Повстання К. Косинського і битва під П’яткою

Да­та і місце

2 лю­того 1596 р., око­лиці міста П’ят­ка (нині се­ло за 18 км від міста Чуднів, рай­цен­тру в Жи­томирській об­ласті).

Дій­ові осо­би

Ко­заць­ке вій­сько: Криш­тоф Ко­синсь­кий (бл. 1545–1593; з Підляш­шя, шлях­тич-ко­зак на За­порожжі, 1590 р. пол­ковник реєстровців, з груд­ня 1591 р. ти­тулу­вав се­бе геть­ма­ном, очо­лював пер­ше ве­лике пов­стан­ня реєстро­вих та не­реєстро­вих ко­заків про­ти Речі Пос­по­литої); Сась­ко (Саш­ко) Фе­доро­вич (?–1596; відо­мий пол­ковник реєстровців, за­гинув під час пов­стан­ня На­ливай­ка в битві під Гос­трим Ка­менем) та ін.

Річпос­по­литсь­ке вій­сько: воєво­да київсь­кий, мар­ша­лок во­линсь­кий князь Ва­силь-Кос­тянтин Кос­тянти­нович Ос­трозь­кий; й­ого син Януш Ос­трозь­кий (1554–1620; на мо­мент бит­ви ста­рос­та біло­церківсь­кий, бо­гус­лавсь­кий, пе­ре­яс­лавсь­кий, воєво­да во­линсь­кий, каш­те­лян краківсь­кий, у 1608–1620 рр. князь ос­трозь­кий, пер­ший уніат із ро­ду Ос­трозь­ких, ос­танній пред­став­ник ро­ду по чо­ловічій лінії); князь Олек­сандр Ми­хай­ло­вич Виш­не­вець­кий (1560–1593; з Ге­диміно­вичів, герб «Ко­рибут», ста­рос­та чер­кась­кий, канівсь­кий, кор­сунсь­кий та лю­бець­кий, досвідче­ний воєна­чаль­ник зі сте­пово­го При­кор­доння, рідний дядь­ко Єремії Виш­не­вець­ко­го).

Пе­реду­мови події

Го­лов­ною пе­реду­мовою пов­стан­ня ста­ла не­виз­на­ченість пра­вово­го ста­тусу ко­зац­тва в Речі Пос­по­литій XVI ст., пом­но­жена на сва­волю місце­вих маг­натів-уря­довців внаслідок де­цен­тралізо­ваності сис­те­ми уп­равління в дер­жаві. Кон­кретні при­чини – май­нові су­переч­ки та осо­бисті об­ра­зи К. Ко­синсь­ко­го, три­вала не­вип­ла­та зар­платні реєстров­цям.

Хід події

Пов­стан­ня Ко­синсь­ко­го роз­по­чало­ся в грудні 1591 р., ко­заки зай­ня­ли знач­ну час­ти­ну Київщи­ни, підвлад­ної крив­дни­кам їхнь­ого геть­ма­на – Ос­трозь­ким та їхнім ва­салам Виш­не­вець­ким, заб­равши чи­малу здо­бич і тро­феї, а та­кож зап­ро­вадив­ши на цій те­риторії еле­мен­ти сво­го пол­ко­вого ус­трою. Не­бажан­ня Ос­трозь­ких вес­ти справ­жню вій­ну про­ти бунтівно­го ва­сала по­яс­ню­ють різни­ми при­чина­ми, зок­ре­ма не­дотор­канністю ос­новно­го яд­ра во­лодінь кня­зя на Во­лині. Спро­би річпос­по­литсь­кої вла­ди вре­гулю­вати си­ту­ацію че­рез спеціаль­ну пе­рего­вор­ну комісію успіху не ма­ли. Узим­ку 1592–1593 рр. ко­заки Ко­синсь­ко­го роз­по­чали похід на Во­линь у нап­рямку Ос­тро­поля, що вик­ли­кало не­гай­ну гос­тру ре­акцію Ос­трозь­ких – по­чав­ся швид­кий збір при­ват­них і най­ма­них вій­ськ, бу­ло ого­лоше­но пос­по­лите ру­шен­ня шлях­ти Київсь­ко­го, Брац­лавсь­ко­го та Во­линсь­ко­го воєводств.

Наскіль­ки мож­на відтво­рити хід подій кінця січня – по­чат­ку лю­того 1593 р., далі відбу­лося та­ке. В ос­танніх чис­лах січня Ко­синсь­кий вирішив до­чека­тися во­рога під Ос­тро­полем і да­ти бій аван­гарду Ос­трозь­ких – ти­сяч­но­му за­гону кінноті на чолі з кня­жичем Яну­шем, котрі ата­кува­ли пов­ста­лих. Януш втра­тив ба­гато лю­дей і був зму­шений че­кати підхо­ду бать­ка з ос­новним вій­ськом. Ко­заки тим ча­сом підпа­лили кня­жий па­лац в Ос­тро­полі й по­чали відступ на схід – мож­ли­во, з ме­тою про­риву на Подніпров’я. Ко­синсь­кий на цей час уже не міг не зна­ти про наб­ли­жен­ня знач­них сил Ва­силя-Кос­тянти­на Ос­трозь­ко­го і мав зро­зуміти, що нев­довзі бу­де ото­чений. Про те, що ко­заць­ко­му геть­ма­нові вда­лося доб­ря­че по­шар­па­ти кінно­ту Яну­ша під Ос­тро­полем, свідчить і той факт, що мо­лод­ший Ос­трозь­кий не зміг ор­ганізу­вати пе­ресліду­ван­ня ко­заків, що відсту­пали важ­ки­ми до­рога­ми. Іншої відповіді на пи­тан­ня, як міг ко­заць­кий табір обігна­ти кінно­ту кня­зя Яну­ша й ота­бори­тися у П’ятці (за 70 км на схід від Ос­тро­поля), не­має. Ко­синсь­кий укріпив П’ят­ку, дав­ши втом­ле­ному вій­ську пе­репо­чити, го­ту­ючись пот­ро­ху до про­риву. Пізнь­ого ран­ку 2 лю­того 1593 р. ко­заки вий­шли з П’ят­ки ру­хомим та­бором і по­чала­ся за­пек­ла бит­ва, що три­вала кіль­ка го­дин (до за­ходу сон­ця, тоб­то близь­ко 17.00). Спо­чат­ку відбу­лися звичні для тих часів герці-поєдин­ки, а зго­дом по­чав­ся справжній бій – вирішаль­ний для всієї кам­панії. У центрі вій­ська Ос­трозь­ких сто­яла піхо­та й гар­ма­ти, Я. Ос­трозь­кий та О. Виш­не­вець­кий ко­ман­ду­вали кінни­ми флан­га­ми. Обидві сто­рони би­лися мужньо, і на по­чат­ку ко­заки ма­ли певні успіхи (пер­ши­ми зал­па­ми ко­заць­кої піхо­ти бу­ло вби­то дві сотні во­рожих ко­ней і чи­мало вер­шників). Про­те зго­дом да­лася взна­ки пе­рева­га Ос­трозь­ких у кінноті та ар­ти­лерії – са­ме зав­дя­ки ос­танній Януш зміг прор­ва­тися в ко­заць­кий табір зі своїми кінни­ми хо­руг­ва­ми. Спро­би ко­заків пе­реп­ра­вити­ся че­рез річку відби­ла угорсь­ка піхо­та і спи­соносці. Після про­риву Яну­ша в табір ко­зацькі ря­ди по­хит­ну­лися і вій­сько Ко­синсь­ко­го по­чало тіка­ти, кіль­ка ко­заць­ких стар­шин за­гину­ли. Олек­сандр Ос­трозь­кий зго­дом пи­сав про втра­ти се­ред «най­пе­редніших» лю­дей у ко­заків, сам Ко­синсь­кий ледь вря­тував­ся (С. Пе­калід, ук­раїнсь­ко-поль­ський ла­тино­мов­ний по­ет, повідо­мив, ніби­то геть­ман схо­вав­ся під мос­том, звідки й­ого при­вез­ли до П’ят­ки со­рат­ни­ки). На дум­ку С. Леп’яв­ка, від ос­та­точ­но­го зни­щен­ня ко­заків уря­тува­ло нас­тання тем­ря­ви. Зва­жа­ючи на С. Пе­каліда, слід до­дати, що Януш Ос­трозь­кий, який ко­ман­ду­вав кня­жим вій­ськом, мо­же, навіть не сподівав­ся на та­кий успіх і не встиг пе­рек­ри­ти пов­ста­лим шлях до П’ят­ки своєю піхо­тою і роз­по­чати штурм міста, май­же поз­бавле­ного за­хис­ників.

Наслідки події

Дані про втра­ти сторін, як зав­жди, су­переч­ливі. Що­до ко­заків, то різні дже­рела повідом­ля­ють про 2–3 тис. уби­тих. Геть­ман та­кож втра­тив май­же всю ар­ти­лерію і кіль­ка пра­порів). Ос­трозькі, за од­ни­ми да­ними, не втра­тили і де­сят­ка лю­дей, за інши­ми, більш дос­товірни­ми, заз­на­ли чи­малих втрат, хоч і мен­ших, ніж Ко­синсь­кий (особ­ли­во під час штур­му та­бору – С. Пе­калід чес­но пи­ше про це, заз­на­ча­ючи, що ни­зовиків усе ж за­гину­ло біль­ше – і це схо­же на прав­ду). Яс­но од­не – Ко­синсь­ко­му не вда­лося вир­ва­тися з «фа­таль­ної П’ят­ки», але й Ос­трозькі не до­били сво­го во­рога. Сім днів три­вало пе­ремир’я, під час яко­го ко­заки по­хова­ли своїх за­гиб­лих у трь­ох братсь­ких мо­гилах, а 10 лю­того ко­зацькі пос­ли звер­ну­лися до кня­зя Ва­силя-Кос­тянти­на з про­позицією про мир. Князь Ос­трозь­кий по­годив­ся на мир, але за умо­ви, що Ко­синсь­кий осо­бис­то поп­ро­сить у нь­ого про­бачен­ня і скла­де при­сягу. Ко­заць­кий геть­ман був зму­шений піти на цей, м’яко ка­жучи, не над­то приємний для нь­ого крок. Ко­заки віль­но по­вер­ну­лися на Подніпров’я, а в травні то­го ж ро­ку Ко­синсь­кий зно­ву роз­по­чав бой­ові дії, на­пав­ши на Чер­ка­си, котрі обо­роняв О. Виш­не­вець­кий, один із ге­роїв бит­ви під П’ят­кою. У ви­пад­ковій су­тичці в місті ко­заць­кий геть­ман за­гинув, що, прав­да, аж ніяк не оз­на­чало кінця епо­хи пер­ших ко­заць­ких воєн в історії Ук­раїни та Речі Пос­по­литої. Прос­то ко­заки ук­ла­ли нет­ривке пе­ремир’я з Річчю Пос­по­литою.

Істо­рич­на пам’ять

Окрім чу­дової ба­роко­вої по­еми-па­негіри­ка кня­зям Ос­трозь­ким С. Пе­каліда (1600 р.), пов­стан­ня і бит­ва за­лиши­ли помітний слід у ко­зацькій літо­писній тра­диції – аж до зма­люван­ня блис­ку­чої пе­ремо­ги (!) Ко­синсь­ко­го над «по­ляка­ми-ка­толи­ками та уніата­ми» в «Історії Русів» (ме­жа XVIII–XIX ст.), а та­кож у нат­хнен­них нею тво­рах ук­раїнсь­ких ро­ман­тиків XIX ст.). Лідер ко­заць­ко­го пов­стан­ня за пра­ва ко­заць­ко­го ж ста­ну пос­ту­пово пе­рет­во­рив­ся на цілком національ­но­го й кон­фесій­но­го ге­роя, а й­ого по­раз­ка, хоч і до­волі ге­роїчна, – на пе­ремо­гу, «вкра­дену підступ­ни­ми ля­хами, що зго­дом уби­ли Ко­синсь­ко­го на пе­рего­ворах». У су­часній Ук­раїні бит­ва віднос­но доб­ре відо­ма се­ред лю­бителів мілітар­ної та політич­ної історії Ук­раїни, як і осо­ба Ко­синсь­ко­го (удос­тоєний пам’ят­них знаків, ювілей­них мо­нет то­що), але її оцінки варію­ють­ся від тра­дицій­них (див. ви­ще) до зма­люван­ня про­тис­то­ян­ня як трагічно­го сим­во­ла «роз­тя­того» ук­раїнсь­ко­го світу XVI–XVII ст.