Бій під Крутами

Да­та і місце

29 січня 1918 р., рай­он залізнич­ної станції Кру­ти, сіл Кру­ти (Ніжинсь­кий рай­он Чернігівсь­кої об­ласті) та Пам’ят­не (Бор­знянсь­кий рай­он Чернігівсь­кої об­ласті).

Дій­ові осо­би

За­галь­не керівниц­тво чер­во­ними вій­ська­ми здій­сню­вав амбітний аван­тю­рист підпол­ковник Ми­хай­ло Ар­те­мович Му­равй­ов (1880–1918; учас­ник Росій­сько-японсь­кої вій­ни, 1917 р. от­ри­мав від Тим­ча­сово­го уря­ду зван­ня підпол­ковни­ка, після спро­би вис­ту­пу Л. Корніло­ва – на боці есерів, у лис­то­паді 1917 р. на­чаль­ник обо­рони Пет­рогра­да, го­лов­но­коман­ду­вач у бо­ротьбі про­ти вій­ськ Ке­ренсь­ко­го – Крас­но­ва, в грудні на­чаль­ник шта­бу нар­ко­ма з пи­тань бо­роть­би з конт­рре­волюцією на півдні Росії В. Ан­то­нова-Овсєєнка, бо­ров­ся про­ти донсь­ко­го ота­мана О. Ка­ледіна, у січні–лю­тому 1918 р. ко­ман­ду­вав чер­во­ними вій­ська­ми на київсь­ко­му нап­рямку, влаш­ту­вав жор­сто­кий те­рор з ма­сови­ми розстріла­ми і гра­бун­ка­ми в Пол­таві та Києві, конфлікту­вав з но­вим чер­во­ним го­лов­но­коман­ду­вачем в Ук­раїні Ю. Ко­цюбинсь­ким, у бе­резні 1918 р. відправ­ле­ний Леніним «обо­роня­ти» Оде­су від ру­мунсь­ких вій­ськ, сис­те­матич­но гра­бу­ючи і те­рори­зу­ючи місто, зреш­тою ки­нув своє вій­сько і втік до Мос­кви; з чер­вня ко­ман­ду­вач Східно­го фрон­ту, в липні після по­чат­ку есерівсь­ко­го за­коло­ту підняв пов­стан­ня про­ти Рад­нарко­му, вби­тий біль­шо­вика­ми під час спро­би ареш­ту). Влас­не за­гоном, що нас­ту­пав на Кру­ти, ко­ман­ду­вав ве­теран ре­волюції 1905 р. П. Єго­ров (?–?; у бе­резні 1919 р. ко­ман­дарм 1-ї, 2-ї та 3-ї Ра­дянсь­ких армій, що відсту­пали пе­ред німця­ми в нап­рямку Оде­си); за­гоном за­мос­кво­рець­кої чер­во­ної гвардії ко­ман­ду­вав Андрій Олек­сан­дро­вич Зна­менсь­кий (1887–1942; юрист, у лю­тому – жовтні 1917 р. член Мос­ковсь­ко­го коміте­ту РСДРП(б), член вій­сько­во-ре­волюцій­но­го коміте­ту Ле­фортівсь­ко­го рай­ону Мос­кви, з лис­то­пада 1917 р. до вес­ни 1918 р. у складі Мос­ковсь­ко­го за­гону особ­ли­вого приз­на­чен­ня, во­ював про­ти УНР та німців, з 1920 р. член Да­лекосхідно­го бю­ро ЦК РКП(б), у 1923–1924 рр. на керівній ро­боті в Уз­бе­кис­тані та Се­редній Азії, го­лов­ний кон­сул СРСР у Ки­таї).

Фор­маль­ним на­чаль­ни­ком Бах­маць­кої ділян­ки фрон­ту був сот­ник Дем’ян Ко­сен­ко (?–?). Влас­не боєм з бо­ку вій­ськ УНР ке­рував сот­ник (капітан) Аверкій Гон­ча­рен­ко (1890–1980; гвардієць, учас­ник Пер­шої світо­вої вій­ни, у січні 1918 р. ко­ман­дир пер­шо­го ку­реня Пер­шої юнаць­кої вій­сько­вої шко­ли імені Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, 1918 р. вій­сько­вий ко­мен­дант Поділь­ської гу­бернії, 1919 р. на­чаль­ник кан­це­лярії го­лов­но­го ота­мана Си­мона Пет­лю­ри, після 1920 р. діяч га­лиць­ко­го ко­опе­ратив­но­го ру­ху, пол­ковник армії УНР, у 1943–1945 рр. офіцер дивізії СС «Га­личи­на», брав участь у виш­колі во­яків, після 1945 р. у США); імпровізо­ваним бро­непо­тягом ко­ман­ду­вав сот­ник (штабс-капітан) Се­мен Ло­щен­ко (1893 – після 1945; учас­ник Пер­шої світо­вої вій­ни, 1917 р. ко­ман­дир сотні І Ук­раїнсь­ко­го ко­заць­ко­го пол­ку імені геть­ма­на Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, під час взят­тя Києва Му­равй­овим ко­ман­дир збірної ба­тареї, з бе­рез­ня 1918 р. ко­ман­дир І За­порозь­ко­го лег­ко­го гар­матно­го пол­ку армії УНР, зго­дом армії Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви Ско­ропадсь­ко­го, 1919 р. пол­ковник армії УНР, ко­ман­дир 7-ї За­порозь­кої гар­матної бри­гади Дієвої армії УНР, учас­ник I Зи­мово­го по­ходу, з 1920 р. в еміграції в Німеч­чині, діяч Со­юзу геть­манців-дер­жавників, до­ля після 1945 р. невідо­ма). Сту­дентсь­кою сот­нею ко­ман­ду­вав сот­ник (штабс-капітан) Олек­сандр Омель­чен­ко (?–1918; по­мер від ран, от­ри­маних у бою).

Пе­реду­мови події

У се­редині груд­ня 1917 р. по­чала­ся не­ого­лоше­на вій­на між УНР та Ра­дянсь­кою Росією. У Хар­кові бу­ло про­веде­но під кон­тро­лем біль­шо­виків «Пер­ший Все­ук­раїнсь­кий з’їзд Рад», кот­рий про­голо­сив в Ук­раїні ра­дянсь­ку вла­ду. Го­лов­но­коман­ду­вачем чер­во­них в Ук­раїні бу­ло приз­на­чено В. Ан­то­нова-Овсієнка, со­рат­ни­ка В. Леніна, й­ого помічни­ком став М. Му­равй­ов. Спи­ра­ючись на ок­ремі збіль­шо­визо­вані час­ти­ни імперсь­кої армії і фло­ту та за­гони доб­ро­вольців-чер­во­ног­вардійців з росій­ських та ук­раїнсь­ких міст, чер­воні по­вели нас­туп на захід залізни­цями Харків – Пол­та­ва – Київ та Курськ – Бах­мач – Київ, за­хопив­ши Пол­та­ву та Чернігів. Нас­тупним пун­ктом на шля­ху північно­го уг­ру­пован­ня чер­во­них мав ста­ти Бах­мач, де бу­ло дос­татньо сим­па­тиків біль­шо­виків з місце­вих робітників та сол­датів. Керівниц­тво УНР ро­зуміло важ­ливість залізнич­но­го вуз­ла Бах­ма­ча, і сю­ди бу­ло спря­мова­но най­боєздатнішу час­ти­ну – Гай­да­маць­кий кіш Слобідсь­кої Ук­раїни на чолі з С. Пет­лю­рою, про­те че­рез інфор­мацію про підго­тов­ку біль­шо­виць­ко­го пов­стан­ня в Києві гай­да­маків по­вер­ну­ли на­зад – під час бою під Кру­тами во­ни пе­ребу­вали на станції Боб­рик.

Циф­ри що­до сил чер­во­них під Кру­тами дис­кусійні (але во­чевидь всі 6 тис. вій­ська Му­равй­ова зібра­тися там не встиг­ли). Зафіксо­вана при­сутність у рай­оні бою ар­тба­тареї (3 гар­ма­ти) та підхід бро­непо­тяга нап­рикінці події. Си­ли армії УНР ста­нови­ли 480–500 кур­сантів (укр. «юнаків», рос. «юн­керів») Пер­шої юнаць­кої вій­сько­вої шко­ли імені Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, 110–120 сту­дентів та гімна­зистів Сту­дентсь­ко­го ку­реня УСС, 5 ар­ти­леристів, 20 офіцерів, кіль­ка де­сятків осіб з-поміж місце­вого Віль­но­го ко­зац­тва, один імпровізо­ваний бро­непо­тяг з 75-мілімет­ро­вою гар­ма­тою, 16 ку­леметів.

Хід події

Не ба­жа­ючи втя­гува­тися в бій у Бах­мачі, на­ража­ючись на не­без­пе­ку уда­ру з бо­ку місце­вих чер­во­ног­вардійців і сол­датів, що співчу­вали біль­шо­викам, Гон­ча­рен­ко вирішив зай­ня­ти обо­рону біля станції Кру­ти. 28 січня бійці УНР по­чали ко­пати око­пи обабіч залізнич­но­го на­сипу, лінія обо­рони ся­гала 3 км. Бій 29 січня з пе­редо­вим чер­во­ним за­гоном ре­конс­тру­юють по-різно­му – невідо­мо, чи перші су­тич­ки по­чали­ся вночі, чи о 9-й ран­ку, про­те яс­но, що бій був три­валий і про­ходив який­сь час без при­голом­шли­вої пе­рева­ги з чер­во­ного бо­ку, інак­ше б він швид­ко скінчив­ся. У ре­зерві УНРівців бу­ла якась час­ти­на не­обстріля­них сту­дентів, знач­ну роль відіграв імпровізо­ваний бро­непо­тяг С. Ло­щен­ка, що з 10-ї го­дини ран­ку своєю гар­ма­тою зав­дав біль­шо­викам знач­них втрат (схо­жий сце­нарій бою був зго­дом у битві під Мо­товилівкою). Скоріше за все, у цей час суп­ро­тив­ни­ками юн­керів та сту­дентів бу­ли балтій­ські мат­ро­си Єго­рова та Ремнь­ова, які за­ляг­ли під обстрілом, че­ка­ючи на по­тяги з підкріплен­ням. Вирішаль­на фа­за бою нас­та­ла десь о 16-й го­дині, ко­ли по­чала ак­тивно діяти чер­во­на ба­тарея, до біль­шо­виків при­були поїзди з підкріплен­ням (чер­во­ною гвардією з різних міст) та бро­непо­тяг. На той мо­мент Ло­щен­ко вит­ра­тив усі на­бої і й­ого бро­непо­тяг вий­шов з бою. По суті, прот­ри­мав­шись увесь світло­вий день (десь до 17–18-ї го­дини ве­чора), відбив­ши кіль­ка спроб баг­нетних атак і вит­ра­тив­ши май­же всі на­бої, Гон­ча­рен­ко, що дізнав­ся про заг­ро­зу на­паду з ти­лу «ук­раїнізо­вано­го пол­ку ім. Т. Шев­ченка», кот­рий вис­ту­пив з Ніжи­на, на­казав відсту­пати. Юн­ке­ри та сту­ден­ти не без проб­лем за­ван­та­жили­ся у ва­гони і від’їха­ли, прик­ри­ва­ючи відступ вог­нем із ку­леметів, що сто­яли у ва­гонах. Най­трагічнішою бу­ла до­ля однієї сту­дентсь­кої сотні нап­рикінці бою – її бійці відста­ли, заб­лу­кали і вий­шли з окопів пря­мо на зай­ня­ту чер­во­ними станцію Кру­ти, де й бу­ли взяті в по­лон і не­заба­ром розстріляні або вбиті баг­не­тами. Розстріля­них бу­ло за­боро­нено хо­вати, що бу­ло тра­дицій­ним для політи­ки чер­во­ного те­рору ць­ого ча­су. Чер­во­ний нас­туп відно­вив­ся нас­тупно­го дня.

Наслідки події

Армія УНР втра­тила кіль­ка де­сятків осіб уби­тими та по­лоне­ними (з ос­танніх 27 або 28, включ­но з 2 офіце­рами, бу­ли розстріляні, 7 по­ране­них вціліли), за­гальні втра­ти з по­ране­ними, на дум­ку Я. Тин­ченка, мог­ли ста­нови­ти до 250 осіб, се­ред них 10 офіцерів. Біль­шо­вики втра­тили помітно біль­ше – за да­ними роз­ко­пок цвин­та­ря під Кру­тами ви­яв­ле­но до 300 по­ховань, час­ти­ну бу­ло відве­зено до інших міст, що доз­во­ляє ствер­джу­вати про кіль­ка­сот уби­тих і по­ране­них во­яків Му­равй­ова і Єго­рова. Всі чер­воні ме­му­арис­ти го­вори­ли про за­пеклість бою (що приз­ве­ло до по­яви міфів про те, що під Кру­тами про­ти чер­во­них во­юва­ла «еліта Цен­траль­ної Ра­ди» на чолі з Пет­лю­рою). Вій­сько­ве зна­чен­ня бою бу­ло не­вели­ким – чер­во­них бу­ло зат­ри­мано на кіль­ка днів на їхнь­ому шля­ху до Києва, про­те мо­раль­не зна­чен­ня вчин­ку мо­лодих пасіонаріїв бу­ло знач­но біль­шим, що відзна­чали су­час­ни­ки події.

Істо­рич­на пам’ять

Май­же од­ра­зу подія ста­ла цен­тром гуч­ної піар-кам­панії з бо­ку діячів УНР (пе­репо­хован­ня та вша­нуван­ня за­гиб­лих на Ас­коль­довій мо­гилі в Києві, ма­теріали в пресі, кінострічка про по­хорон, вірш П. Ти­чини «Пам’яті трид­ця­ти»). Чу­дово відоб­ра­жена в міжвоєнній західно­ук­раїнській та після­воєнній діас­порній публіцис­тиці та ху­дожній літе­ратурі (події прис­вя­чено дра­ми, вірші, по­еми, кіль­ка пісень, відо­ме есе Є. Ма­ланю­ка то­що). У су­часній Ук­раїні ви­раз­но помітні три ос­новні підхо­ди до оцінки: 1) ге­роїчний акт са­мопо­жер­тви мо­лодих во­яків – гідний прик­лад для на­щадків, мо­раль­на або навіть вій­сько­ва пе­ремо­га над істо­рич­ним во­рогом; 2) тра­гедія і зло­чин з бо­ку тодішньої ук­раїнсь­кої вла­ди, що ки­нула в бій дітей (нерідко ви­корис­то­вуєть­ся ра­зом із міфом про «зра­ду офіцерів, які пи­ячи­ли у ва­гоні і ки­нули сту­дентів по­мира­ти»); 3) кон­цепція «бра­тов­бивс­тва, яке не вар­те вша­нуван­ня» (за­галом є росій­ською версією, має своїх сим­па­тиків в Ук­раїні, сто­суєть­ся ще цілої низ­ки подій ук­раїнсь­ко-росій­сько­го вій­сько­вого ми­нуло­го). За­леж­но від політич­ної кон’юн­кту­ри су­часні вітчиз­няні ав­то­ри підруч­ників, пре­са, публіцис­ти діють най­частіше в ме­жах зга­даних варіантів, іноді поєдну­ючи їх. 2008 р. річни­цю бою бу­ло відзна­чено на дер­жавно­му рівні, ви­пуще­но ювілей­ну мо­нету, подію увічне­но в то­поніміці ук­раїнсь­ких міст, на місці бою збу­дова­но ме­моріал. Вод­но­час 2011 р. пам’ят­ник на честь ге­роїв Крут у Хар­кові бу­ло де­мон­то­вано.