Битва на Жовтих Водах

Да­та і місце

29 квітня – 16 трав­ня 1648 р., аж ніяк не біля су­час­но­го міста Жовті Во­ди, а на межі двох су­час­них об­ластей Ук­раїни – поб­ли­зу уро­чища Княжі Бай­ра­ки (біля се­ла Па­харівка Олек­сандрій­сько­го рай­ону Кіро­вог­радсь­кої об­ласті) та на око­лиці міста П’яти­хат­ки Дніпро­пет­ровсь­кої об­ласті.

Дій­ові осо­би

Ко­заць­ко-та­тарсь­ки­ми вій­ська­ми ко­ман­ду­вали геть­ман за­порожців Бог­дан-Зи­новій Хмель­ниць­кий (1595–1657; мож­ли­во, найвідоміший ук­раїнсь­кий пол­ко­водець і політик усіх часів); пол­ковник Мак­сим Кри­воніс (?–1648; після Жов­тих Вод пол­ковник ли­сянсь­кий, на­каз­ний геть­ман на Поділлі та Брац­лавщині, та­лано­витий пол­ко­водець і один із го­лов­них лідерів без­жаль­ної се­лянсь­кої вій­ни); пол­ковник Ми­хай­ло Кри­са (?–?; шлях­тич, у 1650–1651 рр. на­каз­ний пол­ковник чи­гиринсь­кий і пол­ковник київсь­кий). Со­юз­них ко­закам та­тар очо­лював мур­за Ту­гай-бей (До­ган То­гай з ро­ду Ар­гин,? – 1651; бей Пе­реко­па з 1642 р., ке­рував гарнізо­ном Пе­реко­па та но­гай­ськи­ми ор­да­ми, в май­бутнь­ому со­юз­ник Б. Хмель­ниць­ко­го і ге­рой кам­паній 1648–1649 рр.).

Ко­рон­не вій­сько очо­люва­ли Сте­фан По­тоць­кий (1624–1648; син ве­лико­го ко­рон­но­го геть­ма­на Ми­колая По­тоць­ко­го); Яцек Шем­берк (?–1648; не­попу­ляр­ний се­ред ко­заків уря­довий комісар Вій­ська За­порозь­ко­го реєстро­вого); Сте­фан Чар­нець­кий (1599–1665; тоді гу­сарсь­кий по­руч­ник, у май­бутнь­ому ге­рой де­сятків битв та об­лог, один із найвідоміших поль­ських пол­ко­водців XVII ст.); Ян-Фри­дерік Сапєга (1618–1664; ке­рував спо­руд­женням та­бору і бит­вою після по­ранен­ня По­тоць­ко­го, у май­бутнь­ому відо­мий ли­товсь­кий політик і пол­ко­водець часів шведсь­ко­го «По­топу» та воєн з Мос­ковією); Іван Ви­говсь­кий (?–1664; на мо­мент бит­ви ротмістр хо­руг­ви квар­ця­ного вій­ська, з 1650 р. ге­нераль­ний пи­сар Хмель­ниць­ко­го, в 1657–1659 рр. геть­ман).

Пе­реду­мови події

У січні–бе­резні 1648 р. Б. Хмель­ниць­кий, про­голо­шений геть­ма­ном на Січі, роз­по­чав бур­хли­ву підго­тов­ку до вій­ни з Річчю Пос­по­литою за віднов­лення ко­заць­ких прав, ук­лавши стра­тегічний со­юз із Кри­мом. У квітні 1648 р. ве­ликий ко­рон­ний геть­ман М. По­тоць­кий, фа­таль­но не­до­оцінив­ши си­ли во­рога, пос­лав на при­бор­кання пов­станців час­ти­ну реєстро­вих ко­заків (до 3,5 тис.) на чолі з ку­мом Б. Хмель­ниць­ко­го пол­ковни­ком реєстровців М.-С. Кри­чевсь­ким на чов­нах Дніпром. Во­ни ма­ли з’єдна­тися біля Ко­дака з мобіль­ним аван­гардом, який ру­шив Сак­са­гансь­ким шля­хом 21 квітня під про­водом си­на геть­ма­на – Сте­фана По­тоць­ко­го (ме­тою Сте­фана бу­ла гли­бока розвідка і роз­гром, як вва­жав й­ого бать­ко, ще не­вели­ких сил пов­станців). У ць­ому пе­редо­вому за­гоні бу­ла реш­та реєстровців – до 1,5 тис. осіб під про­водом коміса­ра Я. Шем­берка, близь­ко 700 кіннот­ників (з них 150 гу­сарів, реш­та – 11 хо­ругов пан­цирних ко­заків), до 500 дра­гун, 140 піших німець­ких най­манців та 3–6 пол­ко­вих гар­мат із квар­ця­ного (ко­ролівсь­ко­го) вій­ська. Це був аван­гард, слідом за яким че­рез кіль­ка днів з-під Кор­су­ня ви­руши­ло й го­лов­не вій­сько. Хмель­ниць­кий мав 2–4 тис. ко­заків, а та­кож до 4 тис. та­тар Ту­гай-бея, кіль­ка ма­лих гар­мат (фаль­ко­нетів). 27–29 квітня загін По­тоць­ко­го-мо­лод­шо­го зіткнув­ся з та­тарсь­ки­ми роз’їзда­ми на річці Жовті Во­ди і зак­лав стаціонар­ний табір, че­ка­ючи на підхід бать­ка і Кри­чевсь­ко­го. По суті, це був по­чаток Жов­то­водсь­кої бит­ви.

Хід події

Річпос­по­литсь­кий табір кіль­ка днів бе­зуспішно ата­кува­ли ко­заки Хмель­ниць­ко­го і та­тари Ту­гай-бея, С. По­тоць­кий відби­вав­ся за до­помо­гою ар­ти­лерії та муш­кетної стріль­би. Клю­човою подією для по­даль­шо­го пе­ребігу кам­панії став пе­рехід на бік Хмель­ниць­ко­го реєстровців, що плив­ли Дніпром (десь 4 трав­ня). Те­пер Хмель­ниць­кий мав 12–13 тис. ко­заків і та­тар. Після ць­ого С. По­тоць­ко­му за­лиша­лося од­не – бо­рони­тися до кінця або спро­бува­ти прор­ва­тися на з’єднан­ня з бать­ком за до­помо­гою ру­хомо­го та­бору. Об­ло­га ко­зака­ми і та­тара­ми поль­сько­го та­бору три­вала до 14 трав­ня, в її ході обид­ва реєстрові пол­ки, що бу­ли в вій­ську По­тоць­ко­го, і час­ти­на русь­ких дра­гунів втек­ли до Хмель­ниць­ко­го. Роз­по­чали­ся пе­рего­вори, на яких за­руч­ни­ком з поль­сько­го бо­ку вис­ту­пив С. Чар­нець­кий, з ко­заць­ко­го – М. Кри­воніс та М. Кри­са. Близь­ко ти­сячі вцілілих річпос­по­литсь­ких бійців по­годи­лися на капіту­ляцію, яка пе­ред­ба­чала пе­реда­чу Хмель­ниць­ко­му гар­мат і клей­нодів за умо­ви віль­но­го відсту­пу. Вночі 15 трав­ня ко­зацькі за­руч­ни­ки втек­ли з та­бору По­тоць­ко­го, а поль­ські вій­ська в балці за Кня­жими Бай­ра­ками бу­ли ата­ковані та­тара­ми, до яких нев­довзі приєдна­лися ко­заки, обстрілю­ючи з лег­ких гар­мат по­ляків, що відсту­пали. Шлях до відсту­пу пе­реріза­ли ко­заки Кри­воно­са, що влаш­ту­вали засідку. За кіль­ка го­дин без­пе­рер­вних атак бій пе­рет­во­рив­ся на різа­нину.

Наслідки події

Річпос­по­литсь­ке вій­сько за­гину­ло чи пот­ра­пило в по­лон у пов­но­му складі (втік один па­холок). Сте­фан По­тоць­кий по­мер від ган­гре­ни внаслідок по­ранен­ня в ру­ку, реш­та ко­ман­ду­ван­ня пот­ра­пила в по­лон. Втра­ти Хмель­ниць­ко­го і Ту­гай-бея невідомі – мож­ли­во, кіль­ка­сот во­яків. Пер­ша пе­ремо­га над досвідче­ним ко­рон­ним вій­ськом, хай і знач­но мен­шим за чи­сельністю, підня­ла ав­то­ритет Хмель­ниць­ко­го. По­лонені, пе­редані та­тарам для ви­купу, ста­ли помітним сти­мулом для воїнів Ту­гай-бея, який до то­го ж на­решті ре­ван­шу­вав­ся за по­раз­ку під Ох­ма­товом 1644 р. По­раз­ка аван­гарду і смерть си­на ста­ли тяж­ким уда­ром для ве­лико­го ко­рон­но­го геть­ма­на М. По­тоць­ко­го, який по­чав втра­чати кон­троль над си­ту­ацією.

Істо­рич­на пам’ять

Нес­подіва­на ко­заць­ка пе­ремо­га над ко­рон­ним вій­ськом, що ста­ла про­логом до Хмель­нич­чи­ни, доб­ре за­пам’ята­лася всім сто­ронам конфлікту. Во­на оспіва­на в ук­раїнсь­ких на­род­них піснях, ду­мах. За­галом – доб­ре зна­на за ра­дянсь­ких часів та в су­часній Ук­раїні, Польщі та Росії бит­ва, най­частіше сприй­маєть­ся ук­раїнця­ми як пер­ший тріумф у війні за виз­во­лен­ня з-під поль­ської вла­ди. Са­ме в такій іпос­тасі зве­личе­на в ук­раїнсь­ких пам’ят­ни­ках (у місті Жовті Во­ди – па­мят­ник і ме­моріаль­на дош­ка, пам’ят­ник у селі Жов­те), ху­дожній літе­ратурі та кіно (ро­мани М. Ста­риць­ко­го, П. Пан­ча, І. Ле, П. Заг­ре­бель­но­го, кіль­ка кінофільмів, прис­вя­чених Б. Хмель­ниць­ко­му). Поль­ський пог­ляд на бит­ву як на ге­роїчну поль­ську по­раз­ку доб­ре реп­ре­зен­тує яс­кра­вий, хо­ча й не цілком істо­рич­но дос­товірний фраг­мент з відо­мого філь­му Є. Гоф­ма­на «Вог­нем і ме­чем» та кар­ти­на Ю. Кос­са­ка «За­гибель С. По­тоць­ко­го».