Написання «Слова о полку Ігоревім»

Да­та і місце

Да­та і місце події спірні, й­мовірно – 1185 р., іноді фігу­ру­ють гіпо­тези про 1186–1187 рр. (але не пізніше, як­що не бра­ти до ува­ги версію про підроб­ку; сам ру­копис да­това­ний XVI ст., пер­ше ви­дан­ня 1800 р.); варіан­ти місця – міста Нов­го­род-Сіверсь­кий, Київ то­що.

Дій­ові осо­би

Ав­торс­тво «Сло­ва» є до­тепер не­роз­га­даним ре­бусом для істо­риків, філо­логів, ама­торів XIX–XXI ст., котрі зап­ро­пону­вали де­сят­ки імен по­тенцій­них ав­торів по­еми. Се­ред найцікавіших, на на­шу дум­ку, є версія про ав­торс­тво са­мого Іго­ря Свя­тос­ла­вича (1151–1202; з Оль­го­вичів, нов­го­род-сіверсь­кий князь у 1180–1198 рр., чернігівсь­кий у 1198–1202 рр.), й­ого дру­жини Єфро­синії Ярос­лавни (?–?; донь­ка га­лиць­ко­го кня­зя Ярос­ла­ва Ос­мо­мис­ла), си­на Во­лоди­мира Іго­реви­ча (1170 – після 1211; пу­тивль­ський князь до 1198 р., нов­го­род-сіверсь­кий у 1198–1206 рр., га­лиць­кий у 1206–1208, 1210–1211 рр.), шу­ряка Во­лоди­мира Ярос­ла­вича (1151–1199; не­любий син мо­гутнь­ого бать­ка, виг­на­нець, зго­дом га­лиць­кий князь у 1187–1188, 1189–1199 рр., брат Єфро­синії Ярос­лавни, ос­танній Рос­тисла­вич на га­лиць­ко­му кня­жому столі), київсь­ко­го бо­яри­на Пет­ра Бо­рис­ла­вича (?–?; за Б. Ри­бако­вим – ще й ав­тор «Київсь­ко­го літо­пису»), ве­лико­го київсь­ко­го кня­зя Свя­тос­ла­ва Все­воло­дови­ча (бл. 1123–1194; з Оль­го­вичів, у 1164–1180 рр. чернігівсь­кий князь, був київсь­ким кня­зем у 1174, 1176–1181, 1181–1194 рр., успішно бо­ров­ся з по­лов­ця­ми) чи навіть й­ого донь­ки – Бо­лес­ла­ви (?–?; дру­жина Во­лоди­мира Ярос­ла­вича Га­лиць­ко­го), кот­ро­гось із інших Оль­го­вичів чи Мо­нома­ховичів, невідо­мого на­род­но­го співця (чи навіть двох), невідо­мого вціліло­го дру­жин­ни­ка кня­зя Іго­ря та ін. Про­те звер­тання «братіє» до князів у тексті, так са­мо як і язич­ниць­кий ком­по­нент «Сло­ва», час­то вик­лю­чає з ко­ла по­тенцій­них «ав­торів» пред­став­ників духівниц­тва і «треть­ого ста­ну» Русі. Л. Гуміль­ов вва­жав «Сло­во» тво­ром XIII ст. Ок­ре­мо слід роз­гля­дати гіпо­тезу, ви­ник­лу ще в XIX ст. (М. Ка­ченовсь­кий, Л. Ле­же, у XX ст. – А. Ма­зон, О. Зимін, К. Трост, Е. Кінан) що­до роз­гля­ду «Сло­ва» як підроб­ки XVIII ст. Ця точ­ка зо­ру сь­огодні є в ціло­му маргіналь­ною і більшістю ав­торів не виз­наєть­ся, хо­ча спро­воко­вані нею дис­кусії ста­ли вель­ми ко­рис­ни­ми для досліджен­ня цієї пам’ят­ки.

Пе­реду­мови події

За­галом Оль­го­вичі, і зок­ре­ма Ігор Свя­тос­ла­вич (за де­яки­ми да­ними, й­ого ма­ти бу­ла з по­ловець­ко­го кня­жого ро­ду), ве­ли ду­же гнуч­ку політи­ку що­до Сте­пу та своїх су­пер­ників-Мо­нома­ховичів, час­то всту­па­ючи в со­юзи то з пер­ши­ми, то з дру­гими. У 1180-х рр. Ігор Свя­тос­ла­вич кіль­ка разів брав участь у по­ходах на по­ловців у складі кня­жих ко­аліцій, і як мінімум один раз (1180 р.) брав участь у княжій усо­биці пліч-о-пліч зі своїм май­бутнім пе­ремож­цем, ха­ном Дніпро­донець­ко­го об’єднан­ня по­ловців Кон­ча­ком. По суті, русь­кий похід квітня – трав­ня 1185 р. став епізо­дом у своєрідних відно­синах Русі та Сте­пу, поз­на­чених як вій­сько­вими конфлікта­ми, так і при­реченістю на співісну­ван­ня. Без­по­середнь­ою ме­тою Іго­ря бу­ло підви­щен­ня сво­го ав­то­рите­ту се­ред ро­дичів та взят­тя здо­бичі, для чо­го прек­расно го­див­ся не­вели­кий пе­ремож­ний похід про­ти ха­на Кон­ча­ка, вже один раз серй­оз­но роз­би­того в бе­резні 1185 р. на річці Хо­рол об’єдна­ним русь­ким вій­ськом. Похід відбув­ся в проміжку між 23 квітня – 12 трав­ня (ко­ли Іго­ря бу­ло роз­би­то і взя­то в по­лон з іще трь­ома русь­ки­ми дрібни­ми кня­зями). Князь зумів утек­ти з по­лону і по­мири­тися з Кон­ча­ком, од­ру­жив­ши си­на з донь­кою ха­на. По га­рячих слідах цієї за­галом не­ор­ди­нар­ної для Русі події (ве­ликі по­раз­ки від сте­повиків у цей час уже ста­ли рідкістю) бу­ло ство­рено «Сло­во».

Хід події

«Сло­во» є ше­дев­ром се­реднь­овічно­го русь­ко­го та євро­пей­сько­го епо­су, містить ве­лику кількість цінної інфор­мації про світо­бачен­ня русь­кої освіче­ної лю­дини кінця XII ст. Ме­та тво­ру – зак­лик до єднан­ня на­щадків Рю­рика. Й­мовірно, во­но бу­ло ство­рене для ви­конан­ня пе­ред кня­жим зібран­ням з му­зич­ним суп­ро­водом (хо­ча існує версія про су­то пи­сем­ний ха­рак­тер тво­ру). Ком­по­зицій­но твір скла­даєть­ся з та­ких час­тин: заспів, оповідан­ня про Ігорів похід, пла­ча за за­гиб­ли­ми і по­лоне­ними та оповідан­ня про прихід по­ловців на Русь, «зо­лоте сло­во» кня­зя Свя­тос­ла­ва Все­воло­дови­ча, плач Ярос­лавни, історія втечі Іго­ря з по­лону і й­ого приїзду до Києва. Поп­ри свій не­вели­кий об­сяг, твір має склад­ну по­етич­ну сим­воліку, ба­гато язич­ниць­ких мо­тивів і сю­жетів, істо­рич­них да­них, зло­боден­них політич­них мо­ментів, кіль­ка ше­дев­раль­них лірич­них фраг­ментів то­що.

Наслідки події

Імовірно, «Сло­во» є час­ти­ною ціло­го втра­чено­го світу давнь­орусь­кої епічної по­езії – так зва­ної «світсь­кої», «кня­жої» літе­рату­ри. Оче­видні впли­ви тво­ру на пізніші епо­си (нап­риклад, «За­дон­щи­ну» XV ст.), важ­ко пе­ре­оціни­ти зна­чен­ня тво­ру для ста­нов­лення су­час­ної ук­раїнсь­кої та росій­ської літе­рату­ри XIX–XX ст. Влас­не політичні наслідки тво­ру як зак­ли­ку до єднан­ня Русі пе­ред зовнішнь­ою заг­ро­зою не­великі – для по­ловців цей тріумф став по суті ос­таннім помітним успіхом у бо­ротьбі з Рус­сю, на яку че­кав прихід мон­голів.

Істо­рич­на пам’ять

«Сло­во» сотні разів пе­рек­ла­дало­ся мо­вами різних на­родів світу. Де­сят­ки по­етів, пись­мен­ників, ху­дож­ників, скуль­пторів, ком­по­зиторів і му­зикантів світо­вого зна­чен­ня чер­па­ли нат­хнен­ня в й­ого ряд­ках (чо­го варті ли­ше іме­на Т. Шев­ченка, І. Фран­ка, В. Жу­ковсь­ко­го, К. Баль­мон­та, А. Май­ко­ва, Є. Євту­шен­ка, М. За­болоць­ко­го, Я. Ку­пали, Ю. Тувіма, Р. М. Ріль­ке, В. На­боко­ва, О. Бо­родіна, В. Вас­не­цова, В. Сєро­ва, М. Реріха, І. Білібіна та ін.). У СРСР бу­ло ство­рено цілу на­уку, яка зай­ма­лася вив­ченням пам’ят­ки, свят­ку­вали­ся річниці її по­яви, їй прис­вя­чено ти­сячі на­уко­вих, на­уко­во-по­пуляр­них, ху­дожніх праць. «Сло­во» ши­роко відо­ме і в су­часній Ук­раїні.