Емський указ

Да­та і місце

30 трав­ня 1876 р., Бад-Емс, ку­рор­тне містеч­ко в землі Рей­нланд-Пфальц, Німеч­чи­на.

Дій­ові осо­би

Як і Ва­луєвсь­кий цир­ку­ляр, указ ут­вер­дже­ний імпе­рато­ром Олек­сан­дром II. Ав­то­ром до­носу, що спро­воку­вав указ, був Ми­хай­ло Юзе­фович (1802–1889; ку­ратор Київсь­ко­го нав­чаль­но­го ок­ру­гу в 1846–1858 рр., го­лова Київсь­кої ар­хе­ог­рафічної комісії в 1857–1889 рр., один із зас­новників Півден­но-Західно­го відділу Росій­сько­го ге­ог­рафічно­го то­варис­тва, підтри­мував мос­квофілів у Га­личині). Чле­нами комісії з розсліду­ван­ня пи­тан­ня бу­ли на­чаль­ник III відділен­ня і шеф жан­дармів Олек­сандр Ль­во­вич По­тапов (1818–1886; ге­нерал від ка­валерії, відзна­чив­ся в при­душенні Угорсь­ко­го пов­стан­ня 1849 р. та Кримській війні, ке­рував III відділен­ням у 1874–1876 рр.), міністр внутрішніх справ Олек­сандр Єго­рович Тіма­шев (1818–1893; 1867 р. міністр пошт і те­лег­рафів, у 1868–1878 рр. міністр внутрішніх справ, кон­серва­тор, прибічник ру­сифікації Царс­тва Поль­сько­го і При­бал­ти­ки), міністр на­род­ної освіти граф Дмит­ро Андрій­ович Тол­стой (1823–1889; у 1865–1880 рр. обер-про­курор Си­ноду, у 1866–1880 рр. міністр на­род­ної освіти, у 1882–1889 рр. пре­зидент Ака­демії на­ук, міністр внутрішніх справ і шеф жан­дармів, істо­рик, зна­ний ре­акціонер). Го­лов­ни­ми зви­нува­чени­ми в «політич­но­му ук­раїнофіль­стві» бу­ли Ми­хай­ло Дра­гома­нов (1841–1895; ук­раїнсь­кий публіцист, істо­рик, філо­соф, еко­номіст, літе­рату­роз­на­вець, фоль­кло­рист, гро­мадсь­кий діяч, один із най­впли­вовіших ук­раїнсь­ких мис­ли­телів усіх часів, з 1863 р. один із лідерів київсь­кої «Ста­рої Гро­мади», з кінця 1875 р. на еміграції, дядь­ко Лесі Ук­раїнки) та Пав­ло Чу­бинсь­кий (1839–1884; ви­дат­ний ук­раїнсь­кий ет­нограф, по­ет, ав­тор слів су­час­но­го ук­раїнсь­ко­го гімну, член «Ста­рої Гро­мади», не­од­но­разо­во ви­силав­ся з Ук­раїни за ук­раїнофіль­ство).

Пе­реду­мови події

Ва­луєвсь­кий цир­ку­ляр доб­ре на­лякав ук­раїнсь­ку інтелігенцію. Но­ве по­силен­ня ук­раїнсь­ко­го ру­ху по­чало­ся на по­чат­ку 1870-х рр., ко­ли за­боро­на бу­ла пос­лабле­на. У Києві лю­ди найрізно­манітніших політич­них пог­лядів ви­суну­ли кіль­ка про­ектів ор­ганізації на­уко­вих то­вариств. Се­ред них бу­ли Ми­хай­ло Мак­си­мович, зна­ний істо­рик, філо­лог, і Ми­хай­ло Юзе­фович. Уже не­моло­дий і амбітний Юзе­фович хотів ста­ти го­ловою Півден­но-Західно­го відділу Росій­сько­го ге­ог­рафічно­го то­варис­тва, про­те че­рез про­тидію київсь­ко­го ге­нерал-гу­бер­на­тора О. Дон­ду­кова-Кор­са­кова ним став не він, а Г. Га­лаган, на­щадок відо­мого ук­раїнсь­ко­го дво­рянсь­ко­го ро­ду (зас­тупни­ком став П. Чу­бинсь­кий). Ос­новни­ми діяча­ми То­варис­тва бу­ли здебіль­шо­го чле­ни київсь­кої Ста­рої Гро­мади: істо­рик В. Ан­то­нович, М. Дра­гома­нов, ар­хе­олог та ан­тро­полог Ф. Вовк, відо­мий ком­по­зитор М. Ли­сен­ко, спеціаліст зі ста­тис­ти­ки О. Ру­сов. Відділ роз­горнув бур­хли­ву діяльність – у й­ого «За­пис­ках» публіку­вало­ся чи­мало істо­рико-ет­нографічних та філо­логічних праць, в серпні 1874 р. з ініціати­ви То­варис­тва відбув­ся Третій ар­хе­ологічний з’їзд у Києві. Київські вчені-ук­раїнофіли впе­нено вий­шли на міжна­род­ну аре­ну в бе­резні 1875 р. То­варис­тво взя­ло участь у ге­ог­рафічно­му кон­гресі та вис­тавці в Па­рижі.

У серпні 1875 р. об­ра­жений на своїх ко­лишніх друзів Юзе­фович на­писав ве­ликий лист-до­нос на­чаль­ни­ку III відділен­ня і ше­фу жан­дармів ге­нерал-ад’ютан­ту О. По­тапо­ву. Шеф жан­дармів, до­повіда­ючи про спра­ву Олек­сан­дрові II на­пере­додні ве­рес­не­вої поїздки ца­ря в Київ, зап­ро­пону­вав вклю­чити Юзе­фови­ча до скла­ду На­ради, кот­ра ма­ла зай­ня­тися «розсліду­ван­ням ук­раїнофіль­ства». Про­тягом ве­рес­ня 1875 р. двоє ек­спертів (пер­ший анонімний, дру­гий – Юзе­фович) підго­тува­ли свої цікаві за­пис­ки що­до ста­ну ре­чей в Ук­раїні.

Пер­ша за­пис­ка бу­ла по­дана вже 3 жов­тня (у до­кумен­тах не вка­зано імені її ав­то­ра, але він го­ворить про се­бе як про «ве­лико­роса»). У цій за­писці й­шло­ся вик­лючно про мов­ну проб­ле­му. Си­ту­ація у Ма­лоросії порівню­вала­ся із си­ту­ацією в Бре­тані та півден­них де­пар­та­мен­тах Франції, де більшість на­селен­ня не го­вори­ла літе­ратур­ною фран­цузь­кою мо­вою. Ос­новний ак­цент у за­писці ста­вив­ся на стра­тегічне зна­чен­ня Ма­лоросії та де­мог­рафічну ва­гу ма­лоросів у мас­штабі імперії. Се­пара­тистсь­ка діяльність ук­раїнофілів трак­ту­вала­ся крізь приз­му «поль­ської інтри­ги», мож­ли­ве відок­ремлен­ня Ма­лоросії від Росії сприй­ма­лось як пе­рехід її на бік Польщі.

Дру­га за­пис­ка бу­ла підго­това­на Юзе­фови­чем, кот­рий по­ширив і роз­ви­нув той текст, який він у серпні по­силав жан­дармам. M. Юзе­фович на­голо­шував на кон­цепції триєди­ної росій­ської нації, ук­раїнофіль­ство Юзе­фович ха­рак­те­ризу­вав як «ре­зуль­тат авс­тро-поль­ської інтри­ги». Го­лов­ною мішен­ню бу­ла Ста­ра Гро­мада як ор­ганізацій­ний центр ук­раїнсь­ко­го ру­ху, а та­кож М. Дра­гома­нов і П. Чу­бинсь­кий як й­ого ліде­ри, котрі змаль­ову­вали­ся в най­чорніших фар­бах, спеціаль­но за­ува­жував­ся їхній «дер­зкий ха­рак­тер». Аби на­ляка­ти росій­ський уряд ще біль­ше, Юзе­фович пе­редрікав «на­род­ний бунт у ко­заць­ко­му стилі». Про­те навіть пильні підлеглі жан­дармсь­ко­го ше­фа По­тапо­ва нічо­го та­кого не знай­шли – єди­ним, хто повідо­мив про більш-менш суттєву кра­молу, був на­чаль­ник Во­линсь­ко­го гу­бернсь­ко­го жан­дармсь­ко­го уп­равління підпол­ковник Бель­ський. У й­ого до­носі роз­повіда­лося про діяльність та­кого собі Ло­бодовсь­ко­го, си­на свя­щени­ка, пи­саря Рай­ковсь­кої во­лості, який роз­да­вав се­лянам ук­раїнські книж­ки. Спи­сок конфіско­ваних книг, більшість з яких ста­нови­ли тво­ри Т. Шев­ченка, вклю­чав і ук­раїнсь­кий пе­рек­лад го­голівсь­ко­го «Та­раса Буль­би», в яко­му сло­ва «рус­ская зем­ля, рус­ский ус­тра­нены и за­мене­ны сло­вами Ук­рай­на, ук­ра­ин­ская зем­ля, ук­ра­инец, а в кон­це кон­цов про­рочес­ки про­воз­гла­шен да­же свой бу­дущий ук­ра­ин­ский царь» (!), як за­дово­лено пи­сав Юзе­фович. У квітні 1876 р. На­рада роз­по­чала ук­ла­дан­ня спеціаль­но­го жур­на­лу та ви­роб­лення рішень, для чо­го Юзе­фови­ча спеціаль­но вик­ли­кали до Пе­тер­бурга.

Хід події

Зреш­тою 24 квітня 1876 р. бу­ло ух­ва­лено про­ект рішен­ня, скла­дений М. Юзе­фови­чем. Він мав 11 пунктів. Перші три об­ме­жува­ли роз­повсюд­ження ук­раїно­мов­ної літе­рату­ри і пе­ред­ба­чали за­боро­ну ви­дань ук­раїнсь­кою в імперії, за ви­нят­ком істо­рич­них пам’яток і ху­дожньої літе­рату­ри (і то тіль­ки зі спеціаль­но­го доз­во­лу в кож­но­му кон­крет­но­му ви­пад­ку). Зап­ро­вад­жу­вала­ся за­боро­на на «кулішівку» – зап­ро­поно­ваний Пан­те­лей­мо­ном Кулішем фо­нетич­ний пра­вопис. За­боро­на вжи­ван­ня ук­раїнсь­кої мо­ви по­ширю­вала­ся і на сценічні вис­та­ви, «как име­ющие в нас­то­ящее вре­мя ха­рак­тер ук­ра­ино­филь­ских ма­нифес­та­ций» (4-й пункт). Пун­кти 6, 7 і 8 сто­сува­лися Міністерс­тва на­род­ної освіти. У них про­пону­вало­ся не до­пус­ка­ти вик­ла­дан­ня ма­лоросій­ською мо­вою у шко­лах, «очис­тить биб­ли­оте­ки всех низ­ших и сред­них учеб­ных за­веде­ний» від книг ма­лоросій­ською, а та­кож ске­рову­вати вик­ла­дачів, котрі закінчи­ли кур­си у ве­лико­росій­ських гу­берніях, на служ­бу в Київсь­кий, Харківсь­кий й Одесь­кий нав­чальні ок­ру­ги, а їх ви­пус­кників, у свою чер­гу, в інші ок­ру­ги. 5-й пункт про­ек­ту про­пону­вав на­дати фінан­со­ву до­помо­гу львівській мос­квофіль­ській га­зеті «Сло­во». На­решті, пун­кти 5, 10 і 11 пе­ред­ба­чали зак­риття га­зети «Київсь­кий те­лег­раф», при­пинен­ня на не­виз­на­чений термін діяль­ності Півден­но-Західно­го відділу i вис­лання з краю П. Чу­бинсь­ко­го та М. Дра­гома­нова. М. Юзе­фович, зро­зуміло, тор­жес­тву­вав – нас­тав час пок­ви­тати­ся з крив­дни­ками за все. У жур­налі На­ради, підго­тов­ле­ному для по­дан­ня Олек­сан­дрові II, суттєвих змін заз­на­ли 4 пун­кти про­ек­ту М. Юзе­фови­ча.

До за­боро­ни сценічних вис­тав до­дала­ся за­боро­на на публічні чи­тан­ня ук­раїнсь­кою мо­вою і аб­со­лют­но без­глуз­да за­боро­на на публікацію ук­раїно­мов­них текстів до нот. Нездій­снен­ний пункт про то­таль­не пе­ресе­лен­ня вик­ла­дачів був відре­даго­ваний і сто­сував­ся те­пер тіль­ки неб­ла­гонадій­них. Та найцікавіші зміни тор­кну­лися пунктів про за­боро­ну Півден­но-Західно­го відділу Росій­сько­го ге­ог­рафічно­го то­варис­тва і вис­лання з краю П. Чу­бинсь­ко­го та М. Дра­гома­нова «як не­вип­равних і не­без­печних для краю агіта­торів». За Дра­гома­нова і Чу­бинсь­ко­го кло­потав­ся брат ца­ря Кос­тянтин Ми­колай­ович та київсь­кий ге­нерал-гу­бер­на­тор Дон­ду­ков-Кор­са­ков, але мар­но. Про­ект пос­та­нови пе­редав імпе­рато­ру Олек­сан­дру II, який поїхав на міне­ральні во­ди до німець­ко­го ку­рор­ту Емс, шеф жан­дармів О. По­тапов. Цар прог­ля­нув про­ект і нак­лав ре­золюцію зак­ри­ти на не­виз­на­чений строк Півден­но-Західний відділ ге­ог­рафічно­го то­варис­тва.

Ос­та­точ­на версія вис­новків на­ради від 18 трав­ня 1876 p. і діста­ла в історії наз­ву Емсь­кий указ.

Наслідки події

На ос­нові ука­зу скла­дали­ся сек­ретні служ­бові інструкції. Емсь­кий указ був де­що пом’як­ше­ний 1881 р. (ко­ли прем’єр Ми­хай­ло Лоріс-Меліков зняв за­боро­ну на ук­раїнські вис­та­ви), про­те 1884, 1892 та 1895 р. бу­ли ви­дані нові до­пов­нення до нь­ого (на друк ди­тячих кни­жок то­що), які діяли аж до 1905 р. За підра­хун­ка­ми Я. Гри­цака, за період з 1876 до 1904 р. цен­зо­ри про­пус­ти­ли ли­ше близь­ко 30 \% по­даних на їхній роз­гляд ук­раїнсь­ких ру­кописів. Ук­раїнсь­ко­му ру­ху в Росій­ській імперії бу­ло зав­да­но по­туж­но­го уда­ру, про­те він ви­жив всу­переч ініціато­рам Емсь­ко­го ука­зу, ста­ючи де­далі більш політи­зова­ним.

Істо­рич­на пам’ять

Доб­ре відо­ма в Ук­раїні зав­дя­ки підруч­ни­кам, пресі та публіцис­там подія, кот­ра до­тепер є ка­менем спо­тикан­ня між патріотич­но на­лаш­то­вани­ми ук­раїнця­ми і при­хиль­ни­ками ідей «рус­ско­го ми­ра».