Битва під горою Батіг

Да­та і місце

1–2 чер­вня (22–23 трав­ня за ста­рим сти­лем) 1652 р. поб­ли­зу го­ри Батіг біля су­час­но­го се­ла Чет­вертинівка Трос­тя­нець­ко­го рай­ону Вінниць­кої об­ласті.

Дій­ові осо­би

Ос­новним ко­заць­ким вій­ськом ко­ман­ду­вав геть­ман Бог­дан Хмель­ниць­кий, аван­гардом ке­рував й­ого стар­ший син Тиміш (1632–1653; 1648 р. був за­руч­ни­ком у Бах­чи­сараї, зго­дом сот­ник у Чи­гиринсь­ко­му пол­ку, кам­панія 1652 р. – й­ого пер­ший серй­оз­ний вій­сько­вий досвід, виг­рав бит­ву під Яс­са­ми 1–2 трав­ня 1653 р., прог­рав бит­ву під Фінтою 17 трав­ня то­го ж ро­ку, по­мер від ра­ни в об­ло­женій Су­чаві 15 ве­рес­ня 1653 р.); помітни­ми воєна­чаль­ни­ками бу­ли та­кож Іван Зо­лота­рен­ко (?–1655; з кор­сунсь­ких міщан, 1652 р. пол­ковник кор­сунсь­кий, у 1652–1655 рр. пол­ковник ніжинсь­кий, досвідче­ний учас­ник Хмель­нич­чи­ни, у 1654–1655 рр. на­каз­ний геть­ман ко­заць­ко­го вій­ська в Біло­русії); Іван Бо­гун та Й­осип Глух. Та­тари пе­ребу­вали під про­водом ка­рач-бея (?–?; не ім’я, а ти­тул, що оз­на­чав кня­зя з од­но­го з го­лов­них родів ханс­тва – Ши­рин, Ба­рин, Ар­гин, Кип­чак та ін. Вхо­див до хансь­кої ра­ди – ди­вану) та ну­радін-сул­та­на Аділь-Гірея.

На чолі ко­рон­но­го вій­ська після смерті 1651 р. М. По­тоць­ко­го сто­яв поль­ний геть­ман ко­рон­ний Мар­тин Ка­линовсь­кий, кінні хо­руг­ви очо­люва­ли й­ого син Са­му­ель Єжі Ка­линовсь­кий (?–1652; у 1649–1652 рр. ве­ликий ко­рон­ний обоз­ний, зять ве­лико­го кан­цле­ра Є. Ос­солінсь­ко­го); піхо­тою та ар­ти­лерією ке­рува­ли та­лано­витий і по­пуляр­ний у вій­ську Сигізмунд Пшиємсь­кий та ще один відо­мий ар­ти­лерист – Криш­тоф Грод­зиць­кий (?–1659; пол­ковник ар­ти­лерії, учас­ник шведсь­ко-поль­ської вій­ни 1626–1629 рр. та Трид­ця­тирічної вій­ни, з 1640 р. ко­мен­дант відо­мої фор­теці Ко­дак, яку за­хищав від ко­заків Хмель­ниць­ко­го 1648 р., після Ба­тога ге­нерал ар­ти­лерії ко­рон­ної, учас­ник бит­ви під Ох­ма­товом 1655 р., за­хищав Львів від шведів то­го са­мого ро­ку).

Пе­реду­мови події

14 трав­ня 1652 р. Хмель­ниць­кий скли­кав у Чи­гирині ко­заць­ку ра­ду, на якій по суті бу­ло виріше­но розірва­ти Біло­церківсь­ку уго­ду. Геть­ман вирішив ре­алізу­вати дав­ню ідею со­юзу з Мол­давією шля­хом ди­настій­но­го шлю­бу Ти­моша Хмель­ниць­ко­го і донь­ки мол­давсь­ко­го гос­по­даря Ва­силя Лу­пу Ро­зан­ди, і ко­заць­ке вій­сько ви­руши­ло до Мол­давії. Вод­но­час у Речі Пос­по­литій, з якою Хмель­ниць­кий зберігав нет­ривкий мир, роз­по­чала­ся ціла кам­панія з не­допу­щен­ня зга­дано­го ди­настій­но­го шлю­бу і неп­риємно­го для Речі Пос­по­литої політич­но­го со­юзу. Кам­панію очо­лив поль­ний геть­ман Мар­тин Ка­линовсь­кий, який (на відміну від то­го ж Ада­ма Ки­селя чи Єжі Ос­солінсь­ко­го) ще з 1648 р. вис­ту­пав за яко­мога жорсткішу по­зицію що­до «ко­заць­ко­го бун­ту». У ре­зуль­таті по­пов­не­не шля­хом на­бору най­манців ко­рон­не вій­сько, роз­квар­ти­рова­не на Поділлі, ста­ло та­бором під го­рою Батіг на шля­ху, кот­рим до Мол­давії ма­ли ви­руши­ти «сва­ти» на чолі з Т. Хмель­ниць­ким. За підра­хун­ка­ми поль­сько­го істо­рика В. Длу­голенць­ко­го на ос­нові ком­путів ко­рон­но­го вій­ська, Ка­линовсь­кий мав солідні си­ли – вісім хо­ругов гу­сарії (873 осіб), чо­тирь­ох хо­ругов кінних ар­ке­бузирів (359 осіб), 28 хо­ругов пан­цирних ко­заків (2732 осіб), двох полків рей­тарів (850 осіб), трь­ох полків дра­гунів (1383 осіб), однієї лег­кої хо­руг­ви (92 осіб), чо­тирь­ох полків німець­кої піхо­ти (4100 осіб) та трь­ох-чо­тирь­ох хо­ругов поль­ської піхо­ти (466 осіб). До цієї кіль­кості слід до­дати приб­лизно стіль­ки ж оз­броєних слуг, які, щоп­равда, не бу­ли пов­ноцінни­ми воїна­ми. Ко­рон­не вій­сько ма­ло до 50 гар­мат.

Аван­гард ко­заць­ко­го вій­ська на чолі з Т. Хмель­ниць­ким, що й­шов до Мол­давії неш­видким мар­шем і мав ви­мани­ти на се­бе Ка­линовсь­ко­го, був не над­то чис­ленним – 5–6 тис. ко­заків і до 5 тис. та­тар. Про­те слідом на дис­танції ден­но­го пе­рехо­ду ру­хали­ся ос­новні си­ли Б. Хмель­ниць­ко­го – 15–20 тис. ко­заків із невідо­мою кількістю гар­мат і 8–10 тис. та­тар. Вій­сько й­шло «на та­тарсь­кий лад», тоб­то без та­бору. 30 трав­ня ко­заць­кий геть­ман надіслав Ка­линовсь­ко­му лис­та, в яко­му по­перед­жав про похід Ти­моша і ра­див поль­ським воєна­чаль­ни­кам не пе­реш­коджа­ти й­ому (де­які ук­раїнські істо­рики вва­жа­ють цей лист еле­мен­том вій­сько­вих хит­рощів). Шлях Ти­моша до Мол­давії про­лягав повз місто Ла­дижин пра­вим бе­регом Півден­но­го Бу­гу, нав­про­ти не­висо­кої (до 100 м) го­ри Батіг, і са­ме тут бу­ло виріше­но до­лю ко­рот­кої кам­панії 1652 р. Ве­ликою так­тичною по­мил­кою не­попу­ляр­но­го у вій­ську Ка­линовсь­ко­го істо­рики вва­жа­ють над­то ве­ликі розміри та­бору (до 60 га, 2,5 км за­галь­на дов­жи­на валів), до то­го ж не­добу­дова­ного, роз­ра­хова­ного на біль­ше вій­сько, ніж зміг зібра­ти поль­ний геть­ман на мо­мент бит­ви (не всі надвірні вій­ська встиг­ли підій­ти вчас­но). Ве­ликою проб­ле­мою став конфлікт між Ка­линовсь­ким і Пшиємсь­ким, кот­ро­му поль­ний геть­ман заз­дрив че­рез зас­лу­ги і по­пулярність ге­нера­ла ар­ти­лерії у річпос­по­литсь­ко­му вій­ську. Під Ба­тогом з ко­заць­ко­го бо­ку бра­ли участь фак­тично ли­ше доб­ре виш­ко­лені дов­гою вій­ною ко­зацькі пол­ки дер­жа­ви Хмель­ниць­ко­го, до то­го ж доб­ре мо­тиво­вані ми­нулорічною по­раз­кою та не­вигідною Біло­церківсь­кою уго­дою. Як і в бит­вах 1648–1649 рр., важ­ли­ву роль відігра­ло вміння ко­заць­ко­го геть­ма­на про­води­ти швидкі нес­подівані ма­нев­ри, зок­ре­ма зав­дя­ки до­помозі та­тар та ви­сокій рух­ли­вості ко­заць­ко­го вій­ська.

Хід події

29 трав­ня Ка­линовсь­кий довідав­ся про наб­ли­жен­ня та­тар ну­радін-сул­та­на, котрі нас­тупно­го дня фор­су­вали Буг і за­хопи­ли час­ти­ну поль­ських ко­ней на па­совись­ках. 1 чер­вня відбу­лася су­тич­ка між та­тарсь­ким пе­редо­вим за­гоном і ко­рон­ною кінно­тою, кот­ру вда­лося ви­мани­ти з та­бору і тро­хи по­шар­па­ти. Вод­но­час Тиміш роз­гро­мив пе­редо­ву вар­ту Ка­линовсь­ко­го, а ко­заки й­ого бать­ка по­чали ото­чува­ти во­рожий табір, зай­ма­ючи панівні ви­соти. Вночі на вій­ськовій на­раді Пшиємсь­кий зап­ро­пону­вав за­лиши­ти німець­ку піхо­ту в її укріпленні та відсту­пити кінно­тою в нап­рямку Кам’ян­ця, че­ка­ючи на підкріплен­ня і сподіва­ючись на ви­соку боєздатність най­манців. Про­те Ка­линовсь­кий вирішив да­ти бій на­яв­ни­ми си­лами. Події 2 чер­вня ре­конс­тру­юва­ти неп­росто. Ми знаємо ли­ше, що час­ти­на жовнірів із кінних хо­ругов збун­ту­валась, на­мага­ючись ви­дати Ка­линовсь­ко­го Хмель­ниць­ко­му за пра­во віль­но­го ви­ходу з та­бору, і поль­ний геть­ман на­казав німецькій піхоті стріля­ти по власній кінноті. Ко­заки і та­тари, яки­ми ке­рува­ли Т. Хмель­ниць­кий, І. Зо­лота­рен­ко і ка­рач-мур­за, пішли на штурм, і бій пе­рет­во­рив­ся на кіль­ка ло­каль­них за­пек­лих су­тичок. Най­кра­ще бо­рони­лися німці під про­водом М. Со­бесь­ко­го та час­ти­на кінно­ти Пшиємсь­ко­го, але інші кінні хо­руг­ви ки­нули­ся тіка­ти. Після за­гибелі чи по­лону ко­ман­ду­вачів і біль­шості ко­рон­ної піхо­ти бій при­пинив­ся. У по­лон пот­ра­пила невідо­ма кількість (імовірно, від 3 до 5 тис.) жовнірів та їхніх слуг, до­ля яких бу­ла сум­ною. Чи то праг­ну­чи пом­сти за Бе­рес­течко, чи то не ба­жа­ючи об­тя­жува­ти та­тар яси­ром, че­рез який сте­пови­ки мог­ли по­вер­ну­ти до­дому, 3–4 чер­вня поль­ські по­лонені бу­ли вбиті ко­зака­ми (поль­ська версія, ос­по­рюєть­ся ук­раїнсь­ки­ми істо­рика­ми). Та­кий трагічний фінал, на жаль, не так уже й рідко трап­лявся в євро­пей­ських се­реднь­овічних та раннь­омо­дер­них бит­вах – нап­риклад, при Азен­курі 1415 р.

Наслідки події

Річпос­по­литсь­ке вій­сько за­гину­ло май­же повністю: в бою чи потім у різнí по­лоне­них по­ляг­ла вся піхо­та, вря­тува­лося до 1,5 тис. кінно­ти та невідо­ма кількість че­ляді. До 300 по­лоне­них зго­дом без ви­купу відпус­тив Хмель­ниць­кий, якась кількість діста­лася-та­ки та­тарам і ви­жила. За­гину­ли обид­ва Ка­линовські, Пшиємсь­кий, по­ляг­ли всі 8 хо­ругов річпос­по­литсь­кої гу­сарії, яка кіль­ка років по то­му не мог­ла відно­вити своєї чи­сель­ності. Втра­ти ко­заків і та­тар невідомі, але во­ни нав­ряд чи бу­ли ве­ликі – штурм та­бору був нет­ри­валий, гідний опір вчи­нила хіба що німець­ка піхо­та та де­які кінні хо­руг­ви. Тиміш Хмель­ни­чен­ко од­ру­жив­ся-та­ки з кра­сунею Ро­зан­дою, хо­ча цей шлюб і не приніс ба­жаних наслідків і міцно­го ми­ру ні Ук­раїні, ні Мол­давії, ні Речі Пос­по­литій, яка вдру­ге після Жов­тих Вод і Кор­су­ня втра­тила ос­новне ко­рон­не вій­сько. Те­риторія ко­заць­кої Ук­раїни зно­ву роз­ши­рила­ся до меж часів Зборівсь­кої уго­ди (ко­лишні Київсь­ке, Чернігівсь­ке та Брац­лавсь­ке воєводс­тва). Про­те кам­панія не мог­ла три­вати далі – на землі Речі Пос­по­литої з півдня прий­шла чу­ма, і вій­на при­пини­лась.

Істо­рич­на пам’ять

Річ Пос­по­лита бу­ла вра­жена за­гибел­лю ко­рон­но­го вій­ська – звідси порівнян­ня су­час­ни­ками тих подій та стра­ху, що охо­пив поль­сько-ли­товсь­ку дер­жа­ву, з бит­вою біля Канн 216 р. до н. е., ко­ли Ганнібал, зда­вало­ся, був уже «біля воріт Ри­му». Сь­огодні доб­ре відо­ма в Ук­раїні бит­ва, кот­ру на­уко­во-по­пуляр­на та ху­дож­ня літе­рату­ра, а та­кож підруч­ни­ки змаль­ову­ють най­частіше як один із го­лов­них вій­сько­вих тріумфів Хмель­ниць­ко­го, не над­то на­голо­шу­ючи на ролі в ній та­тар і тим біль­ше на пи­танні про різа­нину після бит­ви (се­ред ук­раїнсь­ких істо­риків існу­ють дис­кусії що­до на­яв­ності та мо­тивів ос­танньої). В Ук­раїні ак­тивно відзна­ча­ють­ся річниці бит­ви, на її честь 2002 р. ви­пуще­но ювілей­ну мо­нету. Пам’ята­ють про Батіг і в су­часній Польщі, де бит­ву час­то на­зива­ють «сар­матсь­кою Ка­тин­ню» че­рез різа­нину по­лоне­них по­ляків (се­реднь­овічні та раннь­омо­дерні поль­ські ав­то­ри вва­жали по­ляків на­щад­ка­ми сар­матів). Битві прис­вя­чено повість су­час­но­го поль­сько­го пись­мен­ни­ка Яце­ка Ко­муди «Бо­гун».