Грюнвальдська битва (битва під Танненбергом)

Да­та і місце

15 лип­ня 1410 р., те­риторія між се­лами Грюн­вальд, Тан­ненберг (нині Стем­барк) і Людвігсдорф (нині Лодвіго­ве), сь­огодні Ос­трудсь­кий по­вят Вармінсь­ко-Ма­зурсь­ко­го воєводс­тва, Поль­ща.

Дій­ові осо­би

Най­досвідченішим ко­ман­ду­вачем со­юз­но­го вій­ська був ве­ликий князь Лит­ви Вітовт, поль­ським кон­тинген­том ко­ман­ду­вав й­ого дво­юрідний брат ко­роль Польщі Ягай­ло, помітни­ми фігу­рами в ли­товсь­ко­му вій­ську бу­ли князі Луг­вен Оль­гер­до­вич (після 1356–1431; у 1389–1392 рр. кня­жив у Нов­го­роді, 1404 р. приєднав до Лит­ви Смо­ленськ, у 1392–1431 рр. князь мстис­лавль­ський) та Сигізмунд Ко­рибу­тович (бл. 1395–1435; племінник Свид­ри­гай­ла, ак­тивний учас­ник гу­ситсь­ких воєн, двічі ста­вав чесь­ким пра­вите­лем, досвідче­ний пол­ко­водець, пе­ремо­жець ка­толиць­ких хрес­то­носців у битві під Устєм-над-Лабєм 1426 р.). Со­юз­ни­ми Вітов­ту та­тара­ми ко­ман­ду­вав Дже­лаль-ад-Дін (бл. 1380–1413; син ха­на Зо­лотої Ор­ди Тох­та­миша, мож­ли­во, вбив під Грюн­валь­дом Ульріха фон Юнгінге­на, у 1412–1413 рр. хан Зо­лотої Ор­ди, вби­тий ро­дича­ми).

Вій­ськом Тев­тонсь­ко­го ор­де­ну ко­ман­ду­вали ве­ликий магістр Ульріх фон Юнгінген (1360–1410; у 1404–1407 рр. ве­ликий мар­шал, з 1407 р. ве­ликий магістр ор­де­ну, гар­ний воїн і не­роз­важли­вий політик); ве­ликий мар­шал Фрідріх фон Ва­лен­род (?–1410; у 1407–1410 рр. ве­ликий мар­шал, тоб­то «міністр обо­рони». Тев­тонсь­ко­го ор­де­ну); ве­ликий ком­тур Ку­но фон Ліхтен­штейн (бл. 1360–1410; у 1392–1396 рр. ком­тур Рагнітсь­кий, у 1402 р. ком­тур Ме­ве, з 1404 р. ве­ликий ком­тур ор­де­ну, відав еко­номікою, внутрішнім по­ряд­ком на зем­лях ор­де­ну, ус­лавле­ний фех­ту­валь­ник). У битві на боці поль­сько-ли­товсь­ко­го вій­ська бра­ли участь та­кож зна­мени­тий у май­бутнь­ому пол­ко­водець чесь­ких гу­ситів Ян Жиж­ка (1360–1424), най­ус­лавленіший поль­ський ли­цар Се­реднь­овіччя Завіша Чор­ний (1379–1428) та ін.

Пе­реду­мови події

Давнє про­тис­то­ян­ня Тев­тонсь­ко­го ор­де­ну з язич­ни­ками Східної Євро­пи (балтсь­ки­ми пле­мена­ми пруссів і ли­товців), що по­чало­ся ще в XIII ст., спри­чини­ло за­во­юван­ня й асиміляцію ор­де­ном пруссь­ких зе­мель (ос­та­точ­но в 1280-х рр.) і заг­ро­жува­ло етнічній і куль­турній са­мобут­ності ли­товців, котрі май­же сто років з ве­лики­ми жер­тва­ми чи­нили опір на­тис­ку ор­де­ну. У 1381–1384 рр. ор­ден зму­сив Лит­ву пос­ту­пити­ся час­ти­ною корінних ли­товсь­ких зе­мель – Же­майтією, не виз­навши фак­ту хре­щен­ня Лит­ви Ягай­лом 1385 р. З Поль­щею в ор­де­ну бу­ли те­риторіальні су­переч­ки і бо­роть­ба за кон­троль над ви­ходом до Балтій­сько­го мо­ря річка­ми Пруссії й По­меранії. У травні 1409 р. по­чали­ся пов­стан­ня на те­риторії підлег­лої ор­де­ну Же­майтії. Їх од­ра­зу підтри­мала Лит­ва, а зго­дом і Поль­ща; у відповідь на це фон Юнгінген ого­лосив обом країнам вій­ну. На який­сь час вій­ну вда­лося при­пини­ти за по­серед­ниц­твом чесь­ко­го ко­роля Вац­ла­ва IV, про­те влітку 1410 р. вій­на відно­вила­ся з но­вих на­падів ли­товців на землі ор­де­ну. Вод­но­час обидві сто­рони зби­рали си­ли: ор­ден зібрав ве­лике вій­сько – 11–27 тис., яд­ром яко­го бу­ла ус­лавле­на важ­ка кінно­та, най­манці й доб­ро­вольці з Євро­пи, а та­кож кіль­ка ве­ликих бом­бард – то­гочас­ної вій­сько­вої но­вин­ки, про­те си­ли Лит­ви і Польщі бу­ли біль­ши­ми (16–39 тис., за різни­ми підра­хун­ка­ми, відо­ма точ­но ли­ше од­на кількість кінних хо­ругов – 51 у тев­тонців, 50 у по­ляків і 40 у ли­товців). Влас­не ли­царів ор­де­ну в битві бу­ло до 450 осіб, во­ни ви­кону­вали ко­мандні функції. У складі обох вій­ськ бу­ли че­хи, німці, по­ляки, на боці Лит­ви і Польщі би­лися більш ніж ти­сяча та­тар Дже­лаль-ад-Діна. Ос­но­ву вій­ська со­юз­ників ста­нови­ли по­ляки, біло­руси, ли­товці, ук­раїнські землі та­кож вис­та­вили до со­юз­но­го вій­ська як мінімум 12 хо­ругов (львівсь­ка, пе­ремишль­ська, холмсь­ка, га­лиць­ка, три поділь­ські, ярос­лавсь­ка, київсь­ка, кре­менець­ка, ста­родубсь­ка, черніго­во-сіверсь­ка кня­зя Сигізмуг­да Ко­рибу­тови­ча), нас­правді їх мог­ло бу­ти біль­ше, про­те не всі «руські» хо­руг­ви Вітов­та наз­вані в дже­релах за іме­нами, що бу­ли на їх чолі (то­му ці хо­руг­ви не іден­тифіко­вані).

Хід події

Бит­ва по­чала­ся вранці 15 лип­ня на полі, об­ра­ному ор­де­ном. До бою ко­жен із ко­ман­ду­вачів го­тував­ся по-своєму: Юнгінген укріплю­вав по­зицію, роз­став­ля­ючи ар­ти­лерію й ар­ба­лет­ників, Вітовт на­дихав вій­ська і рвав­ся в бій, а Ягай­ло пла­кав, мо­лив­ся і пос­вя­чував у ли­царі мо­лодих воїнів. Ор­денці бу­ли ви­шику­вані в дві лінії, пра­воруч Ліхтен­штейн, ліво­руч – Ва­лен­род. У ре­зерві – 16 хо­ругов ве­лико­го магістра. Со­юз­ни­ки з ог­ля­ду на чи­сель­ну пе­рева­гу ма­ли три лінії, пра­воруч – ли­товсь­ке вій­сько Вітов­та, ліво­руч – по­ляки Ягай­ла. Аби спро­воку­вати со­юз­ників на не­об­ду­ману ата­ку, ве­ликий магістр надіслав Ягай­лу і Вітов­ту два мечі з яв­ним на­тяком, що й­ого во­рогам бра­кує зброї чи муж­ності. Вітовт пер­шим повів у бій ли­товсь­ку кінно­ту і та­тар. Зал­пи німець­ких бом­бард бу­ли не­точ­ни­ми, і лит­ви­ни близь­ко го­дини лю­то би­лися про­ти вій­ськ Ва­лен­ро­да. Важ­че оз­броєні тев­тонці зуміли пе­рела­мати на свій бік хід бою, і Вітовт ого­лосив відступ (який поль­ські дже­рела й дослідни­ки най­частіше вва­жа­ють вте­чею, а ли­товські й біло­руські – пла­нова­ною вій­сько­вою хитрістю). Кінно­та Ва­лен­ро­да ки­нула­ся нав­здогін, про­те не наз­догна­ла своїх здебіль­шо­го лег­ше оз­броєних во­рогів. На­томість у центрі мужньо би­лися смо­ленсь­ка, мсти­лавсь­ка й ор­шансь­ка хо­руг­ви Луг­ве­на Оль­гер­до­вича (сла­ву напівне­залеж­но­го Смо­ленсь­ко­го князівства на чолі з на­щад­ком Ге­диміна росій­ські ав­то­ри час­то не­нав’яз­ли­во пе­рет­во­рю­ють на та­ку собі «росій­ську воїнсь­ку сла­ву»), ліво­руч по­ляки на­силу стри­мува­ли нас­туп Ліхтен­штей­на про­тягом кіль­кох го­дин. У за­пеклій бо­ротьбі німці ледь не за­хопи­ли ко­ролівсь­кий поль­ський пра­пор, ди­вом вря­тував­ся від за­гибелі Ягай­ло. Імовірно, до­лю бою виріши­ло успішне вве­ден­ня в бій Ягай­лом ре­зервів і запізніле та­ке са­ме рішен­ня Юнгінге­на. Дов­ша поль­ська дру­га лінія по­чала охоп­лю­вати тев­тонців, і ве­ликий магістр зав­дав уда­ру своїм ре­зер­вом. Ре­зуль­тат бит­ви висів на во­лосинці. У цей вирішаль­ний мо­мент у тил тев­тонцям, котрі спро­бува­ли охо­пити по­ляків із флан­гу і ти­лу, вда­рили вій­ська Вітов­та, що по­вер­ну­лись на по­ле бою. Кіль­ка тев­тонсь­ких хо­ругов ки­нули­ся тіка­ти, реш­та мужньо за­гину­ли на полі бою нав­ко­ло сво­го ве­лико­го магістра. Лит­ви­ни і та­тари пе­ресліду­вали роз­би­того во­рога до та­бору, який був узя­тий з хо­ду. Дов­га (10–11-го­дин­на) бит­ва бу­ла за­вер­ше­на.

Наслідки події

За­гину­ло все ви­ще керівниц­тво ор­де­ну, 205 ли­царів, до тре­тини вій­ська, реш­та здебіль­шо­го пот­ра­пила в по­лон, вря­тува­лися до 1,5 тис. осіб. Втра­ти поль­сько-ли­товсь­ко­го вій­ська невідомі, але во­ни бу­ли знач­ни­ми (су­часні оцінки – 4–5 тис. уби­тими, 8–10 тис. по­ране­ними). Про­те спро­би Ягай­ла і Вітов­та взя­ти ор­денсь­ку сто­лицю Марієнбург про­вали­лися, і 1411 р. бу­ло підпи­сано То­рунсь­кий мир: ор­ден на­зав­жди втра­чав не­покірну Же­майтію, Доб­жинсь­ку зем­лю, вип­ла­чував ве­личез­ну кон­три­буцію пе­ремож­цям. Зни­щен­ня кра­щих ко­ман­дних кадрів, ма­си вій­ська, фінан­сові вит­ра­ти підірва­ли си­ли ор­де­ну, кот­рий вже ніко­ли не на­бував та­кої мо­гут­ності, пос­ту­пово пе­рет­во­рю­ючись з аг­ре­сив­но­го сусіда на поль­сько­го ва­сала.

Істо­рич­на пам’ять

Зна­кова подія в історії Східної Євро­пи (особ­ли­во Німе­чини, Польщі, Лит­ви, Біло­русії, Росії, Ук­раїни, при­чому в кожній зі зга­даних країн існує свій варіант «грюн­валь­дсь­кої ле­ген­ди»). У XIX–XX ст. на хвилі зрос­тання місце­вого націоналізму пам’ять про бит­ву бу­ла над­зви­чай­но ак­ту­алізо­вана (ро­ман Г. Сен­ке­вича «Хрес­то­носці», відо­ма кар­ти­на Я. Ма­тей­ка), тен­денція про­дов­же­на в XX ст. (німець­ка про­паган­да сто­сов­но «ге­роїв-хрес­то­носців» та бит­ви 1914 р. під Тан­ненбер­гом як «ре­ван­шу за 1410 р.», ра­дянсь­ка контрпро­паган­да під гас­лом «єднан­ня слов’ян про­ти тев­тонів»). У СРСР на честь бит­ви бу­ло наз­ва­но фут­боль­ний та бас­кетболь­ний клу­би в Литві («Жальгіріс»), у Польщі з 1943 р. існує на­горо­да «Хрест Грюн­валь­да». На по­чат­ку XXI ст. си­ту­ація де­що зміни­лася в бік де­політи­зації пам’яті про подію. Що­року про­ходять фес­ти­валі ре­конс­трук­торів події. Особ­ли­во уро­чис­то прой­шло свят­ку­ван­ня 600-ї річниці бит­ви, що пе­рет­во­рило­ся на свя­то єдності Цен­траль­но-Східної Євро­пи (на уря­дово­му рівні свят­ку­вали Поль­ща, Біло­русь, Лит­ва). На жаль, участь Ук­раїни у свят­ку­ванні бу­ла нез­начна че­рез по­зицію ук­раїнсь­кої вла­ди.