Хрещення Русі

Да­та і місце

988 р., місто Київ (зго­дом інші ве­ликі міста Русі), за 1-м Псковсь­ким літо­писом – 1 сер­пня, існу­ють та­кож інші да­туван­ня події: 989, 990 і навіть 991 рр.

Дій­ові осо­би

Ве­ликий князь Во­лоди­мир Свя­тос­ла­вич (бл. 960–1015; хрис­ти­янсь­ке ім’я Ва­силь, з 970 р. нов­го­родсь­кий князь, з 978 р. київсь­кий, об’єдну­вач Русі, вів успішні вій­ни зі східнос­лов’янсь­ки­ми пле­мена­ми, Поль­щею, ят­вя­гами, пе­ченіга­ми, Візантією, Волзь­кою Бул­гарією, по­буду­вав чи відно­вив сис­те­му укріплень під Києвом Змієві ва­ли, за­почат­ку­вав на Русі мас­штаб­не кам’яне будівниц­тво, кар­бу­ван­ня влас­ної мо­нети то­що, десь у XI–XIV ст. виз­на­ний свя­тим рівно­апос­толь­ним); Доб­ри­ня (?–?; стар­ший дру­жин­ник, пол­ко­водець, ви­хова­тель і дядь­ко Во­лоди­мира по ма­тері, ініціатор по­ходу на По­лоцьк, згідно з де­яки­ми літо­пис­ни­ми версіями, хрес­тив Нов­го­род, про­тотип би­лин­но­го бо­гати­ря Доб­рині Ми­кити­ча); імпе­ратор Візантії Ва­силь Бол­га­робой­ця (958–1025; імпе­ратор у 976–1025 рр., вів за­пеклі й за­галом успішні вій­ни з Бол­гарією, яку приєднав до Візантії, за­во­ював час­ти­ну Грузії та Вірменії, при­душив пов­стан­ня Вар­ди Фо­ки та Вар­ди Скліра, не за­лишив на­щадків, що приз­ве­ло до за­непа­ду Ма­кедонсь­кої ди­настії); Анас­тас Кор­су­нянин (? – після 1018; грек, й­мовірно, ду­хов­на осо­ба, зра­див Хер­со­нес, став наб­ли­женим кня­зя Во­лоди­мира, мож­ли­во – пер­шим єпис­ко­пом Русі, брав у часть у хре­щенні ки­ян і нов­го­родців, будівництві Де­сятин­ної цер­кви, зап­ро­вад­женні пра­вос­лавної ієрархії, яку, й­мовірно, який­сь час очо­лював; мож­ли­во, після смерті Во­лоди­мира і по­чат­ку усо­биці виїхав з Києва, приєднав­шись до поль­сько­го ко­роля Бо­лес­ла­ва Хо­роб­ро­го); мит­ро­полит Ми­хай­ло (?–?; мож­ли­во, грек або сирієць, за цер­ковною тра­дицією вва­жаєть­ся, що в 988–991 рр. са­ме він був пер­шим мит­ро­поли­том Русі).

Пе­реду­мови події

Як­що не бра­ти до ува­ги ле­ген­ди про відвіду­ван­ня Русі апос­то­лом Андрієм та діяльність зас­ла­ного до Хер­со­неса па­пи Кли­мен­та, перші спро­би хрис­ти­янізації Русі да­ту­ють IX ст., ко­ли після по­ходу Ас­коль­да на Кон­стан­ти­нополь, й­мовірно, бу­ло прис­ла­но на Русь пер­шо­го єпис­ко­па, а князь ра­зом зі своїми наб­ли­жени­ми прий­няв хрис­ти­янс­тво. Нас­тупну історію Хрис­то­вої віри на Русі нерідко роз­гля­да­ють як серію спроб хрис­ти­янізації й чис­ленних «язич­ниць­ких ре­акцій». Хрис­ти­яна­ми істо­рики вва­жа­ють Ас­коль­да, Оль­гу, Яро­пол­ка Свя­тос­ла­вича, язич­ни­ками – Оле­га, Іго­ря, Свя­тос­ла­ва, час­то спе­реча­ючись що­до то­го, чи існу­вало жорс­тке релігій­не про­тис­то­ян­ня на Русі до Во­лоди­мира і яких форм (релігійні гоніння, ни­щен­ня храмів і вірних) во­но на­бува­ло. Відо­мо од­не: до часів Во­лоди­мира Русь за­лиша­лася за­галом язич­ниць­кою країною, де спо­луча­лися політеїстичні куль­ти слов’янсь­ко­го, скан­ди­навсь­ко­го та фіно-угорсь­ко­го пан­те­онів, меш­ка­ло чи­мало хрис­ти­ян, іудеїв, му­суль­ман. Відо­ма з літо­писів спро­ба «бас­тарда» Во­лоди­мира зміцни­ти свою кня­жу вла­ду, провівши релігій­ну ре­фор­му і ство­рив­ши «дер­жавний пан­те­он» з 6 богів, заз­на­ла нев­дачі че­рез прин­ци­пову не­мож­ливість зве­ден­ня язич­ниць­ких культів різних пле­мен до од­но­го зна­мен­ни­ка адміністра­тив­ним шля­хом. У ре­зуль­таті пе­ред кня­зем пос­тав так зва­ний «вибір віри» (літо­пис­не оповідан­ня про нь­ого підтвер­джуєть­ся да­ними му­суль­мансь­ких хроністів про по­соль­ство Во­лоди­мира до Хо­рез­му, ніби­то пос­ла­не з ме­тою прий­нят­тя ісла­му). Еко­номічні інте­реси Русі та про­зелітич­на ак­тивність хрис­ти­янсь­ких місіонерів Схо­ду і За­ходу підштов­хну­ли кня­зя до ви­бору на ко­ристь хрис­ти­янс­тва, на той мо­мент усе ще ор­ганізацій­но єди­ного, нез­ва­жа­ючи на різни­цю в східно­му і західно­му об­ряді. Після три­валих пе­рего­ворів із Візантією з ме­тою си­лово­го тис­ку 988 р. (варіант – 989 р.) князь пішов на Хер­со­нес, і після кіль­кох місяців об­ло­ги за до­помо­гою місце­вих пе­рекин­чиків за­хопив місто, яке зап­ро­пону­вав по­вер­ну­ти імпе­рато­ру Візантії Ва­силю II в обмін на ди­настій­ний шлюб із сес­трою імпе­рато­ра Ан­ною і прий­нят­тя хре­щен­ня (варіантів «хер­со­несь­кої історії» кіль­ка, аж до при­душен­ня Во­лоди­миром вис­ту­пу хер­сонітів, тоді князь діяв в інте­ресах Візантії). Сам князь роз­по­чав про­цеду­ру сво­го хре­щен­ня, й­мовірно, ще до по­ходу в Києві, ос­та­точ­но ж во­но бу­ло здій­сне­не в Хер­со­несі. По­вер­нувшись із тро­фе­ями, свя­щени­ками і но­вою дру­жиною до Києва, Во­лоди­мир по­чав хрис­ти­янізацію своїх підда­них.

Хід події

Літо­пис змаль­овує прий­нят­тя хре­щен­ня ки­яна­ми як віднос­но мир­ний про­цес: бу­ло зруй­но­вано роз­бу­дова­ний ко­лись са­мим же кня­зем цен­траль­ний язич­ниць­кий храм на Ста­рокиївській горі, ски­нуто в Дніпро ста­тую Пе­руна, ки­яни прий­ма­ли хре­щен­ня «від попів ко­рунсь­ких» у Дніпрі або й­ого при­тоці річці По­чай­на. Дис­кусій­ним є пи­тан­ня про те, звідки бу­ло приз­на­чено цер­ковну ієрархію – пря­мо з Кон­стан­ти­нопо­ля, з Бол­гарії чи навіть sз Ри­му (з па­пою Во­лоди­мир вів не­од­но­разові пе­рего­вори). Провідна версія на сь­огодні – все-та­ки з Кон­стан­ти­нопо­ля. Іме­на, да­ти приз­на­чен­ня і по­рядок пер­ших мит­ро­политів Русі спірні, відо­мо, що знач­ну роль у хре­щенні відіграв Анас­тас Кор­су­нянин (Хер­соніт). За Во­лоди­мира на Русі бу­ло прий­ня­то пер­ший Цер­ковний ус­тав. Хрис­ти­янізація ве­ликих міст Русі відбу­лася віднос­но швид­ко, з різним сту­пенем зас­то­суван­ня дер­жавно­го на­силь­ства (найбіль­шим він був у Нов­го­роді, який хрес­ти­ли княжі пос­ланці Доб­ри­ня і Пу­тята, і на північно­му сході Русі, де хрис­ти­янізація бу­ла су­то фор­маль­ною).

Наслідки події

Подія підня­ла міжна­род­ний ав­то­ритет Русі, яку те­пер уже не ма­ли роз­гля­дати як за­кон­не по­ле діяль­ності ра­ботор­говців і за­вой­ов­ників-«хрис­ти­яніза­торів». Русь зав’яза­ла со­юз­ницькі відно­сини з най­ав­то­ритетнішою се­реднь­овічною країною – Візантією (цей курс став стра­тегічним для обох країн на ба­гато століть); зміцни­ла кня­жу вла­ду, кот­ру те­пер по­силю­вав ав­то­ритет Свя­того Пись­ма та Цер­кви; че­рез цер­ковну ор­ганізацію, сис­те­му освіти, на­уки, мис­тец­тво спри­яла втяг­ненню Русі в орбіту по­туж­ної візантій­ської цивілізації, що ста­ло виз­на­чаль­ним для куль­тур­но­го роз­витку ве­личез­ної час­ти­ни Східної Євро­пи. Ця подія та­кож до­помог­ла Візантії по­боро­ти внутрішню кри­зу (руські вій­ська до­помог­ли Ва­силю II ос­та­точ­но роз­би­ти Вар­ду Фо­ку 989 р.). Вод­но­час хрис­ти­янс­тво заз­на­ло на Русі чи­малої тран­сфор­мації на рівні на­роду, на дум­ку ба­гать­ох уче­них, пе­рет­во­рив­шись на ком­по­нент так зва­ного двовір’я, релігій­но­го син­кре­тиз­му з тра­дицій­ни­ми віру­ван­ня­ми. За­почат­ко­ване співісну­ван­ня цер­ковної ієрархії й світсь­кої вла­ди при над­зви­чай­но силь­них по­зиціях ос­танньої ви­яви­лося не­од­нознач­ним і дов­готри­валим чин­ни­ком для історії май­бутніх Ук­раїни, Біло­русі, Росії. Не слід за­бува­ти і про ни­щен­ня або спот­во­рен­ня хрис­ти­яна­ми куль­тур­но­го спад­ку дох­ристи­янсь­кої Русі.

Істо­рич­на пам’ять

Подія прек­расно відо­ма на всь­ому Цен­траль­но– і Східноєвро­пей­сько­му прос­торі. Впер­ше ювілей події бу­ло відсвят­ко­вано на дер­жавно­му і цер­ковно­му рівні 1888 р., 1000-річчя свят­ку­вало­ся в СРСР на цер­ковно­му рівні, а 1020-річчя – на цер­ковно­му та дер­жавно­му рівнях у Росії, Ук­раїні, Біло­русі. 28 лип­ня (день пам’яті свя­того рівно­апос­толь­но­го кня­зя Во­лоди­мира) у Росії та Ук­раїні свят­ку­ють відповідно День хре­щен­ня Русі та День хре­щен­ня Ук­раїни-Русі. Події прис­вя­чено ве­лику кількість творів мис­тец­тва XIX–XXI ст., ювілей­них мо­нет то­що.