Облога і взяття Києва монголами

Да­та і місце

2 ве­рес­ня – 19 лис­то­пада (або 6 груд­ня) 1240 р., Київ.

Дій­ові осо­би

Обо­роною Києва ко­ман­ду­вав ти­сяць­кий (воєво­да) Дмит­ро, щой­но приз­на­чений намісни­ком давньої сто­лиці з волі кня­зя Да­нила Га­лиць­ко­го (біог­рафія воєво­ди невідо­ма). Нерідко й­ого безпідстав­но ото­тож­ню­ють із бо­яри­ном Дмит­ром Єй­ко­вичем, кот­ро­го приз­на­чив намісни­ком Києва у 1243 р. ве­ликий князь Во­лоди­мирсь­кий Ярос­лав Все­воло­дович.

Мон­голь­ські вій­ська очо­люва­ли прин­ци-Чингізи­ди, діти синів Чингісха­на: Ба­ту (він же Ба­тий, 1209–1256; здій­сню­вав за­галь­не керівниц­тво по­ходом, бу­дучи пра­вите­лем улу­су Джучі, кот­рий вже за на­щадків Ба­ту ста­не са­мостій­ною Зо­лотою Ор­дою, ке­рував за­во­юван­ням Волзь­кої Бул­гарії, Русі, по­ходом в Угор­щи­ну та Хор­ватію), Ор­да, Бай­дар, Ка­дан, Бу­чек, Бурі, Гу­юк та Мун­ке, два ос­танні – май­бутні ве­ликі ха­ни Мон­голь­ської імперії, пра­вили відповідно в 1246–1258 та 1251–1259 рр.). Та­кож двоє з най­кра­щих мон­голь­ських пол­ко­водців до­би Чингісха­на: Су­будай (1176–1248; учас­ник всіх ос­новних по­ходів мон­голів, пе­ремо­жець у битві на Калці 1223 р., зго­дом відіграв го­лов­ну роль у пе­ремозі у вирішальній битві мон­голів з вій­ськом Угорсь­ко­го ко­ролівства на річці Шайо 1241 р.) та Бу­рун­дай (або Бо­рол­дай,? – 1262; роз­бив вій­сько Північно-Східної Русі на річці Сіть 1238 р., брав ак­тивну участь в угорській кам­панії мон­голів та бо­ях про­ти Да­нила Га­лиць­ко­го, Польщі та Лит­ви нап­рикінці 1250-х рр., був намісни­ком най­західнішої час­ти­ни улу­су Джучі – подніпровсь­ких степів).

Пе­реду­мови події

Взят­тя Києва бу­ло важ­ли­вим епізо­дом у ході Ве­лико­го західно­го по­ходу мон­голів, котрі, прой­шов­ши ши­роким фрон­том по Північно-Східній Русі, серією на­падів на міста Півден­но-Західної Русі роз­гро­мили Чернігівсь­ке та Пе­ре­яс­лавсь­ке князівства (1239 р.). Імовірно, на­весні нас­тупно­го ро­ку Ба­ту відіслав час­ти­ну вій­ськ до Мон­голії, по­пов­нившись за ра­хунок по­ловців та по­волзь­ких на­родів (пе­редусім час­ти­ни мор­довсь­ких пле­мен). Нас­тупною жер­твою мон­голів ста­ли землі Да­нила Га­лиць­ко­го. Мон­го­ли фор­су­вали Дніпро південніше від Києва, після чо­го воїни Ба­ту спус­то­шили По­рос­ся – ос­новну те­риторію ва­саль­них що­до Русі пле­мен чор­них кло­буків. Для ата­ки на Київ бу­ли зібрані прак­тично всі на­явні си­ли – за різни­ми оцінка­ми, від більш ре­алістич­них 40 до ма­лой­мовірних 120 тис. воїнів. На­селен­ня Києва, за оцінка­ми су­час­них істо­риків (П. То­лоч­ко та ін.), ста­нови­ло 40–50 тис. осіб, з них 5–8 тис. мог­ли три­мати в ру­ках зброю. Чи­сельність дру­жин­ників кня­зя Да­нила Га­лиць­ко­го, за­лише­них у місті, та київсь­ко­го бо­ярс­тва нав­ряд чи бу­ла ве­ликою – мож­ли­во, до 1 тис. осіб.

Хід події

Хро­нологія подій спірна. Ще 1238 р. Мун­ке здій­снив розвідку, зап­ро­пону­вав­ши місту підда­тися мон­го­лам, але тодішній київсь­кий князь, учас­ник бит­ви на Калці і май­бутній му­ченик за віру, Ми­хай­ло Все­воло­дович убив мон­голь­ських послів і втік до Угор­щи­ни. Імовірно, у ве­ресні 1240 р. до Києва прор­вався мон­голь­ський кор­пус, що бло­кував підхо­ди до міста, по­ки Су­будай та інші пол­ко­водці гро­мили укріплені лінії По­рос­ся. Справ­жня об­ло­га по­чала­ся з підхо­дом до Києва ос­новних сил Ба­ту (мож­ли­во, в лис­то­паді 1240 р.). Літо­писи не­од­нознач­но оціню­ють, скіль­ки три­вала ак­тивна фа­за об­ло­ги й штур­му – в будь-яко­му разі, ос­новний удар мон­голів бу­ло спря­мова­но на південні, так звані Лядські во­рота (рай­он нинішнь­ого май­да­ну Не­залеж­ності), де ка­мене­мети зреш­тою про­били верх стіни. Ос­новною надією ки­ян був зна­мени­тий Ярос­лавів вал – стіни, що ся­гали 12 метрів зав­вишки і 20 зав­шир­шки, а та­кож ро­ви та на­дов­би пе­ред ва­лом. Укріплен­ня в центрі Києва (давнє «місто Во­лоди­мира») бу­ли не та­кими по­туж­ни­ми, до то­го ж во­ни, на­пев­не, бу­ли час­тко­во розібрані в по­передні ча­си. Зва­жа­ючи на ма­лу кількість важ­ко­оз­броєної дру­жини, ос­новну ма­су за­хис­ників ста­нови­ли не­захи­щені об­ла­дун­ка­ми опол­ченці, оз­броєні спи­сами, со­кира­ми, бу­лава­ми, лу­ками (під час роз­ко­пок Києва і міст По­рос­ся знай­де­но ве­личез­ну кількість русь­ких і мон­голь­ських стріл), рідше ме­чами та шаб­ля­ми. Мон­го­ли тра­дицій­но ма­ли ве­лику кількість лег­кої кінно­ти-луч­ників, але ра­зом із тим у вій­ську бу­ли й за­гони важ­ко­оз­броєних дру­жин­ників-ну­керів. Клю­чову роль у штурмі міст час­то відігра­вали важкі ка­тапуль­ти («по­роки» в літо­писі), які спо­руд­жу­вали пе­ред штур­мом, а та­кож наб­рані в зни­щених раніше містах і се­лах по­лонені – «об­ло­говий на­товп» (монг. «ха­шар»), кот­рий ішов у пер­ших ла­вах штур­му­валь­ників і заз­на­вав ве­личез­них втрат.

По­чав­ся штурм, кот­рий три­вав як мінімум два дні (за іншою версією, 19 лис­то­пада мон­го­ли взя­ли «місто Ярос­ла­ва», а 6 груд­ня ос­та­точ­но за­володіли цен­тром кня­жого Києва, «містом Во­лоди­мира»). Про відчай­душ­ний опір ки­ян свідчать і літо­писи, і ре­зуль­та­ти роз­ко­пок – бій три­вав не ли­ше на стінах, а й на ву­лицях та в бу­дин­ках. Ос­таннім місцем спро­тиву ки­ян ста­ли ба­рика­ди в час­тині «міста Во­лоди­мира» біля Де­сятин­ної цер­кви (бу­ла зруй­но­вана чи то че­рез ве­лику кількість тих, хто на­магав­ся вря­тува­тися на хо­рах цер­кви, чи то че­рез обстріл з ка­мене­метів), а та­кож, мож­ли­во, інші кам’яні хра­ми (нап­риклад, со­бор Свя­тої Софії, Трь­ох­свя­титель­ська цер­ква то­що).

Наслідки події

Пе­реваж­на час­ти­на обо­ронців та меш­канців Києва за­гину­ла (це підтвер­джу­ють мо­торошні ар­хе­ологічні знахідки братсь­ких мо­гил ти­сяч ки­ян, ви­яв­лені ще в XIX ст.), в по­лон бу­ло взя­то по­ране­ного Дмит­ра (по­милу­ваний), та, мож­ли­во, час­ти­ну ремісників. 1245 р. місто сто­яло в руїнах (папсь­кий пос­ла­нець Д. де Пла­но Карпіні зга­дує про 200 вцілілих бу­динків). Падіння Києва, який зго­дом ос­та­точ­но втра­тив своє зна­чен­ня сим­во­лу єдності Русі після пе­реїзду мит­ро­поли­та Мак­си­ма 1299 р. до Во­лоди­мира, ста­ло трагічним сим­во­лом по­чат­ку но­вої, вкрай не­од­нознач­ної для Півден­но-Західної Русі до­би за­леж­ності від Мон­голь­ської імперії. Втра­ти мон­голів невідомі, мож­ли­во, значні – кіль­ка ти­сяч осіб, але во­ни все ж не за­вади­ли Ба­ту про­дов­жи­ти успішний для мон­голів похід про­ти Га­лиць­ко-Во­линсь­кої Русі, Угор­щи­ни та Польщі.

Істо­рич­на пам’ять

За­гибель давньої сто­лиці оп­ла­кана русь­ки­ми літо­пис­ця­ми, про­тягом кіль­кох нас­тупних століть мандрівників вра­жали руїни київсь­ких со­борів, що на­гаду­вали де­кому з них руїни Трої. Ге­роїчна обо­рона Києва знай­шла своє відоб­ра­жен­ня в публіцис­тиці, літе­ратурі (ро­ман В. Яна «Ба­тий»), мис­тецтві часів Росій­ської імперії, СРСР, су­час­ної Росії та Ук­раїни як сим­вол си­ли росій­сько­го (або, відповідно, ук­раїнсь­ко­го) ду­ху (ви­явом чо­го ста­ли кар­ти­ни В. Ша­таліна, К. Фадєєва, пам’ят­ний хрест за­хис­ни­кам Києва біля стіни Де­сятин­ної цер­кви, су­часні про­ек­ти відбу­дови са­мої цер­кви, жва­вий інте­рес істо­риків-ре­конс­трук­торів то­що).