Друга битва за Харків (Харківсько-Барвінківська операція) 1942 року

Да­та і місце

12–30 трав­ня 1942 р., рай­он міст Ба­лаклія – Зміїв – Крас­ноград – Ло­зова – Барвінко­ве–Ізюм (усі – рай­цен­три Харківсь­кої об­ласті), міста Слов’янськ (рай­центр До­нець­кої об­ласті), а та­кож міста Вов­чанськ (рай­центр Харківсь­кої об­ласті).

Дій­ові осо­би

На чолі Півден­но-Західно­го фрон­ту сто­яв тріумвірат: фронт очо­лював ду­же су­переч­ли­вий воєна­чаль­ник мар­шал Се­мен Кос­тянти­нович Ти­мошен­ко (1895–1970; ге­рой Пер­шої світо­вої та Гро­мадянсь­кої воєн, ком­див 1-ї Кінної армії, 1939 р. ко­ман­ду­вав Ук­раїнсь­ким фрон­том під час по­ходу в Західну Ук­раїну, з січня 1940 р. ко­ман­ду­вав Північно-Західним фрон­том у війні з Фінляндією, то­го ж ро­ку мар­шал, з 1940 до лип­ня 1941 р. нар­ком обо­рони СРСР, один із при­ятелів і сват Й. Сталіна); на­чаль­ни­ком шта­бу фрон­ту і відповідаль­ним за пла­нуван­ня опе­рації був ге­нерал-лей­те­нант Іван Хрис­то­форо­вич Баг­ра­мян (1897–1982; з 1940 р. зам­на­чаль­ни­ка шта­бу КО­ВО, з 1941 р. Півден­но-Західно­го фрон­ту, вря­тував­ся з ото­чен­ня під Києвом, з груд­ня 1941 р. ге­нерал-лей­те­нант, нач­шта­бу Півден­но-Західно­го нап­рямку, з лис­то­пада 1943 р. на чолі 1-го, зго­дом 3-го При­балтій­сько­го фрон­ту, успішно во­ював у Біло­русії, Литві, Латвії, брав Кенігсберг); пред­став­ни­ком Став­ки був Ми­кита Сергій­ович Хру­щов (1894–1971; учас­ник Гро­мадянсь­кої вій­ни, у 1935–1938 рр. 1-й сек­ре­тар Мос­ковсь­ко­го об­ко­му та місь­кко­му ВКП(б), з 1938 р. 1-й сек­ре­тар ЦК КП(б)У, 1939 р. член Політбю­ро ВКП(б), у ро­ки вій­ни був чле­ном вій­сько­вих рад Півден­но-Західно­го, Сталінградсь­ко­го, Півден­но­го, Во­ронезь­ко­го та 1-го Ук­раїнсь­ко­го фронтів, пер­со­наль­но відповідаль­ний за пе­ред­воєнні реп­ресії, за вій­ськові про­вали під Києвом во­сени 1941 р., під Хар­ко­вом у травні 1942 р., у 1947–1949 рр. 1-й сек­ре­тар ЦК КП(б)У, в 1949–1953 рр. 1-й сек­ре­тар Мос­ковсь­ко­го об­ко­му КПРС, з 1953 до 1964 р. 1-й сек­ре­тар ЦК КПРС, з 1958 р. ще й го­лова Ра­ди міністрів СРСР, су­переч­ли­вий ініціатор ре­форм та дес­талінізації, усу­нутий від вла­ди в ре­зуль­таті пе­рево­роту, ме­му­арист).

На чолі ос­лабле­ного бо­ями Півден­но­го фрон­ту, та­кож задіяно­го в опе­рації, сто­яв та­лано­витий ра­дянсь­кий воєна­чаль­ник з неп­ростою до­лею, ге­нерал-пол­ковник Родіон Яко­вич Ма­линовсь­кий (1898–1967; із груд­ня 1941 р. ко­ман­ду­вав Півден­ним фрон­том, зго­дом 66-ю армією під Сталінгра­дом, з бе­рез­ня 1943 р. очо­лив Півден­но-Західний, зго­дом пе­рей­ме­нова­ний у 3-й Ук­раїнсь­кий фронт, відзна­чив­ся в ході звіль­нен­ня Півден­ної Ук­раїни, з трав­ня 1944 р. ко­ман­ду­вач 2-го Ук­раїнсь­ко­го фрон­ту, го­ловні до­сяг­нення – успішна Яссь­ко-Ки­шинівсь­ка опе­рація 1944 р., взят­тя Бу­дапеш­та, Віденсь­ка опе­рація, роз­гро­мив Кван­тунсь­ку армію в ході вій­ни з Японією).

Німець­кою гру­пою армій «Південь» з січня 1942 р. ко­ман­ду­вав хо­лод­нокров­ний і досвідче­ний ге­нерал-фель­дмар­шал Фе­дор фон Бок (1880–1945; ге­рой Пер­шої світо­вої вій­ни, ге­нерал піхо­ти в рей­хсвері, 1938 р. ге­нерал-пол­ковник, ко­ман­ду­вав гру­пами армій у ході Поль­ської та Фран­цузь­кої кам­паній, з 1940 р. ге­нерал-фель­дмар­шал, влітку 1941 р. успішно ко­ман­ду­вав гру­пою армій «Центр» на Східно­му фронті, в грудні 1941 р. після про­валу нас­ту­пу на Мос­кву відправ­ле­ний у відстав­ку, в січні – липні 1942 р. ко­ман­ду­вав гру­пою армій «Південь»); 6-ю армією після за­гибелі в січні її бру­таль­но­го і ха­риз­ма­тич­но­го ко­ман­ду­вача В. фон Рай­хе­нау ке­рував без­бар­вний штабіст ге­нерал-пол­ковник Фрідріх Па­улюс (1890–1957; брав най­ак­тивнішу участь у Сталінградській битві, за кіль­ка днів до капіту­ляції 6-ї армії – ге­нерал-фель­дмар­шал, з 1943 р. у ра­дянсь­ко­му по­лоні, ак­тивно співпра­цював із ра­дянсь­ки­ми спец­служ­ба­ми, після 1953 р. жив у НДР, ме­му­арист); 17-ю армією ке­рував вип­ро­бува­ний у бо­ях танкіст ге­нерал-пол­ковнинк Гер­ман Гот (1885–1971; ко­ман­ду­вав тан­ко­вою гру­пою «Гот» у війні про­ти Франції, відзна­чив­ся під Сталінгра­дом, на Курській дузі, в битві за Дніпро, з груд­ня 1943 р. у відставці, ав­тор ме­му­арів); 1-ю тан­ко­вою армією вер­махту (так те­пер на­зива­лася ко­лиш­ня 1-ша тан­ко­ва гру­па) ко­ман­ду­вав той са­мий фель­дмар­шал Евальд фон Клей­ст.

Пе­реду­мови події

Пе­ремо­га під Мос­квою і успіхи в роз­бу­дові РСЧА за­памо­рочи­ли го­лови ра­дянсь­ко­му керівниц­тву, що приз­ве­ло до ви­ник­нення нездій­снен­но­го пла­ну «до­сяг­нення пе­ремо­ги 1942 р.». З цією ме­тою влітку 1942 р. пла­нува­лося зав­да­ти во­рогові силь­них ударів на ос­новно­му (яким бу­ло по­мил­ко­во виз­на­но мос­ковсь­кий) та пе­риферій­них (нас­правді го­лов­ним бу­ла, зок­ре­ма, Ук­раїна) нап­рямках во­рожих го­лов­них ударів, аби ви­пере­дити німецькі пла­ни нас­ту­пу (які дій­сно існу­вали). Півден­но-Західний, Півден­ний та час­ти­на Брянсь­ко­го фрон­ту ма­ли спро­бува­ти «зріза­ти» й ото­чити го­ловні си­ли німець­кої гру­пи армій «Південь», вий­шов­ши че­рез Харків і Дон­бас до Азовсь­ко­го мо­ря. Для ць­ого в січні 1942 р. бу­ло про­веде­но Барвінківсь­ко-Лозівсь­ку нас­ту­паль­ну опе­рацію, що скінчи­лася час­тко­вим не­вели­ким успіхом. У її ре­зуль­таті ра­дянські вій­ська ут­ри­мува­ли плац­дарм у рай­оні Барвінко­вого, звідки бу­ло виріше­но про­вес­ти нас­туп 6-ю армією А. Го­род­нянсь­ко­го та армій­ською гру­пою Л. Бобкіна, дру­гою хви­лею нас­ту­пу ма­ли ста­ти два тан­ко­вих кор­пу­си. Північніше від Хар­ко­ва мав бу­ти зав­да­ний ще один удар (28-ю армією Д. Ря­бише­ва), у ре­зуль­таті чо­го ма­ло бу­ти ото­чене Харківсь­ке уг­ру­пова­ня німців, нас­тупною стадією пла­нував­ся удар на Дон­бас і вихід до Азовсь­ко­го мо­ря. Для ви­конан­ня ць­ого до­волі аван­тюрно­го пла­ну виділи­ли до 650 тис. осіб, до 1,5 тис. танків та са­мохідних гар­мат (з них до 1,1 тис. на нап­рямку го­лов­но­го уда­ру), до 1 тис. літаків. Німці мог­ли про­тис­та­вити РСЧА на всій південній ділянці фрон­ту та­кож до 640 тис. сол­датів (з них по суті в битві взя­ли участь до 350 тис.), до 430 танків, що бу­ли в складі дивізій, які ре­аль­но взя­ли участь у бою, до 700 літаків (нап­рикінці бит­ви). Особ­ливість бит­ви в то­му, що німці та­кож пла­нува­ли нас­туп з ме­тою зни­щен­ня Барвінківсь­ко­го плац­дарму (опе­рація «Фрідерікус 1»), але ра­дянсь­ке ко­ман­ду­ван­ня ви­пере­дило їх на 6 днів.

Бит­ва ста­ла де­бютом сфор­мо­ваних на­весні 1942 р. за на­казом Й. Сталіна ра­дянсь­ких тан­ко­вих кор­пусів (ана­лог німець­кої тан­ко­вої дивізії). Ве­ликою проб­ле­мою РСЧА на час бит­ви бу­ла все ще не­дос­татня мо­тори­зованість та радіофіко­ваність но­вих кор­пусів, а та­кож слаб­ка ПВО, «го­лов­ним бо­лем» вер­махту – все ще слаб­ка про­ти ра­дянсь­ких се­редніх танків про­титан­ко­ва обо­рона. Нас­туп роз­робляв­ся за до­воєнни­ми ра­дянсь­ки­ми ре­цеп­та­ми так зва­ної «те­орії гли­бокої опе­рації», роз­робле­ної В. Тріан­дафіло­вим, для чо­го бу­ли за­лучені ка­валерія і тан­кові з’єднан­ня.

Хід події

Опе­рація три­вала з 12 до 31 трав­ня. Уп­ро­довж пер­ших декіль­кох днів ра­дянсь­ке північне уг­ру­пован­ня «прог­ризло» обо­рону німців на декіль­ка кіло­метрів, 13 трав­ня в ціло­му здо­лав­ши го­лов­ну німець­ку сму­гу обо­рони і вий­шов­ши до ви­сот нав­ко­ло Хар­ко­ва зі схо­ду. Потім кон­тру­дар 3-ї і 23-ї німець­ких тан­ко­вих дивізій зму­сив вій­ська Д. Ря­бише­ва і К. Мос­ка­лен­ка пе­рей­ти до обо­рони, і нас­туп за­бук­су­вав. Спро­бами прор­ва­ти німець­ку обо­рону по річці Харків ра­дянські ге­нера­ли вкрай знек­ро­вили свої вій­ська, але обій­ти Харків або увірва­тися в місто не змог­ли, а після ка­тас­тро­фи півден­но­го уг­ру­пован­ня бу­ли зму­шені прос­то відій­ти на ко­лишні (до 12 трав­ня) по­зиції.

Спо­чат­ку ду­же успішно нас­ту­пало і півден­не ра­дянсь­ке уг­ру­пован­ня – 6 дивізій за підтрим­ки 200 танків і 14 полків РГК до по­луд­ня 12 трав­ня зла­мало опір двох німець­ких піхот­них дивізій і угорсь­кої бри­гади. У другій по­ловині дня на Крас­ноградсь­ко­му нап­рямі вве­ли в про­рив 6-й кав­корпус з на­даною й­ому тан­ко­вою бри­гадою. До ве­чора вій­ська А. Го­род­нянсь­ко­го і Л. Бобкіна на 40-кіло­мет­ровій ділянці вкли­нили­ся вглиб німець­кої обо­рони на 12–15 км, до­сяг­нувши дру­гого обо­рон­но­го ру­бежу, ство­рено­го на ви­соко­му західно­му бе­резі річки Орель. Німці ки­нули сю­ди все, що бу­ло на­пох­ваті, у то­му числі тро­фейні ко­ман­ди і будівельні підрозділи, а ге­нерал А. Го­род­нянсь­кий по­чав ви­сува­ти в бій дві дивізії дру­гого еше­лону. Відзна­чимо, що ра­дянські тан­кові кор­пу­си за­лиша­лися на місці, хо­ча пе­ребу­вали вже за 35 км від лінії фрон­ту. Про­суван­ню ра­дянсь­ких вій­ськ спри­яла прак­тично пов­на відсутність у суп­ро­тив­ни­ка авіації. Річ у то­му, що ос­новні си­ли німець­ко­го 4-го повітря­ного фло­ту бу­ли задіяні в цей час на­бага­то південніше, до­пома­га­ючи Е. фон Ман­штей­ну гро­мити ра­дянсь­кий Кримсь­кий фронт. То­му ра­дянсь­ка авіація пра­цюва­ла фак­тично в умо­вах чис­то­го не­ба. Аналізу­ючи підсум­ки пер­шо­го дня боїв, С. Ти­мошен­ко і й­ого штаб дій­шли вис­новку, що в ціло­му нас­туп роз­ви­ваєть­ся за пла­ном.

Ф. Па­улюс, оцінив­ши об­ста­нов­ку, по­чав пе­рег­ру­пуван­ня своїх сил. На півден­ну ділян­ку він нап­ра­вив один піхот­ний полк 113-ї дивізії, од­но­час­но з Хар­ко­ва про­ти 38-ї армії по­чали ви­сува­тися 3-тя і 23-тя тан­кові дивізії і три пол­ки піхо­ти. З Кри­му під Харків по­чало­ся пе­реки­дан­ня ес­кадр 4-го повітря­ного фло­ту. 13 трав­ня ра­дянсь­кий нас­туп три­вав. На південній ділянці фронт про­риву був роз­ши­рений до 55 км, а гли­бина до­сяг­ла 25–50 км. Опір суп­ро­тив­ни­ка тут помітно пос­ла­бив­ся, ство­рили­ся спри­ят­ливі умо­ви для вве­ден­ня в бій ру­хомої гру­пи. Стрімкий і по­туж­ний удар двох тан­ко­вих кор­пусів (21-го і 23-го, близь­ко 300 ма­шин різних типів) міг ви­яви­тися ду­же ефек­тивним. Про­те ко­ман­ду­ван­ня Півден­но-Західно­го фрон­ту виріши­ло прит­ри­мати кор­пу­си в ре­зерві і ввес­ти їх у про­рив із ви­ходом стрілець­ких дивізій на рубіж річки Бе­рес­то­ва, до якої тре­ба бу­ло ще прой­ти з бо­ями 15 км. Тим ча­сом німець­ке ко­ман­ду­ван­ня швид­ко пе­реки­нуло під Харків 4-й повітря­ний кор­пус К. Пфлюг­бай­ля, а та­кож декіль­ка свіжих піхот­них полків і дивізій. На­чаль­ник ген­шта­бу вер­махту Ф. Галь­дер (і поінфор­мо­ваний ним фю­рер) по­бачи­ли в подіях під Хар­ко­вом прек­расну мож­ливість про­вес­ти опе­рацію на ото­чен­ня суп­ро­тив­ни­ка із за­лучен­ням 1-ї тан­ко­вої гру­пи фон Клей­ста, яку ра­дянські воєна­чаль­ни­ки вва­жали чи не роз­гром­ле­ною взим­ку 1941–1942 рр. (у будь-яко­му разі, на дум­ку С. Ти­мошен­ка і Т. Баг­ра­мяна, на не­без­пе­ку з півдня ма­ли зре­агу­вати армії Півден­но­го фрон­ту Р. Ма­линовсь­ко­го).

Але армії Півден­но­го фрон­ту, що ма­ли го­лов­ним зав­данням стри­мува­ти німців на південь від Ізю­ма і Слов’янсь­ка, затіяли свою опе­рацію із за­володіння важ­ли­вим пун­ктом німець­кої обо­рони – се­лом Ма­яки і заз­на­ли в цій опе­рації чи­малих втрат, встиг­нувши ви­корис­та­ти ве­лику час­ти­ну своїх ре­зервів. У ре­зуль­таті по­чаток кон­тру­дару не­чис­ленних тан­ко­вих час­тин фон Клей­ста 17 трав­ня во­ни проґави­ли. Бом­бові уда­ри люф­тваф­фе і успішні дії ви­нищу­вачів до­вер­шу­вали сце­нарій ка­тас­тро­фи, що вже на­сува­лася. Са­ме 17–18 трав­ня бу­ло ще не пізно при­пини­ти ра­дянсь­кий нас­туп на південь від Хар­ко­ва і по­чати спішний вихід з май­же зав’яза­ного «мішка». Про­вину за те, що та­кого на­казу не бу­ло відда­но, М. Хру­щов зго­дом заднім чис­лом пок­ла­дав на Й. Сталіна, але са­ме М. Хру­щов і С. Ти­мошен­ко в те­лефонній роз­мові з Мос­квою 18 трав­ня пе­реко­нали вож­дя не при­пиня­ти нас­туп.

Тим ча­сом удосвіта 17 трав­ня після півто­раго­дин­ної артпідго­тов­ки німці пе­рей­шли в нас­туп на сти­ку ра­дянсь­ких 9-ї армії і 57-ї армій на двох нап­ря­мах: з рай­ону Петрівки – на Барвінко­ве і з бо­ку Слов’янсь­ка. Вже до 8-ї го­дини ран­ку ра­дянсь­ку обо­рону прор­ва­ли на обох нап­ря­мах на гли­бину 6–8 км. Біль­ше то­го, час­ти­на Півден­но­го фрон­ту са­ма ви­яви­лася відріза­ною і в ре­зуль­таті пот­ра­пила в ото­чен­ня. Найбіль­ше вра­жає те, що, вже пе­ребу­ва­ючи май­же в ото­ченні, ударні армії Півден­но-Західно­го фрон­ту про­дов­жу­вали нас­туп, що­годи­ни погіршу­ючи своє ста­нови­ще. 21 трав­ня Па­улюс пе­реки­нув 3-тю і 23-тю тан­кові дивізії на північний фас «мішка». Нас­тупно­го дня во­ни фор­су­вали Сіверсь­кий До­нець і по­чали рух на південь, з’єднав­шись за 10 км південніше від Ба­лак­леї з тан­ка­ми фон Клей­ста і пе­рерізав­ши ос­танні ко­мунікації, що зв’язу­вали вій­ська 6-ї і 57-ї армій з ти­лом. В ото­ченні опи­нило­ся більш ніж чверть міль­йона ра­дянсь­ких сол­датів і офіцерів. 28 трав­ня С. Ти­мошен­ко на­казав прип­ни­ти нас­туп, але бу­ло вже над­то пізно – по­чала­ся агонія ото­чених ра­дянсь­ких армій. На 26 трав­ня во­ни бу­ли за­тис­нуті на не­вели­кому клап­ти­ку під Барвінко­вим. Спро­би деб­ло­кува­ти їх ззовні з од­но­час­ним про­ривом зсе­реди­ни по суті про­вали­лися. До 29 трав­ня ра­дянські з’єднан­ня ве­ли бо­роть­бу в ото­ченні при пов­но­му па­нуванні суп­ро­тив­ни­ка в повітрі, нес­тачі паль­но­го, боєпри­пасів і про­доволь­ства. У бо­ях за­гину­ли ге­нера­ли Ф. Кос­тенко, К. Под­лас, А. Анісов, А. Го­род­нянсь­кий, Л. Боб­кин, З. Кутлін та інші. З ото­чен­ня на східний бе­рег Дінця вий­шли 6 танків і близь­ко 22 тис. осіб (розрізне­ними гру­пами).

Наслідки події

Ра­дянські вій­ська заз­на­ли однієї з найбільш прик­рих по­разок у Другій світовій війні. За офіцій­ни­ми ра­дянсь­ки­ми та су­час­ни­ми росій­ськи­ми да­ними, ра­дянські втра­ти ста­нови­ли 177 тис. уби­тими і по­лоне­ними, по­над 100 тис. бу­ло по­ране­но, за німець­ки­ми – бу­ло взя­то 240 тис. са­мих ли­ше по­лоне­них, істи­на, й­мовірно, десь по­сере­дині. Бу­ло та­кож втра­чено до 1,2 тис. танків, 2 тис. гар­мат, більш ніж 3 тис. міно­метів, близь­ко 540 літаків. Німецькі втра­ти бу­ли нап­ро­чуд не­вели­кими – до 20 тис. уби­тих і по­ране­них, й­мовірно, кіль­ка де­сятків зни­щених танків, до 50 літаків. У ре­зуль­таті стра­тегічної пе­ремо­ги під Хар­ко­вом вер­махт зав­дав серію но­вих ударів по ос­лабле­них ра­дянсь­ких вій­ськах, котрі зреш­тою при­вели німців на Дон, на Кав­каз та під Сталінград.

Істо­рич­на пам’ять

Од­на з найбільш «за­конспіро­ваних» опе­рацій Дру­гої світо­вої вій­ни в СРСР че­рез осо­бис­тий на­каз Й. Сталіна, а зго­дом че­рез політи­ку од­но­го з її творців – М. Хру­щова. У 1990-х ста­ла не­пога­но відо­мою в Росії та Ук­раїні подією зав­дя­ки ве­ликим зу­сил­лям істо­риків, публіцистів, пе­рек­ладній літе­ратурі (по­за СРСР зав­жди бу­ла доб­ре зна­на як один із клю­чових мо­ментів ра­дянсь­ко-німець­ко­го про­тис­то­ян­ня на Східно­му фронті, зок­ре­ма пов­ною мірою ви­корис­то­вува­лася на­цистсь­кою про­паган­дою). У наш час у Барвінко­вому вста­нов­ле­но пам’ят­ний знак, згад­ки про бит­ву є в ук­раїнсь­ких та росій­ських підруч­ни­ках, її нерідко зга­ду­ють у пресі на 9 трав­ня (чо­му сприяє близькість да­ти її по­чат­ку до Дня Пе­ремо­ги), існує відо­ма комп’ютер­на гра, прис­вя­чена битві.