бит­ва доб­ре за­пам’ята­лася су­час­ни­кам. Князь По­жарсь­кий став ге­роєм росій­ської на­род­ної пісні, є навіть згад­ка про нь­ого 1662 р. як про місце­воша­нова­ного свя­того му­чени­ка. Існує та­кож німець­кий вірш про Н. Ба­ума­на – ге­роя бит­ви з мос­ковсь­ко­го бо­ку. Доб­ре зна­на в сь­огоднішні Ук­раїні та Росії бит­ва, став­лення до якої діамет­раль­но про­тилеж­не і за­лежить від став­лення до ідеї ук­раїнсь­ко-росій­сько­го со­юзу. Для патріотич­но на­лаш­то­ваних ук­раїнсь­ких кіл – найбіль­ший тріумф ук­раїнсь­кої зброї над північним сусідом (роль та­тар при ць­ому час­то при­мен­шуєть­ся), для біль­шості росіян та ук­раїнсь­ких при­хиль­ників «слов’янсь­кої єдності» – бра­тив­бивча тра­гедія (роль та­тар тут аб­со­люти­зуєть­ся, як і «зрад­ниц­тво» Ви­говсь­ко­го). У су­часній Ук­раїні на місці бит­ви та в місті Ко­нотоп вста­нов­ле­но пам’ят­ни­ки, ви­пуще­но ювілей­ну мо­нету, відсвят­ко­вано 350-річний ювілей події, що вик­ли­кало обмін різки­ми но­тами з росій­ським МЗС.