Заснування Галицько-Волинської держави

Да­та і місце

1199 р., Га­лич (сь­огодні те­риторія се­ла Кри­лос не­подалік міста Га­лич Іва­но-Франківсь­кої об­ласті).

Дій­ові осо­би

Ро­ман Мстис­ла­вич (1150–1205; ве­ликий князь київсь­кий у 1204–1205 рр., князь нов­го­родсь­кий у 1168–1170 рр., во­лоди­мир-во­линсь­кий у 1170–1187, 1188–1205 рр., га­лиць­кий у 1188, 1199–1205 рр., з ди­настії Рю­рико­вичів, гілка київсь­ких Мо­нома­ховичів). Здібний політик і досвідче­ний воєна­чаль­ник, бо­рець за об’єднан­ня Русі.

Пе­реду­мови події

Га­личи­на виділи­лася в ок­ре­ме князівство ще нап­рикінці XI ст., на­був­ши особ­ли­вого розквіту за кня­зюван­ня Во­лоди­мира Во­лода­реви­ча та Ярос­ла­ва Ос­мо­мис­ла (XII ст.). 1199 р. по­мер ос­танній пред­став­ник місце­вих Рю­рико­вичів (так зва­ної гілки Рос­тисла­вичів) – Во­лоди­мир Ярос­ла­вич (син ве­лико­го Ярос­ла­ва Ос­мо­мис­ла). Двоє й­ого не­закон­них синів не мог­ли пре­тен­ду­вати на вла­ду, про­те факт од­ру­жен­ня од­но­го з них, Ва­силь­ка, з донь­кою во­линсь­ко­го кня­зя Ро­мана Мстис­ла­вича, да­вав ос­таннь­ому пев­ний ілю­зор­ний зв’язок із по­переднь­ою ди­настією га­лиць­ких во­лодарів. Ба­гата на пок­ла­ди солі Га­личи­на бу­ла пе­рех­рестям тор­го­вель­них шляхів, яв­ля­ючи со­бою ла­сий шма­ток як для будь-яко­го русь­ко­го кня­зя, так і для Угор­щи­ни та поль­ських князів. То­му бу­ло вкрай важ­ли­во, хто пер­ший ви­суне пре­тензії на га­лиць­кий стіл і за­ручить­ся підтрим­кою мо­гутнь­ого і не­покірно­го га­лиць­ко­го бо­ярс­тва, а та­кож міщан.

Хід події

Од­ра­зу після смерті Во­лоди­мира Ярос­ла­вича Ро­ман із во­линсь­кою дру­жиною й со­юз­ни­ками-по­ляка­ми з’явив­ся в Га­личині, ви­мага­ючи виз­на­ти й­ого кня­зем. Увій­шов­ши до Га­лича, князь роз­пра­вив­ся зі своїми політич­ни­ми опо­нен­та­ми (зок­ре­ма, з мо­гутнь­ого бо­ярсь­ко­го ро­ду Кор­миль­чичів, час­ти­на яких бу­ла поз­бавле­на зе­мель і виг­на­на з Га­личи­ни). Дані про Ро­манові реп­ресії про­ти бо­яр містять як руські літо­писи, так і поль­ські дже­рела. Прой­шов­ши уро­чис­ту це­ремонію вок­няжіння (оче­вид­но, в ка­фед­раль­но­му Ус­пенсь­ко­му со­борі Га­лича), Ро­ман Мстис­ла­вич прий­няв ти­тул ве­лико­го кня­зя га­лиць­ко­го, ки­нув­ши тим са­мим вик­лик кня­зям київсь­ким і во­лоди­мирсь­ким, і од­ру­жив­ся з донь­кою візантій­сько­го імпе­рато­ра Іса­ака II Ан­ге­ла Ан­ною-Оле­ною (літо­писи навіть звуть Ро­мана «са­модер­жцем», «ца­рем Русі»). Нас­тупні 6 років князь провів у вій­нах, за­хища­ючи свою но­ву дер­жа­ву (провів низ­ку успішних по­ходів про­ти по­ловців, ят­вягів, з пе­ремінним успіхом во­ював за Київ зі своїм давнім во­рогом – Рю­риком Рос­тисла­вичем і чернігівсь­ки­ми Оль­го­вича­ми, не­од­но­разо­во ста­вив Київ у за­лежність від своєї вла­ди), пе­рего­ворах (хо­ча відо­ма оповідь В. Та­тище­ва і зго­дом М. Ка­рамзіна про папсь­ке по­соль­ство до Ро­мана, який відмо­вив­ся прий­ня­ти ка­толиц­тво в обмін на ко­ролівсь­ку ко­рону і папсь­ку до­помо­гу, й­мовірно, пізніша ви­гад­ка), бо­ротьбі з бо­ярсь­кою опо­зицією з опо­рою на дрібне слу­жиле бо­ярс­тво і меш­канців міст.

Наслідки події

У ре­зуль­таті бур­хли­вої діяль­ності Ро­мана Мстис­ла­вича бу­ли ство­рені пе­реду­мови для но­вого об’єднан­ня всіх півден­но-західних зе­мель ко­лишньої Кивсь­кої Русі в но­ве політич­не ціле. Про­те суб’єктив­ний чин­ник не впер­ше втру­тив­ся у зга­даний про­цес – 1205 р. Ро­ман здій­снив похід до Польщі, рап­то­во розірвав­ши со­юз із краківсь­ким кня­зем Леш­ком Білим (й­мовірно, мав місце но­вий со­юз Ро­мана – з імпе­рато­ром Свя­щен­ної Римсь­кої імперії Філіппом IV Швабсь­ким, си­ном Бар­ба­рос­си, як вва­жає Л. Вой­то­вич). Взяв­ши кіль­ка міст, Ро­ман на чолі не­вели­кого аван­гарду пот­ра­пив у засідку і за­гинув у бою 19 чер­вня 1205 р. не­подалік міста За­вихост на Віслі, за­лишив­ши двох ма­лих синів – Да­нила і Ва­силь­ка, кот­рим зго­дом до­ведеть­ся відбу­дову­вати май­же з ну­ля бать­ко­ву дер­жа­ву.

Істо­рич­на пам’ять

Іпатіївсь­кий літо­пис містить цілий не­вели­кий па­негірик Ро­ману, збе­рег­ла­ся пам’ять про грізно­го об’єдну­вача Га­личи­ни і Во­лині і в фоль­клорі (він зга­даний у гу­цуль­ських вес­нянках як ар­хе­тип мо­гутнь­ого пра­вите­ля). З іме­нем кня­зя пов’язу­ють прислів’я «He погнітив­ши бджіл, не їсти­меш ме­ду», «Ро­мане, Ро­мане! По­гано жи­веш – Лит­вою ореш». На сю­жет, пов’яза­ний із відки­дан­ням Ро­маном ко­ролівсь­кої ко­рони від па­пи римсь­ко­го, існує відо­ма ба­лада О. Тол­сто­го «Ро­ман Га­лиць­кий» і кар­ти­на М. Нев­ре­ва. Як об’єдну­вач Русі-Ук­раїни, князь Ро­ман вша­нова­ний у су­час­них ук­раїнсь­ких підруч­ни­ках і по­пулярній літе­ратурі.