Гетьманський переворот

Да­та і місце

29 квітня 1918 р., Київ.

Дій­ові осо­би

Прем’єр-міністром діючо­го уря­ду Цен­траль­ної Ра­ди був Все­волод Го­лубо­вич, змов­ни­ками ке­рува­ли Пав­ло Ско­ропадсь­кий (1873–1945; на­щадок стар­шинсь­ко­го ро­ду, ге­нерал-лей­те­нант Росій­ської імпе­раторсь­кої армії, тво­рець 1-го ук­раїнсь­ко­го ко­ропу­су в її складі, лідер ук­раїнсь­ких кон­серва­тив­них сил, з 29 квітня 1918 р. геть­ман, після 14 груд­ня 1918 р. в еміграції у Швей­царії, Німеч­чині, очо­лював геть­мансь­кий мо­нархічний рух) та Ми­кола Сах­но-Ус­ти­мович (1863–1918; інже­нер, ак­тивний учас­ник «Ук­раїнсь­кої на­род­ної гро­мади», спро­бував сфор­му­вати пер­ший уряд за геть­ма­нату, зго­дом на дру­горяд­них по­садах, уби­тий у ході ан­ти­геть­мансь­ко­го пов­стан­ня). Важ­ли­ву роль у пе­рево­роті відігра­ли го­лов­но­коман­ду­вач німець­ких вій­ськ в Ук­раїні фель­дмар­шал Гер­ман фон Ей­хгорн (1848–1918; ко­ман­ду­вав арміями в Ма­зурській битві, Свен­цянсь­ко­му про­риві 1915 р., у 1917–1918 рр. гру­пою армій у При­бал­тиці, уби­тий росій­ськи­ми есе­рами) і й­ого на­чаль­ник шта­бу ге­нерал-лей­те­нант Віль­гельм Гре­нер (1867–1939; у 1914–1916 рр. ду­же успішно діяв як на­чаль­ник поль­ово­го уп­равління залізни­цями Німець­кої імперії, пал­ко підтри­мав ідею геть­мансь­ко­го пе­рево­роту в Ук­раїні, один з ініціаторів зре­чен­ня кай­зе­ра Віль­гель­ма II, відіграв помітну роль у ста­нов­ленні Вей­марсь­кої рес­публіки, у 1920–1923 рр. міністр шляхів спо­лучен­ня, у 1928–1932 рр. вій­сько­вий міністр і міністр внутрішніх справ, усу­нутий з уря­ду на ви­могу Гітле­ра).

Пе­реду­мови події

«Сто днів» Цен­траль­ної Ра­ди після її по­вер­нення з німця­ми й австрій­ця­ми до Ук­раїни ви­яви­лися не успішніши­ми за її по­переднє правління. Втра­та ав­то­рите­ту се­ред на­селен­ня, відсутність боєздат­ної армії, дієво­го адміністра­тив­но­го апа­рату і го­лов­не – без­по­рад­на імпуль­сив­на політи­ка без чітко виз­на­чено­го кур­су (ре­зуль­тат партій­ної і фракцій­ної бо­роть­би соціалістич­них партій ЦР), спро­би са­боту­ван­ня пос­та­вок про­доволь­ства до Німеч­чи­ни, обіця­них со­юз­ни­кам ЦР за Брестсь­ким ми­ром, – усе це підри­вало і без то­го хит­ке її ста­нови­ще в Ук­раїні. На та­кому тлі час­ти­на німець­ких вій­сько­вих на чолі з В. Гре­нером знай­шли спіль­ну мо­ву з ук­раїнсь­ки­ми кон­серва­тора­ми, ліде­ром кот­рих був П. Ско­ропадсь­кий, який у бе­резні 1918 р. очо­лив опо­зицій­ну до ЦР «Ук­раїнсь­ку Гро­маду» (пізніше «Ук­раїнсь­ка На­род­на Гро­мада»), яка увій­шла в тісний кон­такт з Ук­раїнсь­кою де­мок­ра­тич­но-хлібо­робсь­кою партією В. Ли­пинсь­ко­го і М. Міхновсь­ко­го та Со­юзом зе­мель­них влас­ників. «Ук­раїнсь­ка Гро­мада» по­чала підго­тов­ку до дер­жавно­го пе­рево­роту десь з кінця бе­рез­ня, але тут ба­гато ва­жила по­зиція німців. 6 квітня 1918 р. Г. фон Ей­хгорн ви­дав на­каз про те, щоб ук­раїнські се­ляни засіва­ли свої по­ля – Ма­ла ра­да, не оп­ро­тес­ту­вав­ши це роз­по­ряд­ження в за­кон­но­му по­ряд­ку, сприй­ня­ла й­ого як пря­ме втру­чан­ня у внутрішні спра­ви УНР. І без то­го по­гані відно­сини ЦР і німців по­чали псу­вати­ся без­по­ворот­но внаслідок са­бота­жу пос­та­вок про­доволь­ства з Ук­раїни в Німеч­чи­ну. Ос­таннь­ою крап­лею ста­ло вик­ра­ден­ня за на­казом прем’єра Го­лубо­вича відо­мого міль­йоне­ра, банкіра і «дру­га Німеч­чи­ни» Аб­ра­ма Доб­ро­го, який вів ши­рокі фінан­сові обо­руд­ки на ко­ристь німців. Обу­рений Ей­хгорн 26 квітня ви­дав на­каз, згідно з яким усі кримінальні зло­чини на те­риторії Ук­раїні вибірко­во мог­ли підля­гати німець­ко­му вій­сько­во-поль­ово­му су­ду (при збе­реженні па­ралель­ної ро­боти ук­раїнсь­кої пра­вової сис­те­ми). Але ще за два дні до ць­ого на­казу на таємній на­раді з ге­нера­лом В. Гре­нером П. Ско­ропадсь­кий до­мовив­ся про фак­тичну підтрим­ку німця­ми ско­рого пе­рево­роту (офіцій­но німець­ке ко­ман­ду­ван­ня в ць­ому про­тис­то­янні зай­ня­ло ней­траль­ну по­зицію), взяв­ши на се­бе низ­ку зо­бов’язань політич­но­го та еко­номічно­го ха­рак­те­ру. Знач­ною до­помо­гою з бо­ку німців геть­ман­цям слід вва­жати розз­броєння і роз­пуск 27 квітня 1-ї Ук­раїнсь­кої дивізії Синь­ожу­пан­ників Армії УНР, ство­реної з ук­раїнсь­ких по­лоне­них і з во­яків росій­ської армії, що бу­ли за­хоп­лені в ході вій­ни німця­ми.

Хід події

28 квітня під час вечірнь­ого засідан­ня Ра­ди, пе­рер­вавши вис­туп М. Ра­феса, до за­ли засідань нес­подіва­но увій­шов загін німець­ких сол­датів на чолі з мо­лодим лей­те­нан­том. Січові стрільці Є. Ко­новаль­ця, що охо­роня­ли приміщен­ня, у хід подій не втру­чали­ся. Офіцер на­казав при­сутнім підня­ти ру­ки до­гори, німецькі сол­да­ти об­шу­кали членів Ра­ди з ме­тою ви­лучен­ня зброї. Міністрів О. Жу­ковсь­ко­го, М. Ко­валевсь­ко­го, ди­рек­то­ра де­пар­та­мен­ту Міністерс­тва внутрішніх справ Гаєвсь­ко­го та де­яких інших керівників ого­лоси­ли за­ареш­то­вани­ми. То­го ж дня пот­ра­пив за ґра­ти й го­лова уря­ду УНР В. Го­лубо­вич. Ареш­ти бу­ли здій­снені за роз­по­ряд­женням німець­ко­го слідчо­го у справі про вик­ра­ден­ня А. Доб­ро­го.

Тоді ж про­вели об­шук у по­меш­канні го­лови Цен­траль­ної Ра­ди М. Гру­шевсь­ко­го. 29 квітня чле­ни Цен­траль­ної Ра­ди зібра­лися на своє чер­го­ве й ос­таннє засідан­ня, на яко­му ух­ва­лили Кон­сти­туцію УНР, М. Гру­шевсь­ко­го бу­ло об­ра­но пре­зиден­том УНР. Во­на так і не наб­ра­ла чин­ності, бо за кіль­ка го­дин Ра­ду розігна­ли німці.

То­го ж дня у Київсь­ко­му цир­ку зібрав­ся Все­ук­раїнсь­кий хлібо­робсь­кий з’їзд, скли­каний Спілкою зем­левлас­ників та ук­раїнсь­ки­ми хлібо­роба­ми-де­мок­ра­тами, у яко­му взя­ли участь пред­став­ни­ки від вось­ми ук­раїнсь­ких гу­берній (по­над 6 тис. осіб). На нь­ому бу­ло про­голо­шено ліквідацію УНР та ство­рен­ня Ук­раїнсь­кої Дер­жа­ви. У Софій­сько­му со­борі єпис­коп Ни­кодим ми­ропо­мазав геть­ма­на, а на Софій­сько­му май­дані відслу­жили уро­чис­тий мо­лебень. Тоді ж бу­ло опубліко­вано «Гра­моту до всь­ого ук­раїнсь­ко­го на­роду», де геть­ман за­яв­ляв, що ви­муше­но взяв на се­бе тим­ча­сово всю пов­но­ту вла­ди. До скли­кан­ня Сей­му в Ук­раїні ма­ли діяти «За­кони про тим­ча­совий дер­жавний устрій Ук­раїни», ви­дані то­го са­мого дня.

Уночі про­ти 30 квітня прибічни­ки геть­ма­на П. Ско­ропадсь­ко­го вста­нови­ли свій кон­троль над дер­жавни­ми ус­та­нова­ми. У су­тичці з cічо­вими стріль­ця­ми за­гину­ли три офіце­ри-геть­манці, але за­галом місце­ве на­селен­ня спокій­но зустріло пе­рево­рот. Вже після пе­рево­роту німці про­вели шум­ний відкри­тий су­довий про­цес над ор­ганіза­тора­ми вик­ра­ден­ня банкіра А. Доб­ро­го, мо­раль­но «до­нищив­ши» пе­реля­каних мо­лодих міністрів уже не існу­ючої УНР.

Наслідки події

Вста­нов­лення на 7,5 місяців кон­серва­тив­но­го мо­нархічно-рес­публікансь­ко­го ре­жиму геть­ма­нату, що поп­ри значні успіхи в справі ви­веден­ня Ук­раїни з кри­зи все ж не зумів дос­татнь­ою мірою виріши­ти ті проб­ле­ми, відкритість яких і при­вела геть­ма­на до вер­ши­ни вла­ди. Важ­ли­ву роль у падінні геть­ма­нату відіграв прог­раш й­ого со­юз­ників у Першій світовій війні.

Істо­рич­на пам’ять

Діамет­раль­но про­тилеж­не став­лення до події доб­ре відоб­ра­жене в то­гочасній і пізнішій публіцис­тиці, ху­дожніх тво­рах, з од­но­го бо­ку, ук­раїнсь­ких лівих, ра­дянсь­ких і навіть росій­ських пра­вих ав­торів (для яких геть­ман на­зав­жди за­лишив­ся во­рогом і жа­люгідною німець­кою маріонет­кою – на ць­ому ґрунті схожі по­зиції, нап­риклад, по­лум’яно­го соціаліста В. Вин­ни­чен­ка, мар­ксис­та Л. Троць­ко­го і сим­па­тика Біло­го ру­ху М. Бул­га­кова), з іншо­го – ук­раїнсь­ких кон­серва­торів (нап­риклад, В. Ли­пинсь­ко­го). У су­часній Ук­раїні подія доб­ре зна­на зав­дя­ки пресі, підруч­ни­кам.