Пилип Степанович Орлик

Пи­лип Сте­пано­вич Ор­лик 

(1672–1742)

«…при­рода моя, з прадідів моїх не доз­во­ляє мені бу­ти зрад­ни­ком, і зо­бов’язує ме­не бу­ти вірним моєму доб­родій­ни­ку»

Геть­ман Ук­раїни в еміграції (1710—1742). Спод­вижник геть­ма­на І. Ма­зепи. До кінця сво­го жит­тя по­лишив­ся вірним своєму пат­ро­нові і бла­годій­ни­ку та був про­дов­жу­вачем й­ого спра­ви — бо­роть­би за дер­жавний су­веренітет Геть­ман­щи­ни.

Ав­тор «Пактів і Кон­сти­туції прав і воль­нос­тей За­порізь­ко­го вій­ська» — пам’ят­ки політи­ко–пра­вової дум­ки, в якій впер­ше у євро­пей­ській тра­диції закріпле­но прин­цип поділу гілок вла­ди.

Пе­ребу­ва­ючи в еміграції, біль­ше трид­ця­ти років сво­го жит­тя прис­вя­тив справі бо­ротьбі за Ук­раїнсь­ку дер­жа­ву.

Іван Степанович Мазепа

Іван Сте­пано­вич Ма­зепа 

(1639(1640)—1709)

«…ця не­щас­на істо­рич­на пос­тать ми­моволі вик­ли­кає до се­бе істо­рич­не спо­чут­тя»

Геть­ман Ук­раїни І. Ма­зепа (1687—1709) був ви­соко інте­лек­ту­аль­ною осо­бистістю, здо­був­ши ґрун­товну освіту, во­лодів кіль­ко­ма іно­зем­ни­ми мо­вами на різно­му рівні, мав інте­рес до ре­несан­со­вого ба­чен­ня пра­вите­ля та дер­жа­ви, сам не цу­рав­ся мис­тецтв — му­зики і віршот­во­рен­ня, ціка­вив­ся архітек­ту­рою, кни­гами на рівні бібліофіль­ства, об­ра­зот­ворчим та ужит­ко­вим мис­тец­твом. Наб­ли­жав до се­бе бо­гос­ловів та філо­софів, а та­кож по­етів, творців об­ра­зот­ворчо­го мис­тец­тва, будівель­ників–архітек­торів.

Роз­ви­ток освіти ба­чив як один із магістраль­них курсів у своїй політиці, відда­ючи ць­ому чи­мало ува­ги; зок­ре­ма підніс зна­чен­ня Київсь­кої ака­демії, спри­яв зас­ну­ван­ню Чернігівсь­ко­го ко­легіуму, до­бирав керівників освітнь­ого про­цесу, дбав про на­уки та вче­них.

Ак­тивно спри­яв національ­но­му кни­год­ру­куван­ню і прик­ладно­му до нь­ого гра­верс­тву, фінан­су­ючи різні ви­дан­ня осо­бис­то. Дбав про цер­кву і підно­сив її: по–пер­ше, че­рез будівниц­тво храмів, по–дру­ге, че­рез її мис­тець­ке та об­ря­дове на­пов­нення. Че­рез універ­са­ли на­магав­ся вирівня­ти відно­сини між ста­нами, пос­та­ючи про­ти злов­жи­вань ко­заць­кої стар­ши­ни що­до міщан, мо­нас­тирів та тієї ж стар­ши­ни що­до біднішо­го ко­зац­тва, піклу­вав­ся про по­лег­шення тя­гарів ро­бочим ста­нам. Во­лодіючи силь­ною пер­со­наль­ною вла­дою, зас­то­сову­вав ко­лек­тивні фор­ми правління, зок­ре­ма Ге­нераль­ну ра­ду. Правління тво­рив на раціоналістичній ос­нові, зас­но­ву­ючи й­ого на муд­рості, ро­зумі, доціль­ності та ре­аль­них мож­ли­вос­тях. Інте­реси дер­жа­ви та своєї землі ста­вив ви­ще осо­бис­тих і відда­вав­ся їм із са­мопос­вятністю, хоч мав і свої ва­ди. Пок­лавши своє жит­тя на вівтар служіння Ук­раїні, геть­ман І. Ма­зепа по­лишаєть­ся однією з най­су­переч­ливіших пос­та­тей на­шої історії.

Нав­ко­ло пос­таті геть­ма­на І. Ма­зепи ось вже май­же три століття то­чать­ся гострі су­переч­ки, схре­щу­ють­ся різні, час­то по­лярні, дум­ки. 

За­хоп­лення, різке неп­рий­нят­тя, за­мов­чу­ван­ня — що­най­мен­ше та­кий діапа­зон суд­жень про нь­ого.

Що спо­нука­ло й­ого пе­рей­ти від од­но­го пра­вите­ля до іншо­го? Чо­му улюб­ле­нець Пет­ра І, удос­тоєний не­бува­лих царсь­ких щед­рот, став й­ого зак­ля­тим во­рогом? Яке й­ого місце се­ред ук­раїнсь­ких геть­манів?

Де­які дослідни­ки, спи­ра­ючись на те, що герб Іва­на Ма­зепи над­то схо­жий із гер­бом Кур­це­вичів, на­щадків Коріята Ге­диміно­вича, роб­лять вис­но­вок, що Іван Ма­зепа — князівсь­ко­го ро­ду. В уся­кому разі, маємо до­кумен­тальні дані з се­реди­ни XVI століття, що пра­щур геть­ма­на (Ми­кола) дістав від поль­сько­го ко­роля Сигізмун­да І в 1544 році у Біло­церківсь­ко­му повіті на Київщині маєток Ма­зепинці й за це му­сив ви­кону­вати в місце­вого ста­рос­ти кінну служ­бу. Й­ого син Ми­хай­ло в 1572 році от­ри­мав від ко­роля Сигізмун­да II Ав­густа підтвер­джен­ня на во­лодіння Ма­зепин­ця­ми, а від ко­роля Генріха Ва­луа — привілей на се­ло Пісоч­не біля Лю­боми­ра. Чо­ловіки з ро­ду Ма­зеп дру­жили з ко­зака­ми. Син Ми­хай­ла Те­одор брав участь у пов­стан­нях Ко­синсь­ко­го, Ло­боди та На­ливай­ка. У 1597 році й­ого бу­ло за­суд­же­но у Вар­шаві до смер­тної ка­ри. Про нь­ого зга­ду­ють ук­раїнські літо­писи, де він на­зиваєть­ся пол­ковни­ком. Дру­гий син Ми­хай­ла — Ми­кола — ус­падку­вав Ма­зепинці.

Іван Самійлович Самойлович

Іван Самій­ло­вич Са­мой­ло­вич 

(р. н. невід. — 1690)

«…бу­ду слу­жити ве­лико­му го­суда­рю відда­но, без будь–яких хи­тань і зра­ди»

Геть­ман Ліво­береж­ної Ук­раїни (1672—1687). Ро­ки й­ого геть­ма­нуван­ня поз­на­чені праг­ненням об'єдна­ти під вла­дою мос­ковсь­ко­го ца­ря Ліво­береж­ну Ук­раїну з Пра­вобе­реж­ною, у зв’яз­ку з чим й­ому до­вело­ся вес­ти бо­роть­бу з П До­рошен­ком та М. Ха­нен­ком.

При нь­ому ав­то­номія Ук­раїни ще біль­ше об­ме­жува­лась, Ук­раїнсь­ка цер­ква підпо­ряд­ко­вува­лась Мос­ковсь­ко­му патріар­хові. 

Але відбу­валось гос­по­дарсь­ке підне­сен­ня, відрод­ження за­непа­лого в умо­вах Руїни куль­тур­но­го жит­тя.

Про­те не­об­ме­жене влас­то­любс­тво, свавілля, ко­рис­то­любс­тво та праг­нення пе­рет­во­рити геть­манс­тво на спад­ко­ву мо­нархію ста­ли при­чина­ми падіння геть­ма­на І. Са­мой­ло­вича.

Дер­жавна та вій­сько­ва діяльність геть­ма­на Іва­на Самій­ло­вича Са­мой­ло­вича (1672—1687) на Ліво­бережній Ук­раїні вив­че­на ма­ло і зас­лу­говує на су­час­не об’єктив­не висвітлен­ня. В ба­гать­ох пра­цях з історії Ук­раїни І. Са­мой­ло­вич зга­дуєть­ся пе­реваж­но в плані не­гатив­но­му, як дес­пот і ко­рис­то­любець. Але як­що гли­боко та без­сто­ронньо вник­ну­ти в дже­рела тих часів, то мож­на вивіда­ти чи­мало фактів, що ха­рак­те­ризу­ють діяльність цієї не­ор­ди­нар­ної осо­бис­тості з по­зитив­но­го бо­ку.

Іван Са­мой­ло­вич, рік на­род­ження яко­го за­лишив­ся невідо­мим, на­лежав до ду­хов­но­го ста­ну: син свя­щени­ка з містеч­ка Хо­дорів (те­пер се­ло Попіль­нянсь­ко­го рай­ону на Жи­томир­щині) на Во­лині. Він мав братів — Ва­силя, Мар­ти­на і Ти­мофія, які зго­дом ста­ли свя­щени­ками. Після Національ­но–виз­воль­ної вій­ни ро­дина Са­мой­ло­вича пе­ресе­лила­ся на Ліво­береж­ну Ук­раїну, де бать­ко ог­ри­мав па­рафію в містеч­ку Крас­ний Ко­лядин (за 24 вер­сти від Ко­ното­па) на Чернігівщині. Там і ми­нула юність Іва­на. Він здо­був ви­соку на той час освіту в Київсь­ко­му ко­легіумі, ви­явив при­родні здібності до на­ук, мав яс­ний і прак­тичний ро­зум, відзна­чав­ся тя­мущістю і кмітливістю.

Дем'ян Гнатович Многогрішний

Дем'ян Гна­тович Мно­гогрішний 

(бл. 1630 — бл. 1707)

«…ро­дом се­лянин, твер­дої вдачі, аб­со­лютист, не­пос­тупли­вий і за­дирис­тий»

Геть­ман Ліво­береж­ної Ук­раїни (1669—1672). На­магав­ся про­води­ти політи­ку, спря­мова­ну на за­хист дер­жавних інте­ресів Ук­раїни. Опи­ра­ючись на пол­ки ком­панійців, праг­нув зміцни­ти геть­мансь­ку вла­ду, пос­ту­пово пос­лаблю­ючи політич­ну роль ко­заць­кої стар­ши­ни.

Праг­ну­чи об’єдна­ти «Ук­раїну обох сторін Дніпра», вів таємні пе­рего­вори з П. До­рошен­ком про мож­ливість пе­рехо­ду Ліво­береж­жя під про­тек­то­рат Ту­реч­чи­ни. Та­ка політи­ка вик­ли­кала нев­до­волен­ня як час­ти­ни стар­шинсь­кої верхівки, так і мос­ковсь­ко­го уря­ду.

В ре­зуль­таті стар­шинсь­кої змо­ви усу­нутий від вла­ди та відправ­ле­ний до Мос­кви. За­суд­же­ний до стра­ти за дер­жавну зра­ду. Зго­дом стра­ту заміне­но на довічне ув’яз­нення. Після ув’яз­нення пе­ребу­вав на росій­ській вій­ськовій службі. Не­задов­го до кон­чи­ни пос­триг­ся у ченці.

Ук­раїнські істо­рики пов’язу­ють час геть­ма­нуван­ня Мно­гогрішно­го із закінчен­ням Руїни.

Ук­раїнські істо­рики до­сить не­од­нознач­но оціню­вали та оціню­ють діяльність геть­ма­на Д. Г. Мно­гогрішно­го.

«Дем­ко Мно­гогрішний, — пи­сав ук­раїнсь­кий істо­рик по­чат­ку XX століття М. Ар­кас, — був ро­дом се­лянин і не виз­на­чав­ся ні ро­зумом, ані політич­ною вда­чею. Че­рез те–то П. До­рошен­ко, не надіючись од нь­ого нічо­го ли­хого, без­печно нас­та­новив й­ого на який час на­каз­ним геть­ма­ном. Але як тіль­ки він поїхав до Чи­гири­на, Ро­мода­новсь­кий із вій­ськом зно­ву всту­пив в Ук­раїну. Мно­гогрішний став підле­щува­тися до й­ого і до ко­заць­кої стар­ши­ни. 6 бе­рез­ня 1669 ро­ку він зібрав ра­ду в Глу­хові, і на ній бу­ло так зроб­ле­но, що й­ого виб­ра­но геть­ма­ном лівобічної Ук­раїни».

Але є й інша дум­ка. Ук­раїнсь­кий істо­рик І. Крип’яке­вич так ха­рак­те­ризує Д. Мно­гогрішно­го: «Це бу­ла лю­дина твер­дої вдачі, аб­со­лютист, не­пос­тупли­вий і за­дирис­тий, — сам собі зав­дя­чував кар’єрою і не ду­мав ні пе­ред ким пос­ту­пати­ся».

А те­пер за­будь­мо про чиїсь оцінки і спро­буй­мо спокій­но склас­ти свою. Пог­ля­немо пе­редусім на те, що вчи­нив, на що ва­жив і чо­го до­магав­ся цей «аб­со­лютист».

Михайло Степанович Ханенко

Ми­хай­ло Сте­пано­вич Ха­нен­ко 

(1620-1680)

«…ви­яв­ляє біль­ше сер­ця, ніж ро­зуму»

Геть­ман Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни (1669—1674). Дот­ри­мував­ся про­поль­ської орієнтації. Був ти­повим пред­став­ни­ком то­гочас­ної ко­заць­кої верхівки.

Він був сміли­вим та та­лано­витим вій­сько­вим діячем. Але, як відміча­ли су­час­ни­ки, у своїх діях ке­рував­ся біль­ше емоціями, ніж ро­зумом.

Праг­нув усіля­кими за­соба­ми збе­рег­ти свою вла­ду. Звідти і ре­зуль­тат — руй­ну­ван­ня дер­жавно–адміністра­тив­но­го ус­трою дер­жа­ви Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го.

«…Він, — свідчив су­час­ник Ха­нен­ка Ульріх Вер­дум, ав­тор «Що­ден­ни­ка вип­ра­ви Яна Собєсь­ко­го з ро­ку 1671», — на­родив­ся в Умані, од­но­му з важніших міст Ук­раїни, був там пол­ковни­ком, але по­пав у не­лас­ку в До­рошен­ка і пе­рей­шов до за­порожців ра­зом із інши­ми, що втек­ли від До­рошен­ка. Має трь­ох синів і жінку, стар­ший із матір’ю у по­лоні в До­рошен­ка; дру­гий по­пав у по­лон до та­тар на Чор­но­му морі, одісла­ний до Цар­го­роду, де й си­дить у Се­мибаш­то­вому зам­ку; третій пе­ребу­ває під дог­ля­дом у кня­гині За­мой­ської, ма­тері ко­роля»…

«Та­кож і Ха­нен­ко, взяв­ши не­чин­но і не­поряд­но геть­мансь­кий ти­тул, вніс поміж на­род розрізнен­ня. Був спер­шу при­тис­не­ний в Умані об­ло­гою, а потім під Стеб­ле­вом, хоч мав при собі не­мало орд із мур­зою Ба­тир­чею, втра­тив гар­ма­ти й був упень роз­би­тий та роз­по­роше­ний тодішнім геть­ма­ном До­рошен­ком. Ті наз­вані й не­наз­вані осо­би, яких тут не зга­дуємо, котрі біга­ли за вла­дою, не тіль­ки самі на собі й на помічни­ках своїх пізна­ли не­щас­тя та за­непад, але за той їхній вчи­нок не­мало по­терпіла й Вітчиз­на Ук­раїна, край то­гобічний. То ко­ли люд за та­кими по­буд­ка­ми хи­ляв­ся ту­ди чи сю­ди й не хотів зас­по­коїти­ся при своєму по­ряд­ку, то всілякі вій­ська, котрі пе­рехо­дили чи на поміч, чи для їхнь­ого зас­по­коєння, не ли­ше ни­щили той край, але й до реш­ти ро­зори­ли. І де бу­вали людні міста, оз­доблені Бо­жими свя­тиня­ми, там те­пер, за гріхи наші, пус­тка і віднай­шло­ся жит­ло звірям. Від то­го не тіль­ки кож­ний син своєї Вітчиз­ни му­сить то­чити з очей своїх, але обій­ме жаль кож­но­го доб­ро­го хрис­ти­яни­на. Хто ж бо віджал­кує оту всь­ого на­шого на­роду невідшко­дов­ну втра­ту?» — ви­голо­шував у своєму універ­салі геть­ман І. Ма­зепа.

От­же, спро­буємо й ми роз­гля­нути ос­новні віхи життєво­го шля­ху геть­ма­на Пра­вобе­реж­жя М. Ха­нен­ка, щоб ма­ти влас­ну дум­ку про й­ого діяльність та місце і роль в історії Ук­раїни.

Петро Дорофійович Дорошенко

Пет­ро До­рофій­ович До­рошен­ко 

(1627–1698)

«…інших му­шу шу­кати про­текцій»

Пра­вобе­реж­ний геть­ман (1666–1676), про­голо­шений геть­ма­ном «обох сторін Дніпра», що про­водив ак­тивну діяльність у нап­рямку ут­вер­джен­ня ук­раїнсь­кої дер­жавності. Ви­явив се­бе як та­лано­витий вій­сько­вий діяч, об­да­рова­ний дип­ло­мат, праг­ма­тич­ний політик.

У своїй дер­жавницькій діяль­ності втілю­вав у жит­тя за­почат­ко­вану геть­ма­ном Б. Хмель­ниць­ким політи­ку поліва­салітет­ної підлег­лості Ук­раїнсь­ко­го геть­ма­нату для здо­бут­тя біль­шо­го су­вереніте­ту для ко­заць­кої дер­жа­ви.

Се­ред інших пред­став­ників політич­ної еліти Ук­раїни дру­гої по­лови­ни XVII століття він виділяв­ся га­рячим патріотиз­мом, ши­роким ро­зумінням зав­дань і пер­спек­тив бо­роть­би за об’єднан­ня всієї те­риторії Ук­раїни, нес­хитною послідовністю й залізною во­лею в діях, спря­мова­них на до­сяг­нення пос­тавле­ної ме­ти, ви­соко­роз­ви­нутим по­чут­тям влас­ної гідності. Й­ому до­вело­ся пе­режи­ти і найбіль­ший тріумф, по­вагу та виз­нання з бо­ку на­роду, а та­кож пов­ний крах своїх політич­них планів, прой­ти че­рез при­нижен­ня капіту­ляції й по­чес­но­го ув’яз­нення. По­мер він да­леко від щи­ро лю­бимої батьківщи­ни…

Яки­ми ж бу­ли зовнішній виг­ляд Пет­ра До­рошен­ка і ри­си й­ого ха­рак­те­ру? На відо­мих нам пор­тре­тах змаль­ова­на лю­дина у геть­мансь­ких об­ла­дун­ках і з відповідни­ми ат­ри­бута­ми вла­ди, з тон­ки­ми ри­сами об­личчя, до­пит­ли­вими очи­ма, підго­леною бо­родою й дов­ги­ми ву­сами (на пор­треті, вміще­ному С. Ве­лич­ком, Пет­ро До­рофій­ович по­каза­ний без бо­роди). До­рошен­ко мав твер­дий ха­рак­тер, залізну во­лю, був на­полег­ли­вим у до­сяг­ненні ме­ти. Доб­ро­та, дбай­ливість і постій­на підтрим­ка ро­дичів, близь­ких лю­дей і спод­вижників поєдну­вали­ся в нь­ому з жорс­тки­ми підхо­дами до про­тив­ників та осіб, дії яких су­пере­чили політиці геть­ма­на. Од­нак П. До­рошен­ку не мож­на за­кину­ти праг­нення до ав­то­ритар­них ме­тодів правління. За сло­вами од­но­го із знавців жит­тя та діяль­ності пра­вобе­реж­но­го пра­вите­ля, він був «найбільш кон­сти­туцій­ним геть­ма­ном, до­дер­жу­ючись ста­рих ко­заць­ких тра­дицій». З усіх най­важ­ливіших політич­них пи­тань геть­ман постій­но ра­див­ся зі стар­ши­ною, сис­те­матич­но зби­рав як за­галь­новій­ськові, так і вузькі ра­ди з ге­нераль­ної стар­ши­ни і пол­ковників. Він знав лю­дей і гур­ту­вав нав­ко­ло се­бе та­лано­витих спод­вижників.

Іван Мартинович Брюховецький

Іван Мар­ти­нович Брю­ховець­кий 

(бл. 1623 – 1668)

«…відзна­чав­ся най­ви­щою мірою якос­тя­ми лю­дини улес­ли­вої, хит­рої і про­ноз­ли­вої»

Ліво­береж­ний геть­ман (1663—1668). Прой­шов шлях від «стар­шо­го слу­ги» дво­ру геть­ма­на Б. Хмель­ниць­ко­го до ко­шово­го ота­мана (зго­дом прий­няв ти­тул ко­шово­го геть­ма­на) За­порозь­кої Січі.

У зовнішній політиці дот­ри­мував­ся про­мос­ковсь­кої орієнтації. Ук­лав Мос­ковсь­кий до­говір 1665 ро­ку, яким фак­тично

Геть­ман­щи­на втра­чала свій дер­жавний су­веренітет. Пер­шим з ко­шових ота­манів мав а­удієнцію в росій­сько­го ца­ря, а як геть­ман — пер­шим осо­бис­то при­сягав ца­рю на вірність.

Спро­би ре­алізу­вати про­мос­ковсь­ку політи­ку вик­ли­кали про­тидію на­селен­ня. В умо­вах ан­ти­мос­ковсь­ко­го пов­стан­ня, ба­жа­ючи збе­режен­ня своєї вла­ди, пор­вав з Мос­квою та здій­снив спро­бу об’єдна­тися з пра­вобе­реж­ним геть­ма­ном П. До­рошен­ком.

Трагічно за­гинув від рук ліво­береж­них ко­заків.

Кар’єра геть­ма­на Іва­на Брю­ховець­ко­го здаєть­ся чи не най­ди­вовижнішою з–поміж кар’єр усіх геть­манів та ко­шових ота­манів Ук­раїни. На відміну від інших дер­жавників то­го ча­су, він не був ні січо­виком, ні реєстро­вим ко­заком. Не вкрив він се­бе сла­вою й у Національ­но–виз­вольній війні. Не став ге­роєм на­род­них пісень і дум. До са­мої смерті Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го був ли­ше вірним й­ого джу­рою (служ­ни­ком).

На­родив­ся Іван Брю­ховець­кий, й­мовірно, у шля­хетській ро­дині. Він не був при­род­ним ко­заком. Де­що про й­ого по­ход­ження го­ворив на­каз­ний геть­ман Я. Сом­ко: «Брю­ховець­ко­му й­ма­ти віри не мож­на, то­му що він напівлях, лях, що прий­няв пра­вос­лав’я, у вій­ську ж не слу­жив і ко­заком не був».