Перший Великий збір і заснування ОУН

Да­та і місце

29 січня – 3 лю­того 1929 р., Відень.

Дій­ові осо­би

Євген Ко­нова­лець (1891–1938; пол­ковник і один із провідних лідерів «наддніпрянсь­ких» січо­вих стрільців, відзна­чив­ся в бой­ових діях 1918–1919 рр., 1921 р. очо­лив УВО, з 1927 р. на чолі Про­воду ук­раїнсь­ких націоналістів, з 1929 р. на чолі О­УН, співпра­цював з кіль­ко­ма євро­пей­ськи­ми спец­служ­ба­ми, зок­ре­ма ли­товсь­кою і німець­кою, тво­рець аген­турної сітки О­УН, уби­тий у Рот­тердамі ра­дянсь­ким аген­том П. Су­доп­ла­товим); Ми­кола Сціборсь­кий (1898–1941; го­лов­ний іде­олог О­УН, та­лано­витий публіцист, ав­тор те­орії «соліда­риз­му» і кор­по­ратив­но­го дер­жавно­го ус­трою, зас­тупник Є. Ко­новаль­ця, з 1940 р. в О­УН(М), уби­тий 1941 р.); Во­лоди­мир Мар­ти­нець (1899–1960; здібний публіцист, член Вер­ховної ко­ман­ди УВО в 1927–1933 рр., сек­ре­тар і член Про­воду ук­раїнсь­ких націоналістів, го­лов­ний ре­дак­тор ча­сописів «Роз­бу­дова Нації» і «Сур­ма», потім – «Ук­раїнсь­ко­го сло­ва»); Дмит­ро Андрієвсь­кий (1892–1976; східняк, інже­нер, при­хиль­ник УНР, в О­УН ке­рував пи­тан­ня­ми зовнішньої політи­ки, публіцист); Дмит­ро Дем­чук (1895–1963; сот­ник армії УНР, провідний діяч Легії Ук­раїнсь­ких Націоналістів, об­ра­ний до скла­ду Про­воду ук­раїнсь­ких націоналістів, фінан­со­вий ре­ферент ПУ­Ну, в 1945–1955 рр. в’язень ра­дянсь­ких та­борів); Юліан Вассіян (1894–1953; публіцист, філо­соф, один з іде­ологів О­УН); Ми­кола Ка­пус­тянсь­кий (1879–1969; східняк, ве­теран Росій­сько-японсь­кої і Пер­шої світо­вої воєн, офіцер царсь­кої армії, зго­дом армії геть­ма­нату та ге­нерал-хо­рун­жий армії Ди­рек­торії, один із лідерів УВО, ке­рував підго­тов­кою во­яків О­УН, після 1940 р. на боці О­УН(М)); го­лов­ним суд­дею О­УН об­ра­но Ма­кара Кушніра (1890–1951; східняк, політич­ний діяч і жур­наліст, дип­ло­мат, ор­ганіза­тор про­паган­дистсь­кої ро­боти); го­ловою Про­воду О­УН на західно­ук­раїнсь­ких зем­лях бу­ло приз­на­чено Зе­нона Пе­ленсь­ко­го (1902–1979; ви­давець, політич­ний ре­фере­нат О­УН, співзас­новник УГВР, у 1955–1967 рр. член ре­дакції «Радіо Сво­бода»); й­ого помічни­ком приз­на­чено Сте­пана Лен­кавсь­ко­го (1904–1977; один із го­лов­них іде­ологів О­УН, з 1941 р. ре­ферент про­паган­ди О­УН(Б), ав­тор «Де­сяти за­повідей ук­раїнсь­ко­го націоналіста»); 1930 р. Край­овий провід очо­лив Юліан Го­ловінсь­кий (1894–1930; офіцер УГА, ак­тивний член і один із лідерів УВО, вби­тий поль­ськи­ми поліцей­ськи­ми).

Та­кож знач­не місце посіда­ли Ро­ман Суш­ко (1894–1944; ве­теран УСС, відіграв важ­ли­ву роль у пе­ремозі Ди­рек­торії нап­рикінці 1918 р., двічі був ко­мен­дантом УВО, вби­тий аген­том НКВС 1944 р.); Оме­лян Се­ник (1891–1941; один із провідних діячів УВО, член Про­воду О­УН, пи­тан­ня про й­ого відстав­ку за зви­нува­чен­ням у зраді ста­ло при­водом для роз­ко­лу О­УН 1940 р., уби­тий 1941 р., мож­ли­во, ра­дянсь­ки­ми аген­та­ми чи чле­нами О­УН(Б)); Ріхард Ярий (1898–1969; один із го­лов­них вій­сько­вих помічників Є. Ко­новаль­ця, вкрай спірна пос­тать – агент аб­ве­ру, а мо­же, і ра­дянсь­ких спец­служб).

Пе­реду­мови події

Ство­рен­ня О­УН відбу­лося в час, ко­ли пер­спек­ти­ви ук­раїнсь­кої спра­ви в еміграції виг­ля­дали ма­ло­об­надій­ли­вими. На ук­раїнсь­ких зем­лях під вла­дою Че­хос­ло­вач­чи­ни, Польщі та Ру­мунії ук­раїнські суспіль­но-політичні і гро­мадські ор­ганізації у пе­реважній біль­шості, за ви­нят­ком Ук­раїнсь­кої вій­сько­вої ор­ганізації (УВО), схи­ляли­ся до ле­галь­ної діяль­ності на за­садах пар­ла­мен­та­риз­му, що нерідко на­бува­ло форм фак­тичної співпраці з чу­жими ре­жима­ми на ук­раїнсь­ких зем­лях. У ра­дянській Ук­раїні будь-які спро­би ан­тибіль­шо­виць­кої національ­ної діяль­ності жор­сто­ко при­душу­вали­ся.

Не бу­ло зго­ди і в емігрантсь­ко­му се­редо­вищі ук­раїнства. Про­валю­вали­ся од­на за од­ною спро­би об’єднан­ня еміграції, пред­став­ле­ної сим­па­тика­ми УНР, геть­ма­нату, анархістсь­ки­ми ко­лами. Як по­каза­ли дис­кусії під час ор­ганізації в червні – ве­ресні 1926 р. Ук­раїнсь­ко­го національ­но-політич­но­го об’єднан­ня за кор­до­ном (УН­ПО), розбіжності в пог­ля­дах бу­ли за­над­то ве­ликі. 1925 р. у Чехії М. Сціборсь­кий ство­рив Легію ук­раїнсь­ких націоналістів (ЛУН), її лідер зак­ли­кав до «ак­тивної бо­роть­би з оку­пан­та­ми – Мос­квою, Поль­щею, Ру­мунією», для чо­го він спро­бував об’єдна­ти ра­дикаль­ну сту­дентсь­ку мо­лодь і емігрантів-геть­манців. До скла­ду Легії увій­шов навіть не­чис­ленний Со­юз ук­раїнсь­ких фа­шистів на чолі з Ле­онідом Кос­тарівим та Пет­ром Ко­жев­ни­ковим (зго­дом во­ни ста­нуть співзас­новни­ками О­УН, але нев­довзі бу­дуть вик­лю­чені з неї че­рез шпи­гунс­тво на ко­ристь Німеч­чи­ни та Італії). Про­те яд­ром май­бутньої ор­ганізації ста­ла Ук­раїнсь­ка вій­сько­ва ор­ганізація на чолі з ха­риз­ма­тич­ним Євге­ном Ко­новаль­цем. Близь­ки­ми за ідей­ни­ми пос­ту­лата­ми до Легії та УВО бу­ли сту­дентські гру­пи (Гру­па сту­дентсь­кої національ­ної мо­лоді на чолі з В. Мар­тинцем та Ю. Вас­си­яном, а та­кож бра­том Є. Ко­новаль­ця Ми­роном, Со­юз ук­раїнсь­кої націоналістич­ної мо­лоді на чолі з С. Ох­ри­мови­чем, С. Лен­кавсь­ким та Б. Кравцівим). 1927 р. у Берліні відбу­лася Пер­ша кон­фе­ренція ук­раїнсь­ких націоналістів, учас­ни­ки якої пос­та­вили пе­ред со­бою зав­дання кон­соліду­вати ук­раїнські си­ли в еміграції й Ук­раїні. На кон­фе­ренції бу­ло ух­ва­лено рішен­ня про ство­рен­ня Про­воду Ук­раїнсь­ких Націоналістів (ПУН) для ко­ор­ди­нації діяль­ності націоналістич­них ор­ганізацій. Бу­ло та­кож зас­но­вано офіцій­не ви­дан­ня ПУН жур­нал «Роз­бу­дова нації». У квітні 1928 р. в Празі відбу­лася Дру­га кон­фе­ренція ук­раїнсь­ких націоналістів, на якій бу­ло ух­ва­лено рішен­ня про про­веден­ня в нас­тупно­му році Кон­гре­су ук­раїнсь­ких націоналістів.

Хід події

28 січня – 3 лю­того 1929 р. у Відні відбув­ся І Кон­грес, або І Ве­ликий збір О­УН. У й­ого ро­боті взя­ли участь 30 де­легатів і гос­тей. Се­ред них від ЛУН бу­ло 10, від Ук­раїнсь­кої вій­сько­вої ор­ганізації (УВО) – 5, від Гру­пи ук­раїнсь­кої національ­ної мо­лоді – 3 і від Со­юзу ук­раїнсь­кої націоналістич­ної мо­лоді – 2 де­лега­ти.

Збір ух­ва­лив низ­ку пос­та­нов про ство­рен­ня та устрій О­УН, її ме­ту і зав­дання, об­рав керівні ор­га­ни. Очо­лив провід О­УН Є. Ко­нова­лець, й­ого зас­тупни­ком став М. Сціборсь­кий, сек­ре­тарем – В. Мар­ти­нець. Чле­нами ПУН бу­ли об­рані: Д. Андрієвсь­кий, Д. Дем­чук, Ю. Вас­си­ян, М. Ка­пус­тянсь­кий, П. Ко­жев­ни­ков, Л. Кос­тарів. Го­лов­ним суд­дею О­УН став М. Кушнір, го­лов­ним кон­тро­лером – Я. Мо­рале­вич. Че­рез де­який час Л. Кос­тарів і П. Ко­жев­ни­ков бу­ли ви­ведені зі скла­ду ПУН і вик­лю­чені з членів О­УН. На за­хист Ко­жев­ни­кова рап­то­во вис­ту­пив Д. Дон­цов, що ста­ло однією з при­чин й­ого фак­тично­го відхо­ду від О­УН, хоч ор­ганізацій­но він ніко­ли не був пов’яза­ний з нею. У складі про­воду ство­рюва­лись ре­ферен­ту­ри: ор­ганізацій­на, політич­на, вій­сько­ва, іде­ологічна, про­паган­ди, зв’яз­ку, фінансів, сек­ре­таріат. Ве­ликий збір за­явив, що О­УН не бу­де об­ме­жува­ти свою діяльність яко­юсь кон­крет­ною те­риторією, а праг­ну­тиме опа­нува­ти всі ук­раїнські те­рени та ті землі, де меш­ка­ють ук­раїнці. О­УН про­голо­шува­ла, що вес­ти­ме «політи­ку все­ук­раїнсь­ко­го дер­жавниц­тва» і про­тис­то­яти­ме всім партій­ним і кла­совим уг­ру­пован­ням ук­раїнства. У пос­та­новах Ве­лико­го збо­ру ук­раїнсь­кий націоналізм оха­рак­те­ризо­вано як ду­хов­ний і політич­ний рух, а ук­раїнсь­ку націю як «вихідне за­ложен­ня кож­ної чин­ності та ціль­ове приз­на­чен­ня кож­но­го пря­муван­ня ук­раїнсь­ко­го націоналізму». І Ве­ликий збір зак­лав ос­но­ви ор­ганізацій­но-те­риторіаль­но­го поділу О­УН як в Ук­раїні (ЗУЗ), так і за її ме­жами. На рідних зем­лях те­риторіаль­на струк­ту­ра О­УН скла­дала­ся з країв і ок­руг, в еміграції – з те­ренів і дер­жав, які діли­лися на відділи.

Наслідки події

Ут­во­рен­ня О­УН ста­ло помітним кро­ком на шля­ху ста­нов­лення ук­раїнсь­ко­го націоналістич­но­го ру­ху XX ст. Вод­но­час схильність ба­гать­ох зас­новників ор­ганізації до то­талітар­них іде­ологій, «вож­дизму» пізніше дасть­ся взна­ки як самій ор­ганізації, так і її сим­па­тикам, ге­ро­ям і жер­твам.

Істо­рич­на пам’ять

Доб­ре відо­ма в Ук­раїні подія (відоб­ра­жена в публіцис­тиці, ху­дожній літе­ратурі, зас­новни­кам О­УН вста­нов­ле­но кіль­ка пам’ят­ників у західних об­ластях Ук­раїни. Вод­но­час сприй­нят­тя О­УН у різних час­ти­нах Ук­раїни і тим біль­ше в су­часній Росії ду­же відрізняєть­ся – від пал­ко­го за­хоп­лення до не­нависті й де­монізації, що про­вокує конфлікти й сь­огодні.