Заснування Києва

Да­та і місце

V–IX ст. (будь-яка точ­на да­та умов­на, Андріївсь­ка, во­на ж Ста­рокиївсь­ка, го­ра, мож­ли­во, та­кож те­риторія Зам­ко­вої го­ри (Ки­селівки, Хо­ревиці) і Ще­кавиці (Оле­гової го­ри)).

Дій­ові осо­би

За «Повістю ми­нулих літ» – Кий, ви­бор­ний князь (вій­сько­вий ва­тажок) антів або по­лян, мав братів Ще­ка та Хо­рива, сес­тру Либідь. За однією з версій, Кий – зас­новник кня­жої ди­настії по­лян, ос­танніми пред­став­ни­ками якої інко­ли вва­жа­ють Ас­коль­да та/або Діра. Вітчиз­няні істо­рики на­мага­лися знай­ти істо­рич­ну ос­но­ву і в сю­жеті про похід Кия на Ду­най (най­частіше й­ого пов’язу­ють із антсь­ки­ми по­хода­ми на Візантію в VI ст.). На роль імпе­рато­ра, що прий­няв Кия (мож­ли­во, як фе­дера­та імперії), нерідко ви­сува­ли Юс­тиніана I (пра­вив у 527–565 рр.) або Іраклія (610–641 рр.), рідше – ца­риці Іри­ни (797–802 рр.) та Ми­хай­ла III (842–867 рр.). Ар­хе­ологічні знахідки (мо­нети, ме­даль­йони) свідчать про дов­гу історію кон­тактів на­селен­ня се­реднь­ого Подніпров’я з Візантією. У VI ст. службі Юс­тиніана бу­ли зга­дані істо­риком Про­копієм Ке­сарій­ським антські вожді Хиль­будій (530-ті рр.) та Доб­ро­гаст (з 550-х рр.). До­волі по­пуляр­ним в ук­раїнській істо­ричній літе­ратурі є ото­тож­нення Хиль­будія з Києм (тоді «Кий» роз­гля­даєть­ся як прізвись­ко за ана­логією з франксь­ким діячем Кар­лом Мар­те­лом – «Мо­лотом»). Менш відо­мий «пре­тен­дент» на роль Кия жив за часів імпе­рато­ра Іраклія – вождь ду­най­ських слов’ян VII ст. Ку­вер, що був роз­би­тий ава­рами і спро­бував закріпи­тися на Бал­ка­нах, за­хопив­ши де­які візантій­ські во­лодіння (за­гинув під час об­ло­ги Фес­са­лонік, зга­даний у «Чу­десах св. Дмитрія Со­лунсь­ко­го»). При­хиль­ни­ками менш прав­до­подібних версій про більш пізнє правління Кия та зас­ну­ван­ня Києва відповідно є М. Ти­хоми­ров (кінець VIII ст., зас­новни­ки – слов’яни, носії во­лин­цевсь­кої куль­ту­ри) та Г. Вер­надсь­кий (830-ті рр., ма­дяри на службі Ха­зарсь­ко­го ка­гана­ту), О. Пріцак (зас­новни­ки – влас­не ха­зари).

Пе­реду­мови події

Нап­рикінці V ст. те­риторія пра­вого бе­рега Дніпра бу­ла при­кор­донною зо­ною трь­ох ар­хе­ологічних куль­тур – Празь­кої, Пень­ковсь­кої та Ко­лочинсь­кої, носіями кот­рих бу­ли давні слов’янські пле­мена. Важ­ли­вими чин­ни­ками для зас­ну­ван­ня тут міста ста­ли особ­ли­вості рельєфу (при­родні підви­щен­ня, зручні для по­будо­ви укріплень, при­род­на ме­жа лісу та лісос­те­пу), ве­лика річка – дже­рело во­ди, ри­би, тор­го­вель­ний шлях, об’єкт пок­лоніння для слов’ян-язич­ників. Пи­тан­ня про те, ко­ли і чо­му са­ме од­не зі слов’янсь­ких по­селень гніздо­вого ти­пу пе­рет­во­рилось на справжнє місто (укріпле­ний центр ре­мес­ла й торгівлі), до­тепер дис­кусій­не. Й­мовірним важ­ли­вим чин­ни­ком є зовнішній вплив – на­пади кочівників, роз­ви­ток зовнішньої торгівлі то­що. Важ­ли­вим чин­ни­ком для історії Києва ста­ло про­ник­нення в Подніпров’я ва­рягів і роз­ви­ток Дніпровсь­ко­го тор­го­вель­но­го шля­ху «з ва­ряг у гре­ки».

Хід події

Перші слов’янські по­селен­ня на місці Києва да­ту­ють дру­гою по­лови­ною V ст., справжнім містом – племінним цен­тром антів (зго­дом по­лян); сто­лицею їхнь­ого «княжіння» Київ стає пізніше – в VI, VII, мож­ли­во, навіть у VIII ст., а цен­тром «Русь­кої землі» і «матір’ю міст русь­ких» – після 882 р., ко­ли до Києва прий­шов скан­ди­навсь­кий ко­нунг Хельгі (князь Олег) і зни­щив по­перед­ню ди­настію, пред­став­ле­ну, й­мовірно, кня­зем Ас­коль­дом. Після цієї да­ти Київ мож­на вва­жати сто­лицею Давньої (Київсь­кої) Русі.

Наслідки події

Зас­ну­ван­ня кня­жого адміністра­тив­но­го цен­тру, осе­ред­ку ре­мес­ла, торгівлі, куль­ту­ри, ма­ло ко­лосаль­не зна­чен­ня для по­даль­шої ук­раїнсь­кої і за­галом слов’янсь­кої історії. Києву су­дило­ся ста­ти не прос­то сто­лицею мо­гутньої імперії Рю­рико­вичів, але й сак­раль­ним цен­тром спо­чат­ку язич­ниць­кої, а зго­дом хрис­ти­янсь­кої Русі, «дру­гим Єру­сали­мом» для східних слов’ян епо­хи Се­реднь­овіччя та Но­вого ча­су, адміністра­тив­ним цен­тром князівства, ли­товсь­ко-поль­сько­го воєводс­тва, ко­заць­ко­го пол­ку, росій­ської гу­бернії та ра­дянсь­кої об­ласті, сто­лицею Ук­раїнсь­кої На­род­ної Рес­публіки, Ук­раїнсь­кої Дер­жа­ви та Ук­раїнсь­кої Ра­дянсь­кої Соціалістич­ної Рес­публіки, а зго­дом – найбіль­шим містом не­залеж­ної Ук­раїни і сь­омим за кількістю на­селен­ня містом Євро­пи (ста­ном на 2012 р.).

Істо­рич­на пам’ять

Поп­ри дов­гу ле­ген­дарну й літо­пис­ну тра­дицію, пов’яза­ну з київсь­ки­ми то­поніма­ми, пам’ять про зас­ну­ван­ня од­но­го з най­давніших євро­пей­ських міст на дер­жавно­му рівні бу­ла вша­нова­на пізно, 1982 р., вста­нов­ленням на на­бережній Дніпра не­подалік мос­ту Па­тона відо­мого всім ки­янам і гос­тям міста мо­нумен­та з Києм, Ще­ком, Хо­ривом та Либіддю в човні (ре­конс­труй­ова­ний 2010 р.). 2002 р., уже за до­би не­залеж­ності, на май­дані Не­залеж­ності бу­ло відкри­то ще один пам’ят­ник зга­даним ле­ген­дарним ге­ро­ям, факт зас­ну­ван­ня міста відзна­чено ви­пус­ком ювілей­них мо­нет. Подія ши­роко відоб­ра­жена в тво­рах жи­вопи­су (зок­ре­ма, серії кар­тин А. Орль­оно­ва), літе­ратурі, підруч­ни­ках.