Повстання Чернігівського полку

Да­та і місце

10–15 січня 1826 р. (29 груд­ня 1825–3 січня 1826 р. за ста­рим сти­лем), Київщи­на (рай­он міст Ва­сильків, Фастів, Біла Цер­ква).

Дій­ові осо­би

Пол­ком ко­ман­ду­вав підпол­ковник Гус­тав Іва­нович Ге­бель (?–1865; 1819 р. Ге­оргіївсь­кий ка­валер, зго­дом пол­ковник, по­ране­ний С. Му­равй­овим-Апос­то­лом у ході пов­стан­ня, вря­това­ний сол­да­том); пов­стан­ня очо­лив ко­ман­дир ба­таль­йону підпол­ковник Сергій Іва­нович Му­равй­ов-Апос­тол (1796–1826; відзна­чив­ся у війні 1812–1813 рр., член ма­сонсь­ких лож, один із зас­новників Со­юзу по­рятун­ку, Со­юзу бла­годенс­тва, Півден­но­го то­варис­тва, вис­ту­пав за ца­рев­бивс­тво, повіше­ний). Помітну роль у подіях відігра­ли бра­ти Сергія Му­равй­ова-Апос­то­ла Матвій Іва­нович (1793–1886; на 1825 р. пол­ковник у відставці, член ма­сонсь­ких лож, один із зас­новників Со­юзу по­рятун­ку, Со­юзу бла­годенс­тва, Півден­но­го то­варис­тва, за­суд­же­ний до 15 років ка­тор­ги в Сибіру, ме­му­арист) та Іполіт Іва­нович (1806–1826; пра­пор­щик, член Північно­го то­варис­тва, при­був із звісткою про по­раз­ку в Пе­тер­бурзі, зас­тре­лив­ся після по­раз­ки пов­стан­ня), підпо­руч­ник Ми­хай­ло Пав­ло­вич Бес­ту­жев-Рюмін (1801 або 1804–1826; ра­зом із С. Му­равй­овим-Апос­то­лом з 1822 р. ке­рував Ва­сильківсь­кою уп­ра­вою Півден­но­го то­варис­тва, вів пе­рего­вори з інши­ми де­каб­ристсь­ки­ми та поль­ськи­ми ор­ганізаціями, співав­тор «Ка­техізи­са», повіше­ний), по­руч­ник Олек­сандрій­сько­го гу­сарсь­ко­го пол­ку Іван Іва­нович Сухінов (Су­хина, 1894 або 1797–1828; у 1819–1825 рр. слу­жив у Чернігівсь­ко­му пол­ку, член То­варис­тва об’єдна­них слов’ян і Півден­но­го то­варис­тва, зас­ла­ний на ка­тор­гу, 1828 р. очо­лив змо­ву в Зе­рен­туй­ських руд­ни­ках з ме­тою роз­по­чати но­ве пов­стан­ня, за­ареш­то­ваний, повісив­ся), по­руч­ник Ми­хай­ло Олексій­ович Щепілло (Ще­пило,? – 1826; член То­варис­тва об’єдна­них слов’ян, ко­ман­ду­вав аван­гардом пов­ста­лих, уби­тий у бою), по­руч­ник Анас­тасій Дмит­ро­вич Кузьмін (?–1826; член То­варис­тва об’єдна­них слов’ян, один із го­лов­них ініціаторів пов­стан­ня, по­ране­ний у бою, за­ареш­то­ваний, зас­тре­лив­ся), штабс-капітан ба­рон Веніамін Ми­колай­ович Со­ловй­ов (1798 – після 1866; член То­варис­тва об’єдна­них слов’ян, вис­ту­пав за ца­рев­бивс­тво, за­суд­же­ний на довічну ка­тор­гу, з 1840 р. на по­селенні).

Роз­бив пов­ста­лих ге­нерал-ад’ютант Федір Кли­ментій­ович (Фрідріх Кас­пар) Гей­смар (1783–1848; відзна­чив­ся у вій­нах з На­поле­оном, росій­сько-ту­рецькій війні 1828–1829 рр.). Ос­новний до­кумент пов­стан­ня («Ка­техізис») за­читав свя­щеник се­ла Триліси Да­нило Фе­доро­вич Кей­зер (бл. 1800 – після 1858; з дво­рян, зго­дом поз­бавле­ний са­ну і дво­рянс­тва, 1858 р. по­милу­ваний).

Пе­реду­мови події

«Півден­ний бунт» був час­ти­ною де­каб­ристсь­ких планів із за­хоп­лення вла­ди в Росії, й­ого го­лов­ним про­паган­дистом вис­ту­пав го­лова Півден­но­го то­варис­тва пол­ковник Пав­ло Пес­тель. Південні де­каб­ристи дізна­лися про смер­тель­ну хво­робу імпе­рато­ра Олек­сан­дра I та про до­нос І. Шер­ву­да на то­варис­тво раніше, ніж у Пе­тер­бурзі. В об­ста­новці міжцарів’я Пес­тель (на чолі го­лов­ної де­каб­ристсь­кої удар­ної си­ли на Півдні – піхот­но­го В’ятсь­ко­го пол­ку) і й­ого то­вариші нап­ру­жено че­кали звісток про пов­стан­ня в Пе­тер­бурзі, пла­ну­ючи роз­по­чати пов­стан­ня се­ред полків, роз­квар­ти­рова­них на Київщині. Про­те 24 груд­ня 1825 р. за до­носом сво­го підлег­ло­го капіта­на А. Май­бо­роди був за­ареш­то­ваний Пав­ло Пес­тель, по­чав­ся роз­гром уп­рав Півден­но­го то­варис­тва. Спро­би Му­равй­ова-Апос­то­ла підня­ти ве­лике пов­стан­ня бу­ли зірвані Ар­та­моном Му­равй­овим, який відмо­вив­ся підніма­ти свій Ох­тирсь­кий гу­сарсь­кий полк. 8 січня Ге­бель і при­булі жан­дарми за­ареш­ту­вали С. Му­равй­ова-Апос­то­ла і М. Бес­ту­жева-Рюміна.

Хід події

Пов­стан­ня по­чало­ся 9 січня (29 груд­ня за ста­рим сти­лем) у селі Триліси зі звіль­нен­ня Кузьміним, Сухіно­вим, Щепілло і Со­ловй­овим за­ареш­то­ваних, при ць­ому ледь не бу­ло вби­то пол­ковни­ка Ге­беля. Сол­да­ти 5-ї ро­ти Кузьміна в пе­ребіг подій не втру­чали­ся. Зго­дом офіце­ри-де­каб­ристи по­вели ро­ту на об’єднан­ня з інши­ми ро­тами пол­ку, роз­квар­ти­рова­ними у нав­ко­лишніх се­лах. Нас­тупно­го дня до 1 тис. сол­дат пол­ку (без ар­ти­лерії) бу­ли зібрані офіце­рами у Ва­силь­кові, де сол­да­там бу­ло ого­лоше­но ре­волюцій­ну ме­ту їхнь­ого вис­ту­пу і за­чита­но на площі «Ре­волюцій­ний ка­техізис». 12 січня полк вис­ту­пив на Бру­силів, на об’єднан­ня з Алек­сандрій­ським і Ох­тирсь­ким гу­сарсь­ким пол­ка­ми, офіце­ри кот­рих, од­нак, відмо­вили­ся підніма­ти пов­стан­ня. Відки­нув­ши ідею й­ти на Київ з й­ого по­туж­ною фор­те­цею, Му­равй­ов-Апос­тол на­казав про­вес­ти днівку в селі Мо­товилівка (1 січня за ста­рим сти­лем – свят­ку­ван­ня Но­вого ро­ку), що кар­ди­наль­но підірва­ло дис­ципліну в пол­ку (ма­сове пи­яц­тво, де­зер­тирс­тво і спро­би пог­ро­му євреїв). 13 січня полк ви­рушив у нап­рямку Білої Цер­кви для з’єднан­ня з 17-м єгерсь­ким пол­ком, кот­рий був вчас­но ви­веде­ний армій­ським ко­ман­ду­ван­ням до Скви­ри, по­далі від пов­ста­лих. Ос­таннь­ою спро­бою пов­ста­лих вря­тува­ти си­ту­ацію став марш 15 січня на Жи­томир, де ще за­лиша­лися не за­ареш­то­вані чле­ни де­каб­ристсь­ких то­вариств. До пол­ку спо­радич­но приєдну­вали­ся місцеві се­ляни. Ць­ого ж дня між се­лами Ус­тимівка і Ко­валівка пол­ко­ва ко­лона зіткну­лася з аван­гардом гу­сарсь­кої дивізії ге­нера­ла Ф. Гей­сма­ра (400 осіб з 2 гар­ма­тами). Роз­ра­хунок Му­равй­ова-Апос­то­ла приєдна­ти гу­сар не спра­цював – після кіль­кох залпів кар­теччю Чернігівсь­кий полк ки­нув­ся зусібіч, пов­стан­ня закінчи­лося.

Наслідки події

Під час при­душен­ня пов­стан­ня за­гину­ли (або зас­тре­лили­ся) офіце­ри М. Щепілло, І. Му­равй­ов-Апос­тол, А. Кузьмін, 60 со­датів і 12 цивіль­них з-поміж се­лян в обозі пол­ку. За спра­вою де­каб­ристів про­ходи­ло 60 членів Півден­но­го то­варис­тва і То­варис­тва об’єдна­них слов’ян, з них да­леко не всі бра­ли участь у пов­станні. С. Му­равй­ова-Апос­то­ла і М. Бес­ту­жева-Рюміна бу­ло стра­чено, реш­та учас­ників пов­стан­ня от­ри­мали різні терміни ка­тор­ги. У справі про­ходи­ли та­кож 987 сол­датів пол­ку, з них 106 бу­ли по­карані шпіцру­тена­ми (троє за­биті на смерть) і ра­зом із реш­тою відправ­лені слу­жити на Кав­каз. 51 сол­дат був вип­равда­ний. Про­вал пов­стан­ня оз­на­чав кінець де­каб­ристсь­ких планів ре­во­юцій­них пе­рет­во­рень у Росій­ській імперії.

Істо­рич­на пам’ять

Ро­ман­ти­зовані ав­то­рами XIX ст. та ра­дянсь­ки­ми істо­рика­ми і пись­мен­ни­ками (що ціка­во – як офіціоз­но­го, так і ди­сидентсь­ко­го нап­рямку) об­ра­зи де­каб­ристів ста­ли до­волі по­пуляр­ни­ми на всь­ому ра­дянсь­ко­му куль­тур­но­му прос­торі. На­писа­ти повість про подію пла­нував О. Пушкін (зберігся по­чаток). Події прис­вя­чені ро­мани і повісті Н. Ей­дель­ма­на, Ю. Ти­няно­ва, Л. Вер­шиніна, во­на зга­дана в ра­дянсь­ко­му кінофільмі. У Ва­силь­кові вста­нов­ле­но пам’ят­ник де­каб­ристам – учас­ни­кам пов­стан­ня.