Битва на Куруковому озері та Куруківська угода

Да­та і місце

15 жов­тня – 3 лис­то­пада 1625 р., бе­реги річки Ци­буль­ник, око­лиці міста Крилів на пра­вому бе­резі Дніпра не­подалік міста Кре­мен­чук, Пол­тавсь­ка об­ласть.

Дій­ові осо­би

Річпос­по­литсь­ке вій­сько: ве­ликий ко­рон­ний геть­ман Станіслав Ко­нец­поль­ський (1592–1646; з 1632 р. ве­ликий ко­рон­ний геть­ман, воєво­да сан­до­мирсь­кий з 1625 р., один із най­кра­щих пол­ко­водців Речі Пос­по­литої за всю її історію, учень С. Жол­кевсь­ко­го, ініціатор зап­ро­вад­ження дра­гунсь­ких полків і фло­ту, зна­ний май­стер обо­рон­но­го бою і ка­валерій­ський ко­ман­ду­вач, зви­тяжець у бит­вах над шве­дами, мол­да­вана­ми, та­тара­ми); Станіслав «Ре­вера» По­тоць­кий (1579–1667; з 1631 р. воєво­да брац­лавсь­кий, з 1636 р. воєво­да поділь­ський, з 1652 р. геть­ман поль­ний ко­рон­ний, з 1654 р. ве­ликий геть­ман ко­рон­ний, учас­ник воєн із Мос­квою, Швецією, ко­зака­ми Хмель­ниць­ко­го, та­тара­ми, битв під Ох­ма­товом 1655 р. та Вар­ша­вою 1656 р.); То­маш За­мой­ський (1594–1638; воєво­да поділь­ський і київсь­кий, у май­бутнь­ому кан­цлер Речі Пос­по­литої; мав добрі кон­такти з ко­зака­ми, 1619 р. підпи­сував з ни­ми Рос­та­виць­ку уго­ду); ста­рос­та крас­ноставсь­кий Якуб Со­бесь­кий (1588–1646; герб «Яніна», учас­ник Хо­тинсь­кої вій­ни та по­ходу на Мос­кву 1618 р., у май­бутнь­ому белзь­кий та русь­кий воєво­да, бать­ко ко­роля Яна Со­бесь­ко­го); пред­став­ни­ки ук­раїнсь­ких пра­вос­лавних родів Виш­не­вець­ких, Ко­рець­ких, Зба­разь­ких, Зас­лавсь­ких, Тиш­ке­вичів, Ба­лабанів, поль­ських – Ка­линовсь­ких, Ка­зановсь­ких, Од­жи­воль­ських та ін.

Ко­заць­ким вій­ськом (ни­зови­ками) ке­рува­ли геть­ман Мар­ко Жмай­ло (?–?; учас­ник Хо­тинсь­кої вій­ни, морсь­ких по­ходів за­порожців по­чат­ку XVII ст.); реєстровців очо­лював Оліфер (Олефір) Го­луб (?–1628; не­од­но­разо­во оби­рав­ся геть­ма­ном про­тягом 1620-х рр., Са­гай­дач­ний, по­мира­ючи, за­повідав й­ому бу­лаву, ор­ганіза­тор мас­штаб­них морсь­ких по­ходів ко­заків, вправ­ний дип­ло­мат, за­гинув у бою під час по­ходу на Крим на до­помо­гу пре­тен­денту на хансь­кий прес­тол Шагін-Гірею); ок­ремі пол­ки очо­люва­ли ко­лишні геть­ма­ни, а на той мо­мент пол­ковни­ки Матвій Пирсь­кий (? – після 1630; у червні – ве­ресні 1625 р. був ко­заць­ким геть­ма­ном, до і після то­го пол­ковни­ком) та Ми­хай­ло До­рошен­ко.

Пе­реду­мови події

Жмай­ло ра­зом із До­рошен­ком і Пирсь­ким брав участь у пе­рего­ворах із кримсь­ким ха­ном Мех­мед-Гіреєм та й­ого бра­том Шагін-Гіреєм, які вис­ту­пили про­ти вла­ди ту­рець­ко­го сул­та­на над Кри­мом. Крім то­го, мож­ли­во, Жмай­ло ра­зом з інши­ми за­порозь­ки­ми ва­таж­ка­ми брав участь у справі «ца­реви­ча Олек­сан­дра-Яхії» – ніби­то си­на ту­рець­ко­го сул­та­на Мех­ме­да III, який їздив Східною Євро­пою в по­шуках підтрим­ки своїх прав на прес­тол, обіця­ючи підня­ти на пов­стан­ня про­ти турків по­нево­лені слов’янські на­роди та греків. Ко­заки та мит­ро­полит Іов Бо­рець­кий опіку­вались «ца­реви­чем», хо­ча уряд Речі Пос­по­литої був на­лаш­то­ваний во­роже до пре­тен­дента, кот­рий міг спро­воку­вати но­ву ве­лику вій­ну з ос­ма­нами. Що­до відно­син із тур­ка­ми ко­заки в цей час гор­до за­ува­жува­ли, що це ко­роль ук­лав мир із сул­та­ном, а во­ни – ні. Вод­но­час із чис­ленни­ми морсь­ки­ми по­хода­ми, які вкрай роз­лю­чува­ли сул­та­на, і че­рез це й поль­ський уряд, ве­личез­на ма­са ко­заків, ве­теранів часів Смут­но­го ча­су та Хо­тинсь­кої вій­ни, за­лиша­лась «без ро­боти», а їхнє ста­нови­ще чи то ли­царів, чи то се­лян і на­далі бу­ло не­пев­ним. Відчув­ши й усвідо­мив­ши свою си­лу на по­чат­ку 1620-х рр., ко­заки де­далі частіше відмов­ля­лися ви­ходи­ти з Київщи­ни та Брац­лавщи­ни, сто­ли у ко­ролівсь­ких та при­ват­них шля­хетсь­ких маєтках, чим ко­рис­ту­вали­ся се­ляни, тіка­ючи від своїх панів або не ви­кону­ючи по­вин­ностей. За чут­ка­ми, ко­заки зби­рали­ся вза­галі витісни­ти ко­рон­не вій­сько з те­риторії Київсь­ко­го воєводс­тва. Ішло­ся про «пра­цев­лашту­ван­ня» ве­личез­них мас ко­заків, яким не хотіла і не мог­ла дос­татньо зап­ла­тити Річ Пос­по­лита, вод­но­час за­боро­ня­ючи шу­кати зовнішніх дже­рел «ко­заць­ко­го хліба». Крім то­го, в інструкціях ко­заць­ким пос­лам на сейм 1625 р. заз­на­чало­ся і про те, аби ко­роль і сейм виз­на­ли пра­вос­лавну ієрархію, віднов­ле­ну за часів Са­гай­дач­но­го, а та­кож зат­верди­ли всіх об­ра­них цер­ковних ієрархів. Сейм відповів рішу­чою відмо­вою, а у відповідь на скар­ги шлях­ти Київщи­ни нап­ра­вив сю­ди ко­рон­не вій­сько на чолі з поль­ним геть­ма­ном Ко­нец­поль­ським з ме­тою «пров­чи­ти» ко­заків як слід, ба­жано в стилі 1596 р. До ко­рон­но­го вій­ська приєдна­лось чи­мало ук­раїнсь­ких князів та пра­вос­лавної шлях­ти. Після про­валу пе­рего­ворів ко­рон­не вій­сько всту­пило на те­риторію Київщи­ни та Брац­лавщи­ни раніше, ніж че­кали ко­заки. Знач­на їх час­ти­на пе­ребу­вала в чер­го­вому морсь­ко­му по­ході на ту­рецькі міста, але реш­та відре­агу­вала на не­без­пе­ку до­сить швид­ко. На по­чат­ку жов­тня 1625 р. Жмай­ла бу­ло об­ра­но геть­ма­ном, і го­ловні си­ли за­порожців ви­руши­ли з Січі на во­лость, на підтрим­ку тим за­гонам, що пе­ребу­вали там на пос­тої. Але стра­тегічною ініціати­вою во­лодів Ко­нец­поль­ський, який мав усі свої си­ли в зборі, що за­без­пе­чило й­ому і якісну, і, мож­ли­во, кількісну пе­рева­гу над ко­зака­ми. Ко­рон­не вій­сько ра­зом із надвірни­ми вій­ська­ми ук­раїнсь­ких князів ма­ло до 12 тис. во­яків та 30 гар­мат. Ко­заки, що діяли кіль­ко­ма за­гона­ми, ма­ли кіль­ка ти­сяч реєстро­вого вій­ська та невідо­му кількість за­порожців, усь­ого до 20 тис. осіб, пе­реваж­но піхо­ти.

Хід події

11 жов­тня Ко­нец­поль­ський підій­шов до Ка­нева, де сто­яла ко­заць­ка за­лога з 3 тис. во­яків. Ко­заки вис­ла­ли пос­ланців, які по­обіця­ли поль­но­му геть­ма­нові піти на пе­рего­вори, але після при­ходу з Січі Жмай­ла зі стар­ши­ною. Тим ча­сом ко­заки не­помітно за­лиши­ли Канів і по­чали відступ та­бором у нап­рямку Чер­кас, де сто­яло ще 2 тис. їхніх то­варишів. Ко­нец­поль­ський спро­бував роз­би­ти во­рога по час­ти­нах, вис­лавши про­ти ко­заків, що відсту­пали, кінний аван­гард Я. Од­жи­воль­сько­го, який по­шар­пав їх, хоч і не зміг роз­би­ти. Ок­ремі ко­зацькі за­гони, уни­ка­ючи ве­ликих боїв, відсту­пали на Низ, звідки їм на до­помо­гу й­шли ос­новні си­ли Мар­ка Жмай­ла. До­сить своєрідна вій­на, в якій бої чер­гу­вали­ся з пе­рего­вора­ми, ве­дени­ми здебіль­шо­го з ме­тою виг­ра­ти час, три­вала до підхо­ду в уро­чище Та­бори­ще на бе­резі річки Ци­буль­ник го­лов­них сил ко­заків і ко­рон­но­го вій­ська. Фак­тично ко­заки от­ри­мали шанс узя­ти ініціати­ву в свої ру­ки, домігшись гідно­го ми­ру че­рез пе­рего­вори в ре­зуль­таті вій­сько­вої пе­ремо­ги. Сто­рони зно­ву спро­бува­ли до­мови­тись, але ви­моги Ко­нец­поль­сько­го бу­ли над­то важ­ки­ми для ко­заків. То­му на річпос­по­литські ви­моги Жмай­ло і й­ого пол­ковни­ки обе­реж­но відмо­вили. Ко­нец­поль­ський і «яс­тру­би» з ко­рон­них воєна­чаль­ників сприй­ня­ли це як привід до по­чат­ку «справжньої» вій­ни. 19 жов­тня Ко­нец­поль­ський на­казав го­тува­тися до штур­му ко­заць­ко­го та­бору, для чо­го жовніри по­чали го­тува­ти ба­тареї важ­ких гар­мат, в’яза­ти спеціальні об­ло­гові коші (ту­ри), фа­шини та бу­дува­ти «гу­ляй-го­роди». Ці при­готу­ван­ня впли­нули на ко­заків: во­ни зро­били кіль­ка ви­лазок, аби за­хопи­ти во­рожі гар­ма­ти, про­те успіху не ма­ли. Жмай­ло як досвідче­ний пол­ко­водець зро­зумів, що не­має сен­су че­кати на пов­то­рен­ня Со­лониці – він пішов на про­рив на південь, що мо­же свідчи­ти про усвідом­лення ним не­мож­ли­вості роз­гро­му ко­рон­но­го вій­ська у відкри­тому бою. Ко­заки роз­кла­ли ба­гат­тя в та­борі, удав­ши, що їхнє вій­сько все ще тут, і не­помітно вис­лизну­ли з нь­ого. Ро­зуміючи не­минучість по­гоні, Жмай­ло за­лишив на шля­ху відсту­пу цілих три за­гони, які ма­ли зат­ри­мати кінно­ту Ко­нец­поль­сько­го, об­равши для засідок густі за­рослі лоз та бе­реги річок і Ку­руко­вого озе­ра. Всі три за­гони за­гину­ли, але доб­ре по­шар­па­ли во­рожу кінно­ту, яка бу­ла зму­шена на­дов­го зат­ри­матись. Зреш­тою по­дола­ти ко­зацькі ар’єргар­ди змог­ла ли­ше най­ма­на німець­ка піхо­та. Тим ча­сом поб­ли­зу Ку­руко­вого озе­ра по­серед реш­ток давніх укріплень Жмай­ло зміцню­вав но­вий табір. Удень 21 жов­тня на го­ризонті з’яви­лась втом­ле­на від пе­реходів і боїв кінно­та Ко­нец­поль­сько­го, яка спро­бува­ла прор­ва­ти ко­заць­кий табір. За­порожці вог­нем з гар­мат і руш­ниць відби­ли ата­ку ко­рон­ної ка­валерії та за­гонів ук­раїнсь­ких князів, зав­давши суп­ро­тив­ни­кам знач­них втрат. Дру­га ата­ка то­го ж дня бу­ла про­веде­на вже після при­бут­тя Ко­нец­поль­сько­го з піхо­тою й ар­ти­лерією – але ні ар­тобстріл, ні участь у бою са­мого поль­сько­го го­лов­но­коман­ду­вача не до­помог­ли прор­ва­ти табір ко­заків Жмай­ла. Невідо­мо, чи бій ущух сам, чи ко­заки дій­сно поп­ро­сили ми­ру. Го­лов­не, що кам­панія так і не дій­шла до своєї логічної вій­сько­вої розв’яз­ки. Обидві сто­рони заз­на­ли ве­ликих людсь­ких втрат. Обом сто­ронам бу­ло що втра­чати: ко­заки бо­ялись пов­то­рен­ня но­вої Со­лониці, Ко­нец­поль­ський – підхо­ду до Жмай­ла за­порозь­ких підкріплень. 24 жов­тня (3 лис­то­пада за но­вим сти­лем) 1625 р. роз­по­чали­ся пе­рего­вори.

Наслідки події

Ко­заки втра­тили, за де­яки­ми да­ними, до 8 тис. осіб (циф­ра во­чевидь пе­ребіль­ше­на), втра­ти річпос­по­литсь­ко­го вій­ська невідомі, й­мовірно, помітні, але менші за ко­зацькі. Пе­рего­вори бу­ли важ­ки­ми для обох сторін, і, аби не ус­клад­ню­вати си­ту­ацію, ко­заки пе­ре­об­ра­ли геть­ма­на: ним став М. До­рошен­ко – вправ­ний політик, доб­ре відо­мий Ко­нец­поль­сько­му. Са­ме він 27 жов­тня підпи­сав відомі Ку­руківські статті, в яких ішло­ся про ко­заць­кий реєстр із 6 тис. ко­заків (1 тис. з них ма­ла постій­но пе­ребу­вати на Січі як гарнізо­ну), плат­ню для 10 тис., ви­веден­ня ко­заків зі шля­хетсь­ких маєтнос­тей, за­боро­ну по­ходів на мо­ре і спа­лен­ня ко­зака­ми чай­ок. Важ­ли­вими пос­тупка­ми, яких до­мог­ли­ся ко­заки, бу­ла амністія для всіх пов­ста­лих та відмо­ва ко­рон­них комісарів від пун­кту про ви­дачу стар­ши­ни. Фак­тично уго­да, ба­гато в чо­му за­лишив­шись на па­пері (особ­ли­во що­до морсь­ких по­ходів), ста­ла для Речі Пос­по­литої, за влуч­ним вис­ловлю­ван­ням М. Гру­шевсь­ко­го, «од­ним із ти­пових па­перо­вих тріумфів, що роз­роджу­вали­ся потім зви­чай­но мо­рями крові, біди і зло­би».

Істо­рич­на пам’ять

Зав­дя­ки зна­ковій мирній угоді бит­ва не­пога­но відо­ма біль­шості ук­раїнців зі шкіль­но­го кур­су історії, але, на­пев­но, че­рез свій не­од­нознач­ний вій­сько­вий та політич­ний ре­зуль­тат во­на не над­то доб­ре відоб­ра­жена в по­пулярній куль­турі. Місцеві краєзнавці ак­тивно пра­цю­ють над по­пуля­ризацією те­ми.