Битва під Корсунем

Да­та і місце

26 трав­ня 1648 р., бал­ка не­подалік су­час­но­го се­ла Виг­раїв (ко­лишній хутір Го­рохо­ва Дібро­ва) Кор­сунь-Шев­ченківсь­ко­го рай­ону Чер­кась­кої об­ласті.

Дій­ові осо­би

Ко­рон­ним вій­ськом ко­ман­ду­вав ве­ликий ко­рон­ний геть­ман Ми­колай «Вед­ме­жа Ла­па» По­тоць­кий. Й­ого помічни­ком був не­щад­ний до ко­заків, але підсліпу­ватий поль­ний ко­рон­ний геть­ман Мар­тин Ка­линовсь­кий (1605–1652; з 1635 р. воєво­да чернігівсь­кий, не над­то успішна та яс­кра­ва кар’єра яко­го увірва­лася 1652 р. у битві під Ба­тогом). Інши­ми помітни­ми воєна­чаль­ни­ками бу­ли Адам Ка­зановсь­кий (?–1648; ротмістр гу­сарії, обоз­ний ко­рон­ний, ста­рос­та чер­кась­кий); Адам Ієронім Се­нявсь­кий (1624–1650; пи­сар поль­ний ко­рон­ний і ста­рос­та львівсь­кий). Ар­ти­лерією ко­ман­ду­вав пол­ковник Криш­тоф Пшиємсь­кий (?–?; герб «Ра­вич», доб­рий знай­омий Б. Хмель­ниць­ко­го, пе­ред Хмель­нич­чи­ною вер­бу­вав ко­заків та по­ляків на фран­цузь­ку служ­бу, зок­ре­ма під Дюн­керк).

Ук­раїнсь­ко-та­тарсь­ким вій­ськом ке­рува­ли ті самі пол­ко­водці, що й на Жов­тих Во­дах.

Пе­реду­мови події

Після пер­ших звісток про скрут­ну си­ту­ацію, в яку пот­ра­пили й­ого син та аван­гард під Жов­ти­ми Во­дами Ми­колай По­тоць­кий у своєму та­борі біля Чер­кас впав у сту­пор, що ледь не пе­рет­во­рив­ся на паніку. Розвідка, що вза­галі бу­ла пос­тавле­на в річпос­по­литській армії не най­кра­щим чи­ном (на відміну від дер­жа­ви Хмель­ниць­ко­го), до­повіда­ла ко­рон­но­му геть­ма­ну про ве­личез­ну та­тарсь­ко-ко­заць­ку ор­ду, що ось-ось ма­ла з’яви­тися на кор­до­нах. Як­що пе­ред цим По­тоць­кий не­до­оцінив во­рожі си­ли, пе­ре­оцінив­ши свої, то те­пер він зро­бив про­тилеж­ну по­мил­ку – про­тягом вирішаль­них де­сяти днів трав­ня (з 7 до 17) на­магав­ся то й­ти на ви­руч­ку си­нові, то відсту­пав на­зад, врешті-решт зно­ву опи­нив­шись під Чер­ка­сами. Сам ве­ликий ко­рон­ний геть­ман мав до 6 тис. бійців ко­рон­но­го вій­ська та при­ват­них маг­натсь­ких за­гонів і 18 гар­мат. Кількість слуг («джур») виз­на­чити важ­ко. Мож­ли­во, річпос­по­литсь­ке вій­сько налічу­вало 10–12 тис. во­яків, із них 6 тис. – воїни-про­фесіона­ли. Не все так прос­то і з кількістю вій­ськ Хмель­ниць­ко­го і та­тар. Мінімаль­на циф­ра, яку про­пону­ють дослідни­ки, – 5 тис. ко­заць­кої піхо­ти і 1,5 тис. та­тар, мак­си­маль­на – 15 тис. ко­заків і 4 тис. та­тар. Істи­на, швид­ше за все, десь по­сере­дині. Та­кож ко­заки ма­ли 26 гар­мат, з них 15 лег­ких на кінній тязі. Оче­вид­но од­не: жод­не вій­сько в цій битві не ма­ло при­голом­шли­вої чи­сель­ної пе­рева­ги над суп­ро­тив­ни­ком.

19 трав­ня М. По­тоць­кий, уби­тий го­рем після от­ри­ман­ня звістки про Жовті Во­ди, по­чав відступ у бік по­туж­ної фор­теці в Білій Церкві – че­рез Мош­ни, Кор­сунь і Бо­гус­лав. 24 трав­ня об­тя­жене ве­ликим обо­зом ко­рон­не вій­сько діста­лося Кор­су­ня, кот­рий По­тоць­кий на­казав спа­лити й пог­ра­бува­ти, аби містом не ско­рис­тався Хмель­ниць­кий, кот­рий швид­ким мар­шем наб­ли­жав­ся, зби­ра­ючи звідусіль по­коза­чених доб­ро­вольців. По­ляки зак­ла­ли міцний табір поб­ли­зу Кор­су­ня, ви­копав­ши шанці і вста­новив­ши гар­ма­ти, а на око­лиці па­ла­ючо­го Кор­су­ня з’яви­лися перші ко­заки і та­тари.

На біду для ко­рон­но­го вій­ська, й­ого лідер був не в най­кра­щому стані, хо­ча вій­сько все ще яв­ля­ло со­бою грізну си­лу. Ба­гато за­лежа­ло від то­го, чи бу­дуть по­ляки бо­рони­тися на місці, чи спро­бу­ють відсту­пати. У дру­гому ви­пад­ку якісна пе­рева­га по­ляків у кінноті за умов відсту­пу те­риторією зі склад­ним рельєфом ніве­люва­лася вмінням ко­заків ро­бити засідки, мобільністю та­тар і не най­кра­щим вмінням ко­рон­них жовнірів (здебіль­шо­го спіше­ної кінно­ти) бо­рони­тися ру­хомим та­бором. Б. Хмель­ниць­кий зро­бив усе, аби й­ого суп­ро­тив­ник об­рав са­ме дру­гий варіант.

Хід події

Б. Хмель­ниць­кий пос­лав на­перед полк Кри­воно­са та час­ти­ну та­тар із на­казом зат­ри­мати суп­ро­тив­ни­ка до підхо­ду ос­новних сил ко­заць­ко-та­тарсь­ко­го вій­ська. Уве­чері 24 трав­ня загін Кри­воно­са діяв за Рос­сю, в ти­лу По­тоць­ко­го. Під Стеб­ле­вом, за ми­лю на захід від Кор­су­ня, ко­заки Кри­воно­са за­гати­ли ріку Рось, щоб по­лег­ши­ти дос­туп до поль­сько­го та­бору. На світан­ку 25 трав­ня у рай­он Кор­су­ня підій­шли ос­новні си­ли ко­заків і та­тар, по­чали пе­реп­равля­тися че­рез Рось і скуп­чу­вати­ся в Кор­суні. Увесь день 25 трав­ня ми­нув у дрібних су­тич­ках не­вели­ких за­гонів, розвідці та стріля­нині.

Пізно уве­чері 25 трав­ня в на­меті М. По­тоць­ко­го відбу­лася вій­сько­ва ра­да. Се­ред поль­сько­го ко­ман­ду­ван­ня не бу­ло од­ностай­ності. Поль­ний геть­ман Ка­линовсь­кий та інші досвідчені воїни ра­дили зміцни­ти табір і да­ти ко­закам і та­тарам бій. Про­те на­ляка­на пе­ребіль­ше­ними чут­ка­ми про чи­сельність та­тар (зок­ре­ма, здо­бути­ми від по­лоне­ного ко­зака, мож­ли­во, спеціаль­но підісла­ного Хмель­ниць­ким) більшість, і се­ред них сам М. По­тоць­кий, на­поля­гала на відступі. Врешті бу­ло виріше­но на світан­ку нас­тупно­го дня відсту­пити на Бо­гус­лав під за­хис­том та­бору з возів. Хмель­ниць­кий вирішив уда­рити по во­рогові на й­ого марші й об­рав для ць­ого ду­же вда­ле місце – Го­рохо­ву Дібро­ву, гли­боку бал­ку на ліво­му бе­резі Росі поб­ли­зу се­ла Виг­раїв (8–10 верст від Кор­су­ня), яку на шля­ху до Бо­гус­ла­ва по­ляки ніяк не мог­ли об­ми­нути. Вночі ту­ди пішов Кри­воніс із піхо­тою й 10 гар­ма­тами: він пе­реко­пав до­рогу, а з боків зро­бив шанці, де пос­та­вив гар­ма­ти і розмістив стрільців.

На світан­ку 26 трав­ня поль­ське вій­сько під за­хис­том та­бору з возів ру­шило з-під Кор­су­ня Бо­гус­лавсь­ким шля­хом. Ко­заки й та­тари віль­но про­пус­ти­ли во­рожий табір, суп­ро­вод­жу­ючи й­ого з боків і по­заду. Ру­ха­ючись в умо­вах пов­но­го ото­чен­ня, М. По­тоць­кий не мав змо­ги здій­сню­вати кон­троль мар­шру­ту і ор­ганізо­вува­ти розвіду­валь­не та інже­нер­не за­без­пе­чен­ня про­суван­ня сво­го вій­ська. Кіль­ка разів зчи­няла­ся стріля­нина. Під прик­риттям ча­гар­ників ко­закам вда­лося не­помітно наб­ли­зитись до поль­сько­го та­бору, відкри­ти во­гонь і зни­щити час­ти­ну зап­ряжних ко­ней, що ос­ла­било поль­ський табір. Опівдні по­ляки, заз­навши відчут­них втрат, увій­шли в бал­ку, гус­то за­рос­лу лісом і ча­гар­ни­ком. Поль­ське вій­сько, за­тис­ну­те ліво­руч за­боло­ченою річкою Виг­раївка, а пра­воруч кру­чами, нат­ра­пило на пе­рекоп і за­вали на шля­ху і зму­шене бу­ло зу­пини­тися. Під час спроб обій­ти пе­реш­ко­ду во­зи пе­ревер­та­лися. Табір втра­тив по­рядок. Роз­горну­ти до бою ар­ти­лерію не вда­вало­ся, оскіль­ки во­зи зас­тря­ли в багні. Тісно­та не доз­во­лила ста­ти до бою ка­валерій­ським хо­руг­вам ти­лової час­ти­ни. Спе­реду і з боків по по­ляках вда­рили з гар­мат і са­мопалів ко­заки Кри­воно­са, які засіли в заз­да­легідь ви­копа­них шан­цях. З ти­лу спан­те­личе­ного во­рога ата­кува­ли ко­заки Хмель­ниць­ко­го і та­тари Ту­гай-бея. Близь­ко дру­гої-третьої го­дини дня поль­ська армія при­пини­ла своє існу­ван­ня – ос­танніми скла­ли зброю дра­гуни Ка­линовсь­ко­го, час­ти­на вій­ська Зас­лавсь­ко­го на чолі з пол­ковни­ком Криш­то­фом Ко­риць­ким прор­ва­лася і вря­тува­лася вте­чею, як і дех­то з обоз­ної че­ляді.

Наслідки події

Роз­гром ко­рон­но­го вій­ська був пов­ний і не­чува­ний в історії ко­заць­ких воєн: за­гину­ло по­над 600 жовнірів, се­ред них А. Ка­зановсь­кий, воїнів і невідо­ма кількість слуг, реш­та (в то­му числі обид­ва геть­ма­ни, які мужньо би­лися і бу­ли по­ранені, та всі інші воєна­чаль­ни­ки) здебіль­шо­го пот­ра­пила в по­лон до ко­заків, які пе­реда­ли їх та­тарам для ви­купу. Вря­тува­лися близь­ко 650 кіннот­ників Ко­риць­ко­го і де­що біль­ше слуг, час­ти­ну з яких, прав­да, пе­рело­вили місцеві се­ляни. Втра­ти Хмель­ниць­ко­го і Ту­гай-бея бу­ли не­чис­ленні. Внаслідок бит­ви Річ Пос­по­лита опи­нила­ся без про­фесій­но­го вій­ська в кри­тич­ний мо­мент своєї історії (за 6 днів до бит­ви по­мер ко­роль Вла­дис­лав IV). Після бит­ви в Ук­раїні підня­лася бу­ря се­лянсь­кої вій­ни, яка зме­ла старі соціальні по­ряд­ки, а Хмель­ниць­кий от­ри­мав ва­гомий шанс на ре­алізацію своїх (спо­чат­ку до­волі скром­них) планів по­будо­ви ко­заць­кої ав­то­номії.

Істо­рич­на пам’ять

Бит­ва доб­ре зна­на в Ук­раїні та сусідніх з нею Польщі й Росії з підруч­ників, кіно і ху­дожньої літе­рату­ри. У селі Виг­раїв та місті Кор­сунь-Шев­ченківсь­кий її ге­ро­ям вста­нов­ле­но пам’ят­ни­ки, про­тягом ос­танніх двох де­сятиліть ста­ло тра­дицією відзна­чати річниці події із за­лучен­ням ук­раїнсь­ких та поль­ських ре­конс­трук­торів.