Бій під Мотовилівкою

Да­та і місце

18 лис­то­пада 1918 р., між се­лами Сол­танівка, Хлібча, Мо­товилівка, не­подалік міста Ва­сильків (нині рай­центр Київсь­кої об­ласті).

Дій­ові осо­би

Аван­гардом УСС у бою ко­ман­ду­вали сот­ник Федір Чер­ник (1894–1918; 1916 р. ко­ман­дир ку­лемет­ної сотні Легіону УСС, хо­рун­жий, ге­рой бою на горі Ли­соня, у серпні 1916 р. у росій­сько­му по­лоні, 1917 р. один з ор­ганіза­торів Га­лиць­ко-Бу­ковинсь­ко­го ку­реня УСС у Києві, ко­ман­дир ку­лемет­ної сотні пол­ку УСС, учас­ник боїв у січні 1918 р. у Києві про­ти пов­ста­лих біль­шо­виків) та сот­ник Ми­кола За­гаєвич (1892–1918; ак­тивний діяч Просвіти, один з ор­ганіза­торів то­варис­тва «Січові Стрільці», 1914 р. чо­тар легіону УСС, 1918 р. сот­ник армії УНР). Чи­малу роль відігра­ли та­кож ар­ти­лерис­ти під ко­ман­ду­ван­ням кра­щого ар­ти­лерій­сько­го ко­ман­ди­ра армії УНР Ро­мана Даш­ке­вича (1892–1975; ор­ганіза­тор то­варис­тва «Січ», з 1915 р. у росій­сько­му по­лоні, 1917 р. один з ор­ганіза­торів Га­лиць­ко-Бу­ковинсь­ко­го ку­реня УСС у Києві, на по­чат­ку 1918 р. у складі За­порізь­ко­го кор­пу­су армії УНР, зго­дом – Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви Ско­ропадсь­ко­го, з ве­рес­ня 1918 р. зно­ву ко­ман­дир ба­тареї пол­ку УСС, 1919 р. пол­ковник, ко­ман­дир ар­ти­лерії кор­пу­су УСС, з 1920 р. в еміграції в Австрії, от­ри­мав зван­ня ге­нерал-хо­рун­жо­го армії УНР).

За­гоном армії Ско­ропадсь­ко­го ко­ман­ду­вав підпол­ковник князь Ле­онід Сергій­ович Свя­тополк-Мирсь­кий (? – після 1943; у лис­то­паді 1917 р. учас­ник фор­му­вания Ге­оргіївсь­ко­го пол­ку, в лис­то­паді – грудні 1918 р. ко­ман­дир 1-ї офіцерсь­кої доб­ро­воль­чої дру­жини в Києві, зго­дом пол­ковник в армії А. Денікіна, 1920 р. емігру­вав до Ту­реч­чи­ни, 1925 р. меш­кав у Бол­гарії, зго­дом виїхав до Бра­зилії, де 1934 р. був на­чаль­ни­ком 1-ї гру­пи Бра­зиль­сько­го сек­то­ра Все­росій­ської фа­шистсь­кої ор­ганізації, в ро­ки Дру­гої світо­вої вій­ни по­вер­нувся до Євро­пи, 1943 р. у чині га­упт­штур­мфю­рера ко­ман­ду­вав ар­тба­тареєю в складі 1-ї росій­ської національ­ної бри­гади СС «Дру­жина» в Біло­русії, по­даль­ша до­ля невідо­ма).

Пе­реду­мови події

13 лис­то­пада в Києві відбу­лось засідан­ня пред­став­ників ук­раїнсь­ких соціалістич­них партій Ук­раїни, на яко­му бу­ло ух­ва­лено рішен­ня про ут­во­рен­ня Ди­рек­торії УНР і по­чаток ан­ти­геть­мансь­ко­го пов­стан­ня. 14 лис­то­пада чле­ни Ди­рек­торії при­були до Білої Цер­кви, яка ста­ла цен­тром пов­стан­ня, ад­же там сто­яв полк УСС (59 стар­шин, 1187 ря­дових). Сим­патії січо­виків та їхнь­ого ко­ман­ду­ван­ня (ко­ман­ди­ра Є. Ко­новаль­ця, на­чаль­ни­ка шта­бу А. Мель­ни­ка, ко­ман­ди­ра 1-го ку­реня Р. Суш­ка) і так рад­ше бу­ли на боці Ди­рек­торії, хо­ча Ско­ропадсь­кий вів у цей час успішні пе­рего­вори з га­лиць­ки­ми пред­став­ни­ками О. На­зару­ком та В. Шу­хеви­чем, обіця­ючи ЗУНР до­помо­гу у війні з Поль­щею. Про­те де­магогія В. Вин­ни­чен­ка пе­рева­жила – го­лова Ди­рек­торії пе­реко­нав га­личан у не­обхідності приєдна­тися до пов­стан­ня. Го­лов­ною проб­ле­мою Ди­рек­торії бу­ла роз­квар­ти­рова­на в Ук­раїні німець­ка армія, але, ско­рис­тавшись по­чат­ком ре­волюції в Німеч­чині, пред­став­ни­ки Ди­рек­торії ук­ла­ли до­говір із німець­кою армією про ней­тралітет. 15 лис­то­пада на стінах київсь­ких бу­динків з’яви­лись листівки Ди­рек­торії, які зак­ли­кали до все­народ­но­го ан­ти­геть­мансь­ко­го пов­стан­ня. Перші вій­ськові дії між геть­мансь­ки­ми вій­ська­ми та Ди­рек­торією роз­по­чались 16 лис­то­пада, ко­ли УСС розз­броїли сот­ню Дер­жавної Вар­ти.

Од­ра­зу після то­го, як у Києві ста­ло відо­мо про події в Білій Церкві, геть­ман на­казав ор­ганізу­вати про­ти пов­ста­лих стрільців ка­раль­ну ек­спе­дицію. До скла­ду геть­мансь­ко­го за­гону під ко­ман­ду­ван­ням Л. Свя­топол­ка-Мирсь­ко­го вхо­дили (за найбільш зва­жени­ми оцінка­ми учас­ників бою): 1-ша офіцерсь­ка дру­жина Свя­топол­ка-Мирсь­ко­го (до 600 баг­нетів, мож­ли­во, циф­ра пе­ребіль­ше­на, Р. Даш­ке­вич зга­дує про 300 осіб), 1-й дивізіон Лу­бенсь­ко­го сер­дюць­ко­го кінно-ко­зачо­го пол­ку (200 ша­бель), 4-й сер­дюць­кий піший полк (до 700 баг­нетів), один бро­непо­тяг, невідо­ма кількість гар­мат і ку­леметів. З бо­ку січо­вих стрільців на по­чат­ку бою взя­ли участь 3-тя сот­ня пол­ку УСС М. За­гаєви­ча, чо­та Р. Ха­рам­бу­ри зі скла­ду 2-ї сотні О. Думіна (всь­ого 120 піхо­тинців), кіль­ка ар­ти­леристів на ко­нях, 5 ку­леметів та імпровізо­ваний ма­лень­кий де­рев’яний бро­непо­тяг з гар­ма­тою Р. Даш­ке­вича на плат­формі. У вирішаль­ний мо­мент бою до січо­виків приєдна­лось підкріплен­ня під про­водом Р. Суш­ка – до 500 во­яків піхо­ти та ар­ти­леристів (реш­та 1-го ку­реня), з 7 ку­леме­тами і ще двом імпровізо­ваним бро­непо­тяга­ми з 3 гар­ма­тами.

Ти­повий бій раннь­ого періоду Гро­мадянсь­кої вій­ни, ко­ли сто­рони ма­лими си­лами на­мага­лися для ве­ден­ня по­даль­шо­го нас­ту­пу опа­нува­ти залізни­цю, ак­тивно ви­корис­то­ву­ючи бро­непо­тяги. Ве­ликою по­мил­кою Л. Свя­топол­ка-Мирсь­ко­го ста­ла не­до­оцінка во­рога – в Києві хо­дили чут­ки про зви­чай­ний се­лянсь­кий бунт, і, й­мовірно, ні геть­ман, ні князь не че­кали зустріти в бою січо­виків. Важ­ли­вим, ба­гато в чо­му вирішаль­ним мо­мен­том бою ста­ла ду­ель бро­непо­тягів, виг­ра­на Даш­ке­вичем, і обстріл ним во­рожих стрілець­ких лав шрап­неллю.

Хід події

Уночі з 17 на 18 лис­то­пада геть­манці при­були на станцію Ва­сильків. Дізнав­шись, що сусідня станція Мо­товилівка зай­ня­та пов­ста­лими, Л. Свя­тополк-Мирсь­кий вранці 18 лис­то­пада вирішив здо­бути цю станцію. Свою удар­ну час­ти­ну, 1-шу офіцерсь­ку дру­жину, Свя­тополк-Мирсь­кий відпра­вив у нап­рямку Мо­товилівки пішим мар­шем залізни­цею, суп­ро­водив­ши її бро­непо­тягом. Флан­га­ми (ліво­руч – лісом, нап­ря­мом на се­ло Сол­танівка і пра­воруч – по­лем, нап­ря­мом на се­ло Плісець­ке) й­шли розділені на дві час­ти­ни сер­дю­ки, до кот­рих бу­ло до­дано не­величкі офіцерські відділи. Кінно­та за­лиши­лася в ре­зерві, біля ху­тора Хлібча. Вод­но­час Ф. Чер­ник на чолі стрілець­ко­го аван­гарду вирішив узя­ти Ва­сильків, не че­ка­ючи на підкріплен­ня і не зна­ючи про знач­ну кількість во­рогів. На світан­ку (десь о 7-й го­дині) стрільці ви­руши­ли з Мо­товилівки – по­сере­дині бро­непо­тяг і на нь­ому чо­та Р. Ха­рам­бу­ри з Чер­ни­ком і Р. Даш­ке­вичем, пра­воруч від залізниці по­лем лісом ішли дві чо­ти М. За­гаєви­ча, ліво­руч, по­лем, – ще дві чо­ти з тієї ж сотні під про­водом В. Сте­фани­шина. Й­мовірно, бій роз­по­чав­ся близь­ко 8-ї го­дини. Офіце­ри і сер­дю­ки обстріля­ли стрілець­кий по­тяг, і Чер­ник на­казав своїм роз­зо­серед­же­ним час­ти­нам по­вер­та­тися. Під обстрілом з ку­леметів та гар­ма­ти Даш­ке­вича офіце­ри та сер­дю­ки в полі на фланзі, що про­тис­то­яв Сте­фани­шину, за­ляг­ли, а бій­цям Свя­топол­ка-Мирсь­ко­го вда­лося ото­чити в лісі та зни­щити 17 стрільців на чолі з М. За­гаєви­чем. Щоп­равда, цей успіх до­рого кош­ту­вав геть­ман­цям – у тил їм вда­рили ку­леме­ти С. Ко­зака зі скла­ду тієї ж сотні, зав­давши ве­ликих втрат. У цей час (близь­ко по­луд­ня) був смер­тель­но по­ране­ний Ф. Чер­ник, що ке­рував ку­лемет­ним вог­нем біля по­тяга. Р. Даш­ке­вич зумів відігна­ти во­рожий бро­непо­тяг, але в такій си­ту­ації стріль­цям все од­но заг­ро­жував роз­гром: закінчу­вали­ся сна­ряди. Хід бою пе­рела­мало при­бут­тя двох по­тягів зі стріль­ця­ми та 3 гар­ма­тами з боєпри­паса­ми. Стрілець­ка піхо­та ки­нула­ся в бій пря­мо з ва­гонів у баг­нетну ата­ку, час­ти­на ар­ти­леристів та візників пішла в бій вер­хи, а Даш­ке­вич, за­рядив­ши свою гар­ма­ту, ата­кував на своєму по­тязі з флан­гу сер­дюків та офіцерів, що за­ляг­ли в полі. Шрап­нель та ку­леме­ти бук­валь­но ви­коси­ли фланг геть­манців, а спро­ба Свя­топол­ка-Мирсь­ко­го надісла­ти підкріплен­ня ли­ше приз­ве­ла до но­вих жертв. Бро­непо­тяг геть­манців прог­рав ду­ель, був двічі поціле­ний і ос­та­точ­но ре­тиру­вав­ся, ки­нув­ши свою піхо­ту, яка по­чала без­ладний відступ близь­ко 15 го­дини. Уве­чері стрільці зай­ня­ли Ва­сильків.

Наслідки події

Січові стрільці втра­тили обох ко­ман­дирів сво­го аван­гарду – Ф. Чер­ни­ка і М. За­гаєви­ча і 17 ря­дових уби­тими, 22 стрільці бу­ло по­ране­но. Втра­ти вій­ськ Ско­ропадсь­ко­го бу­ли знач­но біль­ши­ми, про­те дані що­до 600 уби­тих офіцерів і сер­дюків, мож­ли­во, де­що пе­ребіль­шені. Поп­ри не­великі мас­шта­би бою, ду­же важ­ли­вим був й­ого мо­раль­ний ефект: Ско­ропадсь­кий втра­тив шанс при­души­ти пов­стан­ня Ди­рек­торії в за­род­ку, що спри­чини­ло «ефект доміно» – дух геть­манців різко за­непав, на бік пов­ста­лих по­чали од­на за од­ною пе­рехо­дити час­ти­ни геть­мансь­кої армії і приєдну­вати­ся ота­манські за­гони, що, за «ней­траліте­ту» німців, зреш­тою приз­ве­ло до падіння геть­ма­нату.

Істо­рич­на пам’ять

19 січня 1919 р. за­гиб­лих під Мо­товилівкою стрільців уро­чис­то по­хова­ли в Києві на Ас­коль­довій мо­гилі. Про­те сь­огодні бій під Мо­товилівкою – при­забу­та на те­риторії Наддніпрян­щи­ни подія. У Західній Ук­раїні та в діас­порі відо­ма на­бага­то кра­ще, зва­жа­ючи на за­галь­ну по­пулярність сю­жетів, пов’яза­них із УСС (ім’ям ге­роя бою Ф. Чер­ни­ка наз­ва­но ву­лицю у Ль­вові, кіль­ка ку­ренів «Плас­ту», бою прис­вя­чені стрілець­ка пісня «Виліта­ли сизі ор­ли ген у чис­те по­ле», по­ема Р. Куп­чинсь­ко­го «Ду­ма про Хве­дора Чер­ни­ка», низ­ка оповідань). Як трагічна подія пе­ремо­ги ук­раїнців над ук­раїнця­ми ж Мо­товилівка зоб­ра­жена в по­езії К. Ва­гиле­вича. 2008 р. біля станції Мо­товилівка вста­нов­ле­но пам’ят­ник на честь за­гиб­лих у бою січо­вих стрільців, відзна­чено 90-ту річни­цю бою.