Павло Петрович Скоропадський

Пав­ло Пет­ро­вич Ско­ропадсь­кий 

(1873–1945)

«…я ого­лошую се­бе Геть­ма­ном всієї Ук­раїни»

Виз­начний ук­раїнсь­кий дер­жавний і політич­ний діяч, воєна­чаль­ник, геть­ман Ук­раїни (1918).

В умо­вах національ­но–виз­воль­них зма­гань 1917–1921 років здій­снив спро­бу ут­верди­ти мо­нархічну фор­му правління в Ук­раїні та розв’яза­ти ши­рокий спектр соціаль­но–еко­номічних, національ­но–куль­тур­них, зовнішнь­ополітич­них проб­лем. Не­послідов­на політи­ка Геть­ма­на, яка ви­ража­ла інте­реси найбільш за­мож­них верств ук­раїнсь­ко­го суспіль­ства, за­лучен­ня до уп­равління дер­жа­вою пред­став­ників кон­серва­тив­них партій, де­які з них ма­ли ан­ти­ук­раїнські пе­реко­нан­ня, опо­ра на іно­земні вій­ська, відштов­хну­ли від співпраці з ним національ­но–де­мок­ра­тичні си­ли і приз­ве­ли до ут­во­рен­ня опо­зиції та здій­снен­ня нею успішно­го дер­жавно­го пе­рево­роту.

Так ста­лося, що перші й ос­танні дні Пав­ла Ско­ропадсь­ко­го пов’язані з Німеч­чи­ною. Він на­родив­ся 3(16) трав­ня 1873 ро­ку на німець­ко­му ку­рорті Вісба­ден. Ли­ше у п’ятирічно­му віці Пав­ли­ка, що тоді роз­мовляв ли­ше німець­кою, при­вез­ли в Ук­раїну. Ди­тинс­тво й­ого прой­шло у дідівсь­ко­му маєтку, в маль­ов­ни­чому Трос­тянці на Пол­тавщині. Оскіль­ки бать­ко, Пет­ро Іва­нович, час­то бу­вав у роз’їздах, тур­бо­ту про онуків узяв на се­бе дід, Іван Ско­ропадсь­кий. Тут за до­помо­гою па­рафіяль­но­го свя­щени­ка о. Мит­ро­фана Ла­дишевсь­ко­го їх нав­ча­ли росій­ської мо­ви й За­кону Бо­жого. За­боро­на вжи­вати німець­ку бу­ла настіль­ки су­ворою, що Пав­лик швид­ко її за­був. Дід чу­дово во­лодів ук­раїнсь­кою й да­вав ону­кам чи­тати книж­ки цією мо­вою.

В бу­дин­ку Ско­ропадсь­ких стіни прик­ра­шали пор­тре­ти відо­мих членів ро­ду, геть­манів та ко­заць­ких стар­шин, зраз­ки давньої зброї. По­чут­тя по­шани до ми­нуло­го підси­люва­ли ста­ровинні іко­ни, кни­ги, меблі, а та­кож куль­ти­вовані зви­чаї й тра­диції. Світог­ляд Пав­ла фор­му­вав­ся під впли­вом В. Тар­новсь­ко­го, П. До­рошен­ка, В. Гор­ленка, П. Но­виць­ко­го та інших пред­став­ників ук­раїнсь­кої інте­лек­ту­аль­ної еліти, які час­то гос­тю­вали у Ско­ропадсь­ких. До маєтку на­дов­го приїздив і пра­цював у нь­ому ху­дож­ник М. Ге, який на­писав пор­тре­ти всіх членів ро­дини. Туї зу­пиня­лися та­кож відомі му­зикан­ти бра­ти За­рем­би, які, без сумніву, впли­нули на фор­му­ван­ня влас­них му­зич­них смаків Пав­ла Ско­ропадсь­ко­го. У маєтку постій­но бу­вали бан­ду­рис­ти, час­то ви­кону­вали­ся ук­раїнські пісні.

Кирило Григорович Розумовський

Ки­рило Гри­горо­вич Ро­зумовсь­кий 

(1728–1803)

«…на­магай­ся насліду­вати інших, на­магай­ся фор­ту­ну схо­пити за чуп­ри­ну і бу­деш та­ким»

Ос­танній геть­ман Геть­ман­щи­ни (1750–1764). За чо­тир­надцять літ сво­го геть­ма­нуван­ня приїздив в Ук­раїну ли­ше ліче­ний час (ли­пень—лис­то­пад 1751, бе­резень–гру­день 1757, бе­резень 1760 — жов­тень 1761, ли­пень 1763 — січень 1764). Але нез­ва­жа­ючи на це, ре­фор­ма­торсь­ка політи­ка геть­ма­на К. Ро­зумовсь­ко­го, й­ого праг­нення роз­ши­рити су­веренітет Геть­ман­щи­ни вик­ли­кали нев­до­волен­ня пе­тер­бурзь­ко­го уря­ду, що врешті–решт і приз­ве­ло до ліквідації росій­ським са­модер­жавс­твом інсти­туту Геть­манс­тва в Ліво­бережній Ук­раїні.

22 лю­того 1750 ро­ку меш­канці Глу­хова ста­ли свідка­ми уро­чис­тої події, що зна­мену­вала по­чаток но­вого і, як ви­яви­лося, ос­таннь­ого ета­пу в роз­витку ук­раїнсь­кої дер­жавності. З ог­ля­ду на це, ма­буть, не зай­вим бу­де док­ладний опис цієї це­ремонії. З са­мого ран­ку за гар­матни­ми постріла­ми, що про­луна­ли як сиг­нал, на місь­ко­му май­дані зібрав­ся ве­ликий на­товп. Сю­ди при­були й усі де­сять ко­заць­ких полків. Вод­но­час у бу­дин­ку, відве­дено­му для гра­фа Гендріко­ва, по­чали зби­рати­ся пред­став­ни­ки стар­ши­ни, а та­кож ук­раїнсь­ко­го ви­щого ду­ховенс­тва на чолі з мит­ро­поли­том Ти­мофієм Щер­баць­ким. О 9–й го­дині ран­ку роз­по­чала­ся це­ремонія об­рання геть­ма­на. З дво­ру росій­сько­го пос­ланни­ка в суп­ро­воді за­гону оз­броєних ко­заків, росій­ських гре­надерів і вій­сько­вих му­зикантів виїха­ла спо­ряд­же­на ка­рета, в якій був граф Гендріков зі своїми асис­тента­ми та сек­ре­тар Ко­легії за­кор­донних справ Сте­пан Пи­сарев. Ос­танній три­мав у ру­ках ве­лику срібну з по­золо­тою тарілку, на якій ле­жала царсь­ка жа­лува­на гра­мота. Слідом за ка­ретою пред­став­ни­ки стар­ши­ни (зок­ре­ма ге­нераль­ний суд­дя Яким Гор­ленко, ге­нераль­ний підскарбій Ми­хай­ло Ско­ропадсь­кий, ге­нераль­ний пи­сар Андрій Без­бо­родь­ко, ге­нераль­ний хо­рун­жий Ми­кола Ха­нен­ко, ге­нераль­ний бун­чужний Дем’ян Обо­лонсь­кий, бун­чу­кові то­вариші Іван Га­малія, Яків Мар­ко­вич, Федір Ши­ряй, Іван Жо­рав­ка, Іль­ко Жур­ман та ін.) нес­ли росій­ські та ук­раїнські пра­пори, а та­кож геть­манські клей­но­ди: бу­лаву, бун­чук, пе­чат­ку. З при­бут­тям ка­рети на май­дан, де сто­яв спеціаль­но спо­руд­же­ний пос­та­мент, царсь­ка гра­мота й геть­манські клей­но­ди бу­ли пок­ла­дені на два сто­ли. Відкрив зібран­ня граф Гендріков, який на­гадав про во­лю імпе­рат­риці відно­вити геть­манс­тво в Ук­раїні й зак­ли­кав при­сутніх «из­брать меж се­бя из при­род­ных сво­их лю­дей гет­ма­на, по ма­лорос­сий­ским сво­им пра­вам и воль­нос­тям, воль­ны­ми го­лоса­ми». Потім Пи­сарев го­лос­но за­читав жа­лува­ну гра­моту, а мит­ро­полит Т. Щер­баць­кий вис­ло­вив гли­боку по­дяку Єли­заветі. Гендріков го­лос­но кіль­ка разів за­питав при­сутніх, ко­го во­ни ба­жа­ють собі в геть­ма­ни. Проз­ву­чала відповідь, що вже дав­но бу­ла підго­тов­ле­на й пе­ребу­вала в усіх на вус­тах: «Гра­фа Ки­рила Гри­горо­вича Ро­зумовсь­ко­го!»

Данило Павлович Апостол

Да­нило Пав­ло­вич Апос­тол 

(1654–1734)

«…ос­танній справжній ко­зак ко­заць­кої Ук­раїни»

Геть­ман Ліво­береж­ної Ук­раїни (1727–1734). Ви­явив се­бе умілим воєна­чаль­ни­ком та та­лано­витим адміністра­тором. Прим­но­жу­ючи свої ба­гатс­тва, Да­нило Апос­тол, на відміну від ба­гать­ох інших то­гочас­них стар­шин, ніко­ли не злов­жи­вав ні служ­бо­вим ста­нови­щем, ні во­лоділь­ниць­ки­ми пра­вами, не до­магав­ся ре­алізації влас­них інте­ресів на шко­ду іншим. Са­ме то­му історія не до­нес­ла до нас жод­ної скар­ги підда­них Апос­то­ла на сво­го сю­зере­на.

Ста­виш геть­ма­ном, він, нез­ва­жа­ючи на свій по­важ­ний вік, з мо­лоде­чим за­палом узяв­ся за об­лашту­ван­ня дер­жавно­го жит­тя Геть­ман­щи­ни: повністю оно­вив кор­пус ге­нераль­ної і пол­ко­вої стар­ши­ни, на­магав­ся вре­гулю­вати поліквідації об­ме­жен­ня на вивіз ук­раїнсь­ких то­варів за кор­дон; спри­яв на­лагод­женню взаємо­вигідних тор­го­вель­них зв’язків з Кри­мом; вжи­вав за­ходів по ство­рен­ню бюд­же­ту Геть­ман­щи­ни; ре­фор­му­вав су­дову сис­те­му, роз­по­чинає про­цес ко­дифікації ук­раїнсь­ко­го за­коно­давс­тва; опіку­вав­ся освітою та куль­ту­рою.

Од­нак більшість по­чинань геть­ма­на роз­би­лися об глу­ху стіну ко­лоніаль­ної імперсь­кої бю­рок­ратії.

Геть­ман Д. Апос­тол — один з не­багать­ох ко­заць­ких кер­ма­ничів, що знай­шов спокій у рідній землі.

Рід Апос­толів, що по­ходив з Мол­давії (Ва­лахсь­ко­го князівства), у XVI–XVIII століття відіграв помітну роль в історії Ук­раїнсь­кої ко­заць­кої дер­жа­ви. Впер­ше прізви­ще Апос­тол 1649 ро­ку засвідче­но в ко­заць­ко­му реєстрі вій­ська Б. Хмель­ниць­ко­го у спис­ку Андріївсь­кої  сотні Мир­го­родсь­ко­го пол­ку. Оче­вид­но, ім’я ць­ого ко­зака Пав­ло Охрімо­вич.

Бать­ко Да­нила — Пав­ло Охрімо­вич Апос­тол, во­лось­кий най­ма­нець, який всту­пив на вій­сько­ву служ­бу до поль­сько­го ко­роля Вла­дис­ла­ва IV Ва­зи, а потім слу­жив ротмістром у Яре­ми Виш­не­вець­ко­го, сот­ни­ком у пол­ку Г. Лісниць­ко­го, хо­мутець­ким сот­ни­ком. Зго­дом він всту­пив до ко­заць­ко­го вій­ська і нев­довзі посів у нь­ому знач­не ста­нови­ще — пе­ребу­вав на стар­шинсь­ких уря­дах у П. Те­тері, С. Опа­ри, ге­нераль­ним оса­вулом у П. До­рошен­ка (з 1666 ро­ку), га­дяць­ким і мир­го­родсь­ким пол­ковни­ком. У 1659 році П. Апос­тол ви­кону­вав обов’яз­ки на­каз­но­го геть­ма­на. В 1660 році він очо­лив Га­дяць­кий і Мир­го­родсь­кий пол­ки.

Зай­няв­ши у ко­заць­ко­му вій­ську ви­соку по­саду пол­ковни­ка, який здій­сню­вав на те­риторії пол­ку як вій­сько­ву, так і ви­щу адміністра­тив­ну вла­ду, Пав­ло Апос­тол, як і інші пред­став­ни­ки ко­заць­кої стар­ши­ни, праг­нув до поліпшен­ня сво­го еко­номічно­го ста­нови­ща. З цією ме­тою він по­чав ску­пову­вати зе­мельні ділян­ки у ко­заків та се­лян сіл Харківці, Хо­мутці та Ба­кумівці Мир­го­родсь­ко­го пол­ку.

Іван Ілліч Скоропадський

Іван Ілліч Ско­ропадсь­кий 

(1646–1722)

«…на­доб­но иметь и на не­го око, по­неже он есть креф­ту­ра Ма­зепи­на: он его воз­та­вил и обо­гатил»

Геть­ман Ліво­береж­ної Ук­раїни (1709—1722). Роз­по­чав свою кар'єру за геть­ма­на І. Са­мой­ло­вича. Бу­дучи при­хиль­ни­ком ан­ти­колоніаль­но­го пов­стан­ня І. Ма­зепи, до шведів з ним не пе­рей­шов. Підго­тував но­вий ук­раїнсь­ко–росій­ський до­говір, що пе­ред­ба­чав зміцнен­ня дер­жавно–пра­вово­го ста­нови­ща Геть­ман­щи­ни. Од­нак до­говір не був зат­вер­дже­ний ца­рем Пет­ром І.

Про­тягом сво­го геть­ма­нуван­ня на­магав­ся про­тес­ту­вати про ти ко­лоніаль­ної політи­ки царсь­ко­го уря­ду та об­сто­юва­ти за­лиш­ки ав­то­номії Геть­ман­щи­ни, од­нак, поз­бавле­ний ре­аль­ної вла­ди, він не міг впли­вати на ста­нови­ще в Ук­раїні.

Взя­ти бу­лаву геть­ма­на Ук­раїни пол­ковни­ку Іва­ну Ско­ропадсь­ко­му, лю­дині доб­ре освіченій, з ве­ликим життєвим досвідом, су­дило­ся у най­трагічніші для Ук­раїни дні — ко­ли вирішу­вала­ся до­ля пов­стан­ня Іва­на Ма­зепи. Це ста­лося, ко­ли І. Ско­ропадсь­ко­му бу­ло вже 62 ро­ки і, от­же, цілком нес­подіва­но для пол­ковни­ка.

Відо­мості про рід Ско­ропадсь­ких збе­рег­ли­ся в до­кумен­таль­них ма­теріалах, по­чина­ючи від діда май­бутнь­ого геть­ма­на — Фе­дора, жит­тя яко­го про­мину­ло го­лов­ним чи­ном у першій по­ловині XVII століття. За сімей­ни­ми пе­река­зами, він за­гинув у Жов­то­водській битві 1648 ро­ку, ко­ли се­лянсь­ко–ко­зацькі вій­ська під про­водом Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го здо­були свою пер­шу виз­начну пе­ремо­гу.

Пилип Степанович Орлик

Пи­лип Сте­пано­вич Ор­лик 

(1672–1742)

«…при­рода моя, з прадідів моїх не доз­во­ляє мені бу­ти зрад­ни­ком, і зо­бов’язує ме­не бу­ти вірним моєму доб­родій­ни­ку»

Геть­ман Ук­раїни в еміграції (1710—1742). Спод­вижник геть­ма­на І. Ма­зепи. До кінця сво­го жит­тя по­лишив­ся вірним своєму пат­ро­нові і бла­годій­ни­ку та був про­дов­жу­вачем й­ого спра­ви — бо­роть­би за дер­жавний су­веренітет Геть­ман­щи­ни.

Ав­тор «Пактів і Кон­сти­туції прав і воль­нос­тей За­порізь­ко­го вій­ська» — пам’ят­ки політи­ко–пра­вової дум­ки, в якій впер­ше у євро­пей­ській тра­диції закріпле­но прин­цип поділу гілок вла­ди.

Пе­ребу­ва­ючи в еміграції, біль­ше трид­ця­ти років сво­го жит­тя прис­вя­тив справі бо­ротьбі за Ук­раїнсь­ку дер­жа­ву.

Іван Степанович Мазепа

Іван Сте­пано­вич Ма­зепа 

(1639(1640)—1709)

«…ця не­щас­на істо­рич­на пос­тать ми­моволі вик­ли­кає до се­бе істо­рич­не спо­чут­тя»

Геть­ман Ук­раїни І. Ма­зепа (1687—1709) був ви­соко інте­лек­ту­аль­ною осо­бистістю, здо­був­ши ґрун­товну освіту, во­лодів кіль­ко­ма іно­зем­ни­ми мо­вами на різно­му рівні, мав інте­рес до ре­несан­со­вого ба­чен­ня пра­вите­ля та дер­жа­ви, сам не цу­рав­ся мис­тецтв — му­зики і віршот­во­рен­ня, ціка­вив­ся архітек­ту­рою, кни­гами на рівні бібліофіль­ства, об­ра­зот­ворчим та ужит­ко­вим мис­тец­твом. Наб­ли­жав до се­бе бо­гос­ловів та філо­софів, а та­кож по­етів, творців об­ра­зот­ворчо­го мис­тец­тва, будівель­ників–архітек­торів.

Роз­ви­ток освіти ба­чив як один із магістраль­них курсів у своїй політиці, відда­ючи ць­ому чи­мало ува­ги; зок­ре­ма підніс зна­чен­ня Київсь­кої ака­демії, спри­яв зас­ну­ван­ню Чернігівсь­ко­го ко­легіуму, до­бирав керівників освітнь­ого про­цесу, дбав про на­уки та вче­них.

Ак­тивно спри­яв національ­но­му кни­год­ру­куван­ню і прик­ладно­му до нь­ого гра­верс­тву, фінан­су­ючи різні ви­дан­ня осо­бис­то. Дбав про цер­кву і підно­сив її: по–пер­ше, че­рез будівниц­тво храмів, по–дру­ге, че­рез її мис­тець­ке та об­ря­дове на­пов­нення. Че­рез універ­са­ли на­магав­ся вирівня­ти відно­сини між ста­нами, пос­та­ючи про­ти злов­жи­вань ко­заць­кої стар­ши­ни що­до міщан, мо­нас­тирів та тієї ж стар­ши­ни що­до біднішо­го ко­зац­тва, піклу­вав­ся про по­лег­шення тя­гарів ро­бочим ста­нам. Во­лодіючи силь­ною пер­со­наль­ною вла­дою, зас­то­сову­вав ко­лек­тивні фор­ми правління, зок­ре­ма Ге­нераль­ну ра­ду. Правління тво­рив на раціоналістичній ос­нові, зас­но­ву­ючи й­ого на муд­рості, ро­зумі, доціль­ності та ре­аль­них мож­ли­вос­тях. Інте­реси дер­жа­ви та своєї землі ста­вив ви­ще осо­бис­тих і відда­вав­ся їм із са­мопос­вятністю, хоч мав і свої ва­ди. Пок­лавши своє жит­тя на вівтар служіння Ук­раїні, геть­ман І. Ма­зепа по­лишаєть­ся однією з най­су­переч­ливіших пос­та­тей на­шої історії.

Нав­ко­ло пос­таті геть­ма­на І. Ма­зепи ось вже май­же три століття то­чать­ся гострі су­переч­ки, схре­щу­ють­ся різні, час­то по­лярні, дум­ки. 

За­хоп­лення, різке неп­рий­нят­тя, за­мов­чу­ван­ня — що­най­мен­ше та­кий діапа­зон суд­жень про нь­ого.

Що спо­нука­ло й­ого пе­рей­ти від од­но­го пра­вите­ля до іншо­го? Чо­му улюб­ле­нець Пет­ра І, удос­тоєний не­бува­лих царсь­ких щед­рот, став й­ого зак­ля­тим во­рогом? Яке й­ого місце се­ред ук­раїнсь­ких геть­манів?

Де­які дослідни­ки, спи­ра­ючись на те, що герб Іва­на Ма­зепи над­то схо­жий із гер­бом Кур­це­вичів, на­щадків Коріята Ге­диміно­вича, роб­лять вис­но­вок, що Іван Ма­зепа — князівсь­ко­го ро­ду. В уся­кому разі, маємо до­кумен­тальні дані з се­реди­ни XVI століття, що пра­щур геть­ма­на (Ми­кола) дістав від поль­сько­го ко­роля Сигізмун­да І в 1544 році у Біло­церківсь­ко­му повіті на Київщині маєток Ма­зепинці й за це му­сив ви­кону­вати в місце­вого ста­рос­ти кінну служ­бу. Й­ого син Ми­хай­ло в 1572 році от­ри­мав від ко­роля Сигізмун­да II Ав­густа підтвер­джен­ня на во­лодіння Ма­зепин­ця­ми, а від ко­роля Генріха Ва­луа — привілей на се­ло Пісоч­не біля Лю­боми­ра. Чо­ловіки з ро­ду Ма­зеп дру­жили з ко­зака­ми. Син Ми­хай­ла Те­одор брав участь у пов­стан­нях Ко­синсь­ко­го, Ло­боди та На­ливай­ка. У 1597 році й­ого бу­ло за­суд­же­но у Вар­шаві до смер­тної ка­ри. Про нь­ого зга­ду­ють ук­раїнські літо­писи, де він на­зиваєть­ся пол­ковни­ком. Дру­гий син Ми­хай­ла — Ми­кола — ус­падку­вав Ма­зепинці.

Іван Самійлович Самойлович

Іван Самій­ло­вич Са­мой­ло­вич 

(р. н. невід. — 1690)

«…бу­ду слу­жити ве­лико­му го­суда­рю відда­но, без будь–яких хи­тань і зра­ди»

Геть­ман Ліво­береж­ної Ук­раїни (1672—1687). Ро­ки й­ого геть­ма­нуван­ня поз­на­чені праг­ненням об'єдна­ти під вла­дою мос­ковсь­ко­го ца­ря Ліво­береж­ну Ук­раїну з Пра­вобе­реж­ною, у зв’яз­ку з чим й­ому до­вело­ся вес­ти бо­роть­бу з П До­рошен­ком та М. Ха­нен­ком.

При нь­ому ав­то­номія Ук­раїни ще біль­ше об­ме­жува­лась, Ук­раїнсь­ка цер­ква підпо­ряд­ко­вува­лась Мос­ковсь­ко­му патріар­хові. 

Але відбу­валось гос­по­дарсь­ке підне­сен­ня, відрод­ження за­непа­лого в умо­вах Руїни куль­тур­но­го жит­тя.

Про­те не­об­ме­жене влас­то­любс­тво, свавілля, ко­рис­то­любс­тво та праг­нення пе­рет­во­рити геть­манс­тво на спад­ко­ву мо­нархію ста­ли при­чина­ми падіння геть­ма­на І. Са­мой­ло­вича.

Дер­жавна та вій­сько­ва діяльність геть­ма­на Іва­на Самій­ло­вича Са­мой­ло­вича (1672—1687) на Ліво­бережній Ук­раїні вив­че­на ма­ло і зас­лу­говує на су­час­не об’єктив­не висвітлен­ня. В ба­гать­ох пра­цях з історії Ук­раїни І. Са­мой­ло­вич зга­дуєть­ся пе­реваж­но в плані не­гатив­но­му, як дес­пот і ко­рис­то­любець. Але як­що гли­боко та без­сто­ронньо вник­ну­ти в дже­рела тих часів, то мож­на вивіда­ти чи­мало фактів, що ха­рак­те­ризу­ють діяльність цієї не­ор­ди­нар­ної осо­бис­тості з по­зитив­но­го бо­ку.

Іван Са­мой­ло­вич, рік на­род­ження яко­го за­лишив­ся невідо­мим, на­лежав до ду­хов­но­го ста­ну: син свя­щени­ка з містеч­ка Хо­дорів (те­пер се­ло Попіль­нянсь­ко­го рай­ону на Жи­томир­щині) на Во­лині. Він мав братів — Ва­силя, Мар­ти­на і Ти­мофія, які зго­дом ста­ли свя­щени­ками. Після Національ­но–виз­воль­ної вій­ни ро­дина Са­мой­ло­вича пе­ресе­лила­ся на Ліво­береж­ну Ук­раїну, де бать­ко ог­ри­мав па­рафію в містеч­ку Крас­ний Ко­лядин (за 24 вер­сти від Ко­ното­па) на Чернігівщині. Там і ми­нула юність Іва­на. Він здо­був ви­соку на той час освіту в Київсь­ко­му ко­легіумі, ви­явив при­родні здібності до на­ук, мав яс­ний і прак­тичний ро­зум, відзна­чав­ся тя­мущістю і кмітливістю.

Дем'ян Гнатович Многогрішний

Дем'ян Гна­тович Мно­гогрішний 

(бл. 1630 — бл. 1707)

«…ро­дом се­лянин, твер­дої вдачі, аб­со­лютист, не­пос­тупли­вий і за­дирис­тий»

Геть­ман Ліво­береж­ної Ук­раїни (1669—1672). На­магав­ся про­води­ти політи­ку, спря­мова­ну на за­хист дер­жавних інте­ресів Ук­раїни. Опи­ра­ючись на пол­ки ком­панійців, праг­нув зміцни­ти геть­мансь­ку вла­ду, пос­ту­пово пос­лаблю­ючи політич­ну роль ко­заць­кої стар­ши­ни.

Праг­ну­чи об’єдна­ти «Ук­раїну обох сторін Дніпра», вів таємні пе­рего­вори з П. До­рошен­ком про мож­ливість пе­рехо­ду Ліво­береж­жя під про­тек­то­рат Ту­реч­чи­ни. Та­ка політи­ка вик­ли­кала нев­до­волен­ня як час­ти­ни стар­шинсь­кої верхівки, так і мос­ковсь­ко­го уря­ду.

В ре­зуль­таті стар­шинсь­кої змо­ви усу­нутий від вла­ди та відправ­ле­ний до Мос­кви. За­суд­же­ний до стра­ти за дер­жавну зра­ду. Зго­дом стра­ту заміне­но на довічне ув’яз­нення. Після ув’яз­нення пе­ребу­вав на росій­ській вій­ськовій службі. Не­задов­го до кон­чи­ни пос­триг­ся у ченці.

Ук­раїнські істо­рики пов’язу­ють час геть­ма­нуван­ня Мно­гогрішно­го із закінчен­ням Руїни.

Ук­раїнські істо­рики до­сить не­од­нознач­но оціню­вали та оціню­ють діяльність геть­ма­на Д. Г. Мно­гогрішно­го.

«Дем­ко Мно­гогрішний, — пи­сав ук­раїнсь­кий істо­рик по­чат­ку XX століття М. Ар­кас, — був ро­дом се­лянин і не виз­на­чав­ся ні ро­зумом, ані політич­ною вда­чею. Че­рез те–то П. До­рошен­ко, не надіючись од нь­ого нічо­го ли­хого, без­печно нас­та­новив й­ого на який час на­каз­ним геть­ма­ном. Але як тіль­ки він поїхав до Чи­гири­на, Ро­мода­новсь­кий із вій­ськом зно­ву всту­пив в Ук­раїну. Мно­гогрішний став підле­щува­тися до й­ого і до ко­заць­кої стар­ши­ни. 6 бе­рез­ня 1669 ро­ку він зібрав ра­ду в Глу­хові, і на ній бу­ло так зроб­ле­но, що й­ого виб­ра­но геть­ма­ном лівобічної Ук­раїни».

Але є й інша дум­ка. Ук­раїнсь­кий істо­рик І. Крип’яке­вич так ха­рак­те­ризує Д. Мно­гогрішно­го: «Це бу­ла лю­дина твер­дої вдачі, аб­со­лютист, не­пос­тупли­вий і за­дирис­тий, — сам собі зав­дя­чував кар’єрою і не ду­мав ні пе­ред ким пос­ту­пати­ся».

А те­пер за­будь­мо про чиїсь оцінки і спро­буй­мо спокій­но склас­ти свою. Пог­ля­немо пе­редусім на те, що вчи­нив, на що ва­жив і чо­го до­магав­ся цей «аб­со­лютист».

Михайло Степанович Ханенко

Ми­хай­ло Сте­пано­вич Ха­нен­ко 

(1620-1680)

«…ви­яв­ляє біль­ше сер­ця, ніж ро­зуму»

Геть­ман Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни (1669—1674). Дот­ри­мував­ся про­поль­ської орієнтації. Був ти­повим пред­став­ни­ком то­гочас­ної ко­заць­кої верхівки.

Він був сміли­вим та та­лано­витим вій­сько­вим діячем. Але, як відміча­ли су­час­ни­ки, у своїх діях ке­рував­ся біль­ше емоціями, ніж ро­зумом.

Праг­нув усіля­кими за­соба­ми збе­рег­ти свою вла­ду. Звідти і ре­зуль­тат — руй­ну­ван­ня дер­жавно–адміністра­тив­но­го ус­трою дер­жа­ви Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го.

«…Він, — свідчив су­час­ник Ха­нен­ка Ульріх Вер­дум, ав­тор «Що­ден­ни­ка вип­ра­ви Яна Собєсь­ко­го з ро­ку 1671», — на­родив­ся в Умані, од­но­му з важніших міст Ук­раїни, був там пол­ковни­ком, але по­пав у не­лас­ку в До­рошен­ка і пе­рей­шов до за­порожців ра­зом із інши­ми, що втек­ли від До­рошен­ка. Має трь­ох синів і жінку, стар­ший із матір’ю у по­лоні в До­рошен­ка; дру­гий по­пав у по­лон до та­тар на Чор­но­му морі, одісла­ний до Цар­го­роду, де й си­дить у Се­мибаш­то­вому зам­ку; третій пе­ребу­ває під дог­ля­дом у кня­гині За­мой­ської, ма­тері ко­роля»…

«Та­кож і Ха­нен­ко, взяв­ши не­чин­но і не­поряд­но геть­мансь­кий ти­тул, вніс поміж на­род розрізнен­ня. Був спер­шу при­тис­не­ний в Умані об­ло­гою, а потім під Стеб­ле­вом, хоч мав при собі не­мало орд із мур­зою Ба­тир­чею, втра­тив гар­ма­ти й був упень роз­би­тий та роз­по­роше­ний тодішнім геть­ма­ном До­рошен­ком. Ті наз­вані й не­наз­вані осо­би, яких тут не зга­дуємо, котрі біга­ли за вла­дою, не тіль­ки самі на собі й на помічни­ках своїх пізна­ли не­щас­тя та за­непад, але за той їхній вчи­нок не­мало по­терпіла й Вітчиз­на Ук­раїна, край то­гобічний. То ко­ли люд за та­кими по­буд­ка­ми хи­ляв­ся ту­ди чи сю­ди й не хотів зас­по­коїти­ся при своєму по­ряд­ку, то всілякі вій­ська, котрі пе­рехо­дили чи на поміч, чи для їхнь­ого зас­по­коєння, не ли­ше ни­щили той край, але й до реш­ти ро­зори­ли. І де бу­вали людні міста, оз­доблені Бо­жими свя­тиня­ми, там те­пер, за гріхи наші, пус­тка і віднай­шло­ся жит­ло звірям. Від то­го не тіль­ки кож­ний син своєї Вітчиз­ни му­сить то­чити з очей своїх, але обій­ме жаль кож­но­го доб­ро­го хрис­ти­яни­на. Хто ж бо віджал­кує оту всь­ого на­шого на­роду невідшко­дов­ну втра­ту?» — ви­голо­шував у своєму універ­салі геть­ман І. Ма­зепа.

От­же, спро­буємо й ми роз­гля­нути ос­новні віхи життєво­го шля­ху геть­ма­на Пра­вобе­реж­жя М. Ха­нен­ка, щоб ма­ти влас­ну дум­ку про й­ого діяльність та місце і роль в історії Ук­раїни.

Петро Дорофійович Дорошенко

Пет­ро До­рофій­ович До­рошен­ко 

(1627–1698)

«…інших му­шу шу­кати про­текцій»

Пра­вобе­реж­ний геть­ман (1666–1676), про­голо­шений геть­ма­ном «обох сторін Дніпра», що про­водив ак­тивну діяльність у нап­рямку ут­вер­джен­ня ук­раїнсь­кої дер­жавності. Ви­явив се­бе як та­лано­витий вій­сько­вий діяч, об­да­рова­ний дип­ло­мат, праг­ма­тич­ний політик.

У своїй дер­жавницькій діяль­ності втілю­вав у жит­тя за­почат­ко­вану геть­ма­ном Б. Хмель­ниць­ким політи­ку поліва­салітет­ної підлег­лості Ук­раїнсь­ко­го геть­ма­нату для здо­бут­тя біль­шо­го су­вереніте­ту для ко­заць­кої дер­жа­ви.

Се­ред інших пред­став­ників політич­ної еліти Ук­раїни дру­гої по­лови­ни XVII століття він виділяв­ся га­рячим патріотиз­мом, ши­роким ро­зумінням зав­дань і пер­спек­тив бо­роть­би за об’єднан­ня всієї те­риторії Ук­раїни, нес­хитною послідовністю й залізною во­лею в діях, спря­мова­них на до­сяг­нення пос­тавле­ної ме­ти, ви­соко­роз­ви­нутим по­чут­тям влас­ної гідності. Й­ому до­вело­ся пе­режи­ти і найбіль­ший тріумф, по­вагу та виз­нання з бо­ку на­роду, а та­кож пов­ний крах своїх політич­них планів, прой­ти че­рез при­нижен­ня капіту­ляції й по­чес­но­го ув’яз­нення. По­мер він да­леко від щи­ро лю­бимої батьківщи­ни…

Яки­ми ж бу­ли зовнішній виг­ляд Пет­ра До­рошен­ка і ри­си й­ого ха­рак­те­ру? На відо­мих нам пор­тре­тах змаль­ова­на лю­дина у геть­мансь­ких об­ла­дун­ках і з відповідни­ми ат­ри­бута­ми вла­ди, з тон­ки­ми ри­сами об­личчя, до­пит­ли­вими очи­ма, підго­леною бо­родою й дов­ги­ми ву­сами (на пор­треті, вміще­ному С. Ве­лич­ком, Пет­ро До­рофій­ович по­каза­ний без бо­роди). До­рошен­ко мав твер­дий ха­рак­тер, залізну во­лю, був на­полег­ли­вим у до­сяг­ненні ме­ти. Доб­ро­та, дбай­ливість і постій­на підтрим­ка ро­дичів, близь­ких лю­дей і спод­вижників поєдну­вали­ся в нь­ому з жорс­тки­ми підхо­дами до про­тив­ників та осіб, дії яких су­пере­чили політиці геть­ма­на. Од­нак П. До­рошен­ку не мож­на за­кину­ти праг­нення до ав­то­ритар­них ме­тодів правління. За сло­вами од­но­го із знавців жит­тя та діяль­ності пра­вобе­реж­но­го пра­вите­ля, він був «найбільш кон­сти­туцій­ним геть­ма­ном, до­дер­жу­ючись ста­рих ко­заць­ких тра­дицій». З усіх най­важ­ливіших політич­них пи­тань геть­ман постій­но ра­див­ся зі стар­ши­ною, сис­те­матич­но зби­рав як за­галь­новій­ськові, так і вузькі ра­ди з ге­нераль­ної стар­ши­ни і пол­ковників. Він знав лю­дей і гур­ту­вав нав­ко­ло се­бе та­лано­витих спод­вижників.

Іван Мартинович Брюховецький

Іван Мар­ти­нович Брю­ховець­кий 

(бл. 1623 – 1668)

«…відзна­чав­ся най­ви­щою мірою якос­тя­ми лю­дини улес­ли­вої, хит­рої і про­ноз­ли­вої»

Ліво­береж­ний геть­ман (1663—1668). Прой­шов шлях від «стар­шо­го слу­ги» дво­ру геть­ма­на Б. Хмель­ниць­ко­го до ко­шово­го ота­мана (зго­дом прий­няв ти­тул ко­шово­го геть­ма­на) За­порозь­кої Січі.

У зовнішній політиці дот­ри­мував­ся про­мос­ковсь­кої орієнтації. Ук­лав Мос­ковсь­кий до­говір 1665 ро­ку, яким фак­тично

Геть­ман­щи­на втра­чала свій дер­жавний су­веренітет. Пер­шим з ко­шових ота­манів мав а­удієнцію в росій­сько­го ца­ря, а як геть­ман — пер­шим осо­бис­то при­сягав ца­рю на вірність.

Спро­би ре­алізу­вати про­мос­ковсь­ку політи­ку вик­ли­кали про­тидію на­селен­ня. В умо­вах ан­ти­мос­ковсь­ко­го пов­стан­ня, ба­жа­ючи збе­режен­ня своєї вла­ди, пор­вав з Мос­квою та здій­снив спро­бу об’єдна­тися з пра­вобе­реж­ним геть­ма­ном П. До­рошен­ком.

Трагічно за­гинув від рук ліво­береж­них ко­заків.

Кар’єра геть­ма­на Іва­на Брю­ховець­ко­го здаєть­ся чи не най­ди­вовижнішою з–поміж кар’єр усіх геть­манів та ко­шових ота­манів Ук­раїни. На відміну від інших дер­жавників то­го ча­су, він не був ні січо­виком, ні реєстро­вим ко­заком. Не вкрив він се­бе сла­вою й у Національ­но–виз­вольній війні. Не став ге­роєм на­род­них пісень і дум. До са­мої смерті Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го був ли­ше вірним й­ого джу­рою (служ­ни­ком).

На­родив­ся Іван Брю­ховець­кий, й­мовірно, у шля­хетській ро­дині. Він не був при­род­ним ко­заком. Де­що про й­ого по­ход­ження го­ворив на­каз­ний геть­ман Я. Сом­ко: «Брю­ховець­ко­му й­ма­ти віри не мож­на, то­му що він напівлях, лях, що прий­няв пра­вос­лав’я, у вій­ську ж не слу­жив і ко­заком не був».

Павло Іванович Моржковський-Тетеря

Пав­ло Іва­нович Мор­жковсь­кий-Те­теря 

(1620(1622)–1671)

«вірним, зич­ли­вим і слух­ня­ним бу­ду…»

Геть­ман Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни (1663-1665). Один з най­ближ­чих со­рат­ників Б. Хмель­ниць­ко­го. Один з ав­торів ук­раїнсь­ко–росій­сько­го до­гово­ру 1654–го та Га­дяць­ко­го трак­та­ту 1658 ро­ку. Виз­начний дип­ло­мат, ми­тець подвій­ної політич­ної гри та та­лано­витий вій­сько­вий кер­ма­нич. Під час сво­го геть­ма­нуван­ня на Пра­вобе­режній Ук­раїні П. Те­теря рев­но дот­ри­мував­ся од­но­го ра­зу да­ної мо­нар­хові при­сяги й, та­ким чи­ном, на­магав­ся збе­рег­ти ус­та­лену до се­реди­ни XVII століття ге­ополітич­ну рівно­вагу міжна­род­них сил у Цен­траль­но–Східній Європі.

У своїй політиці опи­рав­ся на поль­сько­го ко­роля, повністю довірив­ши й­ому вирішу­вати до­лю ко­заць­кої дер­жа­ви. За це він і поп­ла­тив­ся не тіль­ки дер­жавною кар'єрою, але й влас­ним жит­тям…

Пав­ло Іва­нович Мор­жковсь­кий–Те­теря на­родив­ся десь у 1620—1622 ро­ках. Дех­то з істо­риків схиль­ний вва­жати, що хре­щеним бать­ком й­ого був Бог­дан Хмель­ниць­кий. Це цілком мож­ли­во, але до­кумен­таль­но не до­веде­но.

Про жит­тя Те­тері до 1648 ро­ку відо­мо ма­ло. 1649 ро­ку у ко­заць­ко­му реєстрі П. Те­терю за­писа­но Мос­ковсь­ким. Тре­ба за­ува­жити, що спра­ва первісно­го прізви­ща — не прос­та фор­мальність. За­леж­но від нь­ого мож­на по–різно­му підхо­дити до пи­тан­ня й­ого по­ход­ження. Як­що вва­жати первісним прізви­ще Мор­жковсь­кий, то й­ого носій на­родив­ся, мож­ли­во, в шля­хетській сім’ї, що ма­ла герб Слєпов­рон (поль­ська наз­ва пта­ха, для яко­го є ук­раїнсь­ке виз­на­чен­ня «квак»), а Те­теря — це вже ко­заць­ке прізвись­ко часів Хмель­ниць­ко­го. (Зна­чен­ня прізвись­ка та­кож не ду­же зро­зуміле, бо «те­теря» — це не ли­ше птах, для яко­го сь­огодні маємо літе­ратур­ну наз­ву «те­терук», а й рід улюб­ле­ної ко­зака­ми рідкої затірки з житньої му­ки). Та ко­рис­ту­вав­ся 'Те­теря іншим гер­бом — Рад­ван, який бу­ло зоб­ра­жено на й­ого пе­чат­ках. Як­що ж первісне прізви­ще Те­теря, то це мог­ло б свідчи­ти, що й­ого бать­ко ко­заку­вав, а на­буте на шля­хетсь­кий кшталт прізвись­ко Мор­жковсь­кий свідчи­ло б про маєток, від наз­ви яко­го во­но ви­ник­ло. У на­род­них ду­мах Пав­ла зва­ли Те­терен­ком, тоб­то прізви­ще бать­ка бу­ло Те­теря.

Юрій-Ге­де­он Вен­жик Хмель­ниць­кий 

(1641–1685)

«…він міг тіль­ки підда­вати­ся об­ста­винам, а ніяк не кер­му­вати подіями»

Мо­лод­ший син Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го. Про­голо­шений геть­ма­ном ще за жит­тя бать­ка, він тричі бу­де три­мати геть­мансь­ку бу­лаву, але жод­но­го ра­зу не змо­же її втри­мати та ста­ти врівень бать­кові.

Ю. Хмель­ниць­кий не мав та­лан­ту дер­жавно­го керівни­ка. Пот­рапля­ючи у за­лежність то до росій­сько­го уря­ду, то до поль­сько­го, то до та­тар та ту­рок, Юрась Хмель­ни­чен­ко втра­тив підтрим­ку у ко­зац­тва та прос­то­го лю­ду. Жит­тя не­щас­ли­вого си­на сла­вет­но­го Бог­да­на закінчи­лося трагічно…

У на­родній ле­генді XIX століття пе­реповіда­лось, що «Хмель­ни­чен­ко, обу­сур­ма­нив­шись, збив пуш­кою з го­ри верх батьківсь­кої цер­кви, ба­жа­ючи діста­тись батьківсь­ких гро­шей, які, ка­жуть, бу­ли за­муро­вані на го­рищі цер­кви. Він прий­шов за ни­ми до Су­бото­ва, та бо­яв­ся, бо тут сто­яло вій­сько, то вже зі злості хотів роз­би­ти цер­кву.

…Хмель­ни­чен­ко жи­ве й досі. Наші старі чу­маки роз­ка­зува­ли, що ба­чили й­ого в го­рах на свої очі. І при зустрічі він і сам ка­зав, що «Я син Хмель­ниць­ко­го». Й­ого ссе га­дина, і він бу­де му­читись та блу­кати поміж го­рами аж до Страш­но­го су­ду; а тоді вже Гос­подь й­ого прос­тить, що, обу­сур­ма­нив­шись, хотів роз­би­ти батьківсь­ку цер­кву».

Юрась Хмель­ни­чен­ко — мо­лод­ший син геть­ма­на Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го та й­ого пер­шої дру­жини Ган­ни Сомківни. На­родив­ся він 1641 ро­ку в Су­ботові.

Мо­лодий геть­ма­нич здо­був не­пога­ну до­маш­ню освіту, був доб­ре обізна­ний із Свя­тим Пись­мом, міг чи­тати й пи­сати не ли­ше ук­раїнсь­кою, але й цер­ковнос­лов’янсь­кою, поль­ською, грець­кою та ла­тинсь­кою мо­вами, хоч і пос­ту­пав­ся в ць­ому відно­шенні своєму бать­кові. Вчив­ся Юрій Хмель­ниць­кий і в Києво–Мо­гилянсь­ко­му ко­легіумі, але не­дов­го, бо че­рез погіршен­ня здо­ров’я Бог­дан по­вер­нув си­на до Чи­гири­на. Пізніше, вже як геть­ман, Юрій Хмель­ниць­кий ствер­див батьківсь­кий привілей ко­легіуму, заз­на­чив­ши, що він сам був ко­лись й­ого уч­нем. Відо­мо та­кож, що од­ним із вчи­телів геть­ма­нича у ко­легіумі був ви­дат­ний ук­раїнсь­кий пись­мен­ник, філо­соф й те­олог Іо­ан­никій Га­лятовсь­кий. По­вер­нувшись до­дому, Юрій Хмель­ниць­кий про­дов­жив на­уку. В од­но­му з до­кументів 1656 ро­ку на­зиваєть­ся ім’я до­машнь­ого вчи­теля геть­ма­нича — чен­ця Києво–Пе­черсь­кої лав­ри Іларіона Доб­родіяш­ка.

Іван Остапович Виговський

Іван Ос­та­пович Ви­говсь­кий 

(р. н. невід. – 26.03.1664)

«…свій край шаб­лею здо­був і з яр­ма виз­во­лив»

Спод­вижник Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, який во­лодів геть­мансь­кою бу­лавою ли­ше два ро­ки (1657–1659), але зумів ут­верди­ти дер­жавний су­веренітет Ук­раїни.

Щи­рий патріот, який, за оцінка­ми істо­риків, був од­ним з най­виз­начніших ук­раїнсь­ких діячів се­реди­ни XVII століття, політик, дип­ло­мат, про­фесій­ний ви­сокок­валіфіко­ваний дер­жавний кер­ма­нич, воєна­чаль­ник.

Він пов­став про­ти ли­цемірства Мос­ковії й відсто­ював дер­жавну не­залежність Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви.

Діючи вже як геть­ман, у над­зви­чай­но тяж­ких умо­вах, він за всієї своєї енергії, досвіду й та­лан­ту не зміг, як Бог­дан Хмель­ниць­кий, за­без­пе­чити підтрим­ку об­ра­ного кур­су ши­роки­ми ма­сами і не втри­мав дер­жавно­го кер­ма у своїх ру­ках. До­пущені ним про­рахун­ки та по­мил­ки і виз­на­чили трагічність й­ого за­гибелі та не зав­жди спра­вед­ливі оцінки су­час­ників і на­щадків.

У неділю, 24 сер­пня 1657 ро­ку, вда­рили дов­биші в Чи­гирині, скли­ка­ючи ра­ду. Ра­да бу­ла у дворі Хмель­ни­чен­ка. Як наб­рався по­вен двір, во­рота бу­ло зам­кне­но, а ве­лика юр­ба ко­зац­тва і поспіль­ства по­лиши­лась по­за дво­ром.

З до­му вий­шов Юрась Хмель­ни­чен­ко з бу­лавою у руці й ска­зав, що й­ому не під си­лу уп­равля­ти Ук­раїною і за во­лею бать­ка Бог­да­на він хо­че про­дов­жи­ти своє нав­чання у Києві. Вис­ту­пив Іван Ви­говсь­кий і по­дяку­вав за пи­сарсь­кий уряд, обоз­ний Ти­мофій Но­сач по­ложив свій пер­нач, дя­ку­ючи за обоз­ниц­тво, ге­нераль­ний суд­дя — свою пе­чать. І всі пішли за Юра­сем у бу­динок. Мов­чки сто­яла ра­да, а се­ред ра­ди, на столі, ле­жала геть­мансь­ка бу­лава. Ба­гато бу­ло охо­чих ухо­питись за ту бу­лаву, та не бу­ло доз­во­лу ра­ди. Оса­вули по­чали пи­тати при­сут­ню стар­ши­ну, ко­го во­на хо­че за геть­ма­на. При­сут­ня стар­ши­на не виз­на­ла мож­ли­вим усу­нен­ня Юрія з геть­манс­тва. Во­ни сто­яли на то­му, що мо­лодий Хмель­ниць­кий має за­лиши­ти за со­бою Бог­да­нову спад­щи­ну. «Хоч він і мо­лодий, та не­хай на­ша сла­ва бу­де та­ка, що бу­ла в нас за геть­ма­на Хмель­ниць­ко­го», — ніби го­вори­ли тоді. Але ра­зом з тим, не ла­ма­ючи ви­бору Юрія Хмель­ни­чен­ка, ви­бору, що був за­повітом ста­рого геть­ма­на, стар­шинські збо­ри ба­чили пот­ре­бу до­ручи­ти на той час геть­манс­тво лю­дині досвідченій, сильній во­лею й дозрілій ро­зумом. Та­кою лю­диною вва­жав­ся ге­нераль­ний пи­сар Іван Ви­говсь­кий, най­довіреніша осо­ба геть­ма­на Бог­да­на. До нь­ого і звер­ну­лися про­позиції при­сутніх: «Не­хай бу­лава й бун­чук бу­дуть при Юрії Хмель­ниць­ко­му, а до­ки він дій­де літ, вій­ськом про­вади­тиме Ви­говсь­кий, і бу­лаву й бун­чук бра­тиме, ко­ли тре­ба, в Хмель­ниць­ко­го, а по­вер­та­ючись, зно­ву й­ому до рук відда­вати­ме». Так ніби зву­чала та єди­на про­позиція, що да­вала вихід із тодішнь­ого ста­нови­ща у зв’яз­ку з ви­бором не­пов­нолітнь­ого геть­ма­на.

Богдан–Зиновій Михайлович Хмельницький

Бог­дан–Зи­новій Ми­хай­ло­вич Хмель­ниць­кий 

(1595–1657)

«…й­ого сла­ва та ім’я лу­на­ють по світу»

Ви­дат­ний ук­раїнсь­кий політик, пол­ко­водець і дип­ло­мат, очіль­ник національ­но–виз­воль­ної бо­роть­би 1648–1657років, тво­рець дер­жа­ви та її пер­ший геть­ман. Ство­рив армію, фор­му­вав дер­жавні інсти­туції, зміцню­вав геть­мансь­ку вла­ду. Він сфор­му­лював дер­жавну ідею, що пе­ред­ба­чала ство­рен­ня не­залеж­ної со­бор­ної Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви в етнічних ме­жах про­живан­ня ук­раїнсь­ко­го на­роду. Про­водя­чи ви­важе­ну соціаль­но–еко­номічну політи­ку, за­побіг спа­лаху гро­мадянсь­кої вій­ни. Вод­но­раз зап­ро­вадив но­вий адміністра­тив­но–те­риторіаль­ний устрій, ре­фор­му­вав Січ, зміцнив дер­жавні інсти­туції, вдос­ко­налю­вав функціону­ван­ня ор­ганів вла­ди, вів дип­ло­матич­ну бо­роть­бу за міжна­род­не виз­нання мо­лодої дер­жа­ви. Вра­хову­ючи враз­ливість її ге­ополітич­но­го ста­нови­ща, на­магав­ся зігра­ти на су­переч­ностях між Річчю Пос­по­литою, Мос­ковією й Пор­тою (обіця­ючи прий­ня­ти про­текцію відповідно ца­ря і сул­та­на), вклю­чити у сфе­ру впли­ву ук­раїнсь­ких інте­ресів Мол­до­ву і Ва­лахію. Після ук­ла­дан­ня ук­раїнсь­ко–мос­ковсь­ко­го со­юзу 1654 ро­ку рішу­че про­тидіяв намірам Мос­кви об­ме­жити су­веренітет ко­заць­кої Ук­раїни. Не­запе­реч­ною зас­лу­гою геть­ма­на Б. Хмель­ниць­ко­го бу­ло те, що все ук­раїнство, нез­ва­жа­ючи на ста­нові інте­реси, вис­ту­пило єди­ною як ніко­ли си­лою в бо­ротьбі за національ­не виз­во­лен­ня. Діяльність цієї не­пересічної пос­таті ук­раїнсь­кої історії не тіль­ки виз­на­чила до­лю са­мої Ук­раїни, а й відчут­но впли­нула на євро­пей­ське політич­не жит­тя.

Жод­ний з істо­рич­них діячів на­шого на­роду не мо­же зрівня­тися з Бог­да­ном Хмель­ниць­ким за кількістю ство­рених праць про нь­ого. Важ­ко навіть пе­релічи­ти ви­ди на­уко­вих розвідок і творів ху­дожньої літе­рату­ри й мис­тец­тва, в яких опи­суєть­ся, досліджуєть­ся, змаль­овуєть­ся, зга­дуєть­ся пос­тать Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го. На­укові мо­ног­рафії, статті, розвідки і до­кумен­тальні публікації, за­пис­ки, ме­му­ари і спо­гади… На­род у своїй твор­чості — істо­рич­них піснях, ду­мах, ле­ген­дах, пе­река­зах, прик­ладно­му мис­тецтві — приділяє особ­ли­ву ува­гу сла­вет­но­му ко­заць­ко­му геть­ма­нові. Про нь­ого на­писа­но ро­мани, повісті, оповідан­ня, по­еми, дра­ми, ство­рено кінострічки, кар­ти­ни і скуль­пту­ри. Ко­ли б хто–не­будь спро­бував зро­бити кар­ту місць, де ви­ника­ли всі ці на­укові, літе­ратурні та мис­тецькі тво­ри про Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, то до­вело­ся б вклю­чити до неї ба­гато країн світу.

Як це не див­но, але Бог­да­нові Хмель­ниць­ко­му не ду­же та­лани­ло в ук­раїнській історіог­рафії (біль­ше щас­ти­ло в за­кор­донній, нап­риклад поль­ській). Фігу­ра, без сумніву, ду­же склад­на — бо він і виз­во­литель з–під Польщі, і той, що віддав Ук­раїну Росії, і об­ра­ний на­родом де­мок­ра­тич­ний вождь, і пред­став­ник ав­то­ритар­ної, де­коли ду­же жор­сто­кої вла­ди, і за­хис­ник на­роду та од­но­час­но згуб­ця, який роз­пла­чував­ся яси­ром за та­тарсь­ку до­помо­гу, носій па­ралель­но рес­публікансь­ких і мо­нархічних прин­ципів і т. д., і т. п.

Петро Конашевич-Сагайдачний

Пет­ро Ко­наше­вич–Са­гай­дач­ний(1577(1578)–1622) 

«…сла­ва ць­ого ко­заць­ко­го геть­ма­на мо­же поз­ма­гати­ся з вічністю»

Не­од­но­разо­во оби­рав­ся геть­ма­ном Вій­ська За­порозь­ко­го (ко­ли впер­ше — невідо­мо). Як пол­ко­водець П. Ко­на­ючи–Са­гай­дач­ний дот­ри­мував­ся но­ваторсь­ких для то­гочас­ної євро­пей­ської воєнної дум­ки та прак­ти­ки стра­тегічних і так­тичних нас­та­нов­лень. За­порожці під й­ого про­водом здо­були блис­ку­чу воєнну пе­ремо­гу — взя­ли прис­ту­пом по­туж­ну ту­рець­ку фор­те­цю та ве­ликий невіль­ниць­кий ри­нок у Кри­му — Ка­фу — і виз­во­лили ба­гато хрис­ти­янсь­ких бранців. Й­ого політи­ка вирізня­лася ло­яльністю до поль­сько­го уря­ду, але політичні по­зиції та орієнтації геть­ма­на не об­ме­жува­лися нею. Геть­ман дбав про міжна­родні інте­реси Вій­ська За­порозь­ко­го, був послідов­ним про­тив­ни­ком цер­ковної унії, твер­до сто­яв на боці Пра­вос­лавної Цер­кви і рішу­че відсто­ював кон­фесійні пра­ва ук­раїнців. Су­час­ни­ки ви­соко оціню­вали політич­ну та вій­сько­ву діяльність геть­ма­на, на­голо­шу­ючи на гро­мадянсь­ко­му, ри­царсь­ко­му служінні Пет­ра Ко­наше­вича–Са­гай­дач­но­го хрис­ти­янсь­ко­му світові й Вітчизні.

У пер­ших де­сятиліттях XVII століття Ос­мансь­ка імперія зне­наць­ка відчу­ла свою враз­ливість. Ра­зючи­ми уда­рами відповіли ту­рець­ко–та­тарсь­ким на­пад­ни­кам ко­заць­ка шаб­ля і муш­кет, ке­ровані безс­траш­ним воїном, об­да­рова­ним ва­таж­ком Пет­ром Ко­наше­вичем–Са­гай­дач­ним, підчас зна­мени­тих морсь­ких та су­хопут­них по­ходів на во­лодіння сул­тансь­кої Ту­реч­чи­ни та Кримсь­ко­го ханс­тва.

Про по­ход­ження і юнацькі ро­ки май­бутнь­ого геть­ма­на збе­рег­ли­ся скупі відо­мості. Як­що поль­ський шлях­тич Яків Собєсь­кий (бать­ко поль­сько­го ко­роля Яна III Собєсь­ко­го) на­зиває Са­гай­дач­но­го «за по­ход­женням, спо­собом жит­тя та звич­ка­ми прос­тою лю­диною», то інший й­ого су­час­ник — поль­ський літо­писець Й­о­ахім Єрлич, який брав участь у битві під Хо­тином, заз­на­чив у своєму літо­писі, що Пет­ро «не був прос­то­го урод­ження, але шлях­тич од Сам­бо­ра». Най­важ­ливішим дже­релом біог­рафії Са­гай­дач­но­го є па­негірич­ний віршо­ваний твір К. Са­кови­ча «Вірші на жа­лос­ний пог­реб зац­но­го ри­цера Пет­ра Ко­наше­вича Са­гай­дач­но­го». До нь­ого бу­ло до­дано ціка­ву гра­вюру із зоб­ра­жен­ням геть­ма­на вер­хи на коні. У лівій верхній час­тині ма­люн­ка — герб Са­гай­дач­но­го у формі підко­ви, яку увінчує хрест (у ге­раль­диці цей герб кла­сифікуєть­ся як «По­бог»), По­за вся­ким сумнівом, Са­кович, лю­дина для сво­го ча­су ви­соко­освіче­на (ви­пус­кник За­мой­ської та Краківсь­кої ака­демій), доб­ре усвідом­лю­вав суспіль­не зна­чен­ня істо­рич­ної пос­таті Са­гай­дач­но­го. То­му нав­ряд чи на­важив­ся б він подібним чи­ном «прик­ра­сити» ма­люнок, не ма­ючи на те дос­татніх підстав.

Дмитро Байда–Вишневецький

Дмит­ро Бай­да–Виш­не­вець­кий 

(р. н. невід, – 1564)

З–поміж ба­гать­ох ко­заць­ких ва­тажків раннь­ого періоду ко­заць­кої історії чи не найбіль­шою сла­вою вкрив се­бе князь Дмит­ро Виш­не­вець­кий, що по­ходив з ро­ду князів Ге­диміно­вичів і який на по­чат­ку 1550–х років зас­ну­вав за­мок на ос­трові Ма­ла Хор­ти­ця, згур­ту­вав нав­ко­ло нь­ого ко­заків і цим пок­лав по­чаток За­порозь­кої Січі. Са­ме то­му й­ого вва­жа­ють пер­шим ко­заць­ким геть­ма­ном.

Ім’я Дмит­ра Виш­не­вець­ко­го, кня­зя із ли­товсь­кої ро­дини, на­щад­ка Ге­диміна, ва­сала ли­товсь­ко–поль­сько­го ко­роля, хо­ча й пра­вос­лавно­го за своїм вірос­повідан­ням, во­лода­ря ве­личез­них маєтків на Кре­менеч­чині, — впер­ше зга­дуєть­ся в до­кумен­тах 1545 ро­ку під час ревізії Кре­менець­ко­го зам­ку. У цей час ко­ролівсь­кий комісар Лев Патій про­водив люс­трацію (ревізію) Во­линсь­ко­го воєводс­тва. До­кумен­ти свідчать про те, що князь Дмит­ро Іва­нович Виш­не­вець­кий осо­бис­то при­був до міста Кре­менець, де пе­ребу­вав ко­ролівсь­кий комісар, і по­казав, що у Кре­менець­ко­му повіті він во­лодіє помістя­ми Куш­нин, Підгайці, Ок­нин, Га­раж, Ка­марин, Крутнів і Ло­пуш­не. Князь був од­ним з чо­тирь­ох синів Іва­на Ми­хай­ло­вича Виш­не­вець­ко­го від й­ого пер­шої дру­жини Анас­тасії Се­менівни з ро­дини Олізарів.

Ухвалення Конституції України

Да­та і місце

28 чер­вня 1996 р., Київ.

Дій­ові осо­би

Пре­зидент Ук­раїни Ле­онід Куч­ма (нар. 1938; у 1986–1992 рр. ге­нераль­ний ди­рек­тор ВО «Півден­ний», у 1992–1993 рр. прем’єр-міністр Ук­раїни, дру­гий пре­зидент Ук­раїни з 19 лип­ня 1994 р. до 23 січня 2005 р., го­лов­ний ге­рой «ка­сет­но­го скан­да­лу» з 2000 р. і до­тепер, відмо­вив­ся ба­лоту­вати­ся на третій термін, відій­шов від ве­ликої політи­ки); го­лова Вер­ховної Ра­ди Олек­сандр Мо­роз (нар. 1944; помітний київсь­кий партій­ний функціонер, 1991 р. після за­боро­ни КПУ ство­рив на її ос­нові та очо­лив Соціалістич­ну партію Ук­раїни, 1994 р. ба­лоту­вав­ся в пре­зиден­ти, го­лова Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни у 1994–1998 та 2006–2007 рр., беззмінний лідер СПУ та її пар­ла­ментсь­кої фракції, ініціатор «ка­сет­но­го скан­да­лу», після 2007 р. ра­зом із партією втра­тив по­пулярність, пись­мен­ник); го­ловою ро­бочої гру­пи з роз­робки Кон­сти­туції з 1991 р. і до смерті був Ле­онід Юзь­ков (1938–1995; ви­дат­ний ук­раїнсь­кий юрист, про­фесор КНУ, з 1992 р. пер­ший го­лова Кон­сти­туцій­но­го су­ду Ук­раїни, член Ве­неціансь­кої Ра­ди Євро­пи «Де­мок­ратія че­рез пра­во»); з трав­ня 1996 р. на чолі Тим­ча­сової спеціаль­ної комісії з до­оп­ра­цюван­ня про­ек­ту Кон­сти­туції Ук­раїни був на­род­ний де­путат Ми­хай­ло Си­рота (1956–2008; інже­нер, член На­род­но-де­мок­ра­тич­ної партії, з 1999 р. го­лова Тру­дової партії, за­гинув в ав­то­катас­трофі).

Пе­реду­мови події

Після про­голо­шен­ня не­залеж­ності Ук­раїни кон­сти­туція УРСР 1978 р. виг­ля­дала вкрай зас­тарілою. Пер­ший про­ект но­вої Кон­сти­туції, роз­робле­ний ро­бочою гру­пою Л. Юзь­ко­ва, заз­нав ре­дакцій­них змін від 29 січня 1992 р. Й­ого об­го­ворен­ня про­води­лися 3–5 бе­рез­ня 1992 р. на міжна­род­но­му семінарі у Празі, 3–5 лип­ня у Києві на сим­позіумі «Кон­сти­туція не­залеж­ної Ук­раїни». Цей про­ект після відповідних до­пов­нень та чис­ленних ек­спер­тиз 5 чер­вня 1992 р. бу­ло ух­ва­лено Кон­сти­туцій­ною комісією і ви­несе­но на роз­гляд Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни. 1 лип­ня 1992 р. Вер­ховна Ра­да Ук­раїни ух­ва­лила пос­та­нову про ви­несен­ня роз­робле­ного Кон­сти­туцій­ною комісією про­ек­ту Кон­сти­туції Ук­раїни до 1 лис­то­пада 1992 р. на все­народ­не об­го­ворен­ня. Про­ект не був ре­алізо­ваний внаслідок про­тис­то­ян­ня між Пре­зиден­том та Вер­ховною Ра­дою Ук­раїни че­рез бо­роть­бу за об­ся­ги влад­них пов­но­важень на фоні три­валої соціаль­но-еко­номічної кри­зи в Ук­раїні. Пев­ним нет­ри­валим ком­промісом став Кон­сти­туцій­ний до­говір між Вер­ховною Ра­дою Ук­раїни та Пре­зиден­том Ук­раїни від 8 чер­вня 1995 р. 24 лис­то­пада 1995 р. Кон­сти­туцій­на комісія ут­во­рила но­ву ро­бочу гру­пу в складі чо­тирь­ох пред­став­ників Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни, чо­тирь­ох пред­став­ників Пре­зиден­та Ук­раїни і двох пред­став­ників від ор­ганів пра­восуд­дя. Про­ект, роз­робле­ний пер­шою ро­бочою гру­пою і до­оп­раць­ова­ний дру­гою ро­бочою гру­пою, бу­ло ви­несе­но на об­го­ворен­ня Кон­сти­туцій­ної комісії 12 бе­рез­ня 1996 р. і ре­комен­до­вано до роз­гля­ду Вер­ховною Ра­дою Ук­раїни. Співго­лови Кон­сти­туцій­ної комісії Л. Куч­ма та О. Мо­роз, поп­ри різни­цю пог­лядів і оцінок про­ек­ту, бу­ли од­ностайні в праг­ненні як­най­швид­шо­го ух­ва­лен­ня Кон­сти­туції. 17 квітня 1996 р. роз­по­чав­ся роз­гляд про­ек­ту Тим­ча­совою спеціаль­ною комісією з до­оп­ра­цюван­ня про­ек­ту Кон­сти­туції Ук­раїни на чолі з М. Си­ротою. 28 трав­ня – 4 чер­вня 1996 р. відбу­лося пер­ше чи­тан­ня про­ек­ту, че­рез два тижні – дру­ге. До­оп­раць­ова­ний Тим­ча­совою спеціаль­ною комісією про­ект Вер­ховна Ра­да ух­ва­лила в пер­шо­му чи­танні 4 чер­вня 1996 р. Під час підго­тов­ки до дру­гого чи­тан­ня до про­ек­ту Кон­сти­туції Ук­раїни Тим­ча­сова спеціаль­на комісія вра­хува­ла близь­ко 6 тис. поп­ра­вок.

Хід події

26 чер­вня 1996 p. Л. Куч­ма ви­дав указ про про­веден­ня все­ук­раїнсь­ко­го ре­ферен­ду­му 25 ве­рес­ня 1996 р. що­до ух­ва­лен­ня но­вої Кон­сти­туції Ук­раїни, в ос­но­ву якої пок­ла­дено варіант про­ек­ту Ос­новно­го За­кону в ре­дакції ро­бочої гру­пи від 11 бе­рез­ня 1996 р. У відповідь на це Вер­ховна Ра­да Ук­раїни ух­ва­лила 27 чер­вня пос­та­нову «Про про­цеду­ру про­дов­ження роз­гля­ду про­ек­ту Кон­сти­туції Ук­раїни у дру­гому чи­танні». Бу­ло виріше­но вес­ти ро­боту в ре­жимі од­но­го засідан­ня аж до ух­ва­лен­ня но­вої Кон­сти­туції Ук­раїни. 28 чер­вня 1996 р. після 24 го­дин без­пе­рер­вної праці Вер­ховна Ра­да ух­ва­лила і вве­ла в дію Кон­сти­туцію Ук­раїни («за» про­голо­сува­ли 315 нар­депів). Після ух­ва­лен­ня Кон­сти­туції Ук­раїни Л. Куч­ма ска­сував свій указ про про­веден­ня ре­ферен­ду­му.

Наслідки події

Ук­раїна от­ри­мала но­ву Кон­сти­туцію, про­те вве­ден­ня її в дію зай­ня­ло чи­мало ча­су. 2004 р. бу­ло про­веде­но Кон­сти­туцій­ну ре­фор­му (ска­сова­на 2010 р.). Про­цес вне­сен­ня змін до Кон­сти­туції три­ває й сь­огодні.

Істо­рич­на пам’ять

Відо­ма подія, нерідко зга­дува­на в пресі й на те­леба­ченні. На її честь вста­нов­ле­но дер­жавне свя­то – День Кон­сти­туції Ук­раїни (28 чер­вня, закріпле­не в статті 161 Кон­сти­туції), до річниць ви­пуще­но мар­ки і мо­нети. Л. Юзь­ко­ву вста­нов­ле­но ме­моріаль­ну дош­ку на й­ого бу­дин­ку в Києві.

Всенародний референдум та президентські вибори 1991 року

Да­та і місце

1 груд­ня 1991 р., Ук­раїна.

Дій­ові осо­би

Ле­онід Крав­чук (са­мови­сува­нець); В’ячес­лав Чор­новіл (На­род­ний Рух Ук­раїни); Лев­ко Лук’янен­ко (Ук­раїнсь­ка рес­публікансь­ка партія); Ігор Юх­новсь­кий (са­мови­сува­нець); Во­лоди­мир Гринь­ов (са­мови­сува­нець, нар. 1945; док­тор технічних на­ук, про­фесор, вхо­див до Дем­плат­форми в КПРС, 1989 р. співго­лова Харківсь­кої ор­ганізації На­род­но­го Ру­ху, го­лова Міжрегіональ­но­го бло­ку ре­форм, у 1990–1993 рр. зас­тупник го­лови Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни); Ле­опольд Та­бурянсь­кий (На­род­на партія, нар. 1940; у 1990–1993 рр. на чолі не­чис­ленної На­род­ної партії, політич­ний і гро­мадсь­кий діяч).

Пе­реду­мови події

Про­голо­шен­ня не­залеж­ності Ук­раїни 24 сер­пня 1991 р. пе­ред­ба­чало про­веден­ня все­народ­но­го ре­ферен­ду­му 1 груд­ня то­го ж ро­ку. Ре­ферен­ду­му пе­реду­вала ве­лика агітацій­на ро­бота з бо­ку де­мок­ра­тич­них сил, про­тидії з бо­ку за­боро­неної й дис­кре­дито­ваної в очах біль­шості ук­раїнсь­ко­го суспіль­ства КПУ, по суті, не бу­ло. Скла­лася унікаль­на си­ту­ація: в не­залеж­ності Ук­раїни бу­ли зацікав­лені май­же всі політичні си­ли, від послідов­них націоналістів до ко­муністич­них функціонерів, котрі по­бо­юва­лися не­гатив­ної ре­акції з бо­ку «де­мок­ра­тич­но­го», як мог­ло зда­тися, керівниц­тва Росій­ської Фе­дерації. На ре­ферен­дум бу­ло ви­несе­но од­не пи­тан­ня: «Чи підтвер­джуєте ви Акт про­голо­шен­ня не­залеж­ності Ук­раїни?» Для про­веден­ня ре­ферен­ду­му по всій Ук­раїні бу­ло ство­рено 34 093 діль­ниці для го­лосу­ван­ня. 37 885 555 осіб бу­ло вне­сено до списків гро­мадян, що ма­ли пра­во про­голо­сува­ти. Па­ралель­но ви­борці от­ри­мали бю­летені, в яких місти­лися прізви­ща зга­даних ви­ще 6 кан­ди­датів у пре­зиден­ти Ук­раїни. Го­лов­на бо­роть­ба роз­горну­лася між ста­рим ком­партій­ним «бій­цем» Л. Крав­чу­ком і ве­тера­ном-ди­сиден­том В. Чор­но­волом. По­туж­на пе­ред­ви­бор­на кам­панія, про­веде­на «бать­ком не­залеж­ності» Л. Крав­чу­ком, кот­рий вміло грав на по­бо­юван­нях ук­раїнсь­ких гро­мадян що­до мож­ли­вого роз­ко­лу нації внаслідок пе­ремо­ги пра­вих сил, приз­ве­ла до ма­сової підтрим­ки кан­ди­дату­ри Л. Крав­чу­ка (окрім трь­ох га­лиць­ких об­ластей, які стій­ко підтри­мува­ли Чор­но­вола).

Хід події

У ре­ферен­думі взя­ли участь 31 891 742 осо­би (84,18 \% на­селен­ня Ук­раїни). З них 28 804 071 осо­ба (90,32 \%) про­голо­сува­ла «за». Най­ви­щий по­каз­ник тих, хто про­голо­сував «за» – в Тер­нопіль­ській об­ласті (98,67 \%), най­ниж­чий – в Ав­то­номній рес­публіці Крим (54,19 \%). На ви­борах пре­зиден­та пе­реміг Л. Крав­чук (61,59 \%, або 19,6 млн го­лосів), на дру­гому місці опи­нив­ся В. Чор­новіл (23,27 \%, або 7,4 млн). Л. Лук’янен­ко здо­був 4,49 \% ви­борців, В. Гринь­ов – 4,17 \%, І. Юх­новсь­кий – 1,74 \%, Л. Та­бурянсь­кий – 0,57 \%.

Наслідки події

Бу­ло підтвер­дже­но про­голо­шен­ня Ук­раїни не­залеж­ною дер­жа­вою, об­ра­но пер­шо­го пре­зиден­та, що умож­ли­вило по­чаток мас­штаб­них про­цесів дер­жавно­го будівниц­тва.

Істо­рич­на пам’ять

Доб­ре відо­ма в су­часній Ук­раїні подія, річниці кот­рої відзна­ча­ють­ся гро­мадсь­ки­ми ор­ганізаціями.