ХОРТИЦЬКА СІЧ – (1556-1557рр.)

ХОРТИЦЬКА СІЧ – (1556-1557рр.) 

Виникнення, влаштування й історія ХОРТИЦЬКОЇ СІЧІ тісно пов'язані з історією й подвигами знаменитого вождя запорізьких та українських козаків, князя Дмитра Івановича Вишневецького, відомого в козацьких народних думах під іменем Байди. Князь Дмитро Вишневецький уперше з'являється на Хортиці 1556 року.  Нащадок волинських князів Гедиміновичів, Вишневецький був людиною православної віри, володів численними маєтностями у Кременецькому повіті: Підгайцями, Окимнами, Кумнином, Лопушкою та ін., мав трьох братів — Андрія, Костянтина й Сигізмунда — і вперше згадується під 1550 роком, коли польський уряд призначив його на посаду черкаського й канівського старости. На цій посаді Вишневецький залишався до 1553 року; отримавши від короля Сигізмунда Августа відмову на прохання про якесь надання, князь Дмитро Вишневецький, за давнім правом добровільного від'їзду служилих людей, виїхав із Польщі й став на службу до турецького султана. 

Мал. 1. Карта Запорозьких  Січей у 1552-1775роках.

Микитинська Запорізька Січ - (1638-1652рр.)

Микитинська Запорізька Січ - (1638-1652рр.)

В історії України Микитинська Запорозька Січ є одна з найбільш відомих, оскільки з нею пов’язано початок Визвольної війни українського народу середини Х\/II століття

В той же час кількість історичних джерел про неї дуже невелика, щоб мати точні дані про час її заснування і місце розташування.

Літопис Григорія Граб'янки, розповідаючи про втечу Б. Хмельницького у грудні 1647 року на Запорожжя зазначає: "Спершу подався на острів Бучки, а потім втік на Микитин Ріг, знайшов там чоловік триста козаків, розповів їм про себе, про все те, що ляхи з козаками задумали зробити, про ту наругу, яку вони чинять не лише над козацтвом, а й над господніми храмами".

Мал. 1. Карта Запорозьких  Січей у 1552 - 1775рр.

Микити́нська Січ – (1638–1652рр.) - опис

Микити́нська Січ – (1638–1652рр.) - опис

Микити́нська Січ — адміністративний і військовий центр запорозького козацтва у 1638–1652 роках. Розташовувалася на Микитиному Розі, біля стародавньої переправи через Дніпро (поблизу сучасного міста Нікополя). Перенесена сюди урядом Речі Посполитої після придушення козацько-селянських повстань 1637–1638 років зі встановленням залоги Речі Посполитої.

ТОМАКІВСЬКА СІЧ 1558-1593рр.

ТОМАКІВСЬКА СІЧ 1558-1593рр.

Першою більш-менш достовірно зафіксованою джерелами військово-політичною організацією козаків за порогами була Томаківська Січ. Вона існувала на однойменному острові, який в давнину ще називали Бучки, Буцький, Дніпровський і Городище.

ТОМАКІВСЬКА СІЧ (1558-1593рр.) - опис

ТОМАКІВСЬКА СІЧ (1558-1593рр.) - опис

Томаківська січ була заснована на острові Томаківці, котрий отримав свою назву від татарського слова «тумак» — «шапка», а по-іншому звався Дніпровським островом, Бучками, Буцькою, тепер же відомий як Городище. Виникнення Томаківської Січі можна віднести до двох моментів: або до часу, коли вперше була заснована Хортицька Січ, або до часу після заснування Базавлуцької Січі. В першій думці нас утверджує автор «Історії Малої Росії» Бантиш-Каменський, коли каже про князя Дмитра Івановича Вишневецького, який укріпив не лише острів Хортицю, а й острів Томаківку.

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ НА БАЗАВЛУЦІ

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ НА БАЗАВЛУЦІ

Базавлуцької Січі (1593– 1638 pp.). Значну увагу приділено організації січової громади, розкриттю її ролі в боротьбі проти турецько-татарської агресії та ґенезі визвольного руху в Україні. Ключові слова: Запорозька Січ, Базавлук, січова громада. Історія становлення козацької твердині на Запорожжі привертала увагу не одного поколін­ня дослідників. Вагомий внесок до вивчення пи­тання зробили Л. Падалка, Д. Яворницький, В. Голобуцький, А. Гурбик та ін. Вод­ночас залишається низка питань щодо виник­нення, локалізації та функціонування однієї з перших запорозьких січей – Базавлуцької. Час заснування Січі на дніпровському остро­ві Базавлук не викликає сумніву.

Мал. 1.  Карта Запорозьких Січей 1552-1775 роках.

КУБАНСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО

КУБАНСЬКЕ  КОЗАЦЬКЕ  ВІЙСЬКО

Ліквідувавши Запорізьку Січ у 1775 p., царсь­кий уряд побачив незабаром, що позбавився май­же дармової першокласної воєнної сили, ідеаль­но пристосованої до війни в рідних українських степах із турецько-татарськими агресорами. Між тим загострювалися російсько-турецькі відноси­ни, і виникла реальна небезпека нової війни. Зваживши на ці обставини, Г. Потьомкін вирішив частково виправити свою помилку і наказав ство­рити два пікінерські полки з колишніх запорож­ців. Але цей план ганебно провалився, бо в очах колишніх запорожців стати пікінерами означало «поробити їх москалями», тобто царськими рекру­тами, і вони вважали за краще тікати за Дунай. Тоді Катерина II і Потьомкін зробили важливу поступку, дозволивши у 1783 р. формувати спе­ціальні козацькі частини із колишніх запорожців.

АЗОВСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО

АЗОВСЬКЕ  КОЗАЦЬКЕ  ВІЙСЬКО

У 1831 р. царський уряд наказав поселити ко­лишніх задунайських козаків на північному узбе­режжі Азовського моря, від Маріуполя до Но­гайська (Приморська) та Бердянська, щоб краще запезпечити цей відрізок прикордонної смуги від можливого турецького нападу. Так було створе­но Азовське козацьке військо. Азовці заснували тут чимало хуторів, сіл, станиць, навіть кілька містечок, збудували Азовську флотилію. Ці коза­ки були повністю звільнені від податків та повинностей, за винятком військової служби.

ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ

ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ

Ліквідація Запорізької Січі не означала однак, що козацтво вдалося викреслити з історії Украї­ни. Воно відроджується на широких степових просторах між Дунаєм та Кубанню в нових фор­мах. Звичайно, частина колишніх запорожців розійшлася по своїх зимівниках, хуторах, селах і містах і стала звичайними селянами або міща­нами. Адже саме тоді удвічі зростає чисельність сільської людності, що проживала уздовж бере­гів Дніпра від Нового Кодака до Микитиного Рогу, тобто від сучасного Дніпропетровська до Нікополя.

ЛІКВІДАЦІЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

ЛІКВІДАЦІЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Запорізька Січ давно була важливим центром антифеодальної та національно-визвольної бо­ротьби народів Російської імперії. Ось чому царат чекав лише слушної нагоди, щоб розправи­тися із Січчю та запорізьким козацтвом. Така нагода випала 1775 р. На той час вже завершила­ся перемогою російсько-турецька війна 1768—1773 pp., внаслідок якої Росія здобула вихід до Чорного моря. Тоді ж зменшилася небезпека турецько-татарських наскоків, а нові кордони пролягли далеко на південь від Запорізької Січі. В цей же час було придушено каральними військами селянську війну під проводом О.І.Пугачова, і запорожці вже не могли розраховувати на допомогу своїх братів — повсталих донських та яїцьких козаків, російських та башкирських селян, уральських робітників.

ПОБУТ КОЗАКІВ

ПОБУТ КОЗАКІВ

Оповіді іноземних мандрівників та дипломатів, що побували у XVI—XVIII ст. на Запоріжжі, містять в собі чимало вельми цікавих звісток про побут козаків. Дійсно, іноземці часто записували у своїх щоденниках, листах, повідомленнях те, що проходило повз увагу козацьких літописців. Для козака були звичними і його одяг, і його їжа, і його звичаї, він звертав увагу на щось не­буденне, цікаве для нього — походи, битви тощо. Інша річ — іноземний мандрівник: для нього екзотичним був весь побут козацтва, він відріз­нявся від того, що був у Західній Європі, а отже, був вартий уваги, запису. Ось так дійшла до нас велика кількість повідомлень про побут козаків.

Інше джерело, з якого черпають історики, від­творюючи побут Запоріжжя,— це народна па­м'ять — думи, історичні пісні, народні перекази, легенди, спомини старих козаків, записані у XIX ст. Про що ж повідомляють ці джерела?

МИСТЕЦТВО ЖИВОПИСУ

МИСТЕЦТВО ЖИВОПИСУ

На умовах розвитку мистецтва XVI—XVIII ст. позначилося панівне становище церкви в цій сфе­рі суспільного життя. Не був виключенням у цьо­му відношенні і народний живопис, що набув поширення на Запоріжжі. Довгий час він роз­вивався в межах іконопису. В часи виникнення запорізького козацтва в іконописі України вже існувала досить потужна народна течія. Народні митці-іконописці потроху звільнялися від канонів візантійського іконопису, який домінував на Ук­раїні ще з часів Київської Русі.

У XV—XVI ст. іконопис позначався об'ємністю форм, застосуванням яскравих барв і головне — зображенням на іконах людей — сучасників іконописців. Ця тенденція набуває особливого по­ширення на Запоріжжі. Запорізькі майстри часто зображували на іконах не тільки козацьку старшину, гетьманів, але й рядових козаків.

КОЗАЦЬКЕ БАРОККО

КОЗАЦЬКЕ БАРОККО

Барокко ^_ це стилістичний напрям в європей­ському мистецтві XVI—XVIII ст., започаткова­ний в Італії. Основні його риси: підкреслена уро­чистість, пишна декоративність, динамічність композиції.

На Україні під впливом козацтва, його визволь­ного руху та союзу з православною церквою, яку воно взяло під свій захист, в кінці XVI — на початку XVII ст. народжується українське барокко. Визначною його рисою є використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів. Українське барокко відбилося в архі­тектурі, живописі, літературі та музиці України XVII—XVIII ст.

ЛІТОПИСАННЯ В УКРАЇНІ

ЛІТОПИСАННЯ В УКРАЇНІ

До козацького літописання належить ряд істо­ричних праць другої половини XVII — першої половини XVIII століть. Назва ця виникла і існує з огляду на дві причини. По-перше, авторами літописів були самі козаки. По-друге, писали вони головним чином про козацькі справи-вій­ни та походи.

Століттями на території Київської Русі, а потім України священне ремесло історика (судді і опи­сувача подій і осіб — від князів до простих смерт­них) було підвладне в основному ченцям.

ОСВІТА ТА НАВЧАННЯ

ОСВІТА ТА НАВЧАННЯ

Мабуть, всі пам'ятають початок прекрасної по­вісті про запорізьких козаків М. В. Гоголя «Тарас Бульба». Додому, в садибу запорізького полков­ника Тараса Бульби повертаються з Києво-Могилянської академії (колегії) після тривалого нав­чання його сини — Остап та Андрій. Та коротко­часною була радість матері, бо батько негайно відправляє своїх синів, що набули вищу освіту, в козацьку науку, на Січ. Не тільки М. В. Го­голь, який був добрим знавцем історії і звичаїв козацтва, а й історичні джерела засвідчують ви­сокий рівень освіти на Україні, зокрема, на Січі в XVI—XVIII ст.

ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648—1654 рр. ПІД КЕРІВНИЦТВОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648—1654 рр.

ПІД КЕРІВНИЦТВОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Наприкінці 40-х років XVII ст. колоніальний гніт Речі Посполитої на українських землях став нестерпним. Чимало авторів того часу змальо­вують жахливі картини неймовірних знущань і визиску, від яких страждали не лише трудящі ма­си, а й весь український народ, включаючи вище православне духовенство, православну шляхту, заможне міщанство. Анонімний публіцист сере­дини XVII ст., запеклий ворог українського наро­ду, називав це головною причиною визвольної війни. Він, зокрема, відзначав: «Мусимо визнати, що велику ненависть підносять і поширюють ве­ликі податки, незвичайні роботи, часті поволовщини, аренди, монополії, рогове, копитове, ша­фове та інші подібні тяжари, які над ними вигадують урядники, орендарі, суддівські гачки, економи, котрі хотіли б збільшити прибутки сво­їх панів... Спитайтеся у самих же козаків, що спонукало їх до такої відваги, сміливості, відчайдушності та шалу, і думаю, що всі вони подадуть великий реєстр кривд, неслушних податків, які терпіли від панів комісарів та інших вельможних державців».

ПОВСТАННЯ 1637—1638 рр.

ПОВСТАННЯ 1637—1638 рр.

Невдовзі після страти І. Сулими уряд Речі Пос­политої відбудував Кодак, а потім почав «очища­ти» реєстр Війська Запорізького від бунтівників. Це й стало приводом до нового повстання, керів­ником якого був спочатку полковник реєстров­ців Павло Михнович Павлюк, відомий також під прізвиськом Бут. На початку червня 1637 р. він разом із повсталими нереєстровцями захопив у Корсуні артилерію і перевіз її на Січ. З липня 1637 р. на раді у Каневі Павлюк виступив із про­грамою боротьби проти польської шляхти, за фактичне відокремлення від Речі Посполитої ко­зацьких земель, починаючи від Києва до пониззя Дніпра.

ПОВСТАННЯ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ІВАНА СУЛИМИ (1635 р.)

ПОВСТАННЯ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ІВАНА СУЛИМИ (1635 р.)

Російсько-польська війна 1632—1634 рр. закін­чилася перемогою Речі Посполитої і підписанням Поляновського мирного договору. Після цього уряд Речі Посполитої знов посилив тиск на ко­заків, оскільки Османська імперія та Кримське ханство безперервно скаржилися на козаків, які «окурювали мушкетним димом» стіни Очакова, Тягині, Кафи, Козлова, Сінопа, Трапезунда, Стам­була та ін., погрожували війною Речі Посполитій. Було вирішено приборкати козаків («как само­вольную какую и твердоуздую лошадь самовольников на твердом мунштуку держать»).

ПОВСТАННЯ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ТАРАСА ФЕДОРОВИЧА (ТРЯСИЛА) (1630—1631 рр.)

ПОВСТАННЯ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ТАРАСА ФЕДОРОВИЧА (ТРЯСИЛА) (1630—1631 рр.)

Уряд Речі Посполитої знов посилює тиск на ко­заків, не кажучи вже про широкі маси селян та міської бідноти, намагається обернути козаків у підданих польської шляхти, своє вірне знаряддя. Про становище трудящих мас України, в тому числі й козаків, яскраво свідчить, наприклад, скарга козаків з Іванівки на шляхтича Олишевського, який «понад право і повинності наші брав з нас десятини, вівці, воли, свині, бджоли і внівеч нас обернув, через що ми дуже зубожіли... Тепер залишилося у нас лише 20 коней.., а у цьому році він забрав у нас 100 волів і 4 коней без жодного приводу». Такі факти були типовими і не випад­ково шляхтич Микола Кисіль у своєму листі від 20 січня 1630 р.

ПОВСТАННЯ ПІД ПРОВОДОМ МАРКА ЖМАЙЛА (1625 р.)

ПОВСТАННЯ ПІД ПРОВОДОМ МАРКА ЖМАЙЛА (1625 р.)

Після блискучої перемоги над турецько-татарською армадою Османа II під Хотином у 1621 р., досягнутої Річчю Посполитою, насамперед, зав­дяки 42-тисячному козацькому війську, уряд му­сив виконувати свої обіцянки щодо збільшення козацького реєстру. Однак і тут польська шляхта залишилась вірною своєму цинічному ставленню до козаків. Оскільки Туреччина зазнала поразки і небезпека війни з нею вже не загрожувала Речі Посполитій у найближчому часі, було вирішено зменшити козацький реєстр до трьох-п'яти тисяч.

ПОВСТАННЯ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ СЕВЕРИНА НАЛИВАЙКА (1594—1596 рр.)

ПОВСТАННЯ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ СЕВЕРИНА НАЛИВАЙКА (1594—1596 рр.)

Вождь нового повстання — Северин Наливай­ко — походив із сім'ї ремісників-кушнірів із Гу­сятина на Поділлі (нині селище міського типу на Тернопільщині). Після смерті батька, закатова­ного слугами польського магната О. Конецпольського, він жив з матір'ю в Острозі. У цьому вели­кому місті, яке тоді дорівнювало силою і значен­ням Києву та Львову, жив його брат Дем'ян —ві­домий український письменник і церковний діяч. Пізніше Наливайко подався на Запоріжжя й здо­був загальне визнання як сміливий воїн, досвід­чений керівник козаків у їх походах проти Османської імперії, Кримського ханства, Молдавії. Як писав польський хроніст Павло П'ясецький, Наливайко був людиною «сільського по­ходження, але у доблесті найвизначніший». Ін­ший польський автор XVI ст. Йоахим Нільський пише, що Северин Наливайко «людина незвичай­на.., до того ж прекрасний артилерист». Певний час він служив сотником у надвірному війську князя Костянтина Острозького. Навесні 1594 р. за згодою цього князя він зібрав велике козаць­ке військо для оборони від татарського нападу.

ПОВСТАННЯ ПІД ПРОВОДОМ КРИШТОФА КОСИНСЬКОГО (1591—1593 рр.)

ПОВСТАННЯ ПІД ПРОВОДОМ КРИШТОФА КОСИНСЬКОГО (1591—1593 рр.)

Про Криштофа Косинського, як і про багатьох інших козацьких вождів, мало що відомо. Годі шукати його зображення серед портретів діячів того часу, якоїсь більш-менш повної біографії... Ми знаємо лише те, що він походив із шляхетсь­кого роду, що жив на Підляшші, але, незважаючи на своє походження, Косинський міцно пов'язав свою долю з українськими козаками. У 1586 р. він вже виступає як один з визначних запорізь­ких старшин і несе бойову службу на самісінь­кому низу Дніпра, стежачи за ординцями. У 1591 р. він вступив у конфлікт з білоцерківським старостою князем Янушем Острозьким, і цей конфлікт переріс у збройне повстання широких мас українського народу. У грудні того ж року Ко­синський очолив загін козаків-реєстровців, який штурмом оволодів Білою Церквою.

У БОРОТЬБІ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ

У БОРОТЬБІ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ

Агресія Османської імперії та її васала Кримсь­кого ханства в кінці XVI — на початку XVII ст. була тяжким лихом для українського народу. Козакам доводилось вести постійну жорстоку боротьбу не тільки з татарами, а й турками. Од­ним з важливих етапів цієї боротьби були морсь­кі походи запорізьких козаків.

Аналіз бойових дій запорізьких козаків на Чорному морі свідчить, що їх перші морські по­ходи обмежуються північним та західним його узбережжям. Ймовірно, це пояснюється відсут­ністю відповідного досвіду, а, можливо, і талано­витих флотоводців. Так, тричі підряд, у 1538, 1541 і 1545 рр., козаки роблять похід по морю до фор­теці Очаків, завдаючи шкоди її укріпленням та гарнізону. В 1589 р. зазнає їхніх ударів з моря кримська фортеця турків Гезлев, або Козлов (те­перішня Євпаторія).

ПОВСТАННЯ КОЗАКІВ-НЕВІЛЬНИКІВ НА ТУРЕЦЬКИХ ГАЛЕРАХ

ПОВСТАННЯ КОЗАКІВ-НЕВІЛЬНИКІВ НА ТУРЕЦЬКИХ ГАЛЕРАХ

Найгірша доля випадала тим невільникам, кот­рих змушували бути гребцями на галерах. Сюди, насамперед, потрапляли козаки — найзапекліші вороги Османської імперії та Кримського хан­ства, а також ті, хто із зброєю в руках мужньо чинив опір нападникам, неодноразово тікав із полону. Переважну більшість невільників-гребців складали полонені запорожці і донці, про що свідчать різні джерела. Характерно, що турецьке слово «кадирга», тобто галера, у дещо зміненому вигляді перейшло в російську, українську та бі­лоруську мови і стало означати тяжке ув'язнен­ня, виснажливу працю. Чеський шляхтич Вацлав Вратислав, котрий на власному досвіді пізнав долю гребця-невільника, писав наприкінці XVI сто­ліття: «Неможливо уявити і повірити у те, щоб жива людська душа знесла й витерпіла такі жах­ливі поневіряння».

ДОЛЯ НЕВІЛЬНИКІВ

ДОЛЯ НЕВІЛЬНИКІВ

Незважаючи на активну боротьбу запорізького війська проти грабіжницьких нападів татар, вони щорічно уганяли в неволю тисячі українців. Ос­новна маса невільників була приречена на по­вільне згасання внаслідок тяжкої праці та жахли­вих умов існування, туги за батьківщиною і близь­кими. Рабовласники давали їм принижувальні клички, таврували як худобу, змушували прийма­ти іслам (мусульманську релігію), тримали у чор­ному тілі і заставляли тяжко працювати.

ГРАБІЖНИЦЬКІ НАПАДИ ТАТАР

ГРАБІЖНИЦЬКІ НАПАДИ ТАТАР

Як ми вже знаємо, після підкорення Крим­ського ханства Туреччиною (1475 р.) воно по­чинає робити грабіжницькі напади на Україну. Через деякий час на біду українського народу змінюється ситуація в причорноморських степах. Сюди в другій половині XVI ст. перекочовує з території, що лежить між Кабардою і Азовом, Ногайська орда. Вона розпадається на чотири орди:

1.    Єдичкульську, що зайняла лівий берег Дніпра від Казикермену (теперішня Каховка) до гирла р. Кінські Води, а пізніше і вздовж її течії до верхів'я.

2.    Джамбуйлуцьку, що кочувала південніше орди Єдичкульської на лівобережжі Дніпра від Казикермену до гирла Дніпра. Пізніше вона зосередилась біля Перекопського перешийка і ді­стала від нього остаточну назву — Перекопська орда.

3.    Очаківську, або Єдисанську, що мала в сво­єму володінні територію, розташовану на право­му березі Дніпра від гирла р. Кам'янки аж до р. Буг і далі вздовж берега до Очакова.

4.    Буджацьку, або Білгородську, що займала територію узбережжя Чорного моря між р. Дні­стром і Дунаєм та між Акерманом (Білгородом - Дністровським) і Кілією на приморських низи­нах Молдавії.

ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ

ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ

Запорізьке Військо славилось своєю високою боєготовністю і військовою майстерністю. Це до­сягалося в значній мірі завдяки тому, що воно було регулярним і значна його частина перебува­ла в черговому режимі, тобто жила в куренях на Січі, займаючись повсякденно бойовою підготов­кою.

Гарнізон Січі був здатний негайно дати відсіч ворогові, а також за короткий час зібрати велике військо. Йоган-Йоахім Мюллер пише про великі можливості Запорізького Війська щодо його збільшення: «Чисельність козаків не постійна і може значно збільшитись протягом одного дня. З шести тисяч душ вони можуть мати наступного дня вісімнадцять тисяч, а трохи перегодя — вже тридцять тисяч». Висока військова майстерність Запорізького Війська досягалась за рахунок доб­ре налагодженого військового навчання. В знач­ній мірі прагнення козаків добре володіти зброєю обумовлювалось ще й тим, що кожного дня коза­ка міг підстерегти татарин, і тоді його долю вирі­шувала військова майстерність. Невпинні сутич­ки козацьких охоронних загонів з татарськими, що займались розбоєм на шляхах, загартовували козаків, підвищували їх бойовий досвід.

ПРИКОРДОННА СЛУЖБА

ПРИКОРДОННА СЛУЖБА

Крім повсякденного навчання, козаки гарнізо­ну Січі несли почергово прикордонну службу за­порізьких земель. Метою прикордонної, або сто­рожової, служби було своєчасно виявити набли­ження татар і попередити про це Запорізьке Вій­сько та населення міст і сіл України. Для цього не тільки на кордонах запорізьких земель, а й по всій їх території та вздовж русла Дніпра була створена мережа сторожових форпостів. Кожен форпост мав редут, тобто замкнуте польове зем­ляне укріплення для самооборони, житло для ко­заків та стайню для коней. З форпосту почергово розсилалися розвідувальні роз'їзди (бекети), які вели розвідку в призначеному для цього районі. Для спостереження за місцевістю козаки вико­ристовували старовинні скіфські могили, а також насипали свої. Поважаючи минувшину і своїх предків, козаки ніколи не дозволяли собі ніяких земляних порушень на старовинних могилах.

Етапи розвитку Запорізької Січі

Етапи розвитку Запорізької Січі

Становлення Запорізької Сiчi

За визначенням Запорізька Січ – являє собою суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва за порогами, що склалася у першій половині 16 ст. за дніпровими порогами у районі острова Хортиця.

Поняття Запорізька Січ вживається у двох значеннях: у широкому - всі землі, які перебували в управлінні й володінні козаків, у вузькому-центральне поселення, де знаходилось адміністративне управління Січі.

Виникнення Запорізька Січ було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров’я феодалами Великого князівства Литовського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. За перші десятиріччя 16 ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров’я й обернути більшу частину українського козацтва на феодально залежне або напівзалежне населення. Однак частина козаків, щоб позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у пониззя Дніпра.

ДИСЦИПЛІНА ТА СУДОЧИНСТВО НА СІЧІ

ДИСЦИПЛІНА ТА СУДОЧИНСТВО НА СІЧІ

Військова дисципліна на Січі грунтувалась на звичаях людської гідності. Найбільше козак боявся осуду своїх товаришів за вчинене по­рушення дисципліни. Велике значення в цьому відігравало побратимство, яке існувало між ко­заками. Яценко-Зеленський, який відвідав Січ у 1750 і 1751 рр., пише, що між козаками існує звичай, за яким всякий козак поважав курінного свого товариша над рідного брата. У зв'язку з цим між козаками існувала злагода. Він також повідомляє, що існували курінні дяки (помічники священика), які вірогідно забезпе­чували моральне виховання козаків куреня, а також їхні релігійні потреби під час походів. Усього на Січі було 44 церкви, а також дві похідні. Релігійні культи очолювало керівництво Межгірського монастиря (біля Києва), філією цього монастиря був Самарський монастир (біля теперішнього Новомосковська).

РОЗПОРЯДОК ДНЯ ГАРНІЗОНУ СІЧІ

РОЗПОРЯДОК ДНЯ ГАРНІЗОНУ СІЧІ

Козаки кожного куреня за загальним сигна­лом вставали до схід сонця і йшли на річку купатись. Купалися завжди, незважаючи на пори року, тобто і взимку. Після цього сідали за стіл в курені снідати. На сніданок подавалася соломаха — житнє борошно, зварене у воді і засмажене олією. За звичаєм, осавул, суддя та інша військова старшина мешкали й прийма­ли їжу в тих куренях, до яких вони були запи­сані. За столом вони сиділи біля курінного отамана. Кухар, що готував їжу для козаків усього куреня, за звичаєм, їв стоячи. Досвідчені козаки та військова старшина мали при собі хлопчиків-підлітків, які прозивалися джурами. Попадали вони на Січ із запорізьких міст, сіл, а також з північної України. Джура у всьому допомагав своєму наставнику, переймав його бойовий досвід і обов'язково навчався в січовій школі. Жив і харчувався джура в тому ж курені, що і його наставник. В свою чергу, запорізькі козаки, буваючи на Україні, прагнули залучити до себе на Січ хлопчиків-підлітків. У ті часи поява хлопчиків на Січі ні у кого не викликала здивування. Адже народ поважав запорізьких козаків як легендарних лицарів, тому прагнен­ня стати козаком було мрією кожного юнака-українця. Цьому прагненню всебічно сприяло старше покоління. Арабський мандрівник Павло Халебський, що побував на Україні у 1654 р., пише: «Ці юнаки з дитинства вчаться верхо­вої їзди, стрільби з рушниць і луків та хороб­рості».

КЛЕЙНОДИ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

КЛЕЙНОДИ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Символами влади військової старшини були клейноди (від німецького слова Kleinod — доро­гоцінність). До клейнодів, як уже згадувалось, належали: корогва (прапор), бунчук, булава та її різновиди: тростина (палиця) та пірнач, литаври та печатка. Зберігалися клейноди в приміщенні Військової Скарбниці на території січової фор­теці.

Перші клейноди Запорізькій Січі були даровані польським королем Стефаном Баторієм у 1576 р. Тому на рожевому полі першої корогви був зображений білий сріблястий орел — герб Польсь­кої держави. Після возз'єднання України з Ро­сією царським урядом була подарована Січі корогва з зображенням двоглавого орла — герба Російської держави. Герб Запорізької Січі — козак з шаблею при боці і рушницею на лівому плечі — був зображений на січовій печатці.

ВІЙСЬКОВА СТАРШИНА СІЧІ ТА ЇЇ ОБОВ'ЯЗКИ

ВІЙСЬКОВА СТАРШИНА СІЧІ ТА ЇЇ ОБОВ'ЯЗКИ

Курені, на які поділялося військо Запорізької Січі, не були тактичними одиницями, тобто військо не виходило в похід або на поле бою куренями. Для здійснення походу або бойових дій курінь або декілька куренів формували тактичні одиниці, що називались командами або партіями. Іншими словами, курінь був військово-адміністративною одиницею, а вся Січ разом з куренями, паланками, перевозами, торгівлею та прикордонною службою була військово-адміні-стративним об'єднанням.

ХТО ТАКІ РЕЄСТРОВІ КОЗАКИ

ХТО ТАКІ РЕЄСТРОВІ КОЗАКИ

Отже, ми вже знаємо, що військо Запорізької Січі поділялося на 38 куренів. Але в підручниках та експозиціях музеїв з історії України зустрі­чається помилковий його поділ на полки та сотні. Помилка виникла тому, що реєстрове козацьке військо в польських офіційних доку­ментах називалось «Запорізьким Військом» або «Низовим». Ця назва у нього виникла через те, що воно за розпорядженням польського уряду повинно було нести службу («залогу») за порогами, на низу Дніпра. «Військо Запо­різьке реєстрове» розташовувалося в північній частині України і територіально поділялося на полки та сотні. Дослідники козацтва користува­лись польськими джерелами і сприйняли це військо за військо Запорізької Січі.

ДЕ І ЯК ЖИЛИ ЗАПОРІЗЬКІ КОЗАКИ

ДЕ І ЯК ЖИЛИ ЗАПОРІЗЬКІ КОЗАКИ

Прибуваючи до безмежного українського сте­пу, козаки, звичайно, селилися понад Дніпром та Південним Бугом і їхніми численними притока­ми, насамперед Оріллю, Самарою, Чортомликом, Томаківкою. Особливо притягував їх Дніпро — священна й заповітна для козаків ріка, оспівана ними в думах та переказах.

Слово «Дніпро» було вживане вже первісними індоєвропейськими племенами, з яких пізніше вийшли слов'янські, германські, романські та інші народи, в тому числі скіфи. Перший склад «Дн» (дон, дан, дун), тобто вода, присутній у наз­вах багатьох рік басейну Чорного та Азовського морів. Досить згадати: Дніпро, Дон, Донець, Дніс­тер, Дунай. Другий склад— «іпро» («апро») має аналогії в найдавнішій індоєвропейській мові — санскриті, нині мертвій, і означає — «західний». Отже, назва Дніпро найвірогідніше перекладаєть­ся як «західна ріка».

КОЛИ І ЯК ВИНИКЛО КОЗАЦТВО

КОЛИ І ЯК ВИНИКЛО КОЗАЦТВО

  Блискуча держава Київська Русь припинила своє існування у 40-х pp. XIII ст. Це сталося внаслідок монголо-татарської навали... Орда хана Батия завоювала переважну більшість київських князівств, вогняним смерчем пронеслася по квіту­чих містах і селах, залишаючи по собі гори трупів та згарища. Чимало людей було забрано в неволю, обернено на підданих Золотої Орди. Але героїчний опір наших предків кочівницьким ордам не пішов надаремне. Київська Русь прий­няла на себе найпотужніший удар монголо-татарських загарбників і врятувала від загибелі європейську цивілізацію.

Павло Петрович Скоропадський

Пав­ло Пет­ро­вич Ско­ропадсь­кий 

(1873–1945)

«…я ого­лошую се­бе Геть­ма­ном всієї Ук­раїни»

Виз­начний ук­раїнсь­кий дер­жавний і політич­ний діяч, воєна­чаль­ник, геть­ман Ук­раїни (1918).

В умо­вах національ­но–виз­воль­них зма­гань 1917–1921 років здій­снив спро­бу ут­верди­ти мо­нархічну фор­му правління в Ук­раїні та розв’яза­ти ши­рокий спектр соціаль­но–еко­номічних, національ­но–куль­тур­них, зовнішнь­ополітич­них проб­лем. Не­послідов­на політи­ка Геть­ма­на, яка ви­ража­ла інте­реси найбільш за­мож­них верств ук­раїнсь­ко­го суспіль­ства, за­лучен­ня до уп­равління дер­жа­вою пред­став­ників кон­серва­тив­них партій, де­які з них ма­ли ан­ти­ук­раїнські пе­реко­нан­ня, опо­ра на іно­земні вій­ська, відштов­хну­ли від співпраці з ним національ­но–де­мок­ра­тичні си­ли і приз­ве­ли до ут­во­рен­ня опо­зиції та здій­снен­ня нею успішно­го дер­жавно­го пе­рево­роту.

Так ста­лося, що перші й ос­танні дні Пав­ла Ско­ропадсь­ко­го пов’язані з Німеч­чи­ною. Він на­родив­ся 3(16) трав­ня 1873 ро­ку на німець­ко­му ку­рорті Вісба­ден. Ли­ше у п’ятирічно­му віці Пав­ли­ка, що тоді роз­мовляв ли­ше німець­кою, при­вез­ли в Ук­раїну. Ди­тинс­тво й­ого прой­шло у дідівсь­ко­му маєтку, в маль­ов­ни­чому Трос­тянці на Пол­тавщині. Оскіль­ки бать­ко, Пет­ро Іва­нович, час­то бу­вав у роз’їздах, тур­бо­ту про онуків узяв на се­бе дід, Іван Ско­ропадсь­кий. Тут за до­помо­гою па­рафіяль­но­го свя­щени­ка о. Мит­ро­фана Ла­дишевсь­ко­го їх нав­ча­ли росій­ської мо­ви й За­кону Бо­жого. За­боро­на вжи­вати німець­ку бу­ла настіль­ки су­ворою, що Пав­лик швид­ко її за­був. Дід чу­дово во­лодів ук­раїнсь­кою й да­вав ону­кам чи­тати книж­ки цією мо­вою.

В бу­дин­ку Ско­ропадсь­ких стіни прик­ра­шали пор­тре­ти відо­мих членів ро­ду, геть­манів та ко­заць­ких стар­шин, зраз­ки давньої зброї. По­чут­тя по­шани до ми­нуло­го підси­люва­ли ста­ровинні іко­ни, кни­ги, меблі, а та­кож куль­ти­вовані зви­чаї й тра­диції. Світог­ляд Пав­ла фор­му­вав­ся під впли­вом В. Тар­новсь­ко­го, П. До­рошен­ка, В. Гор­ленка, П. Но­виць­ко­го та інших пред­став­ників ук­раїнсь­кої інте­лек­ту­аль­ної еліти, які час­то гос­тю­вали у Ско­ропадсь­ких. До маєтку на­дов­го приїздив і пра­цював у нь­ому ху­дож­ник М. Ге, який на­писав пор­тре­ти всіх членів ро­дини. Туї зу­пиня­лися та­кож відомі му­зикан­ти бра­ти За­рем­би, які, без сумніву, впли­нули на фор­му­ван­ня влас­них му­зич­них смаків Пав­ла Ско­ропадсь­ко­го. У маєтку постій­но бу­вали бан­ду­рис­ти, час­то ви­кону­вали­ся ук­раїнські пісні.

Кирило Григорович Розумовський

Ки­рило Гри­горо­вич Ро­зумовсь­кий 

(1728–1803)

«…на­магай­ся насліду­вати інших, на­магай­ся фор­ту­ну схо­пити за чуп­ри­ну і бу­деш та­ким»

Ос­танній геть­ман Геть­ман­щи­ни (1750–1764). За чо­тир­надцять літ сво­го геть­ма­нуван­ня приїздив в Ук­раїну ли­ше ліче­ний час (ли­пень—лис­то­пад 1751, бе­резень–гру­день 1757, бе­резень 1760 — жов­тень 1761, ли­пень 1763 — січень 1764). Але нез­ва­жа­ючи на це, ре­фор­ма­торсь­ка політи­ка геть­ма­на К. Ро­зумовсь­ко­го, й­ого праг­нення роз­ши­рити су­веренітет Геть­ман­щи­ни вик­ли­кали нев­до­волен­ня пе­тер­бурзь­ко­го уря­ду, що врешті–решт і приз­ве­ло до ліквідації росій­ським са­модер­жавс­твом інсти­туту Геть­манс­тва в Ліво­бережній Ук­раїні.

22 лю­того 1750 ро­ку меш­канці Глу­хова ста­ли свідка­ми уро­чис­тої події, що зна­мену­вала по­чаток но­вого і, як ви­яви­лося, ос­таннь­ого ета­пу в роз­витку ук­раїнсь­кої дер­жавності. З ог­ля­ду на це, ма­буть, не зай­вим бу­де док­ладний опис цієї це­ремонії. З са­мого ран­ку за гар­матни­ми постріла­ми, що про­луна­ли як сиг­нал, на місь­ко­му май­дані зібрав­ся ве­ликий на­товп. Сю­ди при­були й усі де­сять ко­заць­ких полків. Вод­но­час у бу­дин­ку, відве­дено­му для гра­фа Гендріко­ва, по­чали зби­рати­ся пред­став­ни­ки стар­ши­ни, а та­кож ук­раїнсь­ко­го ви­щого ду­ховенс­тва на чолі з мит­ро­поли­том Ти­мофієм Щер­баць­ким. О 9–й го­дині ран­ку роз­по­чала­ся це­ремонія об­рання геть­ма­на. З дво­ру росій­сько­го пос­ланни­ка в суп­ро­воді за­гону оз­броєних ко­заків, росій­ських гре­надерів і вій­сько­вих му­зикантів виїха­ла спо­ряд­же­на ка­рета, в якій був граф Гендріков зі своїми асис­тента­ми та сек­ре­тар Ко­легії за­кор­донних справ Сте­пан Пи­сарев. Ос­танній три­мав у ру­ках ве­лику срібну з по­золо­тою тарілку, на якій ле­жала царсь­ка жа­лува­на гра­мота. Слідом за ка­ретою пред­став­ни­ки стар­ши­ни (зок­ре­ма ге­нераль­ний суд­дя Яким Гор­ленко, ге­нераль­ний підскарбій Ми­хай­ло Ско­ропадсь­кий, ге­нераль­ний пи­сар Андрій Без­бо­родь­ко, ге­нераль­ний хо­рун­жий Ми­кола Ха­нен­ко, ге­нераль­ний бун­чужний Дем’ян Обо­лонсь­кий, бун­чу­кові то­вариші Іван Га­малія, Яків Мар­ко­вич, Федір Ши­ряй, Іван Жо­рав­ка, Іль­ко Жур­ман та ін.) нес­ли росій­ські та ук­раїнські пра­пори, а та­кож геть­манські клей­но­ди: бу­лаву, бун­чук, пе­чат­ку. З при­бут­тям ка­рети на май­дан, де сто­яв спеціаль­но спо­руд­же­ний пос­та­мент, царсь­ка гра­мота й геть­манські клей­но­ди бу­ли пок­ла­дені на два сто­ли. Відкрив зібран­ня граф Гендріков, який на­гадав про во­лю імпе­рат­риці відно­вити геть­манс­тво в Ук­раїні й зак­ли­кав при­сутніх «из­брать меж се­бя из при­род­ных сво­их лю­дей гет­ма­на, по ма­лорос­сий­ским сво­им пра­вам и воль­нос­тям, воль­ны­ми го­лоса­ми». Потім Пи­сарев го­лос­но за­читав жа­лува­ну гра­моту, а мит­ро­полит Т. Щер­баць­кий вис­ло­вив гли­боку по­дяку Єли­заветі. Гендріков го­лос­но кіль­ка разів за­питав при­сутніх, ко­го во­ни ба­жа­ють собі в геть­ма­ни. Проз­ву­чала відповідь, що вже дав­но бу­ла підго­тов­ле­на й пе­ребу­вала в усіх на вус­тах: «Гра­фа Ки­рила Гри­горо­вича Ро­зумовсь­ко­го!»

Данило Павлович Апостол

Да­нило Пав­ло­вич Апос­тол 

(1654–1734)

«…ос­танній справжній ко­зак ко­заць­кої Ук­раїни»

Геть­ман Ліво­береж­ної Ук­раїни (1727–1734). Ви­явив се­бе умілим воєна­чаль­ни­ком та та­лано­витим адміністра­тором. Прим­но­жу­ючи свої ба­гатс­тва, Да­нило Апос­тол, на відміну від ба­гать­ох інших то­гочас­них стар­шин, ніко­ли не злов­жи­вав ні служ­бо­вим ста­нови­щем, ні во­лоділь­ниць­ки­ми пра­вами, не до­магав­ся ре­алізації влас­них інте­ресів на шко­ду іншим. Са­ме то­му історія не до­нес­ла до нас жод­ної скар­ги підда­них Апос­то­ла на сво­го сю­зере­на.

Ста­виш геть­ма­ном, він, нез­ва­жа­ючи на свій по­важ­ний вік, з мо­лоде­чим за­палом узяв­ся за об­лашту­ван­ня дер­жавно­го жит­тя Геть­ман­щи­ни: повністю оно­вив кор­пус ге­нераль­ної і пол­ко­вої стар­ши­ни, на­магав­ся вре­гулю­вати поліквідації об­ме­жен­ня на вивіз ук­раїнсь­ких то­варів за кор­дон; спри­яв на­лагод­женню взаємо­вигідних тор­го­вель­них зв’язків з Кри­мом; вжи­вав за­ходів по ство­рен­ню бюд­же­ту Геть­ман­щи­ни; ре­фор­му­вав су­дову сис­те­му, роз­по­чинає про­цес ко­дифікації ук­раїнсь­ко­го за­коно­давс­тва; опіку­вав­ся освітою та куль­ту­рою.

Од­нак більшість по­чинань геть­ма­на роз­би­лися об глу­ху стіну ко­лоніаль­ної імперсь­кої бю­рок­ратії.

Геть­ман Д. Апос­тол — один з не­багать­ох ко­заць­ких кер­ма­ничів, що знай­шов спокій у рідній землі.

Рід Апос­толів, що по­ходив з Мол­давії (Ва­лахсь­ко­го князівства), у XVI–XVIII століття відіграв помітну роль в історії Ук­раїнсь­кої ко­заць­кої дер­жа­ви. Впер­ше прізви­ще Апос­тол 1649 ро­ку засвідче­но в ко­заць­ко­му реєстрі вій­ська Б. Хмель­ниць­ко­го у спис­ку Андріївсь­кої  сотні Мир­го­родсь­ко­го пол­ку. Оче­вид­но, ім’я ць­ого ко­зака Пав­ло Охрімо­вич.

Бать­ко Да­нила — Пав­ло Охрімо­вич Апос­тол, во­лось­кий най­ма­нець, який всту­пив на вій­сько­ву служ­бу до поль­сько­го ко­роля Вла­дис­ла­ва IV Ва­зи, а потім слу­жив ротмістром у Яре­ми Виш­не­вець­ко­го, сот­ни­ком у пол­ку Г. Лісниць­ко­го, хо­мутець­ким сот­ни­ком. Зго­дом він всту­пив до ко­заць­ко­го вій­ська і нев­довзі посів у нь­ому знач­не ста­нови­ще — пе­ребу­вав на стар­шинсь­ких уря­дах у П. Те­тері, С. Опа­ри, ге­нераль­ним оса­вулом у П. До­рошен­ка (з 1666 ро­ку), га­дяць­ким і мир­го­родсь­ким пол­ковни­ком. У 1659 році П. Апос­тол ви­кону­вав обов’яз­ки на­каз­но­го геть­ма­на. В 1660 році він очо­лив Га­дяць­кий і Мир­го­родсь­кий пол­ки.

Зай­няв­ши у ко­заць­ко­му вій­ську ви­соку по­саду пол­ковни­ка, який здій­сню­вав на те­риторії пол­ку як вій­сько­ву, так і ви­щу адміністра­тив­ну вла­ду, Пав­ло Апос­тол, як і інші пред­став­ни­ки ко­заць­кої стар­ши­ни, праг­нув до поліпшен­ня сво­го еко­номічно­го ста­нови­ща. З цією ме­тою він по­чав ску­пову­вати зе­мельні ділян­ки у ко­заків та се­лян сіл Харківці, Хо­мутці та Ба­кумівці Мир­го­родсь­ко­го пол­ку.

Іван Ілліч Скоропадський

Іван Ілліч Ско­ропадсь­кий 

(1646–1722)

«…на­доб­но иметь и на не­го око, по­неже он есть креф­ту­ра Ма­зепи­на: он его воз­та­вил и обо­гатил»

Геть­ман Ліво­береж­ної Ук­раїни (1709—1722). Роз­по­чав свою кар'єру за геть­ма­на І. Са­мой­ло­вича. Бу­дучи при­хиль­ни­ком ан­ти­колоніаль­но­го пов­стан­ня І. Ма­зепи, до шведів з ним не пе­рей­шов. Підго­тував но­вий ук­раїнсь­ко–росій­ський до­говір, що пе­ред­ба­чав зміцнен­ня дер­жавно–пра­вово­го ста­нови­ща Геть­ман­щи­ни. Од­нак до­говір не був зат­вер­дже­ний ца­рем Пет­ром І.

Про­тягом сво­го геть­ма­нуван­ня на­магав­ся про­тес­ту­вати про ти ко­лоніаль­ної політи­ки царсь­ко­го уря­ду та об­сто­юва­ти за­лиш­ки ав­то­номії Геть­ман­щи­ни, од­нак, поз­бавле­ний ре­аль­ної вла­ди, він не міг впли­вати на ста­нови­ще в Ук­раїні.

Взя­ти бу­лаву геть­ма­на Ук­раїни пол­ковни­ку Іва­ну Ско­ропадсь­ко­му, лю­дині доб­ре освіченій, з ве­ликим життєвим досвідом, су­дило­ся у най­трагічніші для Ук­раїни дні — ко­ли вирішу­вала­ся до­ля пов­стан­ня Іва­на Ма­зепи. Це ста­лося, ко­ли І. Ско­ропадсь­ко­му бу­ло вже 62 ро­ки і, от­же, цілком нес­подіва­но для пол­ковни­ка.

Відо­мості про рід Ско­ропадсь­ких збе­рег­ли­ся в до­кумен­таль­них ма­теріалах, по­чина­ючи від діда май­бутнь­ого геть­ма­на — Фе­дора, жит­тя яко­го про­мину­ло го­лов­ним чи­ном у першій по­ловині XVII століття. За сімей­ни­ми пе­река­зами, він за­гинув у Жов­то­водській битві 1648 ро­ку, ко­ли се­лянсь­ко–ко­зацькі вій­ська під про­водом Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го здо­були свою пер­шу виз­начну пе­ремо­гу.