Битва на Синіх Водах

Да­та і місце

Й­мовірно, ве­ресень – гру­день 1362 р. (менш вірогідно – 1363 р.). Мож­ли­ве місце – рай­он ве­лико­го го­роди­ща поб­ли­зу се­ла Тор­го­виця на бе­регах річки Си­нюха, Но­во­ар­хангель­ський рай­он Кіро­вог­радсь­кої об­ласті.

Дій­ові осо­би

Ли­товсь­ко-русь­ким вій­ськом ко­ман­ду­вав ве­ликий князь ли­товсь­кий Оль­герд (Альгірдас) Ге­диміно­вич (1296–1377; кня­жив з 1345 р., один із най­ви­датніших пра­вителів Лит­ви, пе­рет­во­рив її на ве­личез­ну дер­жа­ву за ра­хунок приєднан­ня зе­мель су­час­ної Ук­раїни, час­тко­во Росії). Ок­ре­мими пол­ка­ми ко­ман­ду­вали й­ого племінни­ки, си­ни Коріата Ге­диміно­вича – Олек­сандр (?–1380), Кос­тянтин (?–1389), Юрій (?–1387) і Федір (?–1414).

Та­тарсь­ким вій­ськом ко­ман­ду­вали троє «ца­риків» (мож­ли­во, принців-Чингізидів) – Ха­чибей (Хаджі-бей, Ка­чибей), Кот­ло­буга і Бе­кер, а та­кож воєна­чаль­ник («сол­тан») Ди­мей­тер (Ди­митр). Че­рез те що подія при­падає на час по­гано висвітле­ної у дже­релах «ве­ликої за­мятні» в Зо­лотій Орді, є чи­мало при­пущень про те, ким мог­ли бу­ти ви­щез­га­дані ор­динські пра­вителі. Зок­ре­ма, це мог­ли бу­ти ха­ни трь­ох при­чор­но­морсь­ких орд, та­тарські пра­вителі з Кри­му, намісни­ки кот­ро­гось із зо­лото­ор­динсь­ких ханів. Че­рез й­ого ім’я Ди­мей­те­ра час­то вва­жа­ють хрис­ти­яни­ном, іноді ото­тож­ню­ючи з пра­вите­лем хрис­ти­янсь­ко­го князівства Фе­одо­ро в Кри­му; мож­ли­во, справжнім іме­нем сул­та­на бу­ло Темір. Про Бе­кера вза­галі час­то за­бува­ють – він зга­даний ли­ше в од­но­му дже­релі.

Пе­реду­мови події

Після вбивс­тва 1359 р. не­попу­ляр­но­го ха­на Бер­ди­бека в Зо­лотій Орді – най­по­тужнішій дер­жаві регіону – по­чала­ся так зва­на «ве­лика за­мят­ня», більш ніж 20-річна бо­роть­ба за вла­ду. Па­ралель­но ішов про­цес по­силен­ня Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го, кот­рим ке­рував го­лова ро­ду Ге­диміно­вичів Оль­герд. Імовірно, похід Оль­гер­да в сте­пи був пов’яза­ний із бо­роть­бою за прес­тол в Орді, в іншо­му ви­пад­ку нав­ряд чи ли­товсь­ко-русь­ке вій­сько на­важи­лося б на та­ку да­леку сте­пову ек­спе­дицію. Чи­сельність ли­товсь­ко­го вій­ська підра­хува­ти склад­но, во­на мог­ла ся­гати кіль­кох ти­сяч воїнів-про­фесіоналів. Та­тарсь­ке вій­сько, мож­ли­во, не над­то пе­рева­жало ли­товсь­ко-русь­ке за чи­сельністю.

Хід події

Мож­ли­во, флан­ги ли­товсь­ко-русь­ко­го вій­ська спи­рали­ся на якісь при­родні пе­репо­ни, що не да­ло змо­ги та­тарам здій­сни­ти обхідний ма­невр. Та­тари на­мага­лися обстрілом із луків роз­ладна­ти бой­ові по­ряд­ки ли­товсь­ко­го вій­ська, але зро­бити це їм не вда­лося, на­томість ар­ба­лет­ни­ки Коріато­вичів зав­да­ли кочівни­кам знач­них втрат. До­лю бит­ви вирішив фрон­таль­ний удар ли­товсь­ко-русь­кої кінно­ти, що прор­ва­ла та­тарсь­кий центр і зму­сила кочівників тіка­ти.

Наслідки події

У битві та під час втечі за­гину­ло чи­мало та­тарсь­кої знаті (мурз та уланів), до­ля «ца­риків» та Ди­мей­те­ра спірна (за М. Стрий­ковсь­ким, во­ни теж за­гину­ли). Ли­товці взя­ли ве­ликі тро­феї у трь­ох та­тарсь­ких та­борах. Втра­ти пе­реможців невідомі. Ре­зуль­та­том бит­ви ста­ло приєднан­ня до Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го Поділля, закріплен­ня вла­ди над Київсь­ким князівством (мож­ли­во, приєдна­не де­що раніше або навіть помітно пізніше). У­яв­лення про цілко­вите ски­дан­ня внаслідок бит­ви «не­навис­но­го зо­лото­ор­динсь­ко­го іга з ук­раїнсь­ких зе­мель» є пе­ребіль­ше­ним і не над­то об’єктив­ним. У су­то вій­сько­вому плані це фак­тично пер­ша знач­на пе­ремо­га вій­ськ Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го над та­тара­ми в умо­вах сте­пу.

Істо­рич­на пам’ять

Пам’ять про бит­ву над­зви­чай­но ак­ту­алізо­вана в су­часній Ук­раїні та по­час­ти в Литві (пла­нуєть­ся уро­чис­те свят­ку­ван­ня 650-ї річниці), бит­ва та її ге­рої ста­ли пер­со­нажа­ми на­уко­во-по­пуляр­них та ху­дожніх книг, кар­тин (ди­логія В. Рутківсь­ко­го «Сині во­ди», кар­ти­на ли­товсь­ко­го ху­дож­ни­ка Г. Ка­зимірєна­са). У біль­шості су­час­них ук­раїнсь­ких на­уко­во-по­пуляр­них праць, підруч­ників та ху­дожніх творів подія зоб­ра­жена як «ук­раїнсь­ке Ку­лико­ве по­ле», виз­на­чаль­на віха в євро­пей­сько­му (а не азій­сько­му, реп­ре­зен­то­вано­му та­тара­ми) ви­борі ук­раїнсь­ко­го істо­рич­но­го шля­ху.