Третя битва за Харків 1943 року

Да­та і місце

19 лю­того – 14 бе­рез­ня 1943 р., ве­ликий рай­он, об­ме­жений на півночі міста­ми Орел – Курськ – Во­ронеж (нині об­ласні цен­три Росії), на за­ході містом Крас­ноград (рай­центр Харківсь­кої об­ласті), на півден­но­му за­ході міста­ми Но­вомос­ковськ (рай­центр Дніпро­пет­ровсь­кої об­ласті) та За­поріжжя (об­ласний центр), на півдні те­риторією Лу­гансь­кої та До­нець­кої об­ластей.

Дій­ові осо­би

Ра­дянсь­кий нас­туп у ме­жах опе­рацій «Зірка» та «Стри­бок» здій­сню­вав­ся го­лов­ним чи­ном си­лами та­ких фронтів: Півден­но-Західно­го – під ко­ман­ду­ван­ням амбітно­го й рішу­чого ге­нера­ла армії Ми­коли Фе­доро­вича Ва­тутіна (1901–1944; у липні–жовтні 1942 р. ко­ман­ду­вач Во­ронезь­ко­го фрон­ту, з жов­тня 1942 р. Півден­но-Західно­го фрон­ту, в ранзі ге­нерал-пол­ковни­ка бе­ре участь у Сталінградській битві, 3-й битві за Харків, з лю­того 1943 р. ге­нерал армії, з бе­рез­ня 1943 р. ко­ман­ду­вач Во­ронезь­ко­го, зго­дом пе­рей­ме­нова­ного на 1-й Ук­раїнсь­кий фрон­ту, по­ране­ний бій­ця­ми УПА 29 лю­того 1944 р., по­мер від ран); Во­ронезь­ко­го – під ко­ман­ду­ван­ням вель­ми су­переч­ли­вого пол­ко­вод­ця ге­нерал-пол­ковни­ка Пи­липа Іва­нови­ча Голіко­ва (1900–1980; з 1940 р. го­лова ГРУ, зня­тий з по­сади в червні 1941 р., з жов­тня 1941 р. ко­ман­ду­вач 10-ї армії, вда­ло діяв у битві під Мос­квою, 1942 р. заз­нав важ­кої по­раз­ки, зня­тий з по­сади, брав участь у по­чат­ковій стадії Сталінградсь­кої бит­ви, з жов­тня 1942 р. на чолі Во­ронезь­ко­го фрон­ту, провів кіль­ка вда­лих опе­рацій, після 3-ї бит­ви за Харків зня­тий і біль­ше на фронт не до­пуще­ний).

Го­лов­ною удар­ною си­лою фрон­ту в опе­рації бу­ла 3-тя тан­ко­ва армія ви­дат­но­го ра­дянсь­ко­го тан­ко­вого ко­ман­ди­ра, ге­нерал-лей­те­нан­та тан­ко­вих вій­ськ Пав­ла Се­мено­вича Ри­бал­ка (1894–1948; у 1934–1936 рр. був вій­сько­вим рад­ни­ком у Ки­таї, ата­ше в Польщі, з лип­ня 1942 р. ко­ман­ду­вав 5-ю, з жов­тня 3-ю, з трав­ня 1943 р. 3-ю гвардій­ською тан­ко­вими арміями, успішно во­ював під Хар­ко­вом, Києвом во­сени 1943 р. та в усіх опе­раціях на Пра­вобе­режжі та Західній Ук­раїні 1944 р., брав Берлін і Пра­гу, 1945 р. мар­шал бро­нетан­ко­вих вій­ськ, 1947 р. ко­ман­ду­вач бро­нетан­ко­вих вій­ськ СРСР).

У «Стриб­ку» бу­ла задіяна армій­ська гру­па не без­до­ган­но­го, але вель­ми об­да­рова­ного ра­дянсь­ко­го воєна­чаль­ни­ка – Маркіяна Ми­хай­ло­вича По­пова (1902–1969; 1941 р. ко­ман­ду­вав Ленінградсь­ким фрон­том, 1942 р. – 61-ю, 48-ю, 40-ю арміями на Брянсь­ко­му фронті, во­сени то­го ж ро­ку зас­тупник ко­ман­ду­вача Сталінградсь­ко­го фрон­ту, після Хар­ко­ва в 1943–1944 рр. ко­ман­ду­вав Брянсь­ким, При­балтій­ським, 2-м При­балтій­ським фрон­та­ми, блис­ку­че провів Брянсь­ку нас­ту­паль­ну опе­рацію, з сер­пня 1943 р. ге­нерал армії, з 1956 р. зас­тупник го­лов­но­коман­ду­вача су­хопут­них сил СРСР).

Цілій пле­яді та­лано­витих ра­дянсь­ких пол­ко­водців про­тис­то­яли гідні суп­ро­тив­ни­ки. На чолі гру­пи армій «Дон» (зго­дом пе­рей­ме­нова­на на гру­пу армій «Південь») сто­яв най­об­да­рованіший стра­тег вер­махту ге­нерал-фель­дмар­шал Еріх фон Ман­штейн (1887–1973 рр., ак­тивний учас­ник Поль­ської та Фран­цузь­кої кам­паній, ав­тор пла­ну втор­гнен­ня до Франції, 1941 р. ко­ман­ду­вав 56-м мо­тори­зова­ним кор­пу­сом гру­пи армій «Північ», з ве­рес­ня 1941 до лип­ня 1942 р. во­ював на чолі 11-ї армії в Кри­му, роз­гро­мив ра­дянські вій­ська під Кер­чю та Фе­одосією, взяв Се­вас­то­поль, за що от­ри­мав зван­ня ге­нерал-фель­дмар­ша­ла, нап­рикінці 1942 р. ко­ман­ду­вав гру­пою армій «Дон», не зумів деб­ло­кува­ти 6-ту армію під Сталінгра­дом, з лю­того 1943 до бе­рез­ня 1944 р. на чолі гру­пи армій «Південь», з квітня 1944 р. у за­пасі, зго­дом вій­сько­вий рад­ник уря­ду ФРН, ав­тор відо­мих ме­му­арів). На чолі Харківсь­кої армій­ської гру­пи вер­махту на по­чат­ку бит­ви сто­яв ге­нерал гірсь­кострілець­ких вій­ськ Ху­берт Ланц (1896–1982; ве­теран Фран­цузь­кої кам­панії 1940 р., бит­ви за Кав­каз, після здачі Хар­ко­ва відправ­ле­ний у Грецію, де ко­ман­ду­вав 22-м гірсь­ким кор­пу­сом); у ході бит­ви й­ого змінив ге­нерал тан­ко­вих вій­ськ Вер­нер Кемпф. Го­лов­ною надією німців – но­вос­тво­реним тан­ко­вим кор­пу­сом СС – ко­ман­ду­вав рішу­чий і об­да­рова­ний ве­теран Пер­шої світо­вої вій­ни, од­но­окий гру­пен­фю­рер Па­уль Ха­ус­сер (1880–1972; 1932 р. ге­нерал-лей­те­нант, один із творців СС, відповідав за вій­сько­ву підго­тов­ку ваф­фен СС, з ве­рес­ня 1942 р. на чолі тан­ко­вого кор­пу­су СС, й­ого воль­ові рішен­ня ста­ли вирішаль­ни­ми в Третій битві за Харків, ко­ман­ду­вав кор­пу­сом СС на Курській дузі, 1944 р. ко­ман­ду­вав 7-ю армією в Нор­мандії).

Пе­реду­мови події

Після пе­ремо­ги під Сталінгра­дом пе­ред ра­дянсь­ким ко­ман­ду­ван­ням відкри­лися ще при­надніші пер­спек­ти­ви – роз­гро­мити ос­та­точ­но німець­ку гру­пу армій «B», півден­ний фланг якої те­пер «висів у повітрі» і в ре­зуль­таті заз­нав силь­них ра­дянсь­ких ударів у ході січне­вих Ос­тро­гозь­ко-Ро­сошансь­кої та Во­ронезь­ко-Кас­торненсь­кої опе­рацій. Після них більш-менш суціль­ний німець­кий фронт на значній ділянці від Лівн до Ста­робіль­ська пе­рес­тав існу­вати, і 23 січня Й. Сталін зат­вердив план нас­тупної нас­ту­паль­ної опе­рації – «Зірка», що пе­ред­ба­чала пе­редусім ово­лодіння Хар­ко­вом. Ре­алізацію пла­ну пок­ла­ли на Во­ронезь­кий фронт. Од­но­час­но го­тував­ся нас­ту­пати і Півден­но-Західний фронт під ко­ман­ду­ван­ням од­но­го з найбільш азар­тних ра­дянсь­ких ко­ман­ду­вачів М. Ва­тутіна, який вирішив ото­чити дон­бась­ке уг­ру­пован­ня німців уда­ром на Ар­темівськ – Сталіно – Маріуполь, відрізав­ши за­разом шля­хи відсту­пу з Кав­ка­зу че­рез Рос­тов час­тин гру­пи армій «A». Став­ки бу­ли ве­ликі: у разі успіху пе­ремо­га мог­ла зать­ма­рити со­бою Сталінград. Роз­робле­ний шта­бом М. Ва­тутіна в січні 1943 р. план опе­рації «Стри­бок» пе­ред­ба­чав і про­дов­ження, аж до ви­ходу до Азовсь­ко­го мо­ря і відсікан­ня Кри­му. Про­те стан ра­дянсь­ких вій­ськ, особ­ли­во мобіль­них час­тин, на січень 1943 р. по­гано відповідав ши­роко­мас­штаб­ним пла­нам ко­ман­ду­ван­ня. У складі най­сильнішої 3-ї тан­ко­вої армії, що ма­ла бра­ти Харків, бу­ло до 50 тис. во­яків і всь­ого 223 тан­ки. У всь­ому Півден­но-Західно­му фронті, що теж не відпо­чивав від часів Сталінгра­ду, бу­ло 986 танків, ба­гато полків і бри­гад за­лиши­лися без техніки. Го­лов­на удар­на си­ла ра­дянсь­ко­го «Стриб­ка» – гру­па М. По­пова – налічу­вала на мо­мент по­чат­ку нас­ту­пу ли­ше 137 танків. Всь­ого на по­чат­ку бит­ви з ра­дянсь­ко­го бо­ку взя­ли участь до 210 тис. осіб, у ході обо­рони Хар­ко­ва від німець­ко­го кон­тру­дару – до 350 тис. зі скла­ду 2 фронтів.

Ра­дянсь­кий план бит­ви ґрун­ту­вав­ся на не­до­оціню­ванні сил во­рога. Німці вже встиг­ли пе­реки­нути з Кав­ка­зу ос­лаблені, але все ще грізні 1-шу та 4-ту тан­кові армії, до Хар­ко­ва по­чали при­бува­ти час­ти­ни свіжо­го Тан­ко­вого кор­пу­су СС. Німецькі вій­ська на по­чат­ку Третьої бит­ви за Харків ста­нови­ли до 70 тис. осіб, у ході бит­ви німці от­ри­мува­ли значні підкріплен­ня. Німецькі тан­кові вій­ська ма­ли: 1-ша й 4-та тан­кові армії – ра­зом до 350 танків, у ході боїв німці от­ри­мали елітну дивізію «Ве­лика Німеч­чи­на» (106 танків) і Тан­ко­вий кор­пус СС (3 дивізії – «Лей­бштан­дарт Адольф Гітлер» – далі «ЛАГ», «Райх» та «Мер­тва го­лова», ра­зом близь­ко 340 танків). Ма­ючи на по­чат­ку боїв за Харків до 200 літаків, німці швид­ко пе­реки­нули в рай­он бит­ви май­же увесь 4-й повітря­ний флот (до 1 тис. літаків), за­во­ював­ши па­нуван­ня в повітрі.

Бит­ва в умо­вах мо­розів, а зго­дом вес­ня­ної баг­ню­ки ста­ла пе­ревіркою на міцність і вис­на­жених після Сталінгра­да тан­ко­вих, кінних та піхот­них кор­пусів РСЧА і не менш втом­ле­них кор­пусів та дивізій вер­махту (ви­няток ста­новив хіба що свіжий Тан­ко­вий кор­пус СС, впер­ше в своїй історії вве­дений у бій у такій ролі).

Хід події

Бит­ва роз­по­чала­ся 29 січня 1943 р. з нас­ту­пу ра­дянсь­кої 6-ї армії (Півден­но-Західний фронт) на по­зиції двох німець­ких піхот­них дивізій гру­пи Лан­ца під Куп’янсь­ком. Обидві дивізії, заз­навши ве­ликих втрат, роз­па­лися на декіль­ка груп і бу­ли ото­чені вже до 6 лю­того. Ра­дянські вій­ська зай­ня­ли Куп’янск, Ізюм і Ба­лаклію, пос­ту­пово відріза­ючи харківсь­ке уг­ру­пован­ня німців від дон­бась­ко­го. Ра­дянсь­ка піхо­та і за нею гру­па По­пова 2 лю­того всту­пили у важкі бої під Ли­сичансь­ком з 19-ю, ос­лабле­ною 27-ю і 3-ю тан­ко­вими дивізіями вер­махту (по­чала­ся опе­рація «Стри­бок»). 6 лю­того німці за­лиши­ли Ли­сичанськ і Кра­маторськ. До 10 лю­того ра­дянсь­ке про­суван­ня на Ар­темівськ бу­ло зу­пине­не кон­тра­така­ми 3-ї і 7-ї німець­ких тан­ко­вих дивізій, а та­кож діями штур­мо­виків люф­тваф­фе.

2 лю­того по­чала­ся «Зірка»: 3-тя тан­ко­ва армія П. Ри­бал­ка узя­ла Ве­ликий Бур­лук, до 10 лю­того у бо­ях з час­ти­нами «ЛАГ» і «Рей­ху» ар­ти­лерис­ти, не­чис­ленні танкісти і піхо­та П. Ри­бал­ка фор­су­вали річку Сіверсь­кий До­нець, узяв­ши Пе­ченіги і Чу­гуїв. У про­риви бу­ло ки­нуто ра­дянсь­ку ка­валерію. 9 лю­того ра­дянсь­ка 40-ва армія взя­ла Бєлго­род. Си­ту­ація для гру­пи Лан­ца ста­ла кри­тич­ною – назріва­ло ото­чен­ня. 11 лю­того ра­дянські час­ти­ни бу­ли вже на підсту­пах до Хар­ко­ва, об­хо­дячи місто із за­ходу; нас­тупно­го дня їм вда­лося в ході жор­сто­ких боїв ово­лодіти Ро­ган­ню, бу­ли роз­биті німецькі 320-та і 298-ма піхотні дивізії. Кон­тру­дар мо­топіхо­ти СС зму­сив око­пати­ся ка­вале­ристів ра­дянсь­ко­го 6-го кав­корпу­су, і ото­чен­ня Хар­ко­ва із за­ходу не вий­шло, тоді як до 14 лю­того з півночі місто вже май­же обій­шли вій­ська РСЧА. То­го ж дня гру­пу Лан­ца пе­реда­ли в роз­по­ряд­ження гру­пи армій «Південь». До ць­ого ча­су дивізії «ЛАГ» і «Рейх» пе­ребу­вали в напіво­точенні і ма­ли на ру­ках на­каз Гітле­ра ні в яко­му разі не зда­вати Харків. 15 лю­того Па­уль Ха­ус­сер відкри­то по­рушив цей на­каз і по­чав відве­ден­ня дивізій СС на захід, прик­ри­ва­ючи відступ ба­таль­йоном штур­мо­вих гар­мат, ря­ту­ючи еліту вій­ськ СС, дивізію «Ве­лика Німеч­чи­на» і за­лиш­ки двох піхот­них дивізій. Ра­дянсь­ка 40-ва армія швид­ко взя­ла місто, німці зай­ня­ли обо­рону на захід від Хар­ко­ва.

Тим ча­сом Півден­но-Західний фронт про­дов­жу­вав свій «Стри­бок», ве­дучи си­лами рух­ли­вої гру­пи М. По­пова важкі бої за важ­ли­вий центр ко­мунікацій – місто Чер­во­но­армій­ське. Існу­вав ве­ликий шанс то­го, що ра­дянські час­ти­ни пе­реріжуть ко­мунікації 1-ї тан­ко­вої армії у складі дон­бась­ко­го уг­ру­пован­ня німців. Си­ту­ацію для німців вря­тува­ла кон­тра­така бой­ової гру­пи ко­ман­ди­ра 11-ї тан­ко­вої дивізії Г. Баль­ка. Чер­во­но­армій­ське По­пов узяв, але в ре­зуль­таті декіль­кох німець­ких кон­тра­так і повітря­них наль­отів втра­тив май­же всі тан­ки. Зда­вало­ся, те­пер ніщо не за­вадить тан­кам ре­зер­вних ра­дянсь­ких 1-го гвардій­сько­го і 25-го тан­ко­вого кор­пусів вир­ва­тися на простір і дій­ти до Дніпро­пет­ровсь­ка та пе­реп­рав на Дніпрі – діру між гру­пою Лан­ца і дон­бась­ким уг­ру­пован­ням німців зак­ри­ти бу­ло май­же не­мож­ли­во. Про­те Ва­тутін, що рвав­ся до плац­дармів на Дніпрі, прог­ледів (не без «до­помо­ги» ра­дянсь­кої авіарозвідки, що сприй­ня­ла пе­ресу­ван­ня німець­ких ко­лон за по­чаток відсту­пу з Дон­ба­су) мож­ливість по­туж­но­го німець­ко­го кон­тру­дару. Цей кон­тру­дар ор­ганізу­вав Ман­штейн із пев­ною до­помо­гою А. Гітле­ра, який при­летів із Берліна і в ході дов­гої неп­ростої бесіди пе­реко­нав­ся в не­обхідності спо­чат­ку вря­тува­ти си­ту­ацію в Дон­басі, а вже потім відби­вати Харків. Кон­тру­дар зав­да­вали з півночі час­ти­ни тан­ко­вого кор­пу­су СС (за­галь­не керівниц­тво гру­пою німець­ких вій­ськ тут здій­сню­вав ге­нерал В. Кемпф), з півдня – час­ти­ни 1-ї та 4-ї тан­ко­вих армій. Го­лов­ною ме­тою ма­ло ста­ти відсікан­ня ра­дянсь­кої 6-ї армії, що прор­ва­лася, і гру­пи По­пова. Кон­тру­дар по­чав­ся 19 лю­того: дивізію СС «Рейх» бу­ло спря­мова­но на південь («ЛАГ» та інші час­ти­ни за­лиши­лися три­мати фронт на захід від Хар­ко­ва, на до­помо­гу їм по­чали при­бува­ти еше­лони з людь­ми і технікою «Мер­твої го­лови»), тан­кові дивізії Го­та – на північ, че­рез Чер­во­но­армій­ське. Мо­топіхо­та СС швид­ко вкли­нила­ся у фланг ра­дянсь­кої 6-ї армії, що про­дов­жу­вала нас­ту­пати уг­либ Дон­ба­су, на Си­нель­ни­кове. Ра­зом із пікіру­валь­ни­ками есесівці відби­ли ра­дянські кон­тра­таки і до 23 лю­того з’єдна­лися з 17-ю, 6-ю тан­ко­вими дивізіями Го­та і дивізією СС «Вікінг» у Пав­логра­да, ото­чив­ши ра­дянсь­ку 6-ту армію. От­же, заг­ро­зу ти­лам дон­бась­ко­го уг­ру­пован­ня Ман­штейн усу­нув.

Си­ту­ація для РСЧА ус­клад­ни­лася ще й тим, що, по­ки за­лиш­ки ко­лишнь­ого німець­ко­го гарнізо­ну Хар­ко­ва з дивізій вер­махту і «ЛАГ» стри­мува­ли тан­ки Ри­бал­ка, з рай­ону Крас­ногра­да дивізія СС «Мер­тва го­лова» по­чала нас­туп про­ти ра­дянсь­кої 3-ї тан­ко­вої армії. Спро­би 6-ї армії Ха­рито­нова вир­ва­тися бу­ли марні, і на до­помо­гу ото­ченим 1 бе­рез­ня ки­нули зве­дену тан­ко­ву гру­пу зі скла­ду 3-ї тан­ко­вої армії (май­же по­лови­на з 105 танків Ри­бал­ка), яка са­ма пот­ра­пила в ото­чен­ня біля се­ла Ке­гичівка, але, втра­тив­ши май­же всі тан­ки, вир­ва­лася до своїх. Од­но­час­но бу­ла роз­гром­ле­на ве­лика час­ти­на ра­дянсь­кої 6-ї армії і гру­пи По­пова, за­лиш­ки яких три­мали обо­рону. До кінця лю­того ра­дянсь­кий нас­туп на усіх ділян­ках, про які й­шло­ся ви­ще, бу­ло зу­пине­но, ініціати­ва пе­рей­шла до німців. Усі три зібрані в ку­лак дивізії кор­пу­су СС ма­ли 147 го­тових до бою танків і 42 штур­мові гар­ма­ти, а та­кож чи­мало своїх і тро­фей­них про­титан­ко­вих гар­мат. Най­менш по­терпілі в бо­ях «ЛАГ» і «Мер­тва го­лова» ста­ли те­пер го­лов­ною удар­ною си­лою німців. 6 бе­рез­ня час­ти­ни «ЛАГ» зав­да­ли уда­ру піхоті армії Ри­бал­ка під Но­вою Во­дола­гою, 7–8 бе­рез­ня ово­лоділи Лю­боти­ном і Ко­роти­чем, нас­ту­па­ючи зруч­ним Пол­тавсь­ким шо­се пря­мо на Харків.

Найбільш зна­кові (при­най­мні для харків’ян декіль­кох по­воєнних по­колінь) події роз­горну­лися на південь від Хар­ко­ва, в рай­оні Зміїв – Та­ранівка – Со­коло­ве – Ро­кит­не. За офіцій­ною ра­дянсь­кою версією, тут нас­туп двох німець­ких тан­ко­вих дивізій, 6-ї і 11-ї, зу­пини­ли «27 гвардійців-ши­ронінців», а та­кож че­хос­ло­ваць­кий ба­таль­йон Л. Сво­боди. У будь-яко­му разі німецькі тан­ки тут зустрів щіль­ний во­гонь ар­ти­лерії, внаслідок чо­го німецькі тан­кові дивізії не до­сяг­ли про­риву че­рез Мжу і ви­ходу до півден­ної око­лиці Хар­ко­ва. Бої за Та­ранівку три­вали до 9 бе­рез­ня, ко­ли мо­топіхо­та німець­кої 6-ї тан­ко­вої дивізії узя­ла-та­ки се­ло. 8 бе­рез­ня в ре­зуль­таті дов­го­го бою та са­ма дивізія узя­ла се­ло Со­коло­ве. У ре­зуль­таті бою німці спа­лили се­ло декіль­ко­ма вог­не­мет­ни­ми тан­ка­ми, роз­бивши по­силе­ну ро­ту О. Яро­ша зі скла­ду ба­таль­йону Л. Сво­боди. Але Мжу во­рог не пе­рей­шов, ра­дянсь­ка обо­рона всто­яла. По­ки 6-та дивізія на­мага­лася фор­су­вати Мжу, 9 бе­рез­ня час­ти­ни німець­кої 11-ї тан­ко­вої дивізії фор­су­вали річку і взя­ли з ти­лу укріпле­не се­ло Ро­кит­не, після чо­го ру­шили на Ме­рефу – нас­туп з півдня на Харків те­пер роз­ви­вав­ся без пе­реш­код. Й. Сталін доз­во­лив за­лиши­ти Харків тіль­ки 15 бе­рез­ня, ко­ли вже дав­но впа­ла ба­гатос­траж­даль­на Та­ранівка. Ще 10 бе­рез­ня Па­уль Ха­ус­сер от­ри­мав на­каз по­чати штурм Хар­ко­ва. По­чали­ся міські бої, до 15 бе­рез­ня місто бу­ло май­же ото­чене дивізіями СС, і П. Ри­бал­ко по­чав відво­дити час­ти­ни своєї армії на схід, хо­ча прор­ва­тися вда­лося да­леко не всім. Ос­таннім кри­вавим акор­дом третьої бит­ви за Харків ста­ло взят­тя 18 бе­рез­ня Бєлго­рода есесівця­ми (бой­овою гру­пою Й. Пай­пе­ра). У бо­ях нав­ко­ло міста за­гину­ли тан­ки ра­дянсь­ких 2-го і 3-го гвардій­ських тан­ко­вих кор­пусів В. Ба­дано­ва и І. Вов­ченка. На ць­ому конт­рнас­туп Ман­штей­на за­вер­шився – ра­дянські вій­ська зай­ня­ли більш-менш стій­ку обо­рону.

Наслідки події

Втра­ти ра­дянсь­ких вій­ськ бу­ли ве­лики­ми: за офіцій­ни­ми ра­дянсь­ки­ми оцінка­ми: до 44 тис. уби­тими і по­лоне­ними, до 41 тис. по­ране­ними. За німець­ки­ми да­ними, з 21 лю­того до 18 бе­рез­ня німці зни­щили або за­хопи­ли 567 ра­дянсь­ких танків та по­над 2,2 тис. гар­мат і міно­метів. На кінець боїв у тан­ко­вих дивізіях СС бу­ло по 30–35 танків, ще гірша бу­ла си­ту­ація в дивізіях вер­махту. Людські втра­ти німців бу­ли та­кож чи­мали­ми, але помітно мен­ши­ми за ра­дянські – кор­пус СС втра­тив 11,5 тис. осіб уби­тими, по­ране­ними і про­пали­ми безвісти, плюс невідомі втра­ти дивізій вер­махту. У ході боїв бу­ли мобілізо­вані до РСЧА та за­гину­ли або бу­ли вбиті сол­да­тами СС і вер­махту ба­гато ти­сяч харків’ян. Німцям вос­таннє у війні вда­лося пе­рела­мати хід бой­ових дій на свою ко­ристь у стра­тегічно­му мас­штабі, ство­рив­ши півден­ний фас Курсь­кої ду­ги.

Істо­рич­на пам’ять

За ра­дянсь­ких часів ок­ремі епізо­ди бит­ви бу­ли ду­же доб­ре відомі (бої за Та­ранівку та Со­коло­ве) – ра­дянсь­ка про­паган­да ви­корис­то­вува­ли об­ра­зи ши­ронінців – «но­вих панфіловців» та чесь­ких во­яків для зміцнен­ня бой­ово­го ду­ху вій­ськ і патріотич­но­го ви­хован­ня гро­мадян під час та після вій­ни, на честь ге­роїв на­зива­ли ву­лиці й прос­пекти (зок­ре­ма в Хар­кові), бу­ло ство­рено пам’ят­ни­ки та му­зеї на місцях бой­ових дій, про­те бит­ва в ціло­му аж ніяк не бу­ла доб­ре зна­на в СРСР (як і у ви­пад­ку з Дру­гою бит­вою за Харків, у Німеч­чині і в Європі в ціло­му си­ту­ація бу­ла діамет­раль­но про­тилеж­ною – ос­тання ве­лика німець­ка пе­ремо­га на Східно­му фронті бу­ла доб­ре пропіаре­на). У 1990-х рр. си­ту­ація в Ук­раїіні та Росії помітно зміни­лася на кра­ще зу­сил­ля­ми істо­риків. Річни­ця бит­ви відзна­чаєть­ся на місце­вому рівні.