Оборона Києва 1941 року

Да­та і місце

7 лип­ня – 26 ве­рес­ня 1941 р., Київсь­кий укріпле­ний рай­он, Пра­вобе­реж­жя і час­ти­на Ліво­береж­жя Ук­раїни.

Дій­ові осо­би

Рішен­ня про ут­ри­ман­ня міста ух­ва­люва­ли осо­бис­то го­лова Став­ки Вер­ховно­го Го­лов­но­коман­ду­ван­ня Й­осип Сталін та на­чаль­ник Ген­шта­бу РСЧА мар­шал Бо­рис Ми­хай­ло­вич Ша­пош­ни­ков (1882–1945; на­чаль­ник шта­бу РСЧА в 1937–1940, 1941–1942 рр., у 1942–1943 р. зас­тупник нар­ко­ма обо­рони СРСР, вій­сько­вий те­оре­тик). Півден­но-Західним нап­рямком на по­чат­ку бит­ви за Київ ко­ман­ду­вав мар­шал Се­мен Ми­хай­ло­вич Будь­он­ний (1883–1973; пов­ний Ге­оргіївсь­кий ка­валер, ко­ман­дир 1-ї Кінної армії в ро­ки гро­мадянсь­кої вій­ни, лю­дина-ле­ген­да РСЧА, один з ініціаторів реп­ресій у 1930-х рр., у липні – ве­ресні 1941 р. ко­ман­ду­вач Півден­но-Західно­го нап­рямку, 1942 р. – ко­ман­ду­вач Ре­зер­вним фрон­том, Північно-Кав­казь­ким нап­рямком, в 1943 р. ко­ман­ду­вач ка­валерії РСЧА), а з 13 ве­рес­ня 1941 р. – мар­шал Се­мен Кос­тянти­нович Ти­мошен­ко (1895–1970; ге­рой Пер­шої світо­вої та Гро­мадянсь­кої воєн, ком­див 1-ї Кінної армії, 1939 р. ко­ман­ду­вав Ук­раїнсь­ким фрон­том під час по­ходу в Західну Ук­раїну, з січня 1940 р. ко­ман­ду­вав Північно-Західним фрон­том у війні з Фінляндією, то­го ж ро­ку – мар­шал, у 1940 р. до лип­ня 1941 р. нар­ком обо­рони СРСР, один з осо­бис­тих при­ятелів і сват Й. Сталіна). Півден­но-Західним фрон­том, що обо­роняв Київ, ко­ман­ду­вав ге­нерал-пол­ковник Ми­хай­ло Пет­ро­вич Кир­по­нос, на­чаль­ни­ком шта­бу фрон­ту був ге­нерал-май­ор Ва­силь Іва­нович Ту­пиков (1901–1941; на­магав­ся відвер­ну­ти ка­тас­тро­фу, зви­нува­чений Ша­пошніко­вим у панікерстві, за­гинув в ото­ченні), й­ого зас­тупни­ком був відо­мий у май­бутнь­ому ра­дянсь­кий воєна­чаль­ник ге­нерал-май­ор Іван Хрис­то­форо­вич Баг­ра­мян (1897–1982; з 1940 р. зам­на­чаль­ни­ка шта­бу КО­ВО, з 1941 р. – Півден­но-Західно­го фрон­ту, вря­тував­ся з ото­чен­ня під Києвом, з груд­ня 1941 р. ге­нерал-лей­те­нант, нач­шта­бу Півден­но-Західно­го нап­рямку, з лис­то­пада 1943 р. на чолі 1-го, зго­дом 3-го При­балтій­сько­го фрон­ту, успішно во­ював у Біло­русії, Литві, Латвії, брав Кенігсберг).

Ко­ман­ду­вачем німець­кої гру­пи армій «Південь», як і під Дуб­ном – Луць­ком – Бро­дами, був фель­дмар­шал Герд фон Рунд­штедт, удар­ним ку­лаком німець­ко­го нас­ту­пу – 1-ю тан­ко­вою гру­пою – на­далі ке­рував Па­уль Евальд фон Клей­ст, у битві взя­ла участь і 2-га тан­ко­ва гру­па ге­нерал-пол­ковни­ка Гай­нца Віль­гель­ма Гу­деріана (1888–1954; відзна­чив­ся в кам­панії про­ти Франції 1940 р., на чолі 2-ї тан­ко­вої гру­пи успішно провів літньо-осінню кам­панію 1941 р., че­рез про­вал бліцкри­гу і конфлікти з на­чаль­ством зня­тий з по­сади в грудні 1941 р., у 1943–1945 рр. го­лов­ний інспек­тор бро­нетан­ко­вих вій­ськ Німеч­чи­ни, ви­дат­ний вій­сько­вий те­оре­тик, по­пуля­риза­тор ідеї «бліцкрігу», ініціатор мо­дернізації німець­кої армії в міжвоєнний період і «бать­ко» німець­ких бро­нетан­ко­вих вій­ськ).

Пе­реду­мови події

Після по­чат­ко­вих ве­ликих успіхів вер­махту в Біло­русії (гру­па армій «Центр», нас­ту­па­ючи на північ від прип’ятсь­ких боліт, про­суну­лася до Смо­ленсь­ка) і відбит­тя ра­дянсь­ко­го нас­ту­пу на Західній Ук­раїні Гітлер ви­дав 19 лип­ня вкрай спірну ди­рек­ти­ву № 33, в якій на­казав зміни­ти го­ловні цілі нас­ту­пу та­ким чи­ном, щоб ще до по­чат­ку зи­ми зай­ня­ти на півдні Дон­бас та Крим, а на півночі – Ленінград. Та­ким чи­ном, го­лов­ним зав­данням, пос­тавле­ним пе­ред вер­махтом на осінь 1941 р., по суті став не нас­туп на Мос­кву, а за­без­пе­чен­ня флангів для по­даль­шо­го го­лов­но­го уда­ру. Ви­конан­ня ди­рек­ти­ви доз­во­лило б німцям убез­пе­чити се­бе від ра­дянсь­ких наль­отів з Кри­му на наф­тові ро­дови­ща в Ру­мунії, ос­воїти Дон­бас і ство­рити умо­ви для нас­тупно­го за­хоп­лення стра­тегічно важ­ли­вих наф­то­вих ро­довищ на Кав­казі. Че­рез те що нас­туп німець­кої гру­пи армій «Південь» влітку 1941 р. роз­ви­вав­ся повільніше че­рез по­тужні ра­дянські си­ли, котрі їй про­тис­то­яли, в ре­зуль­таті ут­во­рив­ся за­пов­не­ний вій­ська­ми РСЧА «Київсь­кий вис­туп», кот­рий бу­ло виріше­но «зріза­ти». 627 тис. ра­дянсь­ких во­яків (плюс 28 дивізій ре­зер­ву, пе­реки­нутих зго­дом) про­тис­то­яло до 500 тис. німців.

Хід події

При­зупи­нив­ши в липні нас­туп у Київсь­ко­му нап­рямку, німці зав­да­ли низ­ку ударів південніше, їхня спро­ба фрон­таль­но­го нас­ту­пу на Київ 7 сер­пня зах­ли­нула­ся. До се­реди­ни сер­пня 1941 р. німецькі дивізії вий­шли до Дніпра на всь­ому про­тязі від Хер­со­на до Києва. 20 сер­пня пе­редові час­ти­ни 1-ї тан­ко­вої армії пе­рей­шли Дніпро біля За­поріжжя. Після за­пек­лих боїв бу­ла та­кож за­хоп­ле­на пон­тонна пе­реп­ра­ва в Дніпро­пет­ровсь­ку. Од­но­час­но 17-й армії вер­махту вда­лося фор­су­вати Дніпро біля Кре­мен­чу­ка й ство­рити плац­дарм на ліво­му бе­резі річки до Чер­кас, а 6-та армія підій­шла впри­тул до Києва, де її зустрів за­пек­лий опір п’яти ра­дянсь­ких армій (21-ї, 5-ї, 37-ї, 26-ї, 38-ї). Без­по­середньо сто­лиця Ра­дянсь­кої Ук­раїни бу­ла прик­ри­та по­туж­ним укріпле­ним рай­оном (КіУРом), що прос­тя­гав­ся на 70 км від Лю­тежа на півночі до Кончі-Зас­пи на півдні, скла­да­ючись із 257 ДОТів та ДЗОТів, об’єдна­них в 14 опор­них пунктів. 20 сер­пня Гітлер ос­та­точ­но прий­няв рішен­ня «зріза­ти» Київсь­кий вис­туп хо­ча б і ціною пе­рехо­ду гру­пи армій «Центр» на який­сь час до обо­рони. Про­тес­ти Гу­деріана з ць­ого при­воду бу­ли відхи­лені, і 2-га тан­ко­ва гру­па «швид­ко­го Гай­нца» бу­ла спря­мова­на не на Мос­кву, а на південь. Вод­но­час Сталін був упев­не­ний в то­му, що го­лов­ним нап­рямком для німців ли­шаєть­ся мос­ковсь­кий, і то­му охо­че вірив повідом­ленням Кир­по­носа про те, що Київ мож­на і тре­ба обо­роня­ти далі (ра­дянсь­ка лінія обо­рони в цей час про­ляга­ла по Дніпру за ви­нят­ком ви­суну­того впе­ред КіУРа). Тим ча­сом ра­дянські вій­ська Брянсь­ко­го фрон­ту не змог­ли стри­мати на­тиск Гу­деріана, який, роз­по­чав­ши 24 сер­пня свій нас­туп, 7 ве­рес­ня вий­шов до Ко­ното­па, опи­нив­шись «за спи­ною» ра­дянсь­ких армій під Києвом. На­зустріч Гу­деріану рва­лися танкісти Клей­ста, котрі з ос­танніх чи­сел сер­пня нас­ту­пали від Кре­мен­чу­ка на північний схід. Вирішаль­ний мо­мент нас­тав 10–11 ве­рес­ня – Ту­пиков і Будь­он­ний на­поля­гали на відве­денні вій­ськ із ще не зам­кну­того «Київсь­ко­го мішка», Ша­пош­ни­ков був про­ти, Сталін ва­гав­ся, але фа­натич­на впев­неність Кир­по­носа в мож­ли­вості зу­пини­ти німців пе­реко­нала й­ого заміни­ти Будь­он­но­го на Ти­мошен­ка (12 ве­рес­ня) і не да­ти доз­во­лу на відхід. У ре­зуль­таті в ході боїв за Лох­ви­цю 13–15 ве­рес­ня гігантсь­ке кіль­це ото­чен­ня нав­ко­ло 4 ра­дянсь­ких армій (5-ї, 21-ї, 26-ї, 38-ї) бу­ло за­вер­ше­не. Нас­тупні кіль­ка днів бу­ли без­дарно зга­яні ра­дянсь­ким керівниц­твом, яке ли­ше 17 ве­рес­ня пе­реда­ло запізнілий на­каз про про­рив з Києва на схід. 19 ве­рес­ня бу­ло за­лише­но Київ, німці по­чали пла­номірно розсіка­ти ото­чене уг­ру­пован­ня. 20 ве­рес­ня за­гинув май­же весь штаб Півден­но-Західно­го фрон­ту, 26 ве­рес­ня ос­танні бої в «мішку» за­вер­ши­лися. З ото­чен­ня вий­шли не більш ніж 15 тис. ра­дянсь­ких воїнів.

Наслідки події

Офіційні циф­ри ра­дянсь­ких втрат: 616 304 за­гиб­лих і по­лоне­них, 84 240 по­ране­них, 411 танків, 28 тис. гар­мат і міно­метів, 343 літа­ки. Німецькі втра­ти груп армій «Південь» і «Центр»: 31 874 осіб уби­тими і по­лоне­ними, 96 796 по­ране­ними, по кіль­ка де­сятків танків Клей­ста і Гу­деріана. По­раз­ка Півден­но-Західно­го фрон­ту відкри­ла німець­ким вій­ськам шлях на Східну Ук­раїну, в При­азов’я і Дон­бас. Вод­но­час відволікан­ня 2-ї тан­ко­вої гру­пи з цен­траль­но­го нап­рямку на південь уповіль­ни­ло про­суван­ня гру­пи армій «Центр» і доз­во­лило ра­дянсь­ко­му ко­ман­ду­ван­ню підго­тува­тися до обо­рони Мос­кви, що ма­ло вирішаль­не зна­чен­ня для хо­ду вій­ни.

Істо­рич­на пам’ять

Ме­даль «За обо­рону Києва» бу­ла зас­но­вана ос­таннь­ою з на­город за обо­рону ра­дянсь­ких міст (1961 р.) – Сталін не лю­бив зга­дува­ти про без­пре­цеден­тну за мас­шта­бами в історії воєн Київсь­ку ка­тас­тро­фу. 1965 р. Києву бу­ло прис­воєно зван­ня «Місто-ге­рой». Сь­огодні пам’ять про подію увічне­на в му­зе­ях і пам’ят­ни­ках сто­лиці Ук­раїни (зок­ре­ма, пам’ят­ний камінь к рай­оні Деміївки, де про­ходи­ла 3-тя лінія обо­рони міста), про неї нерідко зга­ду­ють пре­са, істо­рики-про­фесіона­ли та лю­бителі вій­сько­вої історії.