Вихід «Енеїди» І. Котляревського

Да­та і місце

Пер­ше ви­дан­ня (не­пов­не, 3 розділи) – 1798 р., місто Санкт-Пе­тер­бург; пер­ше ав­торсь­ке ви­дан­ня – 1809 р. (та­кож не­пов­не, 4 розділи), місто Санкт-Пе­тер­бург; пер­ше пов­не ви­дан­ня – 1842 р., місто Харків (після смерті ав­то­ра).

Дій­ові осо­би

Іван Пет­ро­вич Кот­ля­ревсь­кий (1769–1838; бать­ко но­вої ук­раїнсь­кої літе­рату­ри, по­ет, дра­матург і те­ат­раль­ний діяч, ма­сон, пал­кий патріот рідної Ма­лоросії і не мен­ший – Росій­ської імперії); Мак­сим Й­оси­пович Пар­пу­ра (1763–1828; за освітою ме­дик, ук­раїнсь­кий гро­мадсь­кий діяч і ме­ценат, вик­ла­дав у Харківсь­ко­му універ­си­теті).

Пе­реду­мови події

Тра­диція бур­лес­кних пе­реро­бок кла­сич­них творів ан­тичної по­езії, й­мовірно, та­ка ж дав­ня, як і са­ма ан­тична по­езія. Ще в дав­ни­ну Го­мерові при­пису­вали (безпідстав­но) відо­мий бур­лес­кний твір про вій­ну жаб та ми­шей «Бат­ра­хоміомахія» (укр. «Жа­боми­шод­раківка»), але особ­ли­во по­пуляр­ним об’єктом пе­реро­бок ста­ла місця­ми спов­не­на римсь­ко­го імперсь­ко­го па­фосу «Енеїда» Публія Вергілія Ма­рона. У до­бу Ре­несан­су на хвилі по­пуля­ризації ан­тичної спад­щи­ни з’яви­лася ціла низ­ка па­родій­них «Енеїд» євро­пей­ськи­ми мо­вами: пе­рероб­ки «Енеїди» фран­цузь­кою мо­вою Скар­ро­на, Лаллі, англій­ською – Кот­то­на, го­ландсь­кою – Лан­гендіка, дансь­кою – Голь­дбер­га, німець­кою – Міха­еліса, Бер­ка­на та Блю­ма­уера, росій­ською – М. Оси­пова та О. Ко­тель­ниць­ко­го. Не всі ці гос­тро­соціальні, а ча­сом і відвер­то са­тиричні «іроїкомічні» тво­ри бу­ли вда­лими, про­те во­ни зро­били свій пев­ний вне­сок у фор­му­ван­ня національ­них літе­ратур євро­пей­ських країн. Ціка­во, що най­дов­ше літе­ратур­не жит­тя су­дило­ся са­ме ук­раїнській версії – в умо­вах східноєвро­пей­ських без­держав­них націй по­чаток національ­но­го відрод­ження бу­ло пок­ла­дено не влас­ни­ми політи­ками, яких годі бу­ло шу­кати, а са­ме літе­рато­рами і вче­ними-ама­тора­ми. Нос­тальгію за не­дав­но ми­нули­ми ко­заць­ки­ми ча­сами гос­тро відчу­вали ба­гато на­щадків ко­заць­кої стар­ши­ни, які бу­ли дос­татньо пись­мен­ни­ми, аби на­соло­дити­ся та­лано­витим тво­ром сво­го зем­ля­ка.

Хід події

Іван Кот­ля­ревсь­кий пра­цював над своєю по­емою, ос­но­вою для якої бу­ла по­ема М. Оси­пова, по­над 30 років – по­чина­ючи з дру­гої по­лови­ни 1790-х рр. і до се­реди­ни 1820-х. У міру на­писан­ня ру­кописні копії ок­ре­мих розділів по­ширю­вали­ся се­ред друзів Кот­ля­ревсь­ко­го, на­бува­ючи не­аби­якої по­пуляр­ності на батьківщині по­ета та се­ред ук­раїнців Санкт-Пе­тер­бурга. У ре­зуль­таті 1798 р. три перші розділи під наз­вою «Эне­ида, на ма­лорос­сий­ский язык пе­рели­цован­ная И. Кот­ля­рев­ским» без жод­ної ко­рек­ту­ри вий­шли у Санкт-Пе­тер­бурзі кош­том М. Пар­пу­ри без відо­ма і зго­ди Кот­ля­ревсь­ко­го. Нап­рикінці тво­ру бу­ло розміще­но ук­раїнсь­ко-росій­ський слов­ник із 1 тис. слів, аби росій­сько­мов­ний чи­тач міг зро­зуміти по­ему. Об­ра­зив­шись на «піратсь­ке ви­дан­ня», Кот­ля­ревсь­кий навіть… помістив Пар­пу­ру в пеклі в 4-й час­тині по­еми, вивівши під іме­нем «осо­ба ма­цапу­ра», кот­рий «чу­жеє відда­вав в пе­чать». Дру­ге ви­дан­ня «Енеїди» (1808 р., Санкт-Пе­тер­бург) бу­ло сте­ре­отип­ним і зно­ву «піратсь­ким». Ли­ше нас­тупно­го 1809 р. І. Кот­ля­ревсь­кий за підтрим­ки на­щад­ка стар­шинсь­ко­го ро­ду С. Ко­чубея зумів здій­сни­ти пер­ше влас­не ви­дан­ня 4 час­тин з до­пов­не­ним слов­ни­ком, але до­волі по­ганень­кою ко­рек­ту­рою. У 1820-х рр. Кот­ля­ревсь­кий до­писав-та­ки свій твір, і по­чало­ся «ходіння по му­ках» з ме­тою опубліку­вати й­ого в яко­му-не­будь солідно­му мос­ковсь­ко­му чи пе­тер­бурзь­ко­му ви­дав­ництві. Так і не зумівши до­мови­тися про ціну, по­ет пе­ред смер­тю про­дав ру­копис скром­но­му харківсь­ко­му ви­дав­цеві О. Во­лохіно­ву, кот­рий на­решті опубліку­вав пов­ний текст по­еми і біль­ший (на 1,5 тис. слів) ук­раїнсь­кий слов­ник до неї.

Наслідки події

Пер­ша на­писа­на жи­вою роз­мовною ук­раїнсь­кою мо­вою по­ема од­ра­зу ста­ла до­волі по­пуляр­ною се­ред ук­раїно­мов­них і час­ти­ни росій­сько­мов­них чи­тачів. Для ук­раїнців во­на бу­ла на­гаду­ван­ням про бар­висту до­бу ко­зач­чи­ни, про сенс ук­раїнсь­кої іден­тичності як та­кої – від особ­ли­вос­тей при­роди і кухні до мен­таліте­ту та істо­рич­них зиг­загів, для росіян – знай­омс­твом із ціка­вим, ма­ловідо­мим для них «ма­лоросій­ським на­родом». Та­лант ав­то­ра по­лягав ще й у то­му, що в творі бу­ло дот­ри­мано по­чут­тя рівно­ваги між су­то сміхо­вин­ним ком­по­нен­том і справжнь­ою ге­роїкою, що вза­галі не­час­то трап­ля­лося в подібних бур­лесках. На­писа­на ще за до­би кла­сициз­му, «Енеїда» чу­дово пот­ра­пила в струмінь нас­тупної епо­хи, епо­хи ро­ман­тизму, що знай­шла не­аби­який відгомін у се­редо­вищі юних націоналістів Цен­траль­но-Східної Євро­пи. Ок­ре­мо вар­то ска­зати про мов­не ба­гатс­тво тво­ру – не кож­на літе­рату­ра роз­по­чала свій злет з солідно­го ба­гажу із 7 тис. слів (для порівнян­ня, слов­ник та­ких без­сумнівних світочів світо­вої літе­рату­ри, як Дж. Міль­тон та Ф. Бе­кон, В. Гю­го чи Т. Готьє, налічує 8–9 тис. слів, В. Тек­ке­рея – 5 тис.).

Істо­рич­на пам’ять

Уже су­час­ни­ки І. Кот­ля­ревсь­ко­го на­леж­ним чи­ном оціни­ли зна­чен­ня й­ого ос­новно­го тво­ру (про що свідчить, зок­ре­ма, вірш Т. Шев­ченка «На вічну пам’ять Кот­ля­ревсь­ко­му»). Справжнь­ою маніфес­тацією ук­раїнсь­кої іден­тичності в імперсь­ких умо­вах ста­ло відкрит­тя 1903 р. пам’ят­ни­ка І. Кот­ля­ревсь­ко­му в Пол­таві. За ра­дянсь­ких та су­час­них часів про по­ему та її ав­то­ра зга­дува­ли і зга­ду­ють час­то й охо­че – від обов’яз­ко­вої згад­ки в підруч­ни­ках до най­ме­нувань де­сятків назв ву­лиць, ба­рельєфів, двох літе­ратур­них премій то­що.

Справжнім мис­тець­ким яви­щем ста­ли чис­ленні ілюс­тро­вані ви­дан­ня по­еми (се­ред тих, хто брав­ся за ілюс­тру­ван­ня тво­ру, і один із най­оригінальніших ук­раїнсь­ких ху­дож­ників – Г. Нар­бут). За мо­тива­ми по­еми ство­рено опе­ру Ми­коли Ли­сен­ка (1910), пер­ша ук­раїнсь­ка рок-опе­ра Сергія Бе­дусен­ка (2001) і аж два муль­тфіль­ми – «При­годи ко­зака Енея» Н. Ва­силен­ка (1969) і «Енеїда» В. Дах­на (1991).