Битва на Ворсклі

Да­та і місце

12 сер­пня 1399 р., десь на бе­регах Ворс­кли (точ­не місце спірне, мож­ли­во, поб­ли­зу се­лища Ко­тель­ва).

Дій­ові осо­би

Ве­ликий князь ли­товсь­кий Вітовт Кей­сту­тович, до 50 князів з ро­ду Ге­диміно­вичів і Рю­рико­вичів, се­ред яких слід відзна­чити кня­зя по­лоць­ко­го Андрія Оль­гер­до­вича (?–1399; ге­рой бит­ви на Ку­лико­вому полі); й­ого бра­та кня­зя брянсь­ко­го Дмит­ра Оль­гер­до­вича (?–1399; пра­щур князів Тру­бець­ких, ге­рой бит­ви на Ку­лико­вому полі); онуків Ге­диміна – трь­ох князів із Во­лині Дмит­ра, Се­мена та Гліба Коріато­вичів (пер­ший із яких нині час­то ото­тож­нюєть­ся з го­лов­ним ге­роєм бит­ви на Ку­лико­вому полі, зви­тяж­ним ко­ман­ди­ром за­сад­но­го пол­ку Дмит­ром Боб­рок-Во­линсь­ким). Поль­ським вій­ськом, надісла­ним на до­помо­гу Вітов­ту, ко­ман­ду­вав воєво­да краківсь­кий Спит­ко з Мель­шти­на (1364–1399; герб «Леліва», з 1395 р. пра­витель Поділля); за­гоном тев­тонсь­ких ли­царів – ком­тур Тев­тонсь­ко­го ор­де­ну з міста Рас­тенбург То­маш Шурвілло (?–1399); мол­давсь­ким за­гоном – гос­по­дар Мол­давії Сте­фан I (пра­вив у 1394–1399 рр.). Ра­зом із Вітов­том пішов у рідні сте­пи й го­лов­ний ви­нува­тець бит­ви – хан Тох­та­миш (?–1406; Джу­чид, у 1381–1395 рр. пра­витель віднов­ле­ної Зо­лотої Ор­ди, со­юз­ник і зго­дом во­рог Та­мер­ла­на, у 1395–1398 рр. хан Кри­му, вби­тий Єди­геєм або й­ого си­ном Нур ад-Діном) та й­ого син Дже­лаль-ад-Дін (?–1413; зго­дом учас­ник Грюн­валь­дсь­кої бит­ви на боці Лит­ви).

Вій­ськом Зо­лотої Ор­ди фор­маль­но ке­рував хан Темір-Кут­лук (?–1399; хан у 1395–1399 рр., Джу­чид, імовірно, племінник ви­дат­но­го ор­динсь­ко­го пра­вите­ля Урус-ха­на). Але справжнь­ою надією та­тар був грізний ви­ходець із пле­мені мангіт, бек­лярбек («бек над бе­ками») і зас­новник Но­гай­ської Ор­ди, а в 1393–1413 рр. фак­тичний пра­витель улу­су Джучі, Єди­гей (Іду­кай, 1340-ті – 1419; ви­дат­ний політик і пол­ко­водець, то со­юз­ник, то во­рог Урус-ха­на, Ти­мура, Тох­та­миша, сам не бу­дучи Чингізи­дом, нерідко міняв своїх підстав­них ханів-Чингізидів на прес­толі Зо­лотої Ор­ди).

Пе­реду­мови події

Після кіль­ка­разо­вого роз­гро­му Ти­муром Зо­лотої Ор­ди, кот­ру очо­лював Тох­та­миш, зда­вало­ся, що сте­пова імперія не ви­живе. Про­те її вда­лося відро­дити ва­таж­кам пле­мен зі східних улусів, се­ред яких був Єди­гей, кот­рий, ще на по­чат­ку 1390-х рр., зра­див­ши Тох­та­миша, про­голо­сив ха­ном Темір-Кут­лу­ка. На 1399 р. са­ме Темір-Кут­лук та Єди­гей взя­ли го­ру в Зо­лотій Орді, зму­сив­ши Тох­та­миша з кіль­ко­ма ти­сяча­ми й­ого прибічників утек­ти в Лит­ву до Вітов­та. По суті Тох­та­миш виз­нав Вітов­та номіналь­ним вер­ховним пра­вите­лем біль­шої час­ти­ни Східної Євро­пи, зок­ре­ма Мос­ковсь­ко­го князівства, Нов­го­рода, Твері та Ря­зані, за що ли­товсь­кий князь мав до­помог­ти ха­ну по­вер­ну­ти прес­тол в Орді. Вітовт ук­лав та­кож тим­ча­совий со­юз із Тев­тонсь­ким ор­де­ном. Пе­рего­вори з Темір-Кут­лу­ком, кот­рий ви­магав ви­дачі Тох­та­миша, про­вали­лися, і Вітовт ру­шив у сте­пи з не­баче­ним для тих часів вій­ськом. Й­ого розміри оціню­ють до­тепер по-різно­му, найбільш ре­алістич­ною ви­даєть­ся оцінка су­час­них поль­ських істо­риків: до 38 тис. кінно­го та пішо­го вій­ська. Вій­сько Вітов­та ма­ло 15 бом­бард. Зо­лото­ор­динсь­ке вій­сько вза­галі важ­ко об­числи­ти, про­те чи­сельність 90–100 тис. воїнів Єди­гея і Темір-Кут­лу­ка, на на­шу дум­ку, за­вище­на. Яс­но од­не: Темір-Кут­лук мав, мож­ли­во, де­що мен­ше воїнів, ніж Вітовт, то­му для нь­ого бу­ло життєво важ­ли­во до­чека­тися підхо­ду вій­ськ Єди­гея.

Хід події

Битві пе­реду­вали кіль­ка­денні пе­рего­вори Вітов­та та Темір-Кут­лу­ка, в ході яких хан навіть по­годив­ся… виз­на­ти ли­товсь­ко­го ве­лико­го кня­зя своїм звер­хни­ком. Про­те си­ту­ація зміни­лася з при­бут­тям до ор­динців силь­но­го підкріплен­ня на чолі з Єди­геєм, кот­рий по суті став го­лов­но­коман­ду­вачем вій­ська кочівників. Про хід бит­ви з дже­рел відо­мо не­бага­то – усі існу­ючі в істо­ричній літе­ратурі опи­си є спро­бами ре­конс­трукції. Схо­же, бит­ва по­чала­ся вдень, десь після по­луд­ня, при­чому ли­товці зай­ма­ли обид­ва бе­реги Ворс­кли (пе­реп­ра­ву стеріг загін по­ляків), і три­вала до нас­тання тем­ря­ви. Обстріл та­тар із руш­ниць і бом­бард тев­тонця­ми та по­ляка­ми ви­явив­ся ма­ло­ефек­тивним, але ор­динці мог­ли вда­тися до уда­вано­го відсту­пу, що, во­чевидь, спри­чини­ло серію непідго­тов­ле­них атак з бо­ку ок­ре­мих час­тин вій­ська Вітов­та. Вирішаль­ну роль, на­пев­не, відігра­ли елітні вій­ська Єди­гея, який, як і й­ого су­пер­ник, брав осо­бис­ту участь у битві. Усі дже­рела на­поля­га­ють на то­му, що нап­рикінці бою ок­ремі час­ти­ни ли­товсь­ко-русь­ко­го вій­ська би­лися в ото­ченні й прор­ва­тися вда­лося не­багать­ом. Ве­личезні втра­ти вій­ськ Вітов­та в ко­ман­дно­му складі свідчать про дов­ге й успішне пе­ресліду­ван­ня Єди­геєм роз­би­того во­рога (за дже­рела­ми – аж до стін Києва, кот­рий зап­ла­тив та­тарам ви­куп).

Наслідки події

Роз­гром вій­ська Вітов­та в одній із найбіль­ших у євро­пей­ській історії XIV ст. битв був жах­ли­вий: за най­обе­режніши­ми оцінка­ми, за­гину­ло чи пот­ра­пило в по­лон більш ніж по­лови­на й­ого вій­ська (знач­ну час­ти­ну тих, хто вря­тував­ся, ста­нови­ли та­тари Тох­та­миша, що пер­ши­ми втек­ли з по­ля бою), се­ред яких бу­ли гос­по­дар Сте­фан I, ком­тур Шур­вилло, Спит­ко з Мель­шти­на, князі Андрій та Дмит­ро Оль­гер­до­вичі, Дмит­ро Коріато­вич, а за­галом, за різни­ми дже­рела­ми, – від 50 до 74 князів та ви­дат­них пред­став­ників бо­ярсь­ких родів. Вітов­ту, Тох­та­мишу та Дже­лаль-ад-Діну вда­лося вря­тува­тися. Єди­гей та Темір-Кут­лук втра­тили знач­но мен­ше. Наслідки бит­ви для Східної Євро­пи бу­ли значні, але су­переч­ливі: блис­ку­чий пол­ко­водець і політик Єди­гей зміцнив на який­сь час ста­нови­ще Зо­лотої Ор­ди, яка по суті роз­па­лася вже в першій по­ловині XV ст., по­родив­ши нові дер­жавні ут­во­рен­ня (Кримсь­ке, Ка­зансь­ке, Ас­тра­хансь­ке, Сибірсь­ке ханс­тва, Но­гай­ська Ор­да то­що). Заз­на­ли кра­ху чес­то­любні пла­ни Вітов­та ста­ти ге­гемо­ном Східної Євро­пи, розірвав­ши нерівноп­равний со­юз із Поль­щею, та Тох­та­миша – по­вер­ну­тися у «ве­лику політи­ку». Стра­тегічно у виг­раші опи­нив­ся го­лов­ний кон­ку­рент Лит­ви у справі зби­ран­ня зе­мель Київсь­кої Русі – Мос­ква. Бит­ва не­надов­го, але помітно пос­ла­била мілітар­ну по­тужність русь­ких зе­мель під вла­дою Лит­ви.

Істо­рич­на пам’ять

Князь Вітовт зав­жди був і є од­ним із най­по­пулярніших істо­рико-фоль­клор­них пер­со­нажів ли­товців і біло­русів, й­ому прис­вя­чені ру­кописні па­негіри­ки й се­реднь­овічні на­родні пісні, в яких зга­дуєть­ся і й­ого важ­ка і, поп­ри по­раз­ку 1399 р., за­галом та­ки успішна бо­роть­ба з та­тара­ми. В Ук­раїні пам’ять про ве­лику й трагічну бит­ву ос­таннім ча­сом та­кож помітно ак­ту­алізу­вала­ся, особ­ли­во у зв’яз­ку з відзна­чен­ням її 600-річчя та 610-річчя; про­водять­ся фес­ти­валі з за­лучен­ням істо­риків-ре­конс­трук­торів, ли­царські турніри, є помітна ре­акція в пресі, бит­ва доб­ре відо­ма зі шкіль­них підруч­ників.