Пилип Степанович Орлик

Пи­лип Сте­пано­вич Ор­лик 

(1672–1742)

«…при­рода моя, з прадідів моїх не доз­во­ляє мені бу­ти зрад­ни­ком, і зо­бов’язує ме­не бу­ти вірним моєму доб­родій­ни­ку»

Геть­ман Ук­раїни в еміграції (1710—1742). Спод­вижник геть­ма­на І. Ма­зепи. До кінця сво­го жит­тя по­лишив­ся вірним своєму пат­ро­нові і бла­годій­ни­ку та був про­дов­жу­вачем й­ого спра­ви — бо­роть­би за дер­жавний су­веренітет Геть­ман­щи­ни.

Ав­тор «Пактів і Кон­сти­туції прав і воль­нос­тей За­порізь­ко­го вій­ська» — пам’ят­ки політи­ко–пра­вової дум­ки, в якій впер­ше у євро­пей­ській тра­диції закріпле­но прин­цип поділу гілок вла­ди.

Пе­ребу­ва­ючи в еміграції, біль­ше трид­ця­ти років сво­го жит­тя прис­вя­тив справі бо­ротьбі за Ук­раїнсь­ку дер­жа­ву.

Дав­ня історія ро­дини Ор­ликів відо­ма нам з ге­не­алогічної довідки, ук­ла­деної си­ном геть­ма­на, ге­нера­лом фран­цузь­кої армії Гри­гором Ор­ли­ком 1747 ро­ку. Пер­шим з чесь­ко­го ро­ду зга­дуєть­ся у 1121 році Станіслав Ор­лик — пра­родич двох гілок, пред­став­ни­ки яких осе­лили­ся на Шлезь­ку (Сілезія) і в Польщі. Зберігся оригінал дип­ло­ма імпе­рато­ра Фер­ди­нан­да від 12 лип­ня 1624 ро­ку — «Гра­фові Ор­ли­кові з Мо­равії». Тут ска­зано, що «Ор­лик слов’янсь­кою мо­вою оз­на­чає ор­ла і в Угор­щині ця ро­дина має ім’я «Olach». На той час Ор­ли­ки вже поділи­лися на дві гілки і ли­ше од­на з них про­жива­ла у во­лодіннях імпе­рато­ра, а дру­га, про­тес­тантсь­ка, під час гу­ситсь­ких війн XV століття емігру­вала до Польщі — у Краків. Поль­ська лінія ма­ла своїм про­дов­жу­вачем Яна Криш­то­фа Ор­ли­ка, який од­ру­жив­ся з донь­кою поділь­сько­го воєво­ди Пи­ляви й по­мер у 1592 році. їхнім си­ном був Сте­пан Ор­лик, який по­мер у 1636 році, по­лишив­ши си­на Сте­пана. Ос­танній прос­ла­вив­ся вій­сько­вою відва­гою, яка бу­ла відзна­чена на сеймі 1660 ро­ку, і за­гинув під Хо­тином 11 груд­ня 1673 ро­ку, по­лишив­ши маєток під Смо­ленсь­ком. Від дру­жини з ли­товсь­ко­го ро­ду Ма­лаховсь­ких–Во­лод­ке­вичів Іри­ни він мав двох синів — стар­шо­го Сте­пана, що по­мер бездітним, і мо­лод­шо­го — Пи­липа, май­бутнь­ого геть­ма­на. Пи­липу дістав­ся батьківсь­кий маєток на Мінській землі, який був не­заба­ром про­даний, після чо­го ро­дина пе­реб­ра­лася в Ук­раїну. Бать­ко Ор­ли­ка був ка­толи­ком, про що пи­сав Пи­лип у листі до па­тера Ка­шода (18 квітня 1727 ро­ку), але ма­ти Іри­на бу­ла пра­вос­лавною. Май­бутнь­ого геть­ма­на, оче­вид­но, ох­ре­щено за пра­вос­лавним об­ря­дом: у своєму що­ден­ни­ку він тричі зга­дує сво­го пат­ро­на св. Пи­липа під 10 жов­тня (за ста­рим сти­лем), що відповідає пра­вос­лавно­му ка­лен­да­рю.

Пи­лип Ор­лик на­родив­ся 11 жов­тня (за ста­рим сти­лем) 1672 ро­ку в селі Ко­суті Ош­мянсь­ко­го повіту на Вілен­щині. По­чат­ко­ву освіту він здо­був у єзуїтській Віленській ака­демії. Після то­го як сім’я Ор­ликів пе­ресе­лила­ся в Ук­раїну, Пи­лип всту­пив до Києво–Мо­гилянсь­кої ака­демії як пра­вос­лавний шлях­тич і успішно закінчив її в 1694 році. Відо­мо, що 1692 ро­ку він нав­чався у філо­софсь­ко­му класі.

Рівень освіти в ака­демії на той час був до­сить ви­сокий. Се­ред про­фесорів на мо­лодо­го Ор­ли­ка найбіль­ший вплив мав ви­дат­ний мис­ли­тель Ук­раїни Сте­фан Яворсь­кий. Він про­тегу­вав Пи­липові, підтри­мував й­ого, а після закінчен­ня ака­демії до­пома­гав й­ому влаш­ту­вати­ся на службі. Спу­дей Ор­лик, ма­ючи чут­ли­ву і враз­ли­ву вда­чу, схиль­ну до ви­соких по­чуттів, усією ду­шею при­хилив­ся до улюб­ле­ного вчи­теля й усе жит­тя зберігав до нь­ого ве­ликий пієтет. Це про нь­ого знач­но пізніше, вже на еміграції, зга­дува­тиме геть­ман як про «улюб­ле­ного мо­го вчи­теля, конфіден­та і доб­родія». У червні 1721 ро­ку са­ме й­ому на­пише Ор­лик вип­равду­валь­но­го лис­та з про­хан­ням до­бити­ся від ца­ря амністії. В да­леких Са­лоніках ло­вити­ме ко­лишній спу­дей звістки про Яворсь­ко­го і но­тува­тиме їх у своєму «Діарії».

Яворсь­кий був про­фесо­ром ри­тори­ки та філо­софії і мав пріори­тет­ний вплив на фор­му­ван­ня світог­ля­ду, по­етич­них здібнос­тей і душі Пи­липа Ор­ли­ка. Ще в ака­демії Пи­лип по­чав віршу­вати, й­ого по­етичні тво­ри зберіга­лися в бібліотеці ге­нераль­но­го хо­рун­жо­го Ми­коли Да­нило­вича Ха­нен­ка в збірці по­езій вик­ла­дачів, учнів ака­демії 1709 ро­ку. Та­лано­витий спу­дей скла­дав па­негіри­ки — хва­лебні вірші на честь ок­ре­мих істо­рич­них діячів та су­час­ників. Се­ред відо­мих на сь­огодні пер­шим бу­ло опубліко­вано у 1695 році ла­тино­мов­ний па­негірик геть­ма­ну Ма­зепі під наз­вою «Русь­кий Алкід». У нь­ому по­ет оспівує І. Ма­зепу як ор­ганіза­тора взят­тя Ка­зикер­ме­на, Ас­ламмістеч­ка та інших кримсь­ких фор­тець.

У січні 1698 ро­ку в Ба­турині, геть­манській сто­лиці, у церкві Св. Трійці відбу­лося уро­чис­те вінчан­ня ніжинсь­ко­го пол­ковни­ка Іва­на Оби­довсь­ко­го (не­божа геть­ма­на І. Ма­зепи) з донь­кою май­бутнь­ого ге­нераль­но­го судді Ва­силя Ко­чубея Ган­ною. Уро­чис­ту про­мову з ць­ого при­воду під наз­вою «Ви­ног­рад Хрис­тов» ви­голо­сив Сте­фан Яворсь­кий, а й­ого ко­лишній учень Пи­лип Ор­лик (який не тіль­ки ра­зом нав­чався з геть­мансь­ким не­божем, а й був й­ого осо­бис­тим при­яте­лем) підніс под­ружжю свій но­вий па­негірик «Сар­матсь­кий Гіппо­мен», над­ру­кова­ний у дру­карні Києво–Пе­черсь­кої лав­ри.

На той час Ор­лик був пи­сарем кон­систорсь­ким Київсь­кої мит­ро­полії. Оче­вид­но, тоді ж він на­писав вісім віршів на герб Да­нила Апос­то­ла, розміще­них на ар­куші з гра­вюрою Щирсь­ко­го, який зна­ходив­ся у єди­ному примірни­ку в вар­шавській бібліотеці Красінсь­ких. Тут він та­кож підпи­сав­ся: «Пи­лип Ор­лик пи­сар ка­фед­раль­ний». Це пер­ша й­ого по­сада, про яку збе­рег­ла­ся офіцій­на згад­ка. Да­на по­сада не­запе­реч­но свідчить, що в Ук­раїні Ор­лик був пра­вос­лавним. Ли­ше пізніше, на еміграції у Броц­лаві 1721 ро­ку він ста­не уніатом і то­му од­но­час­но мо­лити­меть­ся в грець­ких цер­квах і ка­толиць­ких кость­олах.

23 лис­то­пада 1698 ро­ку в житті Ор­ли­ка ста­лася важ­ли­ва подія, яка на­зав­жди поєдна­ла й­ого з ук­раїнсь­кою стар­ши­ною. То­го дня в Пол­таві він обвінчав­ся з донь­кою пол­тавсь­ко­го пол­ковни­ка Пав­ла Гер­ци­ка та Іри­ни Яб- лонсь­кої Ган­ною. Оче­вид­но, знай­омс­тво кон­систорсь­ко­го пи­саря Київсь­кої мит­ро­полії з пред­став­ни­цею знат­ної ро­дини відбу­лося на весіллі І. Оби­довсь­ко­го. П. Ор­лик як вірту­оз­ний па­негірист, зна­вець п’ять­ох іно­зем­них мов, спра­вив по­зитив­не вра­жен­ня на геть­мансь­ке ото­чен­ня та на са­мого геть­ма­на І. Ма­зепу. І це, без­пе­реч­но, впли­нуло на по­даль­шу до­лю та­лано­вито­го уч­ня С. Яворсь­ко­го. Бать­ко Ган­ни П. Гер­цик по­мер нас­тупно­го ро­ку і був уро­чис­то по­хова­ний в Києві, а й­ого дру­жину після Пол­та­ви Пет­ро І вис­лав до Сибіру. Ган­на ж, ки­нув­ши все, по­дала­ся за своїм чо­ловіком по світу, на­роди­ла й­ому трь­ох синів і п’яте­ро донь­ок, до кінця ви­пила ра­зом з чо­ловіком гірку ча­шу по­невірянь, страж­дань, при­нижень, але жи­ла ра­зом з ним надією. Ган­ну при­хили­ла не­доля в Станісла­вові з донь­ка­ми Вар­ва­рою та Марією. І там во­на май­же на п’ят­надцять років пе­режи­ла чо­ловіка, тер­пля­чи нуж­ду та злидні і спро­ду­ючи ос­танню оде­жину.

Че­рез рік після од­ру­жен­ня, 6 лис­то­пада 1699 ро­ку в Ор­ликів на­роди­лася пер­ша ди­тина — донь­ка Анас­тасія, — на хрес­ти­нах якої бу­ло ба­гато стар­ши­ни. Це підкрес­лює ши­рокі зв’яз­ки Ор­ли­ка у ви­щих ко­лах ук­раїнсь­кої шлях­ти. Вже на той час Пи­лип, оче­вид­но, був «геть­ман­ской вой­ско­вой стар­ши­ни кан­це­лярист» (зга­дуєть­ся у 1702 році). Про Ор­ли­ка як про мо­лодо­го реєнта вій­сько­вої кан­це­лярії пи­сав у квітні 1700 ро­ку і Самій­ло Ве­лич­ко: «Фи­лип Ор­лик, реєнт тог­дашний вой­ско­вой кан­це­лярии, но­вици­ан­том бу­дучи, хо­чай и муд­рий был че­ловек, ед­нак еще не приз­ви­ча­ил­ся был дос­ко­нале до уп­равлен­ня вся­ких дел вос­ко­вих пи­сар­ских». Про­те ав­то­ритет Пи­липа Ор­ли­ка вже на той час був до­сить ви­сокий. Про це свідчить хо­ча б той факт, що 5 лис­то­пада 1702 ро­ку в Ба­туринській Микіль­ській церкві но­вона­род­же­ного си­на Ор­ли­ка Гри­гора хрес­ти­ли сам геть­ман Іван Ма­зепа, пол­ковник Іван Ха­нен­ко та Віра (чи Лю­бов) Ко­чубеївна — дру­жина ге­нераль­но­го судці Ва­силя Ко­чубея. «Реєнтом кан­це­лярії вій­ська За­порозь­ко­го» був Пи­лип Ор­лик і нап­рикінці лип­ня — на по­чат­ку сер­пня 1707 р., про що свідчить й­ого лист до вій­сько­вого кан­це­лярис­та Іва­на Мак­си­мови­ча. За­тим, не раніше осені 1707 ро­ку, Ор­лик став ге­нераль­ним пи­сарем.

Такій швидкій кар’єрі він був зо­бов’яза­ний в пер­шу чер­гу влас­ни­ми здібнос­тя­ми і якос­тя­ми: гос­трим ро­зумом, чіткою пам’ят­тю, ви­сокою освіченістю, при­род­ним так­том та дип­ло­матією, особ­ли­вою кмітливістю та об­да­рованістю. Не ви­пад­ко­во Ма­зепа лю­бив і довіряв Ор­ли­кові. А він навіть у по­ка­ян­но­му листі до Яворсь­ко­го 1721 ро­ку підкрес­лю­вав, що ніко­ли ніко­му не скла­дав при­сяги, навіть ца­реві — ли­ше па­нові своєму геть­ма­ну Ма­зепі. Пізніше в своєму «Діарїї» Пи­лип засвідчить, що Ма­зепа «як ніхто… міг кра­ще об­ро­бити лю­дину й при­тяг­ти її до се­бе».

Нові по­сади при­носи­ли Пи­липу Ор­ли­ку нові во­лодіння: се­ла Дре­майлівка, До­рогин­ка Ніжинсь­ко­го пол­ку, мли­ни і дво­ри в Ба­турині та Ніжині, у 1708 році — се­ла Кри­вець та Ри­ловичі у Ста­родубсь­ко­му пол­ку з мли­нами, вин­ни­цями, ліса­ми, руд­нею та слобідкою, якій да­ли наз­ву

Орлівка. Ран­гові маєтності пи­сар от­ри­мав під Га­дячем. Дру­жина при­нес­ла у по­саг землі на Пол­тавщині. Ма­зепа на­дав й­ому се­ло До­миш­лин Сос­ниць­ко­го повіту Чернігівсь­ко­го пол­ку. Жи­телі До­миш­ли­на навіть у 1710 році, після офіцій­но­го прок­ляття, зга­дува­ли ко­лишнь­ого влас­ни­ка Ор­ли­ка, за яко­го во­ни не бу­ли об­тя­жені по­дат­ка­ми

і навіть не ви­кону­вали гро­мадсь­ких по­вин­ностей.

Швид­ке про­суван­ня по та­белях урядів не заш­ко­дило Ор­ли­ку про­дов­жу­вати свої по­етичні за­нят­тя. В літе­ратурі є згад­ка про на­писа­ний ним «Епітафіон» мит­ро­поли­тові Вар­ла­аму Ясинсь­ко­му.

Од­но­час­но Ор­лик усе біль­ше вни­кав у політичні спра­ви і втаємни­чував­ся в різно­манітні пла­ни стар­ши­ни. Нап­риклад, у 1707 році він був свідком зібран­ня в Києві у ге­нераль­но­го обоз­но­го Ло­миковсь­ко­го чи мир­го­родсь­ко­го пол­ковни­ка Да­нила Апос­то­ла, на яко­му чи­тали Га­дяць­кий до­говір 1659 ро­ку геть­ма­на Ви­говсь­ко­го з ко­ролем, взяв­ши текст й­ого з бібліоте­ки Києво–Пе­черсь­ко­го мо­нас­ти­ря.

Вва­жаєть­ся, що по­ряд з Андрієм Вой­на­ровсь­ким Пи­лип Ор­лик був од­ним з пер­ших і найбільш пос­вя­чених у таємні пла­ни геть­ма­на Ма­зепи відсту­пити­ся від Пет­ра та взя­ти сто­рону Кар­ла XII і Станісла­ва Ле­щинсь­ко­го. Про це він сам де­таль­но повідом­ляє в листі до сво­го вчи­теля, тоді вже мит­ро­поли­та Ря­зансь­ко­го і Муромсь­ко­го Сте­фана Яворсь­ко­го. Лист був на­писа­ний нап­рикінці літа 1721 ро­ку, ко­ли в Ор­ли­ка визріла відчай­душ­на дум­ка по­вер­ну­тися в Ук­раїну і про­сити по­милу­ван­ня в ца­ря. Пев­не ж, геть­ман у ць­ому листі мав вип­равда­ти се­бе, «по­неже мно­гие ед­ны не­доб­ро­хоти мои, дру­гие, хо­тящи се­бе оп­равда­ти, злок­ле­вет­ным сво­им до­несе­ни­ем ми­лосер­дное цар­ско­го ве­личес­тва сер­дце на бол­ший гнев и от­мще­ние про­тив ме­не воз­бу­дили и под­вигну­ли, буд­то я еди­номис­ленным и еди­носо­вет­ным с Ма­зепою то­ей из­ме­ны бы­лем ав­то­ром и все тай­ны оныя ве­далем». У ць­ому листі Ор­лик на­магаєть­ся до­вес­ти, що був прос­тим ви­конав­цем волі Ма­зепи, який взяв з нь­ого при­сягу.

У 1706—1707 ро­ках Пи­лип під дик­ту­ван­ня геть­ма­на вів таємне шиф­ро­ване лис­ту­ван­ня з кня­гинею Доль­ською, що ма­ла сто­сун­ки із Станісла­вом Ле­щинсь­ким. Згідно з й­ого сло­вами, Ма­зепа відкрив пи­сарю свої пла­ни 17 ве­рес­ня 1707 ро­ку: «До се­го ча­су не смел я те­бе преж­де вре­мени на­мере­ния мо­его и тай­ны то­ей объ­яв­лять… А по­неже те­перь пред то­бою не мог­ло то ута­ити­ся, пре­то пред Все­веду­щим Бо­гом про­тес­ту­юся и на том при­сягаю, что я не для при­ват­ной мо­ей пол­зы, и не для выш­ших го­норов, не для боль­ша­го обо­гаще­ния, а ни для иных яко­вых ни­будь при­хотей, но для вас всех, под влас­тию и ре­имен­том мо­им зос­та­ючих, для жон и де­тей ва­ших, для об­ше­го доб­ра мат­ки мо­ей от­чизны бед­ной Ук­рай­ни, все­го вой­ска За­порож­ско­го и на­роду Ма­лорос­сий­ско­го, и для под­вышше­ня и раз­ши­реня прав и вол­ностей вой­ско­вых, хо­чу тое при по­мощи Бо­жой чи­нити, чтоб вы, з жо­нами и дет­ми, и от­чизна с вой­ском За­порож­ским так от Мос­ков­ской, яки от Швед­ской сто­рони, не по­гиб­ли. А ес­ли бым для яких- ни­будь при­ват­них мо­их при­хотей тое дер­зал чи­нить, по­бий ме­не, Бо­же, в Тро­ицы свя­той єди­ний и не­вин­ная страсть Хрис­то­ва, на ду­ши и на те­ле». Поцілу­вав­ши жи­вот­ворно­го хрес­та, Ма­зепа зап­ри­сяг­нув на вірність і нез­ра­ду собі Ор­ли­ка.

Без­пе­реч­но, спра­ва бу­ла вкрай ри­зико­ваною. Ор­лик ва­гав­ся, праг­нув ви­яс­ни­ти в геть­ма­на, чи є га­рантії, що при шве­дах бу­де кра­ще. Ма­зепа відповідав: «Яй­ця ку­рицу учат! Ал­бо ж я ду­рак, преж­де вре­мени от­сту­пать, по­ка не уви­жу край­ней нуж­ди, ког­да цар­ское ве­личес­тво не до­волен бу­дет, не ток­мо Ук­ра­ины, но и го­сударс­тва сво­его от по­тен­ции Швед­ской обо­ронить». 3 то­го ча­су Ор­лик був ак­тивно задіяний геть­ма­ном у зв’яз­ках з Станісла­вом Лeщинсь­ким, кня­гинею Ган­ною Доль­ською та шведсь­ким ко­ролем. Він вів таємне лис­ту­ван­ня, зустрічав­ся з аген­та­ми (ксь­ондз За­ленсь­кий), брав участь у ра­дах.

П. Ор­лик пи­сав Яворсь­ко­му, що ро­бив усе це з ве­ликим ос­тра­хом, бо­ячись, «что тая Ма­зепы с про­тив­ною сто­роною кор­респон­денциа на край­нюю ког­дась ме­не на­разит по­гибель, ес­ли цар­ское ве­личес­тво с под­линных до­кумен­тов до­веда­ет­ся. И то­го ра­ди всег­да сне­да­ем­ся внут­ре­нею бо­яз­нию, стра­хом и скор­бию, а смот­ря на жо­ну и де­ти мои, по всяк день час­то воз­ды­халем, чтоб с со­бою и их не по­губить».

Три­воги і сумніви ніби­то штов­хну­ли Ор­ли­ка до спро­би пе­реш­ко­дити пла­нам геть­ма­на, але так, щоб при ць­ому не зра­дити й­ого. Він та­кож бо­яв­ся пов­то­рити шлях усіх по­передніх до­нощиків на Ма­зепу, зок­ре­ма Ко­чубея, че­рез «ве­лико­росий­ское жес­то­кое и в це­лом све­те не­бык­лое пра­во, че­рез ко­торое мно­гие не­вин­ные час­то по­гиба­ют, а имен­но — “до­вод­чи­ку пер­вый кнут”». Між тим, не ба­жа­ючи бу­ти клят­во­поруш­ни­ком і зрад­ни­ком сво­го пок­ро­вите­ля, відда­вати «неб­ла­годар­ным сер­дцем злая воз­ла­гая, не­навесть за воз­любле­ние и за хлеб яд смер­то­нос­ний», Ор­лик вирішив че­рез піддя­чого Олек­сан­дра Мен­ши­кова вик­ли­кати від ца­ря довіре­них осіб для но­вого зап­ри­сяган­ня геть­ма­на і стар­ши­ни. «И та­ким спо­собом на­мери­вал­ся, без пов­режде­ния со­вес­ти и при­сяги мо­ей, и фрак­цию Ма­зепи­ну пре­секть и стар­ши­ну всю от оной от­вра­тить». Але са­ме тоді надій­шло повідом­лення про стра­ту Іскри і Ко­чубея, «якая ве­домость мне ус­тра­шила, и то­го ра­ди при­нуж­ден я был ос­та­вить тое умыш­ле­ние, опа­са­ясь та­кой же и на се­бя по­гибе­ли».

Ор­лик, оче­вид­но, не знав тоді, що в до­носі Ва­силя Ко­чубея, пе­реда­ному міністрам ца­ря 10 квітня 1708 ро­ку, чо­тир­надця­тим пун­ктом зви­нува­чен­ня Ма­зепи бу­ло по­дане свідчен­ня про те, що зустріч з єзуїтом За­ленсь­ким (пос­ланцем Станісла­ва Ле­щинсь­ко­го) влаш­ту­вав геть­ма­ну са­ме Пи­лип Ор­лик. Да­ючи усні по­яс­нення з ць­ого при­воду, Ко­чубей за­явив: про це й­ого дру­жині ска­зала дру­жина Ор­ли­ка. У 25–му пункті зви­нува­чен­ня вка­зува­лося, ніби один чо­ловік, наб­ли­жений до Ма­зепи, довіряв­ся своїм гос­тям, що не слід зга­дува­ти про бит­ви з та­тара­ми — «во­ни нам не­заба­ром зна­доб­лять­ся». Ко­чубей ус­но повідо­мив, що це пол­тавсь­ко­му пол­ковни­кові Іскрі го­ворив Ор­лик.

У Ва­силя Ко­чубея бу­ли свої ра­хун­ки з Ор­ли­ком. Ще в лю­тому 1708 ро­ку він на­писав бу­магу про­ти Пи­липа, де скар­жився, буцім цей ви­сува­нець «нас во всем по­нижа­ет, бєзчес­тит и топ­чет». Роз­кри­ва­ючи по­ход­ження ген­длярів Гер­циків, з яки­ми по­роди­чав­ся Ор­лик, суд­ця опи­сував усі неб­ла­гочес­тиві вчин­ки ос­таннь­ого: «вся­ко нам ищу­чи зла», «зас­лу­ги… ста­ринии лег­це ва­жит и под но­ги топ­чет». Ко­чубей жалівся, ніби Ор­лик за­явив, що він, бу­дучи ще ге­нераль­ним пи­сарем, 12 років «не умел пи­сати» і з й­ого листів «до дур­них мос­ка­лей пи­сова­них… не­кото­рые ля­хи сме­яли­ся». На бен­кеті у Ле­вен­ця Пи­лип й­ого, суд­дю, об­мовляв і «ла­яли в ма­терь и вся­ко ху­лили и унич­то­жали». Не­поваж­но ста­вив­ся Ор­лик та­кож до пол­ковни­ка Іскри, яко­го «ла­ет, без­честить и в мо­ве пе­ред­ражню­ег всег­да на вся­ком мес­тцу». Сам Іскра 13 лю­того в роз­мові з ох­тирсь­ким пол­ковни­ком Оси­повим зав­ва­жив: «Бо­лее всех зна­ет все тай­ны за­гово­ра Ма­зепин пи­сарь Ор­лик, по­тому что че­рез его ру­ки идет вся гет­ман­ская пе­репис­ка».

Все це мог­ло закінчи­тися до­сить прик­ро для Ор­ли­ка, як­би до­нос був сприй­ня­тий ца­рем.

У листі до Яворсь­ко­го емігрант ви­сував ще один мо­тив сво­го мов­чання про пла­ни Ма­зепи: «Не от­кри­лем ни­кому тай­ни, сох­ра­нял я нев­режден­не вер­ность, яко слу­га па­ну, яко ино­лемец и кре­ату­ра своєму бла­годе­теле­ви, и дол­жен бы­лем тое сох­ра­нить, по­неже на­тура мне тое са­ма, с пред­ков мо­их да­ла не быть при­дате­лем, и вся­кому над со­бою влас­те­лину вер­ным быть».

Ор­лик за­лучав­ся до участі в усіх на­радах Ма­зепи з пос­вя­ченою у таємни­цю ге­нераль­ною стар­ши­ною. У своєму листі він твер­дить, що са­ме стар­ши­на штов­ха­ла геть­ма­на до рішу­чого роз­ри­ву з ца­рем, постій­но на­поля­гала на ць­ому, кар­та­ла й­ого, навіть пог­ро­жува­ла. Сам пи­сар нічо­го не ка­же про свою роль у то­му. Од­на­че, як свідчив він сам, геть­ман зга­рячу ка­зав, ніби в нь­ого (Ор­ли­ка) «еще ра­зум мо­лодий, ди­тин­ный». Хо­ча у свар­ках з стар­ши­ною Ма­зепа са­ме й­ому відда­вав пе­рева­гу: «Бе­ри все чорт! Я, взяв­ши з со­бою Ор­ли­ка, до дво­ру цар­ско­го ве­личес­тва по­еду, а вы хоть про­падай­те».

Не ва­га­ючись, пос­та­вив на кар­ту Пи­лип Ор­лик на­бутий ним ма­теріаль­ний дос­та­ток (і втра­тив й­ого) за­ради втілен­ня в жит­тя ве­ликої ідеї Ма­зепи про не­залеж­ну са­мостій­ну Ук­раїнсь­ку дер­жа­ву. Біль­ше то­го, ри­зику­ючи своїм жит­тям, ро­диною, він за­лишав­ся вірним цій ідеї й зберігав відданість геть­ма­ну під час най­тяж­чих вип­ро­бувань і най­трагічніших подій, ко­ли од­но­думці й прибічни­ки Ма­зепи ки­дали й­ого й про­сили ми­лості та ви­бачен­ня.

Пи­лип Ор­лик до гли­бини душі прой­няв­ся ідеєю Ма­зепи. Вод­но­час й­ому імпо­нува­ла са­ма осо­бистість Ма­зепи, й­ого ви­нят­ко­вий ро­зум, еру­диція, інтелігентність, ви­тон­че­на ду­ховність, різно­манітний досвід. Для мо­лодо­го кан­це­лярис­та, а потім і ге­нераль­но­го пи­саря геть­ман зав­жди за­лишав­ся вчи­телем. На­писа­ний Ор­ли­ком у 1695 році па­негірик на честь Ма­зепи не був да­ниною моді часів ба­роко, ко­ли в па­негіри­ках вих­ва­ляли мож­новладців. Це був щи­рий вислів відда­ності й по­шани до Іва­на Ма­зепи. Став­ши геть­ма­ном Ук­раїни в еміграції, й на схилі сво­го жит­тя Ор­лик зав­жди зберігав пам’ять про Ма­зепу як про ве­лико­го ук­раїнсь­ко­го патріота, лю­дину ви­нят­ко­вих здібнос­тей.

Ор­лик вис­ту­пив із Ба­тури­на в похід ра­зом із ко­заць­ки­ми вій­ська­ми на чолі з Ма­зепою і про­тягом усієї кам­панії був по­ряд із геть­ма­ном. Ге­нераль­ний пи­сар ре­тель­но й нап­ру­жено пра­цював у похідній геть­манській кан­це­лярії, скла­дав і офор­мляв дип­ло­матичні до­кумен­ти, лис­ту­ван­ня геть­ма­на з Ту­реч­чи­ною, Кри­мом, поль­ським ко­ролем Станісла­вом Ле­щинсь­ким, а та­кож геть­манські маніфес­ти, з кот­ри­ми Ма­зепа звер­тався до ук­раїнсь­ко­го на­роду.

Після Пол­тавсь­кої ка­тас­тро­фи Ор­лик, й­ого дру­жина й ро­дичі Гер­ци­ки пішли за Ма­зепою у виг­нання, до­ла­ючи да­лекий, тяж­кий і не­без­печний шлях до тодішніх во­лодінь Ту­реч­чи­ни. В липні 1709 ро­ку виг­нанці діста­лися Бен­дер. Після смерті ве­лико­го геть­ма­на Ук­раїни Іва­на Ма­зепи се­ред ук­раїнсь­кої еміграції пос­та­ло пи­тан­ня про й­ого нас­тупни­ка. Об­рання но­вого геть­ма­на бу­ло пов’яза­не з вирішен­ням най­важ­ливішо­го пи­тан­ня: хто во­лодіти­ме спад­ком Ма­зепи — зо­лотом, кош­товнос­тя­ми, гро­шима, клей­но­дами то­що, який вклю­чав не тіль­ки при­ват­не май­но, а й вій­сько­вий скарб.

Згідно із за­пис­кою оче­вид­ця подій ко­ролівсь­ко­го сек­ре­таря Гус­та­ва Соль­да­на, об­ста­нов­ка в Бен­де­рах після смерті Ма­зепи скла­дала­ся до­сить нап­ру­жено. Вой­на­ровсь­кий заб­рав усю каз­ну та до­рогоцінності, але не хотів бу­ти геть­ма­ном. Між стар­ши­ною по­чали­ся пе­ресу­ди і ви­ник­ло не­задо­волен­ня. По­сипа­лися скар­ги ко­ролеві: 22 жов­тня 1709 ро­ку ко­ролю бу­ло по­дано «Покірний ме­моріал за­порозь­ко­го вій­ська до свя­того ко­ролівсь­ко­го маєста­ту Швеції», пи­саний в Бен­де­рах 26 ве­рес­ня ру­кою Пи­липа Ор­ли­ка. Цей до­кумент є над­то важ­ли­вим: у нь­ому впер­ше і ду­же чітко бу­ли зафіксо­вані ос­новні нап­рямки по­даль­шої діяль­ності Ор­ли­ка та й­ого політичні пла­ни. В ме­моріалі на по­чат­ку вка­зува­лося, що після смерті Ма­зепи «суд­но русь­кої нації й за­порозь­ко­го вій­ська» мо­же ске­рува­ти і вря­тува­ти ли­ше Карл XII. Ра­зом з тим бу­ло вис­ловле­не настій­ли­ве ба­жан­ня об­ра­ти но­вого геть­ма­на. Од­нак, як заз­на­чало­ся в ме­моріалі, ви­бори мо­жуть бу­ти про­ведені ли­ше після то­го, як Вой­на­ровсь­кий по­вер­не «всі геть­манські клей­но­ди і наші привілеї та всей скарб в цілості, що ли­шив­ся по смерті яс­но­вель­мож­но­го геть­ма­на Ма­зепи, зок­ре­ма зо­лото, срібло, до­рогі ка­мені, пер­ли, ви­сад­жені до­рогим камінням спи­си, со­болі, па­пери й інше знадіб’я за­порозь­ко­му вій­ську». Він «нес­пра­вед­ли­во й не­зас­лу­жено прис­воює собі пра­во ма­ти все те, що на­лежить… до всь­ого вій­ська». Ця ви­мога про по­вер­нення скарбів і каз­ни бу­ла дру­гим пун­ктом ме­моріалу. В треть­ому пункті про­води­лася па­ралель со­юзу Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го і Кар­ла X з до­гово­ром Ма­зепи та Кар­ла XII. Ко­роль по­винен був зно­ву на ім’я но­вого геть­ма­на да­ти підтвер­джен­ня, що бу­де во­юва­ти з ца­рем, по­ки «русь­кий на­род не вер­неть­ся до ко­лишньої своєї сво­боди».

В разі ук­ла­ден­ня ми­ру бу­ло вис­ловле­но про­хан­ня, щоб «не вик­лю­чено на­шого дер­жавно­го інте­ресу з до­говорів і не на­руше­но меж на­шої батьківщи­ни аж до ріки Случ, які так прос­тя­га­ють­ся від часів Хмель­ниць­ко­го». Ко­роль мав та­кож у до­говорі да­ти га­рантії за­без­пе­чен­ня обо­рони не­залеж­ності Ук­раїни від на­паду «сусідніх во­лодарів». У чет­верто­му пункті ко­ролю про­пону­вало­ся зак­лю­чити со­юз з От­го­мансь­кою Пор­тою і при ць­ому вклю­чити «як до­даток» до ме­моріалу «спра­ви цілості за­порозь­ко­го вій­ська й русь­ко­го на­роду».

А. Вой­на­ровсь­кий відмо­вив­ся по­вер­ну­ти геть­мансь­кий скарб. За­палав скан­дал, що спри­чинив до ство­рен­ня з на­казу ко­роля спеціаль­ної комісії. Комісія, яка засіда­ла в лис­то­паді 1709 ро­ку в та­борі ко­роля під Бен­де­рами, пок­ла­дала­ся пе­редусім на свідчен­ня Бис­триць­ко­го, ко­лишнь­ого уп­ра­вите­ля Ма­зепи­них маєтків, а та­кож на близь­ких й­ому осіб. То­му і виріши­ла спра­ву на ко­ристь Вой­на­ровсь­ко­го. Карл XII підтвер­див її рішен­ня. Знач­но пізніше, в 1719 році Ор­лик пи­сав до шведсь­кої ко­роле­ви Ульріки Еле­оно­ри: «Вой­на­ровсь­кий, на­перекір пра­ву і зви­ча­ям, мав у своїх ру­ках усі публічні фон­ди, зав­дя­ки ласці й до­помозі своїх при­ятелів, яких він з’єднав собі підку­пом. Я мов­чав, хоч ціла моя істо­та во­яки про­тес­ту­вала про­ти ць­ого мов­чання». Ор­лик зміг до­бити­ся ли­ше то­го, що ко­роль не вип­ла­тив Вой­на­ровсь­ко­му борг у 60 000 та­лерів. Од­нак і но­вий геть­ман їх не от­ри­мав.

Отак ко­зац­тво й стар­ши­на за­лиши­лися на чу­жині, в Бен­де­рах, без ма­теріаль­них за­собів. Во­лодіння геть­мансь­кою бу­лавою в умо­вах еміграції ви­мага­ло знач­них коштів: і на пот­ре­би ко­заць­ко­го вій­ська, і реп­ре­зен­тацію, і зно­сини з чу­жозем­ни­ми уря­дами, й дип­ло­матич­ну пра­цю се­ред турків і та­тар.

Но­вого геть­ма­на не оби­рали цілих півро­ку. В Ук­раїні Пет­ро І вже зат­вердив геть­ма­ном Іва­на Ско­ропадсь­ко­го. Од­нак, зв’язав­шись з ко­зака­ми та за­порож­ця­ми, стар­ши­на в еміграції виріши­ла все ж не виз­на­вати й­ого, че­кати пе­ремо­ги Кар­ла XII, по­вер­нення в Ук­раїну і пе­реви­борів геть­ма­на.

Час спли­вав, нічо­го не зміню­валось, а діяти бу­ло прос­то не­обхідно. То­му, врешті–решт, пи­тан­ня про об­рання геть­ма­на бу­ло пос­тавле­не. Про­пону­вали­ся три кан­ди­дату­ри: небіж Ма­зепи Андрій Вой­на­ровсь­кий, при­луць­кий пол­ковник Дмит­ро Гор­ленко і ге­нераль­ний пи­сар Пи­лип Ор­лик. Пер­ший був ще мо­лодий, прог­римів скан­да­лом у сварці за дядь­кові скар­би і не мав ба­жан­ня три­мати бу­лаву, дру­гий — не мав по­пуляр­ності. Ор­лик же ко­рис­ту­вав­ся ав­то­рите­том, відзна­чав­ся не­аби­яким ро­зумом, ши­роки­ми знан­ня­ми й дип­ло­матич­ним хис­том, й­ого підтри­мував Карл XII, який ще 28 ве­рес­ня вик­ли­кав Ор­ли­ка в Бен­де­ри для ра­ди про дер­жавні спра­ви.

5 квітня 1710 ро­ку під Бен­де­рами на за­гальній раді в при­сут­ності всієї стар­ши­ни, за­порожців, реєстро­вого ко­зац­тва Пи­липа Ор­ли­ка од­но­голос­но об­ра­но геть­ма­ном. То­го ж дня бу­ло прий­ня­то до­кумент (вступ і 16 ста­тей), що дістав потім наз­ву «Кон­сти­туція Пи­липа Ор­ли­ка», або «Бен­дерсь­ка Кон­сти­туція», і скла­дав уго­ду геть­ма­на та стар­ши­ни про взаємні обов’яз­ки, пра­ва й по­даль­ший устрій Ук­раїни. У вступі Кон­сти­туції бу­ло по­дано стис­лий вик­лад історії Ук­раїни, по­яс­не­но при­чини, чо­му Ук­раїна розірва­ла сто­сун­ки з Мос­квою і прий­ня­ла про­тек­то­рат Швеції; про­голо­шува­лося, що Ук­раїна обох сторін Дніпра має бу­ти віль­ною на вічні ча­си від чу­жого па­нуван­ня; Ук­раїна виз­на­вала­ся рес­публікою, а вла­да геть­ма­на об­ме­жува­лася; га­ран­ту­вали­ся пра­ва і привілеї за­порожців; дер­жавною релігією про­голо­шува­лося пра­вос­лав’я, а Київсь­ка мит­ро­полія ма­ла вий­ти з підпо­ряд­ку­ван­ня Мос­ковсь­ко­му патріар­хові. До­кумент зак­лав підва­лини прин­ци­пу поділу вла­ди на за­коно­дав­чу і ви­конав­чу су­дову гілки, пе­ред­ба­чив ви­борність по­сад, що і сь­огодні є прин­ци­повою за­садою роз­витку де­мок­ра­тич­них дер­жав. Відо­мий ук­раїнсь­кий істо­рик пра­ва Ми­кола Ва­силен­ко виз­на­чав да­ний до­говір як «своєрідну ук­раїнсь­ку Кон­сти­туцію, яка свідчить про нап­ря­мок політич­ної дум­ки ук­раїнсь­кої еміграції то­го ча­су… ідеї, зак­ла­дені в ос­но­ву уго­ди Ор­ли­ка, поділя­ли не ли­ше емігран­ти, але й найбільш свідо­ма час­ти­на стар­ши­ни, яка не прис­та­ла до Ма­зепи». До­говір був роз­ра­хова­ний на те, що він після по­вер­нення емігрантів діяти­ме в Ук­раїні як пра­вовий акт.

Од­нак «Кон­сти­туція Пи­липа Ор­ли­ка» за­лиши­лася ли­ше на па­пері: після Прутсь­ко­го ми­ру еміграція втра­тила надію по­вер­ну­тися в Ук­раїну, а після Ніштадсь­ко­го ми­ру 1721 ро­ку про це вза­галі не мог­ло бу­ти й мо­ви. От­же, то­му во­на ніко­ли не діяла в Ук­раїні і втра­тила свою си­лу як юри­дич­ний акт навіть в емігрантсь­ких ко­лах.

10 трав­ня 1710 ро­ку Карл XII, як про­тек­тор Ук­раїни згідно з по­переднім до­гово­ром 1708 ро­ку з Ма­зепою, зат­вердив об­рання Ор­ли­ка геть­ма­ном, вих­ва­лив­ши при ць­ому й­ого мужність і вірність. То­го ж дня був ук­ла­дений но­вий до­говір між Ук­раїною і Швецією, в яко­му підтвер­джу­вались га­рантії не­залеж­ності й са­мостій­ності Ук­раїни. Швеція зо­бов’язу­вала­ся за­без­пе­чува­ти обо­рону і цілісність її те­риторії. Заз­на­чало­ся, що про­текція шведсь­ко­го ко­роля над Ук­раїною зап­ро­вад­жуєть­ся «тиль­ко для поп­ра­ви и под­вигнен­ня упа­лых прав сво­их и воль­нос­тей вой­ско­вых».

На честь но­во­об­ра­ного і зат­вер­дже­ного ко­ролем геть­ма­на Карл XII влаш­ту­вав офіцій­ний прий­ом, на яко­му Пи­лип Ор­лик ви­голо­сив про­мову ла­тиною. То був зра­зок крас­но­мовс­тва і свідчен­ня й­ого намірів про­дов­жу­вати лінію Ма­зепи та сподівань на до­помо­гу шведсь­ко­го ко­роля.

Творці Кон­сти­туції, роз­робля­ючи її в чужій країні, усвідом­лю­вали, що її прак­тичне зас­то­суван­ня бу­де ней­мовірно важ­ким, ад­же спо­чат­ку тре­ба бу­ло звіль­ни­ти Ук­раїну від мос­ковсь­ко­го па­нуван­ня. Оскіль­ки їхні власні си­ли бу­ли ду­же не­вели­кими — кіль­ка ти­сяч ко­заків і стар­ши­ни, — во­ни сподіва­лися це зро­бити за до­помо­гою Швеції, Ту­реч­чи­ни та інших країн.

Зі шведсь­ким ко­ролем Кар­лом XII бу­ла ук­ла­дена спеціаль­на уго­да. Як про­тек­тор Ук­раїни, він санкціону­вав ко­заць­ку кон­сти­туцію, підтвер­дивши та­ким чи­ном пра­ва та воль­ності Вій­ська За­порозь­ко­го. Вод­но­час він вис­ту­пив га­ран­том не­залеж­ності Ук­раїни та не­дотор­канності її кор­донів, які за кон­сти­туцією обій­ма­ли Ліво­береж­жя та Пра­вобе­реж­жя. Шведсь­кий ко­роль зо­бов’язу­вав­ся не скла­дати зброї до­ти, до­ки Ук­раїна не бу­де звіль­не­на від мос­ковсь­ко­го па­нуван­ня, й не ук­ла­дати ми­ру з ца­рем, не здо­був­ши по­переднь­ого віднов­лення не­залеж­ності Ук­раїни.

Про­те зірка Кар­ла XII на політич­но­му не­бос­хилі Євро­пи по­чала мер­кну­ти. Він хо­ча ще ви­ношу­вав пла­ни спіль­них дій Півночі та Півдня, тоб­то Швеції й Ту­реч­чи­ни, про­ти Пет­ра І, од­нак міжна­род­на си­ту­ація зміни­лася. На сході Євро­пи за­хита­лася політич­на рівно­вага. Росія ста­вала в ря­ди найбільш мо­гутніх євро­пей­ських дер­жав. Наг­ро­мад­жу­ючи вій­ськові си­ли, во­на спря­мову­вала свій нас­туп про­ти шведів і Ту­реч­чи­ни, хоч От­то­мансь­ка Пор­та ще на по­чат­ку 1710 ро­ку підпи­сала з Пет­ром І ми­ровий трак­тат. От­же, для шведсь­ко­го ко­роля навіть від’їзд на батьківщи­ну су­шею чи мо­рем ви­явив­ся ду­же не­без­печним, хо­ча ве­ликий візир Алі Чорлілі–па­ша від імені ту­рець­ко­го сул­та­на обіцяв за­без­пе­чити Кар­лові XII 50–ти­сяч­ний ес­корт для суп­ро­вод­ження шведів до­дому.

Шведсь­кий ко­роль вирішив по­ки що вичіку­вати спри­ят­ли­вих об­ста­вин у Бен­де­рах, ви­корис­тавши цей час для спо­нукан­ня ту­рець­ко­го уря­ду до вій­ни з Росією. Нез­ва­жа­ючи на пол­тавсь­ку по­раз­ку, Карл XII був ду­же по­пуляр­ним се­ред ту­рець­ких вій­сько­вих кіл. Й­ого дип­ло­мати, і особ­ли­во Станіслав По­нятовсь­кий, прибічник Станісла­ва Лeщинсь­ко­го, до­сить успішно діяли при дворі сул­та­на. Вза­галі по­ляки ак­тивно взаємодіяли з ту­рець­ким уря­дом. Не раз відвіду­вали сул­тансь­ку сто­лицю київсь­кий воєво­да Й­осиф По­тоць­кий і граф Тар­ло.

На сході ж ак­тивну дип­ло­матич­ну діяльність з ме­тою ор­ганізації ан­ти­мос­ковсь­кої ко­аліції роз­горнув Ор­лик. Це пи­тан­ня він по­рушив у Бен­де­рах у бе­резні 1710 ро­ку, ко­ли мав роз­мо­ву з фран­цузь­ким пос­лом Де­зайєром. Во­сени то­го ж ро­ку ук­раїнсь­кий геть­ман роз­по­чав лис­ту­ван­ня із кримсь­ким ха­ном Дав­лет–Гіреєм, ду­же впли­вовою лю­диною при ту­рець­ко­му дворі. Ор­лик осо­бис­то з ним поз­най­омив­ся під час пе­ребу­ван­ня ха­на в Бен­де­рах у квітні 1710 ро­ку.

На по­чат­ку груд­ня з Бен­дер до Кри­му виїха­ла над­зви­чай­на ук­раїнсь­ка де­легація. По­соль­ство ук­раїнсь­ко­го геть­ма­на ви­кона­ло свою місію, й 23 січня 1711 ро­ку був підпи­саний до­говір про вста­нов­лення со­юзу між Кримсь­ким ханс­твом і Ор­ли­ком. Це бу­ло зроб­ле­но на ґрунті пов­ної не­залеж­ності Ук­раїни. Хан брав на се­бе зо­бов’язан­ня не ук­ла­дати без зго­ди ук­раїнсь­кої сто­рони ми­ру з Мос­квою. У до­говорі хан га­ран­ту­вав спокій і без­пе­ку на­селен­ню Ук­раїни під час воєнних дій. Ор­лик приз­на­чив постій­но­го сво­го ре­зиден­та (пос­ланни­ка) при хансь­ко­му дворі.

У до­говорі обу­мов­лю­вали­ся й відно­сини з ти­ми донсь­ки­ми ко­зака­ми, які після при­душен­ня вій­ська­ми Пет­ра І ан­ти­царистсь­ко­го пов­стан­ня на чолі з Бу­лавіним пе­рехо­вува­лися від пом­сти ца­ря на зем­лях–ко­чови­щах Ку­бансь­кої ор­ди й ма­ли тісні зв’яз­ки з усім Донсь­ким вій­ськом. За до­гово­ром донці ма­ли підля­гати Ор­ли­ку й ко­рис­ту­вати­ся рівни­ми з ук­раїнсь­ки­ми ко­зака­ми пра­вами та привіле­ями.

20 лис­то­пада 1710 ро­ку Ту­реч­чи­на ого­лоси­ла вій­ну Пет­ру І. До пев­ної міри це бу­ло до­сяг­ненням шведсь­кої дип­ло­матії. Карл XII у своєму стра­тегічно­му плані ста­вив зав­дання опа­нува­ти си­ту­ацію в Польщі й да­ти під Києвом ге­нераль­ну бит­ву царсь­ким вій­ськам пе­редусім за до­помо­гою ту­рець­кої армії. Для звіль­нен­ня Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни бу­ла спла­нова­на зи­мова вій­сько­ва ек­спе­диція об’єдна­них сил кримсь­ко­го ха­на, буд­жаць­ких та­тар, по­ляків і ко­заків на чолі з Ор­ли­ком.

Після очи­щен­ня від царсь­ких вій­ськ Пра­вобе­реж­жя на­далі роз­ви­вати вій­ськові опе­рації по­вин­на бу­ла ту­рець­ка армія. Пе­ред­ба­чало­ся, що пе­реду­вати­муть усім цим діям дві до­поміжні опе­рації. Кримсь­кий хан мав увій­ти на те­риторію Росії й уда­рити на Во­роніж, щоб зруй­ну­вати ко­рабель­ну фло­тилію, а й­ого син — ку­бансь­кий сал­тан му­сив іти на Азов. Усі ці опе­рації, за за­думом Кар­ла XII, ма­ли спри­яти про­суван­ню шведсь­ких армій із По­меранії в Поль­щу, що розв’яза­ло б ру­ки по­лякам, які орієнту­вали­ся на Станісла­ва Ле­щинсь­ко­го.

Але доб­ре за­дума­ну за­галь­ну стра­тегічну кон­цепцію вій­ни со­юз­ни­ки не спро­мог­ли­ся здій­сни­ти ні по­етап­но, ні ок­ре­мими час­ти­нами.

Спіль­ний із ха­ном похід П. Ор­ли­ка на Ук­раїну відбув­ся на по­чат­ку 1711 ро­ку у двох нап­ря­мах. У січні Дав­лет–Гірей з 50–ти­сяч­ною ор­дою та кіль­ко­ма сот­ня­ми за­порожців ру­шив на Сло­божан­щи­ну. Спо­чат­ку хан не зустрічав серй­оз­но­го опо­ру. На­селен­ня, ба­чачи по­ряд із та­тара­ми за­порожців, ви­яв­ля­ло помірко­ваність, а ча­сом навіть при­хильність: Ме­рефа і Та­расівка бу­ли со­юз­ни­ками лег­ко взяті, а жи­телі Во­дола­ги самі відкри­ли міські во­рота.

Та на підсту­пах до Хар­ко­ва хан нес­подіва­но по­вер­нув на­зад до річки Са­мари і взяв в об­ло­гу роз­та­шовані на ній фор­теці — Но­восергіївсь­ку і Но­вобо­городсь­ку. За­лога в Но­вобо­городсь­ку да­ла відсіч та­тарам, Но­восергіївсь­ка фор­те­ця зда­лася без бою. За­лишив­ши загін на Са­марі та та­тарсь­ку об­ло­гу в Но­восергіївській фор­теці, 5 бе­рез­ня хан по­вер­нув на Крим, і 12 ти­сяч бранців пішло у та­тарсь­ку не­волю.

Після ць­ого на­паду ха­на на Сло­божан­щи­ну та та­тарсь­ких спус­то­шень ав­то­ритет П. Ор­ли­ка на Ліво­бережжі та Слобідській Ук­раїні за­хитав­ся, на­рос­та­ло нев­до­волен­ня ним ко­зац­тва.

А тим ча­сом роз­по­чала­ся го­лов­на акція — 11 лю­того 1711 ро­ку геть­ман П. Ор­лик очо­лив похід на Пра­вобе­реж­ну Ук­раїну. З ним пішли за­порожці під про­водом К. Гордієнка (по­над шість ти­сяч), поль­ський загін під ко­ман­ду­ван­ням київсь­ко­го воєво­ди К. По­тоць­ко­го та 20–30 ти­сяч буд­жаць­ких і білго­родсь­ких та­тар під про­водом сул­тан–кал­ги. У вій­ську бу­ло до 30 шведсь­ких офіцерів–інструк­торів та не­вели­кий шведсь­кий загін. Ко­роль Карл XII, пе­ребу­ва­ючи в Бен­де­рах, участі у по­ході не брав.

Пе­реп­ра­вив­шись че­рез Дністер поб­ли­зу Раш­ко­ва, вій­сько П. Ор­ли­ка та й­ого со­юз­ників по­чало швид­ко про­сува­тися впе­ред. Уп­ро­довж пер­шої по­лови­ни лю­того П. Ор­лик з ко­зака­ми зай­няв те­риторію між Не­миро­вом, Брац­ла­вом і Вінни­цею. В ці дні май­же всі пра­вобе­режні ко­зацькі пол­ки (за ви­нят­ком кіль­кох со­тень Біло­церківсь­ко­го) пе­рей­шли на бік геть­ма­на Ор­ли­ка, і й­ого вій­сько зрос­ло до 16 ти­сяч. Стур­бо­ваний цим, київсь­кий гу­бер­на­тор Д. Голіцин до­повідав, що «сей бок (пра­вий бік Дніпра), кро­ме Бе­лоцер­ков­ско­го пол­ку, весь был в из­ме­не».

Од­нак в цей же час по­чали­ся чва­ри між П. Ор­ли­ком і сул­тан–кал­гою, який зо­сере­див ор­ду у Вінниці. Ос­танній, по­сила­ючись на пе­рев­то­му ко­ней, на­поля­гав на тим­ча­сово­му при­пиненні нас­ту­пу. В ко­заць­ко­му вій­ську відчу­вала­ся нес­та­ча зброї і спо­ряд­ження. Але Ор­лик на­казав ру­хатись упе­ред. Під Ли­сян­кою вис­ла­ний про­ти П. Ор­ли­ка і та­тар загін ліво­береж­них ко­заків під ко­ман­дою ге­нераль­но­го оса­вула Бу­тови­ча був роз­би­тий, а сам Бу­тович пот­ра­пив у по­лон. На по­чат­ку бе­рез­ня со­юз­не вій­сько пе­рей­шло Рось і ру­шило на Білу Цер­кву. Та гли­бокий сніг і відсутність фу­ражу уповіль­ню­вали рух ко­заць­ко­го й та­тарсь­ко­го вій­ськ. Зреш­тою, 25 бе­рез­ня со­юз­не вій­сько взя­ло в об­ло­гу Білу Цер­кву. Але цар Пет­ро І заз­да­легідь укріпив фор­те­цю, во­на бу­ла доб­ре за­без­пе­чена ар­ти­лерією, боєпри­паса­ми і провіан­том. Обо­рону міста три­мала росій­ська за­лога та час­ти­на вірних ца­реві ко­заків під ко­ман­дою пол­ковни­ка Тансь­ко­го.

Ко­заки Ор­ли­ка ово­лоділи пе­редмістям, по­роби­ли шанці й два дні штур­му­вали фор­те­цю, але че­рез брак ар­ти­лерії Біла Цер­ква не бу­ла взя­та. В цей час, дізнав­шись про підхід свіжих росій­ських вій­ськ, та­тари сул­тан–кал­ги по­кину­ли Ор­ли­ка й, розділив­шись на за­гони, по­чали гра­бува­ти на­селен­ня та бра­ти ясир. Пра­вобе­режні ко­заки ки­нули­ся ря­тува­ти свої домівки. Зреш­тою, ор­да по­вер­ну­ла до Бу­гу. Вій­сько Ор­ли­ка зму­шене бу­ло відій­ти до Фас­то­ва. Тут поль­ський загін теж по­кинув геть­ма­на й відій­шов у Полісся. З реш­тка­ми вій­ська Ор­лик поспіхом відсту­пив до Дністра, а тим ча­сом росій­ські дивізії під ко­ман­ду­ван­ням ге­нера­ла М. Голіци­на всту­пили на Пра­вобе­реж­жя.

Так нев­да­ло скінчив­ся похід П. Ор­ли­ка на Пра­вобе­реж­ну Ук­раїну. До то­го ж внаслідок грабіжниць­ких дій та­тар Ор­лик і на Пра­вобе­режній Ук­раїні втра­тив підтрим­ку на­селен­ня.

А влітку роз­по­чав­ся нас­туп царсь­кої армії. Вирішаль­ний бій відбув­ся на Пруті. Ту­рецькі вій­ська ото­чили росіян, Пет­ро пе­ред заг­ро­зою не­мину­чого по­лону зап­ро­сив пе­рего­ворів. Це бу­ло вигідно для Ту­реч­чи­ни, і візир дав свою зго­ду. Впро­довж пе­рего­ворів Ор­лик постій­но відвіду­вав ве­лико­го візи­ра і на­поля­гав на то­му, щоб росій­ська армія не­гай­но по­кину­ла Ук­раїну, по­вер­ну­ла наг­ра­бова­не май­но і щоб пункт про це був за­писа­ний до май­бутнь­ого до­гово­ру. Але з ць­ого ма­ло що вий­шло. До­говір, який увій­шов в історію як Прутсь­кий, бу­ло ук­ла­дено 13 лип­ня 1711 ро­ку. Росія зо­бов’язу­вала­ся відда­ти Ту­реч­чині Азов, зри­ти фор­теці Та­ган­рог, Бо­горо­дицьк і Кам’яний Брід. На Ук­раїні все за­лиша­лося, як і раніше.

У цій сит у­ації Ор­лик по­вер­ну­тися в Ук­раїну вже не міг. Тим біль­ше, що цар після своєї нев­дачі прос­то лю­тував, зни­щу­ючи все і всіх, хто хоч яки­мось чи­ном був зв’яза­ний з Ор­ли­ком чи ви­яв­ляв якесь нев­до­волен­ня. Плач і стогін роз­ля­гав­ся по Ук­раїні ще страшніший, ніж після та­тарсь­кої на­вали. 1 за­ради­ти ць­ому го­рю бу­ло ніко­му.

Тим ча­сом ак­тивізу­вали ан­ти­ук­раїнсь­ку політи­ку уря­ди Англії, Гол­ландії та інших країн — особ­ли­во у зв’яз­ку з пе­ребу­ван­ням ко­заць­ко­го вій­ська в ме­жах Ту­реч­чи­ни. Щоб оз­най­оми­ти дер­жа­ви Євро­пи зі своєю по­зицією, Ор­лик скла­дає «Маніфест до євро­пей­ських ко­ролів». «Вва­жали ми потрібним проінфор­му­вати ко­ролів, — заз­на­чаєть­ся у ць­ому до­кументі, — во­лодарів рес­публіки й інші хрис­ти­янські дер­жа­ви про мо­тиви, котрі при­вели нас в Ту­рець­ку дер­жа­ву й зму­сили підня­ти сь­огодні зброю про­ти мос­ковсь­ко­го ца­ря». У «Маніфесті» вик­ла­даєть­ся історія ук­раїнсь­ко–росій­ських взаємин, по­чина­ючи з часів Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го і аж до умо­ви з Кар­лом XII.

Розіслав­ши «Маніфест», Ор­лик зно­ву пос­лав де­легацію до Ту­реч­чи­ни з про­хан­ням за­хис­ти­ти Ук­раїну. При­був­ши у Кон­стан­ти­нополь, де­легація зно­ву звер­ну­лась по до­помо­гу до фран­цузь­ко­го пос­ла. У своєму до­несенні у Па­риж Де­зайєр повідо­мив, що ко­заки бу­ли над­зви­чай­но вит­ри­мані, але жод­ною мірою не хотіли відсту­пати від інструкції Ор­ли­ка «на­поля­гати, щоб Пор­та ви­мага­ла від Мос­кви відмо­ви від вся­ких пре­тензій на Ук­раїну». Далі він пи­ше, що «ко­зацькі пос­ли особ­ли­во на­поля­га­ють на амністії й виз­во­ленні ук­раїнців, зас­ла­них у Мос­ковщи­ну, й щоб мос­калі, за­лиша­ючи ко­заць­ку країну, за своїм зви­чаєм не руй­ну­вали Ук­раїни». Тоді ж та­ки де­легація зустрілась з патріар­хом, і той обіцяв їй до­помо­гу.

Роз­судливість ко­заць­ких послів, на­полег­ливість фран­цузь­ко­го дип­ло­мата при­нес­ли успіх. Сул­тан дав гра­моту Ор­ли­ку, в якій виз­нав й­ого геть­ма­ном ук­раїнців, що «жи­вуть на обох бе­регах Дніпра, та­кож і за­порозь­ких ко­заків…».

Між тим дип­ло­матія пра­цюва­ла на росій­сько–ту­рець­ку вій­ну. І 4 лис­то­пада 1712 ро­ку сул­тан прий­няв рішен­ня її роз­по­чати. 19 лис­то­пада вій­ну бу­ло ого­лоше­но. Зно­ву за­жевріла надія ук­раїнсь­ких емігрантів. Ор­лик поспішив убез­пе­чити се­бе від не­бажа­ного ту­рець­ко–кримсь­ко­го про­тек­то­рату, по­дав­ши ме­моріал Кар­лу XII, де за­яв­ляв, що спра­ву про це мо­же виріши­ти ли­ше весь ук­раїнсь­кий на­род, бо дав­но вже ши­рить­ся агітація в Ук­раїні, ніби Ор­лик з тур­ка­ми хо­чуть при­нес­ти рабс­тво, ме­четі й зни­щити хрис­ти­ян. Пор­та мо­же ли­ше до­помог­ти виз­во­лити Ук­раїну від ца­ря. За­тим геть­ман має при­бути в Ук­раїну і ра­зом з людністю ви­роби­ти прог­ра­му її по­даль­шо­го існу­ван­ня. При ць­ому геть­ман про­сив по­гаму­вати пре­тензії Польщі що­до Пра­вобе­реж­жя.

Пор­та ви­мага­ла вис­ла­ти Ор­ли­ка на Пра­вобе­реж­жя, але він, не ма­ючи вка­заних га­рантій, на­магав­ся уник­ну­ти цієї по­дорожі. Про­те час­ти­на й­ого ко­заць­ко­го вій­ська на чолі з при­луць­ким пол­ковни­ком Гор­ленком взя­ла участь у вій­сько­вих опе­раціях і 29 груд­ня 1712 ро­ку бу­ла роз­би­та вій­ська­ми кня­зя Лю­бомирсь­ко­го. Звер­та­ючись до ос­таннь­ого,

Ор­лик за­пев­няв й­ого у відда­ності Польщі і от­ри­мав у відповідь (уже після роз­гро­му ко­заків) схваль­но­го лис­та за лю­бов до спіль­ної поль­ської вітчиз­ни та обіцян­ку при­хили­ти до геть­ма­на ко­роля Ав­густа II.

Пор­та че­кала по­чат­ку нас­ту­пу шведсь­кої армії Штен­бо­ка. Од­нак той вій­сько­вих дій не по­чав. Це розгніви­ло сул­та­на, і він на­казав ареш­ту­вати шведсь­ких ре­зидентів (Фун­та та По­нятовсь­ко­го) і вис­ла­ти з Ту­реч­чи­ни або пе­ревес­ти в Са­лоніки са­мого Кар­ла XII.

Тим ча­сом ук­раїнські емігран­ти пе­реко­нали фран­цузь­ку дип­ло­матію у не­обхідності вич­ле­нити Поль­щу й Ук­раїну зі скла­ду Росій­ської дер­жа­ви, що ма­ло роз’єдна­ти ца­ря з со­юз­ни­цею Австрії. Емігран­ти го­тува­лися до по­ходу на Батьківщи­ну, але вітер дип­ло­матії був не­щас­ли­вим для них і ць­ого ра­зу. В ди­вані відбув­ся пе­рево­рот: Алі–па­шу, який був про­ти вій­ни, приз­на­чили но­вим ве­ликим візи­ром. І 17 лип­ня відбу­лося підпи­сан­ня чер­го­вого мир­но­го до­гово­ру з Росією. Згідно з до­гово­ром, Ту­реч­чи­на зо­бов’язу­вала­ся поз­ба­вити при­тул­ку як Кар­ла XII, так і ук­раїнсь­ких емігрантів. Пор­та відра­зу пос­та­вила ви­могу пе­ред шведсь­ким ко­ролем по­кину­ти Бен­де­ри. 11–12 лю­того 1713 ро­ку в обозі під Вар­ни­цею став­ся «ка­лаба­лик»1. Ту­рецькі вій­ська прий­шли вид­во­ряти Кар­ла XII, а він з трь­омас­та­ми во­яка­ми по­чав бит­ву про­ти 20–ти­сяч­ної ор­ди та­тар і шес­ти­тисяч­но­го за­гону турків. У ць­ому бою ко­роля бу­ло по­ране­но. У ла­вах й­ого за­хис­ників бив­ся й Ор­лик. Це лед­ве не кош­ту­вало й­ому влас­но­го жит­тя та жит­тя стар­шо­го си­на. Та­тари прив’яза­ли Гри­гора до ко­ня, і ма­ло ста­тися не­поп­равне, та зас­ту­пив­ся син ха­на сул­тан–кал­ги і поль­ський се­натор Са­пега. «Ка­лаба­лик» за­вер­шився пе­реміщен­ням ко­роля–виг­нанця та й­ого сви­ти, а за­разом і ук­раїнсь­ких емігрантів з Ор­ли­ком до Де­мати­ки під Адріано­полем.

Усі ці не­гараз­ди знач­но погірши­ли ма­теріаль­ний стан ук­раїнців у виг­нанні. Ду­шили кре­дито­ри, Ор­ли­ка про­тяг­ли до су­ду. З ве­лики­ми зу­сил­ля­ми він до­бив­ся ли­ше двох- місяч­ної відстроч­ки спла­ти боргів. Свій виїзд з Бен­дер геть­ман порівню­вав з ви­ходом євреїв з Єгип­ту «від вар­варсь­ко­го на­роду», зітха­ючи «на ріках Ва­вилонсь­ких», че­ка­ючи «обіця­ної потіхи» від ко­роля.

Відчай Ор­ли­ка був та­кий, що він ла­ден був уже зго­лоси­тися на мир з ца­рем, аби лиш відом­сти­ти тур­кам за невірність.

Од­нак ту­рець­ка опінія що­до Кар­ла XII зно­ву пе­реміни­лася. Бен­дерсь­ко­го се­раси­ра і ха­на Дав­лет–Гірея усу­нули. Но­вий хан Кап­лан–Гірей го­тував­ся до вій­ни. Со­юз із шве­дами бу­ло зно­ву віднов­ле­но. Ор­ли­ку та­кож доз­во­лили пе­реїха­ти до Адріано­поля, де зібра­лася вся євро­пей­ська дип­ло­матія. Ко­рис­ту­ючись цим, геть­ман спро­бував зно­ву підня­ти пи­тан­ня про пе­реда­чу й­ому всієї Ук­раїни.

Та вкот­ре шведсь­ку спра­ву зни­щив Штен­бок, який капіту­лював 16 трав­ня 1713 ро­ку. Це був ос­та­точ­ний крах політи­ки Кар­ла XII в Ту­реч­чині. 13–24 чер­вня в Адріано­полі тур­ки підпи­сали мир­ну уго­ду з Росією на 25 років. На той час ко­заць­ке вій­сько на чолі з Гор­ленком пе­ребу­вало в Ук­раїні. Ос­танній ви­магав, щоб до нь­ого приїха­ла стар­ши­на і сам геть­ман. Усе­редині еміграції ви­ник конфлікт і підоз­ра, що Гор­ленко пре­тен­дує на геть­мансь­ку бу­лаву. Од­нак влітку 1713 ро­ку після пе­ремир’я ко­заць­ке вій­сько по­кину­ло Пра­вобе­реж­жя. На той час Ор­лик був уже зно­ву в Бен­де­рах, а за­тим у Хо­тині. В Бен­де­ри при­був та­кож інший політич­ний виг­на­нець — поль­ський ко­роль Станіслав Ле­щинсь­кий, з яким тур­ки го­тува­ли но­ву вій­сько­ву акцію. Геть­ман не підтри­мував цієї затії і, нав­па­ки, вів пе­рего­вори з пред­став­ни­ками Ав­густа ІІ про ав­то­номію Ук­раїни в складі Польщі.

Од­нак тур­ки на­поля­гали на но­вому вій­сько­вому по­ході ко­заків на Пра­вобе­реж­жя. Під ко­ман­дою Гор­ленка у ве­ресні 1713 ро­ку вій­сько геть­ма­на ви­руши­ло на Брац­лавщи­ну. Бу­ло взя­то Не­мирів, Брац­лав. За­порожці за­володіли Ка­невом. Пла­нував­ся похід на Білу Цер­кву, але пе­реш­ко­дили по­ляки, з яки­ми ви­ник вій­сько­вий конфлікт. Ор­лик на­магав­ся на­лаго­дити спра­ву дип­ло­матич­но. Гор­ленко рішу­че ка­рав усілякі гра­бун­ки та розбій вій­ська, на­мага­ючись за­мири­тися з поль­ською адміністрацією. Од­нак відповідь по­ляків Ор­ли­ку бу­ла ду­же су­ха й різка. Вій­ськові конфлікти поль­ської армії з ко­зака­ми на­були серй­оз­но­го ха­рак­те­ру. І тут у спра­ву зно­ву втру­тила­ся Пор­та. Но­вий візир Алі–па­ша по­чав про­води­ти ідею про по­сад­ження Ор­ли­ка на Пра­вобе­режжі під про­тек­то­ратом Польщі. Ор­лик на­полег­ли­во об­сто­ював ідею в дип­ло­матич­них ко­лах, але Поль­ща пос­та­вила­ся до ць­ого з нехіттю. 22 квітня 1714 ро­ку Поль­ща й Ту­реч­чи­на підпи­сали мир, а от­же, Пра­вобе­реж­жя за­лиша­лося за Поль­щею. Це бу­ло кра­хом ідеї Ор­ли­ка.

Він зно­ву звер­нувся до шведсь­кої про­текції. 1 жов­тня 1714 ро­ку Карл XII за­лишив Ту­реч­чи­ну й ви­рушив на батьківщи­ну. До­ля Ор­ли­ка бу­ла та­кож виріше­на — він по­винен був їха­ти за про­тек­то­ром, жит­тя яко­го за­хищав зі зброєю в ру­ках. 23 жов­тня 1714 ро­ку Пи­лип Ор­лик з сім’єю і дво­ром із двад­ця­ти чо­тирь­ох осіб по­кинув Ту­реч­чи­ну. За ним по­дала­ся час­ти­на стар­ши­ни (Дов­го­полий, Тре­тяк, Ми­рович, На­химовсь­кий, Григір, Іван та Антін Гер­ци­ки), на­томість Гор­ленко, Мак­си­мович і Ло­миковсь­кий прий­ня­ли царсь­ку амністію. В січні 1715 ро­ку геть­ман при­був до Відня. В сто­лиці імперії він по­чував се­бе зле че­рез ма­теріаль­ну скру­ту і не­мож­ливість узя­ти по­зику, хо­ча й­ого там і ти­тулу­вали кня­зем. У травні 1715 ро­ку Ор­лик при­був на острів Рюґен, за­тим осе­лив­ся в Крістіан­стаді, а потім — Сток­гольмі, де він жив до­сить скром­но за ра­хунок ко­ролівсь­кої каз­ни. Карл XII обіцяв й­ому спла­тити борг пе­ред вій­сько­вою каз­ною, гроші з якої він по­зичив по смерті Ма­зепи (60 ти­сяч та­лерів). Ко­роль не відмов­лявся та­кож від своїх обов’язків про­тек­то­ра Ук­раїни, незмінно ти­тулу­ючи Ор­ли­ка «яс­но­вель­мож­ним геть­ма­ном».

Близь­ко трид­ця­ти років після цих подій про­жив Ор­лик за кор­до­ном. І де б він не був — чи у Швеції, чи в Німеч­чині, чи в Ту­реч­чині, — жод­но­го дня, жод­ної го­дини не по­лиша­ла й­ого тур­бо­та про Ук­раїну. Ра­зом зі своїм стар­шим си­ном Гри­гором, який скінчив жит­тя ге­нера­лом і національ­ним ге­роєм Франції, Ор­лик на­лагод­жу­вав зв’яз­ки з уря­дами країн Євро­пи, над­си­лав до них ме­моріали, праг­ну­чи до­мог­ти­ся виз­во­лен­ня сво­го на­роду, й­ого не­залеж­ності. Як заз­на­чав відо­мий істо­рик Дмит­ро До­рошен­ко, «він ста­рав­ся ви­корис­та­ти кож­ну на­году, ко­жен міжна­род­ний конфлікт на сході Євро­пи, щоб тіль­ки пос­та­вити ук­раїнсь­ку спра­ву на по­рядок ден­ний. Але всі ста­ран­ня ве­лико­го ук­раїнсь­ко­го патріота бу­ли да­ремні. Мос­ковсь­ке царс­тво після пол­тавсь­кої пе­ремо­ги зро­било­ся мо­гутнь­ою дер­жа­вою, Росій­ською імперією, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі».

Не по­ривав Пи­лип Ор­лик зв’язків і з Ук­раїною, особ­ли­во з Січчю, що те­пер бу­ла на та­тарській те­риторії. Од­нак до­ля і в ць­ому бу­ла жор­сто­кою. Ор­лик так і по­мер на чу­жині, в Яс­сах, ку­ди пе­реб­рався ще в лю­тому ра­зом зі своїм ос­таннім про­тек­то­ром во­лось­ким гос­по­дарем Кос­тянти­ном Мав­ро­кар­да­то. Він по­мер 24 трав­ня 1742 ро­ку на са­моті, без надії по­бачи­тися й по­жити зі своїми рідни­ми. Мав­ро­кар­да­то, який ша­нував Ор­ли­ка, влаш­ту­вав й­ому «чу­дові по­хоро­ни, до яких не по­щас­ти­лося слав­ної пам’яті геть­ма­ну Ма­зепі» (з лис­та Гри­гора до Вер­ле­на).

Тен­денцій­на історіог­рафія ство­рила й по­шири­ла ле­ген­ду, ніби Ор­лик пе­ред смер­тю од­ру­жив­ся з та­тар­кою, прий­няв іслам і обрізан­ня, був ски­нутий ко­зака­ми з геть­манс­тва і вби­тий од­ним з них. Це бу­ла чор­на от­ру­та злої, але без­си­лої не­нависті до всіх, хто ніс у собі нез­ни­щен­ний во­гонь національ­но­го іде­алу Ук­раїни. Втім, очор­ни­ти та об­бре­хати та­ких лю­дей не вда­вало­ся ніко­ли. Ра­но чи пізно прав­да вип­ли­вала і пос­таті зно­ву ося­вало при­род­не світло ве­личі.

Най­кра­щу епітафію геть­ма­ну Ук­раїни на виг­нанні Пи­липу Ор­ли­ку склав й­ого син, со­рат­ник і про­дов­жу­вач спра­ви бо­роть­би за ук­раїнсь­ку ідею в Європі Григір–Пет­ро Ор­лик. У листі до міністра за­кор­донних справ Франції Амельо він пи­сав: «Ви не мо­жете у­яви­ти собі мо­го го­ря; бать­ко був для ме­не всім: дру­гом, до­рад­ни­ком і вож­дем. Він був жи­вим до­казом, що лю­дина в прин­ци­пах мо­же до­нес­ти раз з’ясо­вані іде­али до кінця сво­го жит­тя». Ще більш вда­ло і ем­ко сха­рак­те­ризу­вав Гри­гор діяльність бать­ка в листі до Лю­довіка XV: «Зав­зяття, з яким мій бать­ко до кінця своїх днів пе­рено­сив найбільш жор­стокі не­щас­тя, найбільші роз­ча­руван­ня і прим­хи долі, по­пада­ючи в них внаслідок своєї вірності спіль­ним інте­ресам, — здо­було й­ому по­шану не ли­ше в дер­жа­вах, зацікав­ле­них й­ого пла­нами й за­кон­ни­ми за­хода­ми, але навіть і в тих дер­жа­вах, про­ти яких він пра­цював для підтрим­ки інте­ресів своєї батьківщи­ни й нації». Після смерті бать­ка Григір за­ходив­ся шу­кати й­ого архів. З Ясс надій­шла звістка, що па­пери зник­ли. Тіль­ки че­рез два­над­цять років Григір дізнав­ся, що один ку­пець з Цар­го­роду, який був зв’яза­ний з Мав­ро­кар­да­то, має па­пери бать­ка. 4 лип­ня 1756 ро­ку Григір надіслав настій­ли­вого лис­та фран­цузь­ко­му пос­лові Вер­же­ну з про­хан­ням за будь–яку ціну діста­ти до­кумен­ти геть­ма­на. Після смерті в 1759 році Гри­гора Ор­ли­ка спра­ва геть­ма­на–бать­ка відда­лась за­бут­тю, й­ого па­пера­ми ніхто не ціка­вив­ся. Фран­цузь­кий уряд спо­чат­ку взяв архів ге­нера­ла–по­ручи­ка Гри­гора Ор­ли­ка на пе­рег­ляд, де­які до­кумен­ти за­лиши­лися в таємно­му кабінеті Лю­довіка XV та адміністра­тив­но­му відділі дер­жавно­го архіву, інші — по­вер­нуті вдові Олені Ор­лик з ро­ду Ден­тевіль. Са­ме в зам­ку Ден­тевіль і зберігав­ся архів Ор­ликів.

Знай­ден­ня архіву Ор­ли­ка доз­во­лило висвітли­ти ще один бік й­ого діяль­ності, без яко­го об­раз геть­ма­на як лю­дини був би не­пов­ним, — й­ого інте­лек­ту­аль­ний роз­ви­ток та лю­бов до книг.

Пи­лип Ор­лик знав чи­мало мов. Окрім ук­раїнсь­кої, росій­ської та поль­ської, він вив­чав в ака­демії кла­сич­ну ла­тину, а ще фран­цузь­ку, італій­ську, но­вог­рець­ку, шведсь­ку, німець­ку, бол­гарсь­ку, сербсь­ку, «ге­ленсь­ку». На біль­шості з них пи­сав. Кни­га бу­ла для нь­ого не ли­ше дже­релом інфор­мації та ре­зер­вом муд­рості, а й ве­лич­ним пам’ят­ни­ком людсь­ко­го ду­ху. В й­ого що­ден­ни­ку за 1722 рік є зна­мен­на фра­за: «Книж­ки подібні до жи­вих істот. Оп­равлені в шкіру, во­ни трем­тять в ру­ках не­уків». 22 бе­рез­ня то­го ж ро­ку грець­кий архіман­дрит по­казу­вав Ор­ли­ку ру­копис­не Єван­геліє від Іо­ан­на на пур­пу­рово­му пер­га­менті, яке бу­ло на­писа­но у II столітті. Геть­ман був вра­жений і заз­на­чив: «Оцей блідий пер­га­мент вик­ли­кає ча­ри ми­нуло­го, ду­му та мрії тих лю­дей».

Ор­лик чи­тав ба­гато і в ос­новно­му з те­ології, історії та політи­ки, лю­бив та­кож ху­дожні тво­ри й особ­ли­во ста­рав­ся здо­бути га­зети. В й­ого па­перах бу­ло знай­де­но но­тат­ки з фран­цузь­ких, італій­ських, німець­ких та найбільш поінфор­мо­ваних на той час гол­ландсь­ких ча­сописів. Ор­лик май­же не роз­лу­чав­ся з Псал­ти­рем (мав фран­цузь­кою та ла­тинсь­кою мо­вами), Ек­лезіас­том, тво­рами свя­того Ав­густи­на. Він повідом­ляв, нап­риклад, що з за­хоп­ленням пе­речи­тав вісім томів Зла­то­ус­та. Свя­те Пись­мо й отців цер­кви геть­ман чи­тав вдум­ли­во і час­то ро­бив но­тат­ки чи ви­пис­ки, зав­ва­жу­ючи дум­ки, близькі й­ому та й­ого долі. Ду­же по­казові ци­тати з Псал­ти­ря:

«Кра­ща час­ти­на мо­го жит­тя про­тек­ла в бідах, мої най­кращі ро­ки — в сль­озах, мої си­ли над­ломлені.

Во­роги ки­нули ме­не в бе­зод­ню бід, де я зав­жди ото­чений ть­мою й ви­дом смерті.

Мої во­роги — в своїй не­нависті дій­шли до краю.

Не­хай мої во­роги не ма­тимуть біль­ше за­дово­лен­ня ба­чити, як я страж­даю.

Й­ого землі бу­ли пог­ра­бовані, а він зро­бив­ся за­бавою своїх сусідів.

Про ме­не навіть пе­рес­та­ли ду­мати, вва­жа­ючи, що я вже по­мер.

Я був мо­лодий, те­пер я ста­рий, і я ніко­ли не ба­чив, щоб пра­вед­но­го чо­ловіка по­кинув Гос­подь Бог.

О Бо­же, мій доб­рий, ніжний та лас­ка­вий, зглянь­ся наді мною й по­жалій ме­не в моїм ста­новищі!»

Од­нак те­ологія бу­ла не єди­ною га­луз­зю пізнань та інте­ресів Пи­липа Ор­ли­ка. Про це свідчить вміст й­ого бібліоте­ки. Пер­ше книж­ко­ве зібран­ня Ор­ли­ка за­гину­ло після Пол­тавсь­кої бит­ви, про що він пи­сав в од­но­му з своїх листів 1730 ро­ку: «І тоді я втра­тив усе своє… май­но,… старі гарні кни­ги». Но­ву бібліоте­ку геть­ман по­чав зби­рати вже пе­ребу­ва­ючи в еміграції, і то­му во­на скла­дала­ся цілком з іно­зем­них ви­дань.

Відзна­чимо, що геть­ман мав тво­ри Шекспіра, хоч на той час ве­ликий англієць ще зовсім не був оціне­ний чи­тача­ми та кри­тикою. За­лиши­лися но­тат­ки Ор­ли­ка фран­цузь­кою мо­вою з «Річар­да III» та «Ко­роля Ліра» 1728 ро­ку:

«Ті, що жи­вуть на вер­ши­нах, зав­жди по­бива­ють­ся вітра­ми, й ко­ли па­да­ють, роз­би­ва­ють­ся в шмат­ки.

Я згу­бив на­зав­жди своє ко­ролівство.

0 ось він бідна лю­дина, сла­ба й у по­горді у всіх».

У бібліотеці Ор­ли­ка був пред­став­ле­ний та­кож Дан­те, яко­го геть­ман ду­же лю­бив, і навіть Мольєр. Гол­ландсь­ке ви­дан­ня «Те­лема­ка» Фен­сло­на (1719) Ор­лик ку­пив у Швеції і чи­тав на шля­ху до Са­лонік. Він так цінив цю кни­гу, що, за­був­ши її під по­душ­кою в го­телі, по­силав по «Те­лема­ка» слу­гу. Мож­ли­во, са­ме ця кни­га навіяла дум­ку, вис­ловле­ну в листі до мит­ро­поли­та в Єру­салим (21 чер­вня 1729): «Ніко­ли в житті си­ла не мо­же пе­реко­нати лю­дей, во­на ро­бить ли­цемір’я… Ніко­ли не тре­ба при­мушу­вати лю­дей міня­ти свою віру».

Не мож­на не зга­дати та­кож про сто­сун­ки Ор­ли­ка з Воль­те­ром. 29 груд­ня 1729 ро­ку Григір пи­сав бать­кові: «Я довідав­ся, що який­сь фран­цузь­кий шлях­тич скла­дає док­ладну історію жит­тя Кар­ла ХІІ». Це був Воль­тер. Григір зав’язав з ним сто­сун­ки і роз­повів про геть­ма­на та й­ого взаєми­ни зі шведсь­ким ко­ролем. Воль­тер за­горівся і про­сив бо­дай якісь ма­теріали для своєї історії. Пи­лип Ор­лик відра­зу ж на­дав ав­то­ру «Історії Кар­ла XII» цілу низ­ку ма­теріалів і спо­гадів. 6 бе­рез­ня 1730 ро­ку Григір повідом­ляв геть­ма­на: «Всі ма­теріали для життєпи­су ко­роля Кар­ла XII я пе­редав у на­лежні ру­ки… Тут ду­же за­дово­лені ни­ми… Що особ­ли­во ціка­ве, це відо­мості про геть­ма­на Ма­зепу, й те, що Ви роз­повідаєте про й­ого про­ек­ти. Тіль­ки Ва­ша Ек­се­ленція, що знає дос­ко­нало цей про­ект, мог­ла так й­ого вик­ласти… Як життєпис Кар­ла XII по­бачить світ…, всі дізна­ють­ся про справжній про­ект бла­жен­ної пам’яті геть­ма­на Ма­зепи й стар­шин Ко­заць­кої Нації, які досі так жор­сто­ко страж­да­ють».

От­же, сторінки Воль­те­рової «Історії Кар­ла XII» про Іва­на Ма­зепу на­писані за до­помо­гою ма­теріалів, що на­дав Пи­лип Ор­лик. Сам ав­тор ви­соко ціну­вав друж­бу з геть­ма­ном та й­ого до­помо­гу. Він по­дару­вав Ор­ли­ку примірник кни­ги у чер­воній шкірі з гер­бом Ор­ликів. На жаль, під час Ве­ликої фран­цузь­кої ре­волюції кни­га зник­ла.

В історії Ук­раїни діяльність Пи­липа Ор­ли­ка оцінюєть­ся по–різно­му навіть най­кра­щими пред­став­ни­ками ук­раїнсь­кої історіог­рафії та біог­ра­фами геть­ма­на, хоч усі во­ни ви­яв­ля­ють до нь­ого ша­ну. Й­ого вва­жали ро­ман­тичним ге­роєм ти­пу До­на Кіхо­та, який про­тягом усь­ого жит­тя був вірним своїм іде­алам, пе­ренісши усі вип­ро­буван­ня долі, бо­ров­ся за Ідею і мав фан­тастич­ний оп­тимізм та ви­сокі мо­ральні якості. Це був «ос­танній і найліпший із справжніх ма­зепинців».

Кож­на епо­ха оцінює політич­них діячів з точ­ки зо­ру су­час­ної пот­ре­би в тій чи іншій діяль­ності, шу­кає в них по­чат­ки чи роз­ви­ток на­болілих проб­лем. З ць­ого пог­ля­ду, пос­тать Ор­ли­ка для на­шого ча­су є найбільш ви­раз­ною і не­обхідною. Ук­раїна за­раз іде тим же шля­хом, жи­ве ти­ми ж іде­ями, яки­ми жив і за які бо­ров­ся геть­ман Пи­лип Ор­лик. Це ідеї су­верен­ної, віль­ної, єди­ної со­бор­ної Ук­раїни. Геть­ман Пи­лип Ор­лик не був ук­раїнцем за на­род­женням, але став ним по ду­ху та діяль­ності.