Ухвалення Конституції України

Да­та і місце

28 чер­вня 1996 р., Київ.

Дій­ові осо­би

Пре­зидент Ук­раїни Ле­онід Куч­ма (нар. 1938; у 1986–1992 рр. ге­нераль­ний ди­рек­тор ВО «Півден­ний», у 1992–1993 рр. прем’єр-міністр Ук­раїни, дру­гий пре­зидент Ук­раїни з 19 лип­ня 1994 р. до 23 січня 2005 р., го­лов­ний ге­рой «ка­сет­но­го скан­да­лу» з 2000 р. і до­тепер, відмо­вив­ся ба­лоту­вати­ся на третій термін, відій­шов від ве­ликої політи­ки); го­лова Вер­ховної Ра­ди Олек­сандр Мо­роз (нар. 1944; помітний київсь­кий партій­ний функціонер, 1991 р. після за­боро­ни КПУ ство­рив на її ос­нові та очо­лив Соціалістич­ну партію Ук­раїни, 1994 р. ба­лоту­вав­ся в пре­зиден­ти, го­лова Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни у 1994–1998 та 2006–2007 рр., беззмінний лідер СПУ та її пар­ла­ментсь­кої фракції, ініціатор «ка­сет­но­го скан­да­лу», після 2007 р. ра­зом із партією втра­тив по­пулярність, пись­мен­ник); го­ловою ро­бочої гру­пи з роз­робки Кон­сти­туції з 1991 р. і до смерті був Ле­онід Юзь­ков (1938–1995; ви­дат­ний ук­раїнсь­кий юрист, про­фесор КНУ, з 1992 р. пер­ший го­лова Кон­сти­туцій­но­го су­ду Ук­раїни, член Ве­неціансь­кої Ра­ди Євро­пи «Де­мок­ратія че­рез пра­во»); з трав­ня 1996 р. на чолі Тим­ча­сової спеціаль­ної комісії з до­оп­ра­цюван­ня про­ек­ту Кон­сти­туції Ук­раїни був на­род­ний де­путат Ми­хай­ло Си­рота (1956–2008; інже­нер, член На­род­но-де­мок­ра­тич­ної партії, з 1999 р. го­лова Тру­дової партії, за­гинув в ав­то­катас­трофі).

Пе­реду­мови події

Після про­голо­шен­ня не­залеж­ності Ук­раїни кон­сти­туція УРСР 1978 р. виг­ля­дала вкрай зас­тарілою. Пер­ший про­ект но­вої Кон­сти­туції, роз­робле­ний ро­бочою гру­пою Л. Юзь­ко­ва, заз­нав ре­дакцій­них змін від 29 січня 1992 р. Й­ого об­го­ворен­ня про­води­лися 3–5 бе­рез­ня 1992 р. на міжна­род­но­му семінарі у Празі, 3–5 лип­ня у Києві на сим­позіумі «Кон­сти­туція не­залеж­ної Ук­раїни». Цей про­ект після відповідних до­пов­нень та чис­ленних ек­спер­тиз 5 чер­вня 1992 р. бу­ло ух­ва­лено Кон­сти­туцій­ною комісією і ви­несе­но на роз­гляд Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни. 1 лип­ня 1992 р. Вер­ховна Ра­да Ук­раїни ух­ва­лила пос­та­нову про ви­несен­ня роз­робле­ного Кон­сти­туцій­ною комісією про­ек­ту Кон­сти­туції Ук­раїни до 1 лис­то­пада 1992 р. на все­народ­не об­го­ворен­ня. Про­ект не був ре­алізо­ваний внаслідок про­тис­то­ян­ня між Пре­зиден­том та Вер­ховною Ра­дою Ук­раїни че­рез бо­роть­бу за об­ся­ги влад­них пов­но­важень на фоні три­валої соціаль­но-еко­номічної кри­зи в Ук­раїні. Пев­ним нет­ри­валим ком­промісом став Кон­сти­туцій­ний до­говір між Вер­ховною Ра­дою Ук­раїни та Пре­зиден­том Ук­раїни від 8 чер­вня 1995 р. 24 лис­то­пада 1995 р. Кон­сти­туцій­на комісія ут­во­рила но­ву ро­бочу гру­пу в складі чо­тирь­ох пред­став­ників Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни, чо­тирь­ох пред­став­ників Пре­зиден­та Ук­раїни і двох пред­став­ників від ор­ганів пра­восуд­дя. Про­ект, роз­робле­ний пер­шою ро­бочою гру­пою і до­оп­раць­ова­ний дру­гою ро­бочою гру­пою, бу­ло ви­несе­но на об­го­ворен­ня Кон­сти­туцій­ної комісії 12 бе­рез­ня 1996 р. і ре­комен­до­вано до роз­гля­ду Вер­ховною Ра­дою Ук­раїни. Співго­лови Кон­сти­туцій­ної комісії Л. Куч­ма та О. Мо­роз, поп­ри різни­цю пог­лядів і оцінок про­ек­ту, бу­ли од­ностайні в праг­ненні як­най­швид­шо­го ух­ва­лен­ня Кон­сти­туції. 17 квітня 1996 р. роз­по­чав­ся роз­гляд про­ек­ту Тим­ча­совою спеціаль­ною комісією з до­оп­ра­цюван­ня про­ек­ту Кон­сти­туції Ук­раїни на чолі з М. Си­ротою. 28 трав­ня – 4 чер­вня 1996 р. відбу­лося пер­ше чи­тан­ня про­ек­ту, че­рез два тижні – дру­ге. До­оп­раць­ова­ний Тим­ча­совою спеціаль­ною комісією про­ект Вер­ховна Ра­да ух­ва­лила в пер­шо­му чи­танні 4 чер­вня 1996 р. Під час підго­тов­ки до дру­гого чи­тан­ня до про­ек­ту Кон­сти­туції Ук­раїни Тим­ча­сова спеціаль­на комісія вра­хува­ла близь­ко 6 тис. поп­ра­вок.

Хід події

26 чер­вня 1996 p. Л. Куч­ма ви­дав указ про про­веден­ня все­ук­раїнсь­ко­го ре­ферен­ду­му 25 ве­рес­ня 1996 р. що­до ух­ва­лен­ня но­вої Кон­сти­туції Ук­раїни, в ос­но­ву якої пок­ла­дено варіант про­ек­ту Ос­новно­го За­кону в ре­дакції ро­бочої гру­пи від 11 бе­рез­ня 1996 р. У відповідь на це Вер­ховна Ра­да Ук­раїни ух­ва­лила 27 чер­вня пос­та­нову «Про про­цеду­ру про­дов­ження роз­гля­ду про­ек­ту Кон­сти­туції Ук­раїни у дру­гому чи­танні». Бу­ло виріше­но вес­ти ро­боту в ре­жимі од­но­го засідан­ня аж до ух­ва­лен­ня но­вої Кон­сти­туції Ук­раїни. 28 чер­вня 1996 р. після 24 го­дин без­пе­рер­вної праці Вер­ховна Ра­да ух­ва­лила і вве­ла в дію Кон­сти­туцію Ук­раїни («за» про­голо­сува­ли 315 нар­депів). Після ух­ва­лен­ня Кон­сти­туції Ук­раїни Л. Куч­ма ска­сував свій указ про про­веден­ня ре­ферен­ду­му.

Наслідки події

Ук­раїна от­ри­мала но­ву Кон­сти­туцію, про­те вве­ден­ня її в дію зай­ня­ло чи­мало ча­су. 2004 р. бу­ло про­веде­но Кон­сти­туцій­ну ре­фор­му (ска­сова­на 2010 р.). Про­цес вне­сен­ня змін до Кон­сти­туції три­ває й сь­огодні.

Істо­рич­на пам’ять

Відо­ма подія, нерідко зга­дува­на в пресі й на те­леба­ченні. На її честь вста­нов­ле­но дер­жавне свя­то – День Кон­сти­туції Ук­раїни (28 чер­вня, закріпле­не в статті 161 Кон­сти­туції), до річниць ви­пуще­но мар­ки і мо­нети. Л. Юзь­ко­ву вста­нов­ле­но ме­моріаль­ну дош­ку на й­ого бу­дин­ку в Києві.

Всенародний референдум та президентські вибори 1991 року

Да­та і місце

1 груд­ня 1991 р., Ук­раїна.

Дій­ові осо­би

Ле­онід Крав­чук (са­мови­сува­нець); В’ячес­лав Чор­новіл (На­род­ний Рух Ук­раїни); Лев­ко Лук’янен­ко (Ук­раїнсь­ка рес­публікансь­ка партія); Ігор Юх­новсь­кий (са­мови­сува­нець); Во­лоди­мир Гринь­ов (са­мови­сува­нець, нар. 1945; док­тор технічних на­ук, про­фесор, вхо­див до Дем­плат­форми в КПРС, 1989 р. співго­лова Харківсь­кої ор­ганізації На­род­но­го Ру­ху, го­лова Міжрегіональ­но­го бло­ку ре­форм, у 1990–1993 рр. зас­тупник го­лови Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни); Ле­опольд Та­бурянсь­кий (На­род­на партія, нар. 1940; у 1990–1993 рр. на чолі не­чис­ленної На­род­ної партії, політич­ний і гро­мадсь­кий діяч).

Пе­реду­мови події

Про­голо­шен­ня не­залеж­ності Ук­раїни 24 сер­пня 1991 р. пе­ред­ба­чало про­веден­ня все­народ­но­го ре­ферен­ду­му 1 груд­ня то­го ж ро­ку. Ре­ферен­ду­му пе­реду­вала ве­лика агітацій­на ро­бота з бо­ку де­мок­ра­тич­них сил, про­тидії з бо­ку за­боро­неної й дис­кре­дито­ваної в очах біль­шості ук­раїнсь­ко­го суспіль­ства КПУ, по суті, не бу­ло. Скла­лася унікаль­на си­ту­ація: в не­залеж­ності Ук­раїни бу­ли зацікав­лені май­же всі політичні си­ли, від послідов­них націоналістів до ко­муністич­них функціонерів, котрі по­бо­юва­лися не­гатив­ної ре­акції з бо­ку «де­мок­ра­тич­но­го», як мог­ло зда­тися, керівниц­тва Росій­ської Фе­дерації. На ре­ферен­дум бу­ло ви­несе­но од­не пи­тан­ня: «Чи підтвер­джуєте ви Акт про­голо­шен­ня не­залеж­ності Ук­раїни?» Для про­веден­ня ре­ферен­ду­му по всій Ук­раїні бу­ло ство­рено 34 093 діль­ниці для го­лосу­ван­ня. 37 885 555 осіб бу­ло вне­сено до списків гро­мадян, що ма­ли пра­во про­голо­сува­ти. Па­ралель­но ви­борці от­ри­мали бю­летені, в яких місти­лися прізви­ща зга­даних ви­ще 6 кан­ди­датів у пре­зиден­ти Ук­раїни. Го­лов­на бо­роть­ба роз­горну­лася між ста­рим ком­партій­ним «бій­цем» Л. Крав­чу­ком і ве­тера­ном-ди­сиден­том В. Чор­но­волом. По­туж­на пе­ред­ви­бор­на кам­панія, про­веде­на «бать­ком не­залеж­ності» Л. Крав­чу­ком, кот­рий вміло грав на по­бо­юван­нях ук­раїнсь­ких гро­мадян що­до мож­ли­вого роз­ко­лу нації внаслідок пе­ремо­ги пра­вих сил, приз­ве­ла до ма­сової підтрим­ки кан­ди­дату­ри Л. Крав­чу­ка (окрім трь­ох га­лиць­ких об­ластей, які стій­ко підтри­мува­ли Чор­но­вола).

Хід події

У ре­ферен­думі взя­ли участь 31 891 742 осо­би (84,18 \% на­селен­ня Ук­раїни). З них 28 804 071 осо­ба (90,32 \%) про­голо­сува­ла «за». Най­ви­щий по­каз­ник тих, хто про­голо­сував «за» – в Тер­нопіль­ській об­ласті (98,67 \%), най­ниж­чий – в Ав­то­номній рес­публіці Крим (54,19 \%). На ви­борах пре­зиден­та пе­реміг Л. Крав­чук (61,59 \%, або 19,6 млн го­лосів), на дру­гому місці опи­нив­ся В. Чор­новіл (23,27 \%, або 7,4 млн). Л. Лук’янен­ко здо­був 4,49 \% ви­борців, В. Гринь­ов – 4,17 \%, І. Юх­новсь­кий – 1,74 \%, Л. Та­бурянсь­кий – 0,57 \%.

Наслідки події

Бу­ло підтвер­дже­но про­голо­шен­ня Ук­раїни не­залеж­ною дер­жа­вою, об­ра­но пер­шо­го пре­зиден­та, що умож­ли­вило по­чаток мас­штаб­них про­цесів дер­жавно­го будівниц­тва.

Істо­рич­на пам’ять

Доб­ре відо­ма в су­часній Ук­раїні подія, річниці кот­рої відзна­ча­ють­ся гро­мадсь­ки­ми ор­ганізаціями.

Проголошення незалежності України

Да­та і місце

24 сер­пня 1991 р., місто Київ.

Дій­ові осо­би

Го­лова Вер­ховної Ра­ди УРСР Ле­онід Крав­чук (нар. 1934; у 1970–1980-х рр. заввідділу агітації та про­паган­ди ЦК КПУ, вів бо­роть­бу з ди­сидентством та УГКЦ, го­лова Вер­ховної Ра­ди УРСР у 1990–1991 рр., у 1991–1994 рр. пер­ший пре­зидент Ук­раїни, нар­деп у 1990–1991 та 1994–2006 рр., у 2002–2006 рр. го­лова пар­ла­ментсь­кої фракції СДПУ(о)); го­лова Ра­ди міністрів УРСР Вітольд Фокін (нар. 1932; 1987 р. го­лова Держ­пла­ну УРСР, го­лова Ра­ди міністрів Ук­раїни в 1990–1992 рр.); зас­тупник го­лови кабміну Кос­тянтин Ма­сик (нар. 1936; ком­со­моль­ський і партій­ний функціонер, у 1986–1987 рр. інспек­тор ЦК КПРС, у 1981–1986, 1989–1991 рр. зас­тупник го­лови Ра­ди міністрів УРСР, 1992 р. віце-прем’єр Ук­раїни, в 1992–1997 рр. по­сол Ук­раїни у Фінляндії, нар­деп); пер­ший сек­ре­тар ЦК КПУ Станіслав Гу­рен­ко (нар. 1936; з 1976 р. сек­ре­тар До­нець­ко­го об­ко­му КПУ, в 1990–1991 рр. пер­ший сек­ре­тар ЦК КПУ, нар­деп Ук­раїни в 1990–2000-х рр.). Слід відзна­чити та­кож діяльність го­лови На­род­ної ра­ди (пар­ла­ментсь­кої фракції з 125 націонал-де­мок­ратів) Іго­ря Юх­новсь­ко­го (нар. 1925; фізик-те­оре­тик, ака­демік, з 1990 р. нар­деп, у 1992–1993 рр. пер­ший віце-прем’єр), й­ого зас­тупників Лев­ка Лук’янен­ка (нар. 1928) та Дмит­ра Пав­личка (нар. 1929; ви­дат­ний по­ет, пе­рек­ла­дач, кри­тик, гро­мадсь­кий і політич­ний діяч, співор­ганіза­тор На­род­но­го Ру­ху Ук­раїни, Де­мок­ра­тич­ної партії Ук­раїни, го­лова То­варис­тва ук­раїнсь­кої мо­ви ім. Т. Шев­ченка, по­сол до Сло­вач­чи­ни і Польщі), чле­на Ве­ликої ра­ди Ру­ху В’ячес­ла­ва Чор­но­вола (1937–1999).

Пе­рего­вори з ук­раїнсь­ки­ми діяча­ми що­до виз­нання Дер­жавно­го коміте­ту з над­зви­чай­но­го ста­ну (ДКНС) вів зас­тупник міністра обо­рони СРСР ге­нерал Ва­лен­тин Ва­рен­ни­ков (1923–2009; учас­ник Дру­гої світо­вої вій­ни і низ­ки ло­каль­них воєн, у 1984–1989 рр. пер­ший зас­тупник на­чаль­ни­ка ген­шта­бу зброй­них сил СРСР, у 1989–1991 рр. глав­ком су­хопут­них сил СРСР, зас­тупник міністра обо­рони, при­душив вис­туп у Віль­нюсі 1991 р., підтри­мав ДКНС, 1994 р. вип­равда­ний су­дом, у відставці, у 2000-х рр. гро­мадсь­кий діяч ко­муністич­ної орієнтації, нар­деп Росії від бло­ку «Ро­дина»).

Пе­реду­мови події

19 сер­пня 1991 р. з ме­тою по­вер­нення суспіль­ства до по­передніх по­рядків бу­ло здій­сне­но спро­бу дер­жавно­го за­коло­ту. Й­ого ініціато­ри (пред­став­ни­ки ви­щого дер­жавно­го керівниц­тва СРСР) ство­рили Дер­жавний комітет з над­зви­чай­но­го ста­ну (ДКНС), який узяв до рук вла­ду в країні замість на­чеб­то хво­рого пре­зиден­та СРСР М. Гор­ба­чова. ДКНС ого­лосив про зап­ро­вад­ження на півро­ку в ок­ре­мих рай­онах СРСР над­зви­чай­но­го ста­ну. При­зупи­няла­ся діяльність всіх політич­них партій, окрім КПРС, гро­мадсь­ких ор­ганізацій і рухів де­мок­ра­тич­но­го спря­муван­ня, за­боро­няли­ся мітин­ги, де­монс­трації, страй­ки, зап­ро­вад­жу­вала­ся жорс­тка цен­зу­ра над за­соба­ми ма­сової інфор­мації, при­зупи­няв­ся вихід час­ти­ни га­зет. У Москві, де відбу­вали­ся го­ловні події, бу­ло зап­ро­вад­же­но ко­мен­дантсь­кий час, на ву­лиці ви­веде­но вій­ська.

Вранці то­го ж дня у Києві В. Ва­рен­ни­ков на чолі де­легації вій­сько­вих від імені ДКНС уль­ти­матив­но за­жадав підтрим­ки ДКНС з бо­ку Вер­ховної Ра­ди та уря­ду рес­публіки. Керівниц­тво Ком­партії Ук­раїни надісла­ло на місця шиф­ро­телег­ра­му із зав­данням партій­ним коміте­там всіля­ко спри­яти діям ДКНС. Ло­яльність що­до нь­ого ви­яви­ла більшість об­лви­кон­комів рес­публіки та керівниц­тво Кримсь­кої АРСР. Го­лова Вер­ховної Ра­ди УРСР Л. Крав­чук, не вис­ло­вив­шись од­нознач­но на пе­рего­ворах із Ва­рен­ни­ковим, у своєму вис­тупі по рес­публікансь­ко­му радіо зак­ли­кав гро­мадян до спо­кою і вит­римки, зап­ро­пону­вав зо­сере­дити­ся на розв’язанні най­важ­ливіших проб­лем пов­сякден­но­го жит­тя. Ло­ляль­но до ДКНС пос­та­вила­ся пе­реваж­на більшість ком­партій­них осе­редків, пре­са, те­леба­чен­ня. Але вве­чері 20 сер­пня Пре­зидія Вер­ховної Ра­ди УРСР прий­ня­ла за­яву, в якій заз­на­чало­ся, що пос­та­нови ДКНС, по­ки це пи­тан­ня не вирішить Вер­ховна Ра­ди Ук­раїни, не ма­ють юри­дич­ної чин­ності на те­риторії УРСР. Зроб­ле­но це бу­ло під тис­ком но­вин з Мос­кви та ре­акції опо­зицій­них сил (На­род­ної ра­ди), котрі з са­мого по­чат­ку зай­ня­ли прин­ци­пову по­зицію. 19 сер­пня 1991 р. На­род­ний Рух Ук­раїни зак­ли­кав співвітчиз­ників не підко­ряти­ся волі за­колот­ників, ство­рюва­ти струк­ту­ри ак­тивно­го опо­ру, вда­тися до все­ук­раїнсь­ко­го страй­ку. 20 сер­пня На­род­на ра­да за­суди­ла дер­жавний за­колот і зак­ли­кала підтри­мати керівниц­тво Росії на чолі з Б. Єль­ци­ним. 19–22 сер­пня 1991 р. ма­сові мітин­ги-про­тес­ти про­ти ДКНС відбу­лися у Києві, Ль­вові, Хар­кові, До­нець­ку, інших містах Ук­раїни. Рішу­чий опір за­колот­ни­кам з бо­ку де­сятків ти­сяч гро­мадян, що за­поло­нили центр Мос­кви, дії керівниц­тва РРФСР на чолі з Б. Єль­ци­ним, ва­ган­ня вій­ськ, нерішучість не­моло­дих ва­тажків ДКНС спри­чини­ли про­вал за­коло­ту 22 сер­пня 1991 р.

Од­ра­зу бу­ло за­боро­нено діяльність КПРС, 30 сер­пня Пре­зидія Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни за­боро­нила діяльність Ком­партії Ук­раїни. По­чав­ся стрімкий роз­пад ра­дянсь­кої сис­те­ми керівниц­тва, який призвів до то­го, що місцеві ра­дянські еліти відчу­ли мож­ливість са­мим узя­ти вла­ду в ру­ки.

Хід події

24 сер­пня 1991 р. Вер­ховна Ра­да УРСР 346 го­лоса­ми ух­ва­лила Акт про­голо­шен­ня не­залеж­ності Ук­раїни, а та­кож пос­та­нову Вер­ховної Ра­ди УРСР про те, що відте­пер єди­ними за­кона­ми на те­риторії ко­лишньої рес­публіки є її Кон­сти­туція, на 1 груд­ня бу­ло приз­на­чено ре­ферен­дум що­до пи­тан­ня не­залеж­ності. Третім до­кумен­том, ух­ва­леним то­го істо­рич­но­го дня, ста­ла «Пос­та­нова про вій­ськові фор­му­ван­ня на Ук­раїні» (пе­ред­ба­чала підпо­ряд­ку­ван­ня всіх вій­сько­вих фор­му­вань, дис­ло­кова­них на те­риторії рес­публіки, Вер­ховній Раді Ук­раїни, ство­рити Міністерс­тва обо­рони Ук­раїни, Зброй­них Сил Ук­раїни, рес­публікансь­кої гвардії та підрозділу охо­рони Вер­ховної Ра­ди, Кабіне­ту Міністрів і Національ­но­го бан­ку Ук­раїни. До за­лу засідань Вер­ховної Ра­ди під співи «Ще не вмер­ла Ук­раїна…» та «Чер­во­на ка­лина» бу­ло вне­сено ще не­дав­но за­боро­нений синьо-жов­тий пра­пор, який не­заба­ром змінив ра­дянсь­кий на флаг­штоці.

Наслідки події

На карті світу ви­ник­ла ще од­на не­залеж­на дер­жа­ва, нев­довзі виз­на­на міжна­род­ним співто­варис­твом. Для гро­мадян Ук­раїни по­чала­ся но­ва істо­рич­на до­ба.

Істо­рич­на пам’ять

Подія, що відзна­чаєть­ся на дер­жавно­му рівні (го­лов­не дер­жавне свя­то Ук­раїни – День не­залеж­ності Ук­раїни), про­те мас­шта­би свят­ку­вань рік від ро­ку варію­ють­ся. Ак­тивно відзна­чаєть­ся й ук­раїнця­ми за ме­жами Батьківщи­ни.

Чорнобильська катастрофа

Да­та і місце

26 квітня 1986 р., 4-й енер­гоблок Чор­но­биль­ської А­ЕС імені В. І. Леніна (110 км на північ від міста Київ), радіо­ак­тивна хма­ра прой­шла над євро­пей­ською час­ти­ною СРСР, біль­шою час­ти­ною Євро­пи, східною час­ти­ною США.

Дій­ові осо­би

Во­лоди­мир Ва­силь­ович Щер­биць­кий (1918–1990; у 1957–1961 рр. сек­ре­тар ЦК КПУ, у 1961–1963, 1965–1972 рр. го­лова Ра­ди міністрів УРСР, у 1972–1989 1-й сек­ре­тар ЦК КПУ, у 1971–1989 рр. член Політбю­ро ЦК КПРС); Ми­кола Ан­то­нович Дол­ле­жаль (1899–2000; інже­нер-теп­ло­технік, у 1952–1986 рр. ке­рував НДІ-8, що конс­тру­ював усі ра­дянські ре­ак­то­ри, го­лов­ний конс­трук­тор ре­ак­торів ти­пу РБМК-1000, двічі Ге­рой Соціалістич­ної Праці, ка­валер 6 ор­денів Леніна, ла­уре­ат Ленінсь­кої і 3 Сталінсь­ких премій, не­офіцій­но – го­лов­ний ви­нува­тець аварії, зму­шений піти на пенсію 1986 р.); на­уко­вий кон­суль­тант про­ек­ту Ана­толій Пет­ро­вич Олек­сан­дров (1903–1994; за­моло­ду – учас­ник Біло­го ру­ху, зго­дом ви­дат­ний ра­дянсь­кий фізик-ядер­ник, зас­тупник І. Кур­ча­това, один із роз­робників ра­дянсь­кої атом­ної зброї, атом­них кри­голамів, у 1975–1986 рр. пре­зидент АН СРСР, тричі Ге­рой Соціалістич­ної Праці, ка­валер 9 ор­денів Леніна і 5 Сталінсь­ких премій, після Чор­но­биля був на пенсії); ди­рек­тор ЧА­ЕС Віктор Пет­ро­вич Брю­ханов (нар. 1935; з квітня 1970 до лип­ня 1986 р. ди­рек­тор ЧА­ЕС, 1986 р. вик­лю­чений з партії, 1987 р. за­суд­же­ний на 10 років ув’яз­нення, інвалід II гру­пи); го­лов­ний інже­нер ЧА­ЕС Ми­кола Мак­си­мович Фомін (у 1973–1986 рр. го­лов­ний інже­нер ЧА­ЕС, 1987 р. за­суд­же­ний на 10 років поз­бавлен­ня волі); Ана­толій Сте­пано­вич Дят­лов (1931–1995; зас­тупник го­лов­но­го інже­нера з екс­плу­атації, приз­на­чений су­дом «го­лов­ним ви­нуват­цем аварії», 1987 р. за­суд­же­ний на 10 років поз­бавлен­ня волі, ви­пуще­ний дос­тро­ково за ста­ном здо­ров’я); Ми­кола Ти­мофій­ович Ан­тошкін (нар. 1942; 1985 р. ге­нерал-май­ор, на­чаль­ник шта­бу ВВС Київсь­ко­го вій­сько­вого ок­ру­гу, ке­рував ліквідацією наслідків ка­тас­тро­фи, от­ри­мав зван­ня Ге­роя СРСР і ве­лику до­зу оп­ромінен­ня, у 1988–1998 рр. на ко­ман­дних по­садах ВВС СРСР та Росії); Бо­рис Євдо­кимо­вич Щер­би­на (1919–1990; один із творців ра­дянсь­ко­го наф­то­газо­вого ком­плек­су в Західно­му Сибіру, у 1984–1989 рр. зас­тупник го­лови Ра­ди міністрів СРСР, го­лова уря­дової комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧА­ЕС, подібної ж комісії з ліквідації наслідків зем­летру­су у Вірменії 1988 р., член ЦК КПРС у 1976–1990 рр.); Ва­лерій Олексій­ович Ле­гасов (1936–1988; ви­дат­ний ра­дянсь­кий хімік, ака­демік АН СРСР, з 1983 р. 1-й зас­тупник ди­рек­то­ра інсти­туту атом­ної енергії імені І. Кур­ча­това, один із го­лов­них ор­ганіза­торів ліквідації наслідків ка­тас­тро­фи, після до­повіді в МА­ГАТЕ 1986 р. що­до при­чин тра­гедії підда­вав­ся ць­ку­ван­ням з бо­ку час­ти­ни ко­лег-уче­них і вла­ди, за­гинув за нез’ясо­ваних об­ста­вин); ко­ман­ди­ри по­жеж­них час­тин Ва­силь Іва­нович Ігна­тен­ко (1961–1986), Віктор Ми­колай­ович Кібе­нок (1963–1986), Во­лоди­мир Пав­ло­вич Пра­вик (1962–1986), Ле­онід Пет­ро­вич Те­лят­ни­ков (1951–2004; 1986 р. май­ор внутрішньої служ­би) та ін.

Пе­реду­мови події

Про­ек­тне зав­дання на будівниц­тво Чор­но­биль­ської А­ЕС по­тужністю 2000 МВт бу­ло ви­кона­но Ураль­ським відділен­ням інсти­туту «Теп­ло­елек­троп­ро­ект». Зат­вер­дже­не 29 ве­рес­ня 1967 р. Міне­нер­го СРСР зав­дання бу­ло роз­робле­не для трь­ох видів ре­ак­торів, з яких бу­ло об­ра­но най­де­шев­ший і най­ефек­тивніший на той час (але й по­тенцій­но най­не­без­печніший) варіант – бе­зобо­лон­ко­вий графіто-вод­ний ре­ак­тор ти­пу РБМК-1000. На­казом Міне­нер­го СРСР від 30 бе­рез­ня 1970 р. по­даль­ше про­ек­ту­ван­ня Чор­но­биль­ської А­ЕС бу­ло до­руче­но інсти­туту «Гідроп­ро­ект». Чор­но­биль­ська А­ЕС ста­ла треть­ою станцією з ре­ак­то­рами ти­пу РБМК-1000 після Ленінградсь­кої і Курсь­кої А­ЕС, прий­ня­тих в екс­плу­атацію відповідно в 1973 і 1976 рр. Спо­руд­ження ЧА­ЕС роз­по­чало­ся 1970 р., керівниц­тво СРСР та УРСР кіль­ка разів фор­су­вало тем­пи будівниц­тва, що не мог­ло не відби­тися на якості ви­кона­них робіт. 1977 р. за­пуще­но 1-й енер­гоблок станції, нас­тупно­го ро­ку – 2-й, 1981 р. – 3-й, на­решті, 1983 р. – 4-й (будівниц­тво ще двох енер­гоблоків бу­ло зу­пине­но 1988 р.). У ве­ресні 1982 р. на ЧА­ЕС ста­лася пер­ша помітна аварія, кот­ру вда­лося швид­ко ло­калізу­вати, інфор­мацію про неї не роз­го­лошу­вали. З проб­ле­мами про­сува­лося будівниц­тво 5-го енер­гобло­ку, ди­рек­тор ЧА­ЕС скар­жився на постійні протікан­ня радіо­ак­тивної во­ди з сис­те­ми охо­лод­ження діючих ре­ак­торів.

Хід події

Без­по­середнь­ою при­чиною аварії ста­ло про­веден­ня пер­со­налом станції низ­ки санкціоно­ваних «зго­ри» ек­спе­риментів, котрі ста­ли фа­таль­ни­ми для вкрай не­дос­ко­налої конс­трукції ре­ак­то­ра. На 25 квітня 1986 р. бу­ла зап­ла­нова­на зу­пин­ка 4-го енер­гобло­ку Чор­но­биль­ської А­ЕС для чер­го­вого об­слу­гову­ван­ня. Цю мож­ливість виріши­ли ви­корис­та­ти для про­веден­ня низ­ки вип­ро­бувань з ви­микан­ням де­яких сис­тем. По­чат­ко­ве рішен­ня ра­дянсь­кої комісії та МА­ГАТЕ: у то­му, що ста­лося, ви­нен об­слу­гову­валь­ний пер­со­нал станції, що діяв усу­переч техніці без­пе­ки. Су­час­на по­зиція біль­шості ек­спертів: дії пер­со­налу станції бу­ли дру­горяд­ною при­чиною тра­гедії, го­лов­на проб­ле­ма – не­дос­ко­нала конс­трукція ре­ак­то­ра. У ре­зуль­таті кіль­кох ви­бухів уночі о 1.23 бу­ло зруй­но­вано знач­ну час­ти­ну 4-го енер­гобло­ку, по­чала­ся по­жежа, кот­ру вда­лося по­гаси­ти кіль­ком бри­гадам по­жеж­ників близь­ко 5-ї го­дини ран­ку 26 квітня (всі по­жеж­ни­ки, окрім водіїв, от­ри­мали жах­ливі до­зи оп­ромінен­ня і по­мер­ли за кіль­ка днів), по­жежі спа­лаху­вали ще кіль­ка разів у травні 1986 р. Найгіршим бу­ло те, що в ре­зуль­таті ви­бухів став­ся ви­кид радіо­ак­тивних ре­човин, у то­му числі ізо­топів ура­ну, плу­тонію, й­оду-131, цезію-134, цезію-137, стронцію-90. Си­ту­ація погіршу­вала­ся у зв’яз­ку з тим, що в зруй­но­вано­му ре­ак­торі про­дов­жу­вали­ся не­кон­троль­овані ядерні й хімічні (від горіння за­пасів графіту) ре­акції з виділен­ням теп­ла, з ви­вер­женням із роз­ло­му про­тягом ба­гать­ох днів про­дуктів горіння радіо­ак­тивних еле­ментів і за­ражен­ня ни­ми ве­ликих те­риторій (знач­ної час­ти­ни Біло­русії, ук­раїнсь­ко­го Полісся, де­яких рай­онів Росії, менші до­зи радіо­ак­тивно­го пи­лу от­ри­мали май­же вся Євро­па та Північна Аме­рика). Зу­пини­ти ак­тивний ви­кид радіо­ак­тивних ре­човин із зруй­но­вано­го ре­ак­то­ра вда­лося ли­ше до кінця трав­ня 1986 р. мобілізацією ре­сурсів усь­ого СРСР і ціною ма­сово­го оп­ромінен­ня ти­сяч ліквіда­торів (у ліквідації наслідків бра­ли участь до 600 тис. осіб, із них 240 тис. ви­кона­ли ос­новний об­сяг робіт у 1986–1987 рр.). Пер­ша стадія ліквідації за­вер­ши­лася в лис­то­паді 1986 р. із закінчен­ням будівниц­тва об’єкта «Ук­риття» – залізо­бетон­но­го сар­ко­фага над ре­ак­то­ром, що містив (і все ще містить) знач­ну час­ти­ну 180–190 т ядер­но­го па­лива – діок­си­ду ура­ну.

Наслідки події

Заб­руднен­ня ве­ликих те­риторій в Ук­раїні, Біло­русії та Росії, ство­рен­ня 30-кіло­мет­ро­вої зо­ни відчу­жен­ня, зни­щен­ня со­тень дрібних на­селе­них пунктів і міст Чор­но­биль та Прип’ять, ма­сова ева­ку­ація півміль­йона лю­дей, повіль­на смерть де­сятків ти­сяч ліквіда­торів від хво­роб, пов’яза­них із їхнь­ою діяльністю в зоні за­ражен­ня, підрив віри міль­йонів ра­дянсь­ких гро­мадян у все­могутність ра­дянсь­кої на­уки, пра­вильність партій­ної політи­ки (внаслідок нев­да­лих спроб керівниц­тва рес­публіки і СРСР при­хова­ти мас­штаб і ха­рак­тер події, пе­рене­сен­ня термінів ева­ку­ації, дезінфор­мацію на­селен­ня). 2000 р. ЧА­ЕС бу­ло ос­та­точ­но зу­пине­но, сь­огодні три­ває будівниц­тво но­вого сар­ко­фага.

Істо­рич­на пам’ять

Зна­кова трагічна подія не­давнь­ого ук­раїнсь­ко­го ми­нуло­го, пам’ять про яку ак­ту­алізов­на на всіх рівнях ук­раїнсь­ко­го суспіль­ства та країн ко­лишнь­ого СРСР. Ос­мислен­ню Чор­но­биль­ської тра­гедії прис­вя­чені де­сят­ки фільмів, му­зич­них, по­етич­них і про­зових творів, у де­сят­ках міст і сіл ко­лишнь­ого СРСР вста­нов­ле­но пам’ят­ни­ки ліквіда­торам, у Києві діє му­зей Чор­но­биля. Роз­ви­ваєть­ся та­кий вид екс­тре­маль­но­го ту­риз­му, як чор­но­биль­ське стал­керс­тво.

Створення Української Гельсінської групи

Да­та і місце

9 лис­то­пада 1976 р., Київ – Мос­ква.

Дій­ові осо­би

Го­лова гру­пи – Ми­кола Ру­ден­ко (1920–2004; пись­мен­ник, філо­соф, 1977 р. за­ареш­то­ваний, 1988 р. звіль­не­ний, емігру­вав, пра­цював на радіос­танціях «Сво­бода» і «Го­лос Аме­рики», 1990 р. по­вер­нувся в Ук­раїну), чле­ни-співзас­новни­ки: ко­лишній ге­нерал-май­ор Пет­ро Гри­горен­ко (1907–1987; пра­воза­хис­ник, 1964 р. ство­рив Спілку бо­роть­би за відрод­ження ленінізму, 1964 р. роз­жа­лува­ний у ря­дові, до 1971 р. не­од­но­разо­во пе­ресліду­вав­ся, при­мусо­во ліку­вав­ся в психлікар­нях, 1977 р. вис­ла­ний за кор­дон і поз­бавле­ний ра­дянсь­ко­го гро­мадянс­тва), пись­мен­ник Олесь Бер­дник (1926–2003; пись­мен­ник-фан­таст, у 1979–1984 рр. в ув’яз­ненні, 1989 р. об­ра­ний провідни­ком гу­маністич­но­го об’єднан­ня «Ук­раїнсь­ка Ду­хов­на Рес­публіка»), юрист Іван Кан­ди­ба (1930–2002; 1961 р. за­суд­же­ний до 15 років та­борів за участь в Ук­раїнській робітни­чо-се­лянській спілці, звіль­не­ний 1976 р., 1981 р. от­ри­мав 10 років та­борів, по­милу­ваний 1988 р. на про­хан­ня Р. Рей­га­на, 1992 р. член О­УН, у 1996–2001 рр. го­лова О­УН в Ук­раїні), юрист Лев­ко Лук’янен­ко (нар. 1928; 1961 р. за­ареш­то­ваний у справі Ук­раїнсь­кої робітни­чо-се­лянсь­кої спілки, за­суд­же­ний до розстрілу, заміне­ного 15 ро­ками та­борів, вів ак­тивну пра­воза­хис­ну діяльність у та­борах, 1976 р. всту­пив до УГГ, 1977 р. зно­ву за­ареш­то­ваний, 1988 р. по­милу­ваний, 1990 р. став на чолі Ук­раїнсь­кої Гель­синсь­кої спілки та Ук­раїнсь­кої рес­публікансь­кої партії, ав­тор Ак­ту про не­залежність Ук­раїни, ба­лоту­вав­ся у пре­зиден­ти на ви­борах 1991 р., у 1990–2007 рр. нар­деп, по­сол до Ка­нади), біолог Ок­са­на Меш­ко (1905–1991; у 1947–1954 рр. у та­борах, 1979 р. по суті го­лова УГГ, 1980 р. при­мусо­во об­сте­жува­лася у психлікарні, у 1981–1985 рр. у та­борах і на зас­ланні), істо­рик Ми­кола Ма­тусе­вич (нар. 1946; у 1977–1988 рр. у та­борах і на зас­ланні), публіцист, бо­гос­лов і релігієзна­вець Ми­рос­лав Ма­рино­вич (нар. 1949; у 1977–1987 рр. у та­борах та на зас­ланні, у 1990-х ак­тивний діяч «Міжна­род­ної амністії» в Ук­раїні, з 2010 р. го­лова Ук­раїнсь­ко­го відділен­ня міжна­род­но­го ПЕН-клу­бу, віце-рек­тор УКУ), мікробіолог Ніна Стро­ката-Ка­равансь­ка (1926–1998; 1971 р. за­суд­же­на до 4 років та­борів, 1979 р. ра­зом з О. Меш­ко ак­тивно вис­ту­пила на за­хист за­ареш­то­ваних ди­сидентів, емігру­вала до США), публіцист Олек­са Ти­хий (1927–1984; пра­цював учи­телем, 1977 р. ра­зом із М. Ру­ден­ком став жер­твою ра­дянсь­кої про­вокації, зас­ла­ний до та­борів, по­мер у тю­ремній лікарні).

Зго­дом до гру­пи увій­шли В’ячес­лав Чор­новіл (1937–1999; ви­дат­ний ук­раїнсь­кий ди­сидент, пра­воза­хис­ник, жур­наліст, пись­мен­ник, кри­тик, один із най­яс­кравіших лідерів шістде­сят­ників, ви­давав «Ук­раїнсь­кий вісник», не­од­но­разо­во за­ареш­то­вував­ся і за­силав­ся до та­борів, 1988 р. відно­вив діяльність УГС, з 1989 р. член, з 1992 р. го­лова На­род­но­го Ру­ху Ук­раїни, нар­деп, у 1990–1992 рр. го­лова Львівсь­кої об­лра­ди, ба­лоту­вав­ся у пре­зиден­ти Ук­раїни 1991 р., за­гинув в ав­то­катас­трофі), ви­дат­ний по­ет, пе­рек­ла­дач, кри­тик Ва­силь Стус (1938–1985; один із най­яс­кравіших по­етів-шістде­сят­ників, ди­сидент, у 1972–1977, 1980–1985 рр. у та­борах, де і по­мер, 2005 р. Ге­рой Ук­раїни, пос­мер­тно), найвідоміший ук­раїнсь­кий релігій­ний ди­сидент-бап­тист Пет­ро Вінс (нар. 1956; ви­дат­ний діяч ЄХБ, з 1979 р. в еміграції, сь­огодні бізнес­мен, меш­кає в Києві) то­що.

Пе­реду­мови події

Підста­вою для ут­во­рен­ня УГГ бу­ли пос­та­нови про пра­ва лю­дини Зак­лючно­го ак­ту На­ради у спра­вах без­пе­ки й співпраці в Європі у Гельсінкі 1975 р., які підпи­сав СРСР. У ре­зуль­таті в Москві ви­ник­ла пер­ша ра­дянсь­ка гру­па спри­ян­ню ви­конан­ню Гельсінсь­кої уго­ди. Подібні гру­пи по­чали ви­ника­ти і в рес­публіках СРСР. Так бу­ло пок­ла­дено по­чаток аб­со­лют­но ле­галь­но­го пра­воза­хис­но­го ру­ху в СРСР.

Хід події

9 лис­то­пада 1976 р. після кон­суль­тацій з 9 інши­ми пра­воза­хис­ни­ками М. Ру­ден­ко провів на квар­тирі А. Д. Са­харо­ва в Москві прес-кон­фе­ренцію для іно­зем­них жур­налістів, де ого­лосив про ство­рен­ня УГГ. Най­ак­тивніше діяла в Києві. Ос­но­ва діяль­ності – ра­дянсь­ке за­коно­давс­тво і прин­ци­пи Гельсінсь­кої уго­ди, з яки­ми ма­ли знай­оми­ти гро­мадян СРСР її чле­ни. Чле­ни УГГ до­бива­лися від вла­ди здій­снен­ня пра­ва на віль­ний обмін інфор­мацією та іде­ями, ак­ре­диту­ван­ня в Ук­раїні пред­став­ників за­кор­донної пре­си, ут­во­рен­ня не­залеж­них прес-агентств. Для ви­конан­ня цих зав­дань УГГ вста­нови­ла зв’язок зі своїми ко­рес­понден­та­ми та співробітни­ками у різних час­ти­нах Ук­раїни, а та­кож з інши­ми гельсінсь­ки­ми гру­пами (вірменсь­кою, гру­зинсь­кою, ли­товсь­кою, росій­ською), зібра­ла сотні до­кументів, які свідчать про по­рушен­ня ор­га­нами вла­ди людсь­ких та національ­них прав, й у своїх дек­ла­раціях, ме­моран­ду­мах, звер­неннях, про­тес­тах до­вела їх до відо­ма різних міжна­род­них кіл, а та­кож ор­ганів вла­ди СРСР.

Наслідки події

Після тим­ча­сово­го когнітив­но­го ди­сонан­су, ко­ли ди­сиден­ти вис­ту­пили в ролі доб­ровіль­них помічників уря­ду, КДБ огов­тався і всерй­оз взяв­ся за членів гру­пи. Вже нас­тупно­го ро­ку більшість із них бу­ла за­ареш­то­вана під різни­ми при­вода­ми, зок­ре­ма став­ши жер­тва­ми кіль­кох пря­мих про­вокацій. Після 1979 р. діяльність гру­пи бу­ла пос­лабле­на че­рез реп­ресії. Про­те на­весні 1979 р. у мор­довсь­ких та­борах політич­них в’язнів ство­рено Гру­пу спри­ян­ня ви­конан­ню Гельсінсь­ких угод у місцях поз­бавлен­ня волі, до якої увій­шли де­які чле­ни УГГ. З 1980 р. ви­давав­ся «Вісник політич­них реп­ресій в Ук­раїні». 1988 р. ор­ганізація віднов­ле­на у виг­ляді Ук­раїнсь­кої Гельсінсь­кої спілки.

Істо­рич­на пам’ять

Не­пога­но відо­ма в Ук­раїні зав­дя­ки підруч­ни­кам і пресі подія. На честь П. Гри­горен­ка наз­ва­на пло­ща у Ль­вові, прос­пект у Києві, в Сімфе­рополі відкри­то пам’ят­ник. У Горлівці існує му­зей В. Сту­са, вру­чаєть­ся літе­ратур­на премія й­ого імені.

Передання Криму до складу УРСР

Да­та і місце

19 лю­того 1954 р., Мос­ква.

Дій­ові осо­би

Фак­тичний лідер країни – пер­ший сек­ре­тар ЦК КПРС Ми­кита Сергій­ович Хру­щов, го­лова за­коно­дав­чої вла­ди – Кли­мент Єфре­мович Во­роши­лов (1881–1969; со­рат­ник В. Леніна і Й. Сталіна, з 1925 р. нар­комвій­ськмор, у 1934–1940 рр. нар­ком обо­рони СРСР, член Політбю­ро ЦК КПРС, у 1953–1960 рр. го­лова Пре­зидії Вер­ховної Ра­ди СРСР, один із пер­ших мар­шалів СРСР, співор­ганіза­тор реп­ресій); го­лова ви­конав­чої вла­ди СРСР – Ге­оргій Мак­симіліано­вич Ма­лен­ков (1902–1988; у 1939–1957 рр. член ЦК КПРС, у 1946–1957 рр. член Політбю­ро ЦК КПРС, ку­ратор авіацій­ної про­мис­ло­вості, ра­дянсь­ко­го атом­но­го про­ек­ту, у бе­резні – серпні 1953 р. фак­тичний керівник СРСР, у 1953–1955 рр. го­лова Ра­ди міністрів СРСР, після спро­би усу­нути М. Хру­щова 1957 р. в опалі); Ми­хай­ло Пет­ро­вич Та­расов (1899–1970; у 1947–1951 рр. го­лова Вер­ховної Ра­ди РРФСР, у 1950–1959 рр. го­лова Пре­зидії Вер­ховної Ра­ди РРФСР, у 1956–1961 рр. кан­ди­дат у чле­ни ЦК КПРС); Олексій Іларіоно­вич Ки­ричен­ко (1908–1975; ге­нерал-май­ор, у 1949–1953 рр. дру­гий сек­ре­тар ЦК КП(б)У, в 1953–1957 рр. пер­ший ук­раїнець на по­саді пер­шо­го сек­ре­таря ЦК КП(б)У, в 1957–1960 рр. сек­ре­тар ЦК КПРС).

Пе­реду­мови події

1921 р. ра­дянсь­кий уряд ство­рив Кримсь­ку АРСР, яка нас­правді не ма­ла національ­но­го ха­рак­те­ру поп­ри чи­малу етнічну стро­катість на­селен­ня Кри­му. 1939 р. росіяни ста­нови­ли 49,6 \% на­селен­ня рес­публіки, кримські та­тари – 19,4 \%, ук­раїнці – 13,7 \%, євреї – 5,8 \%, німці – 4,6 \%. Під час вій­ни за­галь­на чи­сельність на­селен­ня різко ско­роти­лася, а й­ого етнічний склад заз­нав до­корінних змін. Так, 1941 р. ра­дянські ор­га­ни де­пор­ту­вали німців, з при­ходом на­цистів бу­ло зни­щено прак­тично всіх євреїв і крим­чаків, а 1944 р. «за по­соб­ниц­тво гітлерівсь­ким оку­пан­там» бу­ло ви­селе­но до 230 тис. кримсь­ких та­тар, бол­гар, греків та ін. У ре­зуль­таті після закінчен­ня вій­ни на­селен­ня Кри­му скла­дало­ся май­же вик­лючно з росіян (71,4 \%) і ук­раїнців (22,3 \%). 1945 р. Кримсь­ку ав­то­номію бу­ло ска­сова­но, Крим пе­рет­во­рив­ся на об­ласть у складі РРФСР. Де­пор­тації спри­чини­ли ха­ос у сіль­сько­му гос­по­дарстві півос­тро­ва, вкрай за­леж­но­го від во­допос­та­чан­ня з те­риторії УРСР. Аби усу­нути гос­по­дарські нез­ручності та про­демонс­тру­вати не­поруш­не бра­терс­тво ра­дянсь­ких на­родів, виріши­ли пе­реда­ти Крим до скла­ду ге­ог­рафічно ближ­чої УРСР, керівниц­тво якої скла­дало­ся пе­реваж­но з довіре­них ви­суванців М. Хру­щова. Де­які істо­рики не­безпідстав­но пов’язу­ють пе­реда­чу Кри­му з гуч­ним свят­ку­ван­ням 300-річчя Пе­ре­яс­лавсь­кої ра­ди в січні 1954 р. З ініціати­ви Хру­щова ЦК КПРС вже з кінця 1953 р. роз­по­чав про­паган­дистсь­ку кам­панію у зв’яз­ку зі зга­даною річни­цею. 18 січня 1954 р. ювілей бу­ло уро­чис­то відзна­чено, але про­паган­дистсь­ка кам­панія не при­пини­лася. Сво­го піку во­на до­сяг­ла у зв’яз­ку з пе­реда­чею Ук­раїні Кримсь­кої об­ласті.

Хід події

За роз­робле­ним у Москві сце­нарієм пер­ший крок зро­била Пре­зидія Вер­ховної Ра­ди РРФСР. Ма­ючи прин­ци­пову зго­ду Пре­зидії Вер­ховної Ра­ди УРСР, во­на роз­гля­нула це пи­тан­ня у при­сут­ності пред­став­ників Кримсь­кої об­лра­ди і Се­вас­то­поль­ської місь­кра­ди (Се­вас­то­поль був містом рес­публікансь­ко­го підпо­ряд­ку­ван­ня в РРФСР). Бу­ло ух­ва­лено по­зитив­не рішен­ня, на ко­ристь яко­го ви­сува­лися такі ар­гу­мен­ти: спільність еко­номіки, те­риторіаль­на близькість, тісні гос­по­дарські та куль­турні зв’яз­ки Кри­му й Ук­раїни. Відповідна пос­та­нова надій­шла до Вер­ховної Ра­ди СРСР, а че­рез кіль­ка днів це пи­тан­ня пос­та­вила на по­рядок ден­ний Пре­зидія Вер­ховної Ра­ди УРСР. Акт пе­редачі Кри­му во­на роз­гля­дала як «но­ве яс­кра­ве ви­яв­лення без­межної довіри та щи­рої лю­бові росій­сько­го на­роду, но­ве свідчен­ня не­поруш­ної бра­терсь­кої друж­би між росій­ським і ук­раїнсь­ким на­рода­ми». Пос­та­нова з кло­потан­ням про пе­реда­ван­ня та­кож бу­ла нап­равле­на до Вер­ховної Ра­ди СРСР. 19 лю­того 1954 р. відбу­лося уро­чис­те засідан­ня ви­щого за­коно­дав­чо­го ор­га­ну вла­ди СРСР у період між сесіями Вер­ховної Ра­ди – Пре­зидії Вер­ховної Ра­ди СРСР за учас­тю керівників за­коно­дав­чих і уря­дових ор­ганів Росії та Ук­раїни, пер­шо­го зас­тупни­ка го­лови ви­кон­ко­му Кримсь­кої об­лра­ди П. Ляліна, а та­кож голів ви­кон­комів Сімфе­рополь­ської і Се­вас­то­поль­ської місь­крад Н. Кат­ко­ва та С. Сос­ниць­ко­го. Пер­шим вис­ту­пив го­лова Пре­зидії Вер­ховної Ра­ди РРФСР М. Та­расов. Вка­зав­ши на те, що Крим є при­род­ним про­дов­женням півден­них степів Ук­раїни, він зро­бив та­кий вис­но­вок: «З ге­ог­рафічних та еко­номічних мірку­вань пе­реда­ван­ня Кримсь­кої об­ласті до скла­ду братньої Ук­раїнсь­кої рес­публіки доціль­не і відповідає за­галь­ним інте­ресам Ра­дянсь­кої дер­жа­ви». За ним вис­ту­пив го­лова Пре­зидії Вер­ховної Ра­ди УРСР Д. Ко­рот­ченко та інші чле­ни Пре­зидії Вер­ховної Ра­ди СРСР. Об­го­ворен­ня підсу­мував го­лова за­коно­дав­чо­го ор­га­ну К. Во­роши­лов. З’яви­лося рішен­ня Пре­зидії, офор­мле­не відповідним ука­зом. У й­ого тексті бук­валь­но пов­то­рюва­лися ар­гу­мен­ти з пос­та­нови Пре­зидії Вер­ховної Ра­ди РРФСР. 26 квітня 1954 р. указ надій­шов на зат­вер­джен­ня сесії Вер­ховної Ра­ди СРСР. Ос­тання прий­ня­ла за­кон, який пе­ред­ба­чав зат­верди­ти указ від 19 лю­того і внес­ти відповідні зміни у статті Кон­сти­туції СРСР. Пе­редан­ня об­ласті відбу­лося з дот­ри­ман­ням пе­ред­ба­чених Кон­сти­туцією СРСР 1936 р. та Кон­сти­туцією УРСР 1937 р. про­цедур.

Наслідки події

За­вер­шився про­цес фор­му­ван­ня те­риторії су­час­ної Ук­раїни. Поп­ри те що рішен­ня про пе­редан­ня Кри­му ма­ло пев­не політич­не за­бар­влен­ня, слід за­ува­жити, що еко­номіка півос­тро­ва вже в період після­воєнної відбу­дови бу­ла тісно пов’яза­на з еко­номікою УРСР. З 1953 до 1963 р. ви­пуск ва­лової про­дукції про­мис­ло­вості Кри­му збіль­шив­ся у 3,4 ра­за. Капітальні вкла­ден­ня в на­род­не гос­по­дарс­тво зрос­ли май­же втричі та ста­нови­ли по­над 1,5 млрд кар­бо­ванців. Бу­ло по­будо­вано 76 ве­ликих про­мис­ло­вих об’єктів. До 1991 р. Кримсь­ка об­ласть пе­ребу­вала у складі УРСР, 1995 р. бу­ла ство­рена Ав­то­ном­на рес­публіка Крим. Вод­но­час на­явність у складі УРСР, а зго­дом не­залеж­ної Ук­раїни ве­лико­го ма­сиву пе­реваж­но росій­сько­мов­но­го на­селен­ня зак­ла­ла підва­лини гос­тро­го «конфлікту іден­тичнос­тей» і спроб се­пара­тиз­му після 1991 р.

Істо­рич­на пам’ять

У су­часній росій­ській публіцис­тиці най­частіше роз­гля­даєть­ся крізь приз­му кон­цепції неп­ра­вомірно­го «царсь­ко­го по­дарун­ка» М. Хру­щова доб­ре знай­омим й­ому осо­бис­то ук­раїнцям. Ук­раїнські ав­то­ри на­голо­шу­ють на істо­рич­них зв’яз­ках Ук­раїни і Кри­му, во­люн­та­ризмі як ос­нові всієї ра­дянсь­кої політи­ки до і після М. Хру­щова (при зовнішнь­ому дот­ри­манні юри­дич­них норм), не­мож­ли­вості пе­ред­ба­чити 1954 р. роз­пад СРСР, а от­же, і аб­сур­дності пос­та­нов­ки пи­тан­ня про якісь особ­ливі «ук­раїнські сим­патії» М. Хру­щова. Річни­ця події нерідко ви­корис­то­вуєть­ся різни­ми політич­ни­ми си­лами в Ук­раїні та Росії для роз­дму­хуван­ня про­тис­то­ян­ня.

Операція «Вісла»

Да­та і місце

28 квітня – 12 сер­пня 1947 р., За­кер­зоння (Лемківщи­на, Підляш­шя, Ряшівщи­на, По­сян­ня, Хол­мщи­на).

Дій­ові осо­би

Рішен­ня прий­ня­ло партій­не керівниц­тво Польщі на чолі з ге­нераль­ним сек­ре­тарем ПРП Вла­дис­ла­вом Го­мул­кою (1905–1982; на по­чат­ку кар’єри – ак­тивний сталініст, ге­нераль­ний сек­ре­тар ПРП у 1943–1948 рр., 1948 р. звіль­не­ний з по­сади, у 1956–1970 рр. зно­ву на чолі дер­жа­ви, ор­ганіза­тор ан­ти­семітсь­кої кам­панії, усу­нутий в ре­зуль­таті вис­тупів робітників). Провідну роль у про­веденні опе­рації відіграв міністр обо­рони Польщі мар­шал Міхал Ро­ля-Жи­мерсь­кий (Лижвінсь­кий, 1890–1989; суп­ро­тив­ник Ю. Пілсудсь­ко­го, всту­пив до Ком­партії, 1938 р. емігру­вав, 1944 р. очо­лив про­радянсь­ку Армію лю­дову, зго­дом Вій­сько Поль­ське, у 1946–1949 рр. міністр обо­рони, 1953 р. за­ареш­то­ваний, звіль­не­ний, у 1955–1967 р. віце-пре­зидент Поль­сько­го на­род­но­го бан­ку, член ЦК ПРП), акцією на чолі опе­ратив­ної гру­пи «Вісла» ке­рував дивізій­ний ге­нерал Сте­фан Мос­сор (1896–1957; один із творців пла­ну обо­рони Польщі 1939 р., у 1939–1945 рр. у німець­ко­му по­лоні, у 1946–1949 рр. зас­тупник на­чаль­ни­ка шта­бу Вій­ська Поль­сько­го, 1951 р. за­ареш­то­ваний за сфаль­шо­ваним зви­нува­чен­ням, 1956 р. ре­абіліто­ваний), Ка­роль Свер­чевсь­кий (1897–1947; во­ював за чер­во­них у 1917–1920 рр., з 1922 р. гро­мадя­нин СРСР, брав участь у гро­мадянській війні в Іспанії, з 1943 р. один з ор­ганіза­торів Армії лю­дової, зас­тупник її ко­ман­ду­вача, з 1946 р. зас­тупник міністра обо­рони, дип­ло­мат, зай­мав­ся ви­селен­ням німців 1947 р., вби­тий у бою з УПА). Сот­нею «Удар­ник-5», яка вби­ла Свер­чевсь­ко­го, що й ста­ло при­водом до по­чат­ку опе­рації, ко­ман­ду­вав май­ор УПА Хрін (Сте­пан Сте­бель­ский, 1914–1949; один із зас­новників інже­нер­них час­тин УПА, провів близь­ко 100 боїв, 1947 р. ко­ман­ду­вав 24-м так­тичним відтин­ком «Маківка», ав­тор ме­му­арів, за­гинув у бою в Чехії).

Пе­реду­мови події

1944 р. між уря­дами УРСР і Польщі бу­ло ук­ла­дено «Уго­ду про взаємний обмін на­селен­ням у при­кор­донних рай­онах». У ході «доб­ровіль­но­го пе­ресе­лен­ня», яке здій­сню­вало­ся нерідко при­мусо­вими за­хода­ми, до УРСР про­тягом 1944–1946 рр. пе­ресе­лили 482 тис. осіб. Опір, який чи­нили не­чис­ленні (до 2,4 тис. осіб) час­ти­ни УПА в За­кер­зонні, настіль­ки бен­те­жив поль­ських вій­сько­вих, що во­ни виріши­ли пос­та­вити крап­ку в «ук­раїнській проб­лемі» шля­хом но­вого ма­сово­го пе­ресе­лен­ня. Го­лов­ний удар був спря­мова­ний про­ти лемків та бойків – етнічних груп ук­раїнців За­кер­зоння. План, роз­робле­ний С. Мос­со­ром на ос­нові повідом­лень поль­ської адміністрації з місць, пе­ред­ба­чав ма­сове ви­селен­ня ук­раїнців на захід Польщі і роз­се­лен­ня їх ма­лими гру­пами з ме­тою як­най­швид­шої асиміляції. На­томість За­кер­зоння ма­ли за­сели­ти поль­ські пе­ресе­ленці. У лис­то­паді 1946 р. план роз­гля­нув В. Го­мул­ка. У січні 1947 р. на те­риторії Ряшівсь­ко­го (Же­шувсь­ко­го) воєводс­тва про­вели пе­репис ук­раїнців. Рішен­ня про пе­ресе­лен­ня бу­ло ух­ва­лено на таємно­му засіданні ЦК ПОРП спіль­но з ра­дянсь­ки­ми ко­лега­ми (ак­тивно до­пома­гали по­лякам у роз­робці пла­ну опе­рації Г. Ма­лен­ков та Л. Берія, а та­кож М. Хру­щов та О. Корній­чук від УРСР). Для про­веден­ня опе­рації бу­ла ство­рена Опе­ратив­на гру­па «Вісла» (4 піхотні дивізії, 1 дивізія МВС і три до­дат­ко­вих пол­ки) на чолі з Мос­со­ром. Без­по­середнім про­паган­дистсь­ким при­водом для по­чат­ку опе­рації ста­ла за­гибель 28 бе­рез­ня за за­гад­ко­вих об­ста­вин (офіцій­на версія – в бою з УПА, й­мовірна про­вокація з бо­ку поль­ських пов­станців) К. Свер­чевсь­ко­го. То­го ж дня політбю­ро ПРП ух­ва­лило рішен­ня про по­чаток опе­рації.

Хід події

22 квітня в Са­ноку бу­ло ство­рено Вій­сько­вий суд Опе­ратив­ної гру­пи «Вісла». Про­тягом трь­ох місяців він ух­ва­лив ви­рок сто­сов­но 400 ук­раїнців, з яких 173 за­судив до стра­ти. 23 квітня ство­рено кон­цтабір в Явож­но, де ма­ли бу­ти ізоль­овані особ­ли­во не­покірні се­ляни, гре­ко-ка­толицькі свя­щени­ки й інтелігенція. 28 квітня 1947 р. о 4-й ран­ку поль­ські вій­ська ото­чили ук­раїнські се­ла, відділи НКВС і че­хос­ло­вацькі при­кор­донни­ки заб­ло­кува­ли кор­до­ни Польщі на сході і півночі. Лю­дям да­вали дві го­дини на те, щоб зібра­тися, і вез­ли їх до залізнич­них станцій. Ви­ганя­ли з бу­динків усі ук­раїнські і навіть змішані сім’ї. На по­чат­ку сер­пня бу­ло ви­дано на­каз про ство­рен­ня «кон­троль­них груп», які прочісу­вали спус­то­шені ук­раїнські се­ла. Ук­раїнські сім’ї на но­вому місці (у західних воєводс­твах, звідки уряд Польщі тіль­ки-но ви­селив німців) роз­се­ляли по декіль­ка сімей у кож­не поль­ське се­ло, щоб прис­ко­рити асиміляцію. Де­пор­то­ваних на­зива­ли не ук­раїнця­ми, а по­селен­ця­ми, ук­раїнські прізви­ща за­пису­вали на поль­ський лад. Тих, хто са­мочин­но по­вер­тався в рідні місця – ло­вили і відправ­ля­ли в кон­цтабір Явож­но.

Наслідки події

На 31 лип­ня 1947 р., за поль­ськи­ми да­ними, бу­ло пе­ресе­лено 140 575 осіб, ув’яз­не­но в кон­цта­борі Явож­но 3800 осіб, уби­то 655 осіб, за­ареш­то­вано 1466 членів ук­раїнсь­ко­го ру­ху опо­ру. Бу­ло зруй­но­вано куль­ту­ру ук­раїнсь­ких лемків і час­ти­ни бойків, що мож­на кваліфіку­вати як ет­но­цид. Лемківщи­на на­дов­го ста­ла не­засе­леним зга­рищем – по­ляки не­охо­че об­жи­вали по­кинуті се­ла. Бу­ло покінче­но з підтрим­кою УПА на За­кер­зонні.

Істо­рич­на пам’ять

Подія виз­на­на зло­чином у су­часній Польщі та Ук­раїні. На честь жертв опе­рації в До­лині, Сам­борі, Явож­но, се­лах Лемківщи­ни вста­нов­ле­но пам’ят­ни­ки. 2007 р. у Польщі та Ук­раїні вша­нова­но пам’ять жертв опе­рації на дер­жавно­му рівні.

Приєднання Закарпаття до УРСР

Да­та і місце

Лис­то­пад 1945 р., Мос­ква – Пра­га, За­кар­паття.

Дій­ові осо­би

Й­осип Віссаріоно­вич Сталін; В’ячес­лав Ми­хай­ло­вич Мо­лотов; чеські політи­ки Ед­вард Бе­неш (1884–1948; лідер національ­но-соціалістич­ної партії, в 1918–1935 рр. міністр за­кор­донних справ Че­хос­ло­вач­чи­ни, в 1935–1938, 1945–1948 рр. пре­зидент Че­хос­ло­вач­чи­ни, в 1940–1945 рр. лідер че­хос­ло­ваць­кої еміграції, один із зас­новників Ліги Націй, Ма­лої Ан­танти, 1948 р. пе­редав вла­ду ко­муністам); Франтішек Нємец (1898–1963; че­хос­ло­ваць­кий політик, член соціал-де­мок­ра­тич­ної партії, міністр уря­ду у виг­нанні, де­легат уря­ду Бе­неша на звіль­не­них зем­лях ЧСР у 1944–1945 рр.); Владімір Кле­ментіс (1902–1952; сло­ваць­кий політич­ний діяч, публіцист, провідний політик Ком­партії ЧСР, емігрант, 1945 р. зас­тупник міністра іно­зем­них справ ЧСР, у 1948–1950 рр. міністр іно­зем­них справ Че­хос­ло­вач­чи­ни, стра­чений у ре­зуль­таті бо­роть­би з опо­зицією все­редині ком­партії, роз­по­чатої за на­казом з Мос­кви); Зде­нек Фірлінгер (1891–1976; лівий соціал-де­мок­рат, близь­кий друг пре­зиден­та Е. Бе­неша, у 1937–1945 рр. че­хос­ло­ваць­кий по­сол у СРСР, у 1945–1947 рр. го­лова че­хос­ло­ваць­ко­го уря­ду, ініціатор злит­тя соціал-де­мок­ратів з ком­партією); Іван Іва­нович Ту­ряни­ця (1901–1955; брав участь у За­кар­патській чер­воній гвардії 1919 р., член ком­партії Че­хос­ло­вач­чи­ни, з 1930 р. меш­кав пе­реваж­но в СРСР, у 1944–1946 рр. го­лова На­род­ної Ра­ди За­кар­патсь­кої Ук­раїни, в 1946–1948 рр. пер­ший сек­ре­тар За­кар­патсь­ко­го об­ко­му КП(б)У і го­лова об­лви­кон­ко­му).

Пе­реду­мови події

У 1919–1939 рр. За­кар­паття пе­ребу­вало в складі Че­хос­ло­вач­чи­ни, ку­ди увій­шло доб­ровіль­но після на­род­них зборів (ав­то­ном­ний ста­тус краю бу­ло санкціоно­вано Сен-Жер­менсь­кою мир­ною уго­дою 1919 р., про­те на­даний ли­ше 1938 р. на­пере­додні ос­та­точ­ної оку­пації Че­хос­ло­вач­чи­ни Третім Рей­хом). Після кіль­ка­ден­но­го існу­ван­ня Підкар­патсь­кої Русі (Кар­патсь­кої Ук­раїни) 1939 р. Угор­щи­на оку­пува­ла За­кар­паття. Ні Че­хос­ло­вач­чи­на, ні місцеві ук­раїнці не зми­рили­ся з оку­пацією. Ра­дянсь­кий Со­юз, як і більшість євро­пей­ських країн, теж не виз­на­вав за­кон­ною оку­пацію Кар­патсь­кої Ук­раїни Угор­щи­ною і відсто­ював ус­та­леність кор­донів Че­хос­ло­вач­чи­ни до­мюн­хенсь­ко­го періоду. Це од­нознач­но підтвер­ди­ли, зок­ре­ма, пре­зидент ЧСР Е. Бе­неш та нар­ком за­кор­донних справ СРСР В. Мо­лотов під час бесіди 9 чер­вня 1942 р. За ра­дянсь­ко-че­хос­ло­ваць­ки­ми до­мов­ле­нос­тя­ми, пи­тан­ня про до­лю За­кар­патсь­кої Ук­раїни (згідно з Кон­сти­туцією ЧСР – Підкар­патсь­кої Русі) мав вирішу­вати після вій­ни сам на­род. Улітку 1944 р., ко­ли ра­дянські вій­ська по­чали ви­бива­ти з те­риторії краю німців і угорців, на зай­нятій ни­ми те­риторії мав приз­на­чати­ся че­хос­ло­ваць­кий уря­довий упов­но­важе­ний, який після за­вер­шення воєнних опе­рацій діста­вав пра­во повністю взя­ти у свої ру­ки уп­равління гро­мадсь­ки­ми спра­вами й на­дава­ти всебічну до­помо­гу ра­дянсь­ко­му го­лов­но­коман­ду­вачеві. У липні 1944 р. уряд Че­хос­ло­вач­чи­ни приз­на­чив своїм упов­но­важе­ним на виз­во­леній те­риторії Підкар­патсь­кої Русі міністра еко­номічної ре­конс­трукції че­ха Ф. Нєме­ца, й­ого зас­тупни­ком – чле­на Дер­жавної ра­ди сло­вака ге­нера­ла Р. Вієсту, а політич­ним рад­ни­ком – за­кар­патця І. Ту­ряни­цю. Про­те, поп­ри по­передні до­мов­ле­ності Й. Сталіна з че­хос­ло­вака­ми, май­же од­ра­зу після виз­во­лен­ня За­кар­паття ра­дянсь­ка вла­да і місцеві ко­муністи сфор­му­вали перші тим­ча­сові на­родні коміте­ти, членів яких оби­рали або приз­на­чали, «вра­хову­ючи дум­ку на­роду». Про­те слід відзна­чити, що рух за возз’єднан­ня з Ук­раїною був се­ред місце­вих ук­раїнців справді ма­совим (чо­му спри­яли реп­ресії про­ти місце­вих «мос­квофілів» та «ма­дяронів»). На збо­рах і мітин­гах ух­ва­люва­лися пос­та­нови, звер­нення, про­хан­ня прий­ня­ти За­кар­патсь­ку Ук­раїну «в ло­но ма­тері-вітчиз­ни». Го­лова ок­ружної на­род­ної Ра­ди, пер­ший сек­ре­тар ЦК відрод­же­ної КПЗУ І. Ту­ряни­ця очо­лив підго­тов­ку до з’їзду на­род­них комітетів краю. До кінця 1944 р. пов­сюдно прой­шли ма­сові мітин­ги і збо­ри, на яких лю­ди схва­люва­ли рішен­ня з’їзду. Під Маніфес­том підпи­сало­ся по­над 250 тис. осіб – більшість на­яв­но­го в цей період до­рос­ло­го на­селен­ня.

26 лис­то­пада 1944 р. з’їзд на­род­них комітетів у Му­качеві схва­лив Маніфест про возз’єднан­ня За­кар­патсь­кої Ук­раїни з УРСР і вихід зі скла­ду Че­хос­ло­вач­чи­ни, об­рав На­род­ну Ра­ду з 17 осіб. Го­ловою став ко­муніст І. Ту­ряни­ця. Вже 5 груд­ня На­род­на Ра­да ух­ва­лила дек­рет про при­пинен­ня зв’язків на­род­них комітетів За­кар­патсь­кої Ук­раїни з упов­но­важе­ним уря­ду Че­хос­ло­вач­чи­ни й ви­суну­ла ви­могу, щоб він за­лишив межі краю. Ф. Нємец у те­лег­рамі до пре­зиден­та Че­хос­ло­вач­чи­ни Е. Бе­неша 29 груд­ня 1944 р. зму­шений був виз­на­ти, що рух за вихід За­кар­патсь­кої Ук­раїни (так бу­ло наз­ва­но ство­рену тут маріонет­ко­ву ра­дянсь­ку «дер­жа­ву») зі скла­ду Че­хос­ло­вач­чи­ни «тре­ба вва­жати ру­хом на­род­ним і стихій­ним». На й­ого дум­ку, бу­ло не­доціль­но діяти про­ти волі місце­вого на­селен­ня. 1 лю­того 1945 р. Ф. Нємец за­лишив межі За­кар­паття.

Хід події

Пи­тан­ня про За­кар­паття бу­ло по­передньо вре­гуль­ова­не шля­хом лис­ту­ван­ня між Й. Сталіним і Е. Бе­нешем. 23 січня 1945 р. Й. Сталін пи­сав Е. Бе­нешу: «Ра­дянсь­кий уряд не за­боро­няв і не міг за­боро­нити на­селен­ню За­кар­патсь­кої Ук­раїни вис­ло­вити свою національ­ну во­лю… Ви самі мені в Москві го­вори­ли про Ва­шу го­товність пе­реда­ти За­кар­патсь­ку Ук­раїну Ра­дянсь­ко­му Со­юзові». Е. Бе­неш по­год­жу­вав­ся на двос­то­ронній до­говір як фор­му вре­гулю­ван­ня, але тіль­ки після вій­ни при віднов­ленні до­мюн­хенсь­ких кор­донів Че­хос­ло­вач­чи­ни з Німеч­чи­ною й Поль­щею. Після пе­рего­ворів у Москві 29 чер­вня 1945 р. бу­ло ук­ла­дено до­говір між СРСР та Че­хос­ло­вач­чи­ною про вклю­чен­ня За­кар­патсь­кої Ук­раїни до скла­ду УРСР. Від СРСР й­ого підпи­сав В. Мо­лотов, від Че­хос­ло­ваць­кої Рес­публіки – З. Фірлінгер і В. Кле­ментіс. Пред­став­ників УРСР, і тим па­че маріонет­ко­вої дер­жа­ви За­кар­патсь­ка Ук­раїна, на пе­рего­ворах не бу­ло. Уго­да бу­ла ос­та­точ­но ра­тифіко­вана че­хос­ло­ваць­ким пар­ла­мен­том 22 лис­то­пада 1945 р., а Пре­зидією Вер­ховної Ра­ди СРСР – 27 лис­то­пада. Крім За­кар­паття, Че­хос­ло­вач­чи­на по­годи­лася пе­реда­ти СРСР близь­ко 250 км² те­риторії в око­лицях Чо­па, які бу­ли час­ти­ною сло­ваць­ких зе­мель.

Наслідки події

22 січня 1946 р. ука­зом Пре­зидії Вер­ховної Ра­ди СРСР на приєдна­них зем­лях бу­ла ство­рена За­кар­патсь­ка об­ласть УРСР. Ра­дянсь­ка вла­да чи­мало зро­била для еко­номічно­го роз­витку провінцій­но­го аг­рарно­го За­кар­паття, про­те бу­ли й інші наслідки приєднан­ня, які яв­но не мог­ли тіши­ти місце­ве на­селен­ня – вже в про­цесі возз’єднан­ня че­хос­ло­вацькі ор­га­ни та ра­дянсь­ка реп­ре­сив­на ма­шина зас­то­сува­ли звичні для то­талітар­ної сис­те­ми за­ходи про­ти «неб­ла­гонадій­них». За­ареш­то­вува­ли учас­ників Кар­патсь­кої Ук­раїни 1939 р. (в травні 1945 р. у Празі за­ареш­ту­вали її пре­зиден­та А. Во­лоши­на, який за­гинув у ГУ­ЛАГу), ук­раїнсь­ких інтелігентів, чи­нов­ників угорсь­ко­го оку­пацій­но­го ре­жиму. Кри­чущим на­силь­ством відзна­чила­ся ліквідація Му­качівсь­кої гре­ко-ка­толиць­кої єпархії 1948 р., що суп­ро­вод­жу­вала­ся вбивс­твом ра­дянсь­ки­ми спец­служ­ба­ми єпис­ко­па Те­одо­ра Ромжі, реп­ресіями про­ти де­сятків свя­щен­нослу­жителів. Відбу­лися «обміни на­селен­ням» з Угор­щи­ною і Че­хос­ло­вач­чи­ною. Тим ча­сом гру­пи етнічних ук­раїнців, які меш­ка­ли в ок­ре­мих рай­онах на те­риторії сусідніх дер­жав (Ма­рамо­рощи­на в Ру­мунії, Пряшівщи­на в Сло­вач­чині), та­кож по­рушу­вали пи­тан­ня про возз’єднан­ня. Про­те Мос­ква пос­та­вила­ся не­гатив­но до цих кло­потань як політич­но не­доціль­них. За­ува­жимо, що час­ти­на ру­синів ба­чила май­бутнє За­кар­паття у складі РРФСР як Кар­патсь­кої ав­то­ном­ної рес­публіки (або об­ласті). Ана­логічну по­зицію зай­ня­ла де­легація РПЦ, вис­ло­вив­шись на зустрічі з Патріар­хом Мос­ковсь­ким і всієї Русі Алексієм 7 груд­ня 1944 р. «рішу­че про­ти приєднан­ня на­шої те­риторії до Ук­раїнсь­кої РСР». Приєднан­ня За­кар­паття, поп­ри на­явність у су­часній Ук­раїні так зва­ної «ру­синсь­кої проб­ле­ми», ста­ло важ­ли­вим кро­ком на шля­ху возз’єднан­ня ук­раїнсь­ких зе­мель у єди­ну дер­жа­ву.

Істо­рич­на пам’ять

Доб­ре зна­на з підруч­ників подія, яку час­то сприй­ма­ють як «ос­та­точ­не фор­му­ван­ня ук­раїнсь­кої етнічної те­риторії» в ме­жах УРСР (окрім Кри­му). В Уж­го­роді 2004 р. вста­нов­ле­но пам’ят­ник Со­бор­ності.

Львівсько-Сандомирська операція 1944 року

Да­та і місце

13 лип­ня – 29 сер­пня 1944 р., Західна Ук­раїна (Га­личи­на, південь Во­лині, те­риторія су­час­них Львівсь­кої, Тер­нопіль­ської, Іва­но-Франківсь­кої, Рівненсь­кої об­ластей) та Півден­на Поль­ща (Ма­лополь­ща).

Дій­ові осо­би

Опе­рація про­води­лася си­лами 1-го Ук­раїнсь­ко­го фрон­ту під ко­ман­ду­ван­ням мар­ша­ла І. Конєва, у ході бит­ви бу­ло ство­рено 4-й Ук­раїнсь­кий фронт на чолі з лю­диною неп­ростої долі, ге­нерал-пол­ковни­ком І. Ю. Пет­ро­вим.

На чолі німець­кої гру­пи армій «Північна Ук­раїна» сто­яв відо­мий німець­кий тан­ко­вий ко­ман­дир ге­нерал-пол­ковник Й­озеф Хар­пе (1887–1968; у 1931–1933 рр. ке­рував Ка­зансь­кою тан­ко­вою шко­лою рей­хсве­ру в СРСР, учас­ник Поль­ської кам­панії, во­ював під Смо­ленсь­ком, Ленінгра­дом, 1942 р. ге­нерал тан­ко­вих вій­ськ, у липні – серпні 1944 р. на чолі гру­пи армій «Північна Ук­раїна», з ве­рес­ня 1944 до січня 1945 р. на чолі гру­пи армій «А»). У бо­ях бра­ла участь та­кож 1-ша угорсь­ка армія, з 15 трав­ня до 1 сер­пня під ко­ман­ду­ван­ням ге­нерал-пол­ковни­ка Ка­роя Бе­регфі (1888–1946; був ак­тивним при­хиль­ни­ком ліде­ра партії «ніла­шистів» Ф. Са­лаші, повіше­ний 1946 р.), з 1 сер­пня – ге­нерал-пол­ковник Бе­ла Міклош (1890–1948; ко­ман­ду­вав угорсь­ким кор­пу­сом у бо­ях під Києвом, Хар­ко­вом, Сталінгра­дом, наб­ли­жений адміра­ла М. Хорті, вис­ту­пав за се­парат­ний мир з СРСР).

Пе­реду­мови події

Ста­ном на ли­пень 1944 р. лінія фрон­ту про­ходи­ла західніше Ко­веля – Тер­но­поля – Ко­ломиї, у ру­ках німців за­лиша­лася знач­на час­ти­на Західної Ук­раїни та Си­лезь­кий про­мис­ло­вий рай­он у Польщі. Ра­дянсь­ке ко­ман­ду­ван­ня виріши­ло про­вес­ти про­ти гру­пи армій «Північна Ук­раїна» (до 600 тис., за ра­дянсь­ки­ми да­ними до 900 тис. осіб німець­ких та угорсь­ких сол­датів і офіцерів; до 420, за інши­ми да­ними до 900, танків та штур­мо­вих гар­мат; до 6,3 тис. гар­мат і міно­метів; до 700 літаків 4-го повітря­ного фло­ту) мас­штаб­ний нас­туп си­лами не­бува­лого над­по­туж­но­го уг­ру­пован­ня двох фронтів – 1-го та 4-го Ук­раїнсь­ких (ра­зом 1,2 тис. осіб, до 14 тис. гар­мат і міно­метів, до 2,2 тис. танків та са­мохідних гар­мат, 2,8–3 тис. літаків). Згідно з ра­дянсь­ким пла­ном нас­ту­пу пе­ред­ба­чали­ся два го­лов­них нап­рямки ударів: на Ра­ву-Русь­ку (1-ша гвардій­ська тан­ко­ва, 3-тя гвардій­ська та 13-та армії) та на Львів (3-тя гвардій­ська тан­ко­ва, 4-та тан­ко­ва, 38-ма та 60-та армії).

На мо­мент бит­ви ра­дянсь­ка те­орія гли­бокої опе­рації бу­ла вже до­волі доб­ре відпраць­ова­на ко­ман­ду­вача­ми РСЧА різних рівнів, її грізним зна­ряд­дям ста­ли чис­ленні тан­кові кор­пу­си, ос­на­щені мо­тори­зова­ною піхо­тою на ленд-лізівсь­ко­му аме­рикансь­ко­му ав­тотран­спорті, ос­на­щені се­редніми тан­ка­ми Т-34, Т-34–85, аме­рикансь­ки­ми M4 «Ге­нерал Шер­ман», а та­кож важ­ки­ми ра­дянсь­ки­ми ІС-2. Німці, відсту­па­ючи, ро­били став­ку на ак­тивну обо­рону, зок­ре­ма про­титан­ко­ву за до­помо­гою штур­мо­виків. Слід відзна­чити участь у битві 14-ї ук­раїнсь­кої дивізії ваф­фен СС «Га­личи­на».

Хід події

13 лип­ня 1944 р. після по­туж­но­го ар­тобстрілу та бом­барду­ван­ня німець­ких по­зицій, вій­ська 1-го Ук­раїнсь­ко­го фрон­ту пе­рей­шли у нас­туп на ра­ва-русь­ко­му нап­рямку. Обо­ронні лінії німців бу­ло прор­ва­но, час­ти­ни ра­дянсь­ких 3-ї гвардій­ської та 13-ї армій про­суну­лись на відстань до 20 км. З мен­шим успіхом нас­ту­пали 60-та та 38-ма армії в нап­рямку на Львів, де німецькі тан­кові дивізії зав­да­ли кон­тру­дару. Про­те і тут ра­дянській 60-й армії вда­лося ство­рити вузь­кий «Колтівсь­кий ко­ридор» зав­дов­жки 20 км та зав­шир­шки до 6 км, зав­дя­ки яко­му в ти­ли німців по­чали про­сува­тися час­ти­ни 3-ї гвардій­ської тан­ко­вої армії П. Ри­бал­ка, а потім і 4-та тан­ко­ва армія Д. Ле­люшен­ка. Ра­дянсь­ка авіація бом­би­ла німецькі по­зиції впро­довж усь­ого бою, ак­тивність люф­тваф­фе бу­ла не­висо­кою че­рез брак паль­но­го. 16–17 лип­ня обидві ра­дянські тан­кові армії прой­шли ко­ридо­ром під пе­рех­ресним обстрілом во­рога. Ста­ном на 18 лип­ня німець­ку обо­рону бу­ло прор­ва­но на ділянці 200 км, на 50–80 км вглиб. Ут­во­рив­ся «Бродсь­кий мішок», до яко­го пот­ра­пили здебіль­шо­го час­ти­ни 13-го армій­сько­го кор­пу­су німців. Бої в ото­ченні та нев­далі спро­би вис­на­жених німець­ких тан­ко­вих дивізій про­бити кіль­це три­вали до 22 лип­ня, ко­ли «мішок» бу­ло розріза­но навпіл і зни­щено, хо­ча час­ти­на ото­чених вий­шла ма­лими гру­пами.

Після зни­щен­ня «мішка» під Бро­дами ра­дянські армії відно­вили нас­туп на Львів та Пе­ремишль. 23 лип­ня ра­дянські вій­ська фор­су­вали річку Сян та за­хопи­ли те­риторії нав­ко­ло Ярос­ла­ва. 1-ша гвардій­ська тан­ко­ва армія Ка­туко­ва, швид­ко нас­ту­па­ючи, опи­нилась на те­риторії Польщі, де взя­ла Люблін. 27 лип­ня за підтрим­ки поль­ських пов­станців ра­дянські 3-тя гвардій­ська тан­ко­ва, 60-та та 38-ма армії взя­ли Львів (не дав­ши німцям зруй­ну­вати місто) та Пе­ремишль. На станіславсь­ко­му нап­рямку час­ти­ни 1-ї гвардій­ської та 18-ї армій 24 лип­ня взя­ли Га­лич, а 27 лип­ня – Станіслав. Пер­ша фа­за бит­ви скінчи­лася з ви­ходом ра­дянсь­ких вій­ськ на дер­жавний кор­дон СРСР зраз­ка 1941 р. Німець­ка гру­па армій бу­ла розріза­на навпіл, її час­ти­ни відсту­пали до Вісли і Кар­пат. Нас­тупна фа­за по­ляга­ла в за­хоп­ленні 1-м Ук­раїнсь­ким фрон­том плац­дармів на Віслі в рай­оні Ба­рану­ва – Шид­лу­ва – Сан­до­мира та відчай­душ­них спро­бах німців витісни­ти ра­дянські вій­ська з цих плац­дармів. Бої тут по­чали­ся 29 лип­ня і три­вали до 29 сер­пня з пе­ремінним успіхом: плац­дарм то роз­ши­рював­ся, то зву­жував­ся, але ліквіду­вати й­ого німцям не до­помог­ли ні 501-й ба­таль­йон важ­ких «Ко­ролівсь­ких тигрів», без­дарно ки­нутий у бій без підтрим­ки і на­поло­вину зни­щений ра­дянсь­ки­ми тан­ка­ми та ар­ти­лерією під Ог­ленду­вом, ні інші тан­кові підкріплен­ня, що їх от­ри­мав Хар­пе в ході боїв. 15 сер­пня ра­дянські во­яки взя­ли Сан­до­мир і роз­ши­рили плац­дарм до 120 км зав­шир­шки і 50 км зав­глибшки. 29 сер­пня вис­на­жені ра­дянські вій­ська ос­та­точ­но зу­пини­лися. Вод­но­час усі по­дальші спро­би 4-го Ук­раїнсь­ко­го фрон­ту І. Пет­ро­ва прор­ва­ти угорсь­ко-німець­ку обо­рону в Кар­патсь­ких пе­редгір’ях бу­ли мар­ни­ми – 5 сер­пня бу­ло взя­то Стрий, 6 сер­пня – Дро­гобич, 15 сер­пня нас­туп при­пинив­ся.

Наслідки події

За німець­ки­ми да­ними, за­гальні втра­ти вер­махту та СС у битві ста­нови­ли до 137 тис. осіб, з них до 55 тис. уби­тими та по­лоне­ними. У «Бродсь­ко­му мішку» в ото­чен­ня пот­ра­пило до 40–45 тис. осіб. З «мішка» по­щас­ти­ло виб­ра­тися до 6,8 тис. осіб, се­ред них до 1,5 тис. ук­раїнців, реш­та за­гину­ла або пот­ра­пила в по­лон. Тяж­ки­ми (до кіль­кох со­тень) бу­ли втра­ти в тан­ках, ото­чені дивізії втра­тили всю ар­ти­лерію і міно­мети. Ра­дянські вій­ська до­рого зап­ла­тили за свій без­сумнівний успіх: 289 тис. осіб, з них 65 тис. – без­по­воротні втра­ти, та­кож без­по­ворот­но втра­чено 1269 танків і са­мохідних гар­мат, 289 літаків.

У ре­зуль­таті бит­ви ра­дянські вій­ська звіль­ни­ли всю те­риторію УРСР у ме­жах 1941 р., а та­кож час­ти­ну Польщі, про­демонс­тру­вав­ши ви­сокий рівень бой­ової май­стер­ності. Бу­ло зав­да­но важ­кої по­раз­ки групі армій «Північна Ук­раїна», по­чали­ся бой­ові дії ра­дянсь­ких вій­ськ про­ти за­гонів УПА в Га­личині, що три­вали і після за­вер­шення Дру­гої Світо­вої вій­ни.

Істо­рич­на пам’ять

У СРСР зав­дя­ки сталінській про­паганді успішна бит­ва увій­шла до спис­ку зна­мени­тих «Де­сяти сталінсь­ких ударів» 1944 р., бу­ла доб­ре відо­ма з кіне­матог­ра­фу, публіцис­ти­ки, зок­ре­ма й прис­вя­ченої «роз­гро­му під Бро­дами ук­раїнсь­ких по­соб­ників Гітле­ра СС «Га­личи­на»». Са­ме ця версія про­дов­жує бу­ти ак­ту­аль­ною в свідо­мості ба­гать­ох меш­канців Росії й ук­раїнців Наддніпрян­щи­ни. Її втілює і відо­мий ра­дянсь­кий ме­моріал у Ль­вові – Па­горб Сла­ви поб­ли­зу Ли­чаківсь­ко­го цвин­та­ря. На­томість в ук­раїнській діас­порній літе­ратурі та в су­часній Західній Ук­раїні вся бит­ва і перш за все «мішок» під Бро­дами відомі як важ­ли­вий ге­роїчно-трагічний епізод «ук­раїнсь­кої бо­роть­би з біль­шо­виз­мом» (у такій іпос­тасі є те­мою низ­ки по­етич­них і про­зових ху­дожніх творів), подія доб­ре зна­на в Польщі.

Корсунь-Шевченківська операція 1944 року

Да­та і місце

24 січня – 17 лю­того 1944 р., рай­он міст Кор­сунь-Шев­ченківсь­кий – Шпо­ла – Зве­ниго­род­ка – Го­роди­ще (нині рай­цен­три Чер­кась­кої об­ласті).

Дій­ові осо­би

Ра­дянсь­ким 1-м Ук­раїнсь­ким фрон­том ко­ман­ду­вав ге­нерал армії Ми­кола Ва­тутін, 2-м Ук­раїнсь­ким – ге­нерал армії Іван Сте­пано­вич Конєв (1897–1973; з чер­вня 1943 р. ко­ман­ду­вач Сте­пово­го, зго­дом пе­рей­ме­нова­ного на 2-й Ук­раїнсь­кий фрон­ту, один із ге­роїв Курсь­кої бит­ви, Бєлго­родсь­ко-Харківсь­кої опе­рації, бит­ви за Дніпро, з 20 лю­того 1944 р. мар­шал Ра­дянсь­ко­го Со­юзу, успішно провів Львівсь­ко-Сан­до­мирсь­ку та Вісло-Одерсь­ку опе­рацію, брав ак­тивну участь у взятті Берліна та Пра­ги, при­душу­вав Угорсь­ку ре­волюцію 1956 р., брав участь у Берлінській кризі 1961–1962 рр.).

Німець­кою гру­пою армій «Південь» ко­ман­ду­вав фель­дмар­шал Еріх фон Ман­штейн. 8-ю армією гру­пи армій «Південь», що ста­ла мішен­ню ра­дянсь­ко­го нас­ту­пу, ко­ман­ду­вав ге­нерал піхо­ти От­то Ве­лер (1894–1987; ге­рой Пер­шої світо­вої вій­ни, досвідче­ний штабіст, з квітня 1942 до квітня 1943 р. на­чаль­ник шта­бу гру­пи армій «Центр», з сер­пня 1943 р. на чолі 8-ї армії, з груд­ня 1944 до квітня 1945 р. ос­танній ко­ман­ду­вач гру­пи армій «Південь»); дво­ма ото­чени­ми кор­пу­сами зі скла­ду армії ко­ман­ду­вали ка­валер ба­гать­ох ор­денів, досвідче­ний ге­нерал ар­ти­лерії Віль­гельм Штем­мерманн (1888–1944; учас­ник Пер­шої світо­вої вій­ни, 1939 р. ге­нерал-май­ор, учас­ник Поль­ської і Фран­цузь­кої кам­паній, з сер­пня 1941 р. ге­нерал-лей­те­нант, з груд­ня 1943 р. ко­ман­дир 11-го армій­сько­го кор­пу­су, за­гинув під час про­риву з ото­чен­ня); ге­нерал-лей­те­нант Те­обальд-Гель­мут Ліб (1889–1981; учас­ник Фран­цузь­кої кам­панії, Сталінградсь­кої бит­ви, бит­ви за Дніпро, на по­чат­ку 1944 р. ко­ман­ду­вач 42-го армій­сько­го кор­пу­су, во­сени 1944 р. во­ював у Північній Італії).

Пе­реду­мови події

У ре­зуль­таті осіннь­ого та зи­мово­го нас­ту­пу Чер­во­ної армії ут­во­рив­ся чи­малий вис­туп лінії фрон­ту з німець­ко­го бо­ку на захід від Чер­кас, який ут­ри­мува­ли час­ти­ни німець­кої 8-ї армії. Гітлер на­казав ут­ри­мува­ти вис­туп з політич­них мірку­вань, поп­ри не­од­но­разові по­перед­ження Ман­штей­на що­до не­без­пе­ки ра­дянсь­ко­го нас­ту­пу з ме­тою ото­чен­ня німців. Цим виріши­ли ско­рис­та­тися ра­дянські воєна­чаль­ни­ки – М. Ва­тутін роз­ро­бив план нас­ту­пу, зат­вер­дже­ний Й. Сталіним. Для здій­снен­ня пла­ну ото­чен­ня во­рога виділи­ли значні си­ли зі скла­ду 1-го та 2-го Ук­раїнсь­ко­го фронтів – до 260 тис. осіб (29 стрілець­ких дивізій, 1 ме­ханізо­ваний, 4 тан­ко­вих кор­пу­си), до 5,3 тис. гар­мат і міно­метів, на по­чат­ку нас­ту­пу – до 600 танків та са­мохідних гар­мат (плюс близь­ко 400 Т-34, от­ри­маних 1-м Ук­раїнсь­ким фрон­том як підкріплен­ня в період з 22 січня до 2 лю­того), 1054 літа­ки. З німець­ко­го бо­ку в ото­ченні опи­нились до 60 тис. осіб, до 60 танків і са­мохідних гар­мат, 242 гар­ма­ти і міно­мети (88-ма піхот­на дивізія, кор­пусна гру­па «Б», 57-ма, 72-га, 389-та піхотні дивізії, тан­ко­ва дивізія СС «Вікінг» і 5-та пан­цер­гре­надерсь­ка бри­гада СС «Вал­лонія»); у спро­бах деб­ло­кува­ти ото­чені німецькі кор­пу­си взя­ли участь до 80 тис. осіб, до 750 гар­мат і міно­метів, 201 танк 3-го і 58 танків 47-го тан­ко­вого кор­пу­су (й­мовірно, в ході бит­ви во­ни от­ри­мува­ли якісь не­великі підкріплен­ня), кіль­ка­сот літаків. Обидві сто­рони при­пус­ти­лися кіль­кох по­милок в оціню­ванні си­ту­ації, що зреш­тою при­вело німців до ве­лико­го ото­чен­ня, а ра­дянсь­ке ко­ман­ду­ван­ня – до про­валу спроб не до­пус­ти­ти німець­ко­го про­риву. Бой­ові дії для обох сторін ус­клад­ню­вала ран­ня вес­на і жах­ли­ва баг­ню­ка.

Хід події

Ра­дянсь­кий план бит­ви був схо­жий на сталінградсь­кий: удар двох тан­ко­вих уг­ру­повань, ство­рен­ня двох фронтів ото­чен­ня во­рога і зни­щен­ня ото­чено­го уг­ру­пован­ня. Ра­дянсь­кий нас­туп по­чав­ся для 2-го Ук­раїнсь­ко­го фрон­ту 24 січня, для 1-го Ук­раїнсь­ко­го фрон­ту – 26 січня. Прор­вавши обо­рону суп­ро­тив­ни­ка, ударні уг­ру­пован­ня фронтів поп­ря­мува­ли на­зустріч один од­но­му. На 2-му Ук­раїнсь­ко­му фронті 25 січня вве­ли в про­рив 5-ту гвардій­ську тан­ко­ву армію, що нес­трим­но про­сува­лася на Зве­ниго­род­ку. На 1-му Ук­раїнсь­ко­му фронті 6-та тан­ко­ва армія та­кож вир­ва­лася впе­ред, праг­ну­чи з’єдна­тися з танкіста­ми П. Ротмістро­ва. Ро­зуміючи, чим заг­ро­жує гли­бокий про­рив РСЧА, Ман­штейн ки­нув свої тан­кові час­ти­ни в кон­тра­таки – з 27 січня флан­ги удар­но­го уг­ру­пован­ня 2-го Ук­раїнсь­ко­го фрон­ту ата­кува­ли час­ти­ни 3-ї, 11-ї і 14-ї тан­ко­вих дивізій вер­махту, на­мага­ючись ліквіду­вати про­рив і зав’язав­ши важкі бої під Осит­няжкою і Пас­торсь­ким. Підтяг­нувши ре­зер­ви, ра­дянські вій­ська зуміли зу­пини­ти німців. «Зріза­ти» ра­дянсь­ке удар­не уг­ру­пован­ня німцям не вда­лося, ба­гато в чо­му че­рез стійкість ра­дянсь­кої ПТО і тан­ко­вих ре­зервів. По­ки піхотні армії зв’яза­ли боєм німець­кий тан­ко­вий ре­зерв, армія П. Ротмістро­ва 28 січня зай­ня­ла Зве­ниго­род­ку. Тим ча­сом піхо­та 2-го Ук­раїнсь­ко­го фрон­ту і 6-та тан­ко­ва армія роз­по­чали нас­туп з про­тилеж­но­го бо­ку вис­ту­пу. Тут пов­то­рила­ся приб­лизно та са­ма кар­ти­на: про­ламав­ши порівня­но слаб­ку обо­рону німець­ких піхот­них дивізій, ра­дянські час­ти­ни зіткну­лися з кон­тра­така­ми німець­ких тан­ко­вих ре­зервів – 16-ї і 17-ї тан­ко­вих дивізій вер­махту. Вій­ськам 2-го Ук­раїнсь­ко­го фрон­ту вда­лося впо­рати­ся з кон­тра­така­ми німців і то­го ж 28 січня вий­ти до Зве­ниго­род­ки, за­вер­шивши кіль­це ото­чен­ня. До 3 лю­того бу­ло ство­рено суцільні зовнішній (тан­кові армії, по­силені піхо­тою і гвардій­ською ка­валерією) і внутрішній (піхо­та і ка­валерія) фрон­ти ото­чен­ня. Німці спро­бува­ли на­лаго­дити повітря­ний міст, вод­но­час го­ту­ючись до деб­ло­куван­ня своїх двох ото­чених кор­пусів. Про­те всі спро­би ра­дянсь­ких вій­ськ розріза­ти ото­чене уг­ру­пован­ня бу­ли нев­да­лими – німці за­пек­ло би­лися, відки­нув­ши 8 лю­того про­позицію капіту­люва­ти. Уранці 4 лю­того по­чав­ся німець­кий нас­туп – й­ого ве­ли тан­ки 1-ї, 16-ї, 17-ї тан­ко­вих дивізій вер­махту і важ­ко­го тан­ко­вого пол­ку «Бе­ке». Деб­ло­куваль­не уг­ру­пован­ня не дій­шло до ото­чених зовсім тро­хи, зу­пинив­шись на лінії річки Гни­лий Тікич за кіль­ка кіло­метрів від «мішка». Над­людські зу­сил­ля ра­дянсь­кої ПТО і танків та не менші зу­сил­ля німець­ких танкістів істот­но впли­нули на ре­зуль­тат бит­ви.

Тим ча­сом у «мішку» Штем­мерманн стя­гував свої час­ти­ни на південь, і те­риторія ото­чен­ня щод­ня над­зви­чай­но стис­ка­лася. Після втра­ти а­ерод­ро­му повітря­ний міст звівся до пос­та­чань ван­тажів на па­рашу­тах, але близь­ко 50 тис. німців, скан­ди­навів, вал­лонів упер­то відмов­ля­лися зда­вати­ся. Ра­дянські тан­кові кор­пу­си М. Ва­тутіна та­кож ма­ли проб­ле­ми з пос­та­чан­ням че­рез без­доріжжя і постій­ний тиск з бо­ку танків і мо­топіхо­ти Брай­та. «Мішок» став «ко­чу­ючим» – німецькі час­ти­ни про­бива­лися на півден­ний захід, на­зустріч очіку­ваній до­помозі, ви­бив­ши з декіль­кох сіл ра­дянсь­ку піхо­ту, по­силе­ну тан­ка­ми. 15–16 лю­того ма­лень­ке се­ло Шен­дерівка кіль­ка разів пе­рехо­дило з рук у ру­ки. Ос­таннім ру­бежем, зай­ня­тим ра­дянсь­ки­ми тан­ка­ми 5-ї гвардій­ської тан­ко­вої армії, бу­ло се­ло Ли­сян­ка і ви­сота № 239, яку німці так і не взя­ли. І. Конєв, М. Ва­тутін і П. Ротмістров, ро­зуміючи, що німці на­мага­ють­ся прор­ва­тися, пе­рег­ру­пува­ли си­ли – во­ни ду­мали, що взя­ли в кіль­це май­же всю 8-му армію німців, і по­бо­юва­лися ма­сова­них атак ве­личез­ни­ми си­лами зсе­реди­ни «мішка», але бу­ло пізно. Штем­мерманн 16 лю­того от­ри­мав від Ман­штей­на ко­рот­ку те­лег­ра­му: «Па­роль – «Сво­бода», ме­та – Ли­сян­ка, 23.00», і три німецькі ко­лони вночі, в лю­ту завірю­ху, за­лишив­ши в Шен­дерівці більш ніж 1,5 тис. тяж­ко­пора­нених, май­же нав­мання пішли на про­рив повз ра­дянсь­ку піхо­ту й тан­кові час­ти­ни. Ра­дянсь­ка 206-та стрілець­ка дивізія не вит­ри­мала уда­ру, і німці про­били ко­ридор. Од­ним гру­пам по­щас­ти­ло – як, нап­риклад, аван­гарду ге­нера­ла Ліба, інші ги­нули від вог­ню ку­леметів і гар­мат, під гу­сени­цями, від гар­мат ра­дянсь­ких танків (які бе­зупин­но ата­кува­ли німецькі час­ти­ни з увімкне­ними фа­рами) та від ша­бель ко­заків Донсь­ко­го гвардій­сько­го кор­пу­су.

Наслідки події

Всь­ого з «мішка» вий­шло 27 703 боєздат­них німець­ких сол­датів та хіві (доб­ровільні німецькі до­пома­гачі з оку­пова­них те­риторій), 1063 хіві, та­кож ви­везе­но 7496 по­ране­них. З 19 тис. тих, що за­лиши­лися, до 11 тис. бу­ло взя­то в по­лон ра­дянсь­ки­ми вій­ська­ми, реш­та за­гину­ла. Але Й. Сталіну вже до­повіли про но­вий Сталінград, то­му вож­дя повідо­мили про ко­лосаль­ну ра­дянсь­ку пе­ремо­гу, яка швид­ко роз­росла­ся під пе­ром ра­дянсь­ких вій­сько­вих істо­риків. Так на­родив­ся міф про 55 тис. німець­ких уби­тих і 18 тис. по­лоне­них. Нас­правді втра­ти німців ра­зом із втра­тами деб­ло­куваль­них час­тин не пе­реви­щува­ли 47 тис. осіб, з них більш ніж по­лови­на – вби­тими і по­лоне­ними, до 160 танків, по­над 300 гар­мат і міно­метів. Ра­дянські втра­ти вби­тими та по­лоне­ними ста­нови­ли 24 286 осіб, по­ране­ними – 55 902 осіб, від 606 до 850 танків, по­над 2 тис. гар­мат і міно­метів. Про­те за­галом бит­ва мо­же з пов­ним пра­вом вва­жати­ся помітною ра­дянсь­кою пе­ремо­гою, кот­ра по­зитив­но впли­нула на ве­ден­ня ра­дянсь­ки­ми вій­ська­ми бой­ових дій на­весні 1944 р.

Істо­рич­на пам’ять

Доб­ре відо­ма в СРСР та на пос­тра­дянсь­ко­му прос­торі бит­ва, ого­лоше­на сталінсь­ким керівниц­твом «Сталінгра­дом на Дніпрі» (са­ме так, з не­одмінни­ми згад­ка­ми про «9 німець­ких ото­чених і роз­гром­ле­них дивізій», ця подія сприй­маєть­ся більшістю пред­став­ників стар­шо­го по­коління ук­раїнців та росіян, поп­ри спро­би більш зва­женої оцінки су­час­ни­ми росій­ськи­ми істо­рика­ми та публіцис­та­ми). І. Конєв і П. Ротмістров за цю пе­ремо­гу ста­ли мар­ша­лами, 23 ра­дянські час­ти­ни от­ри­мали наз­ву «Кор­сунсь­ких», 6 – «Зве­ниго­родсь­ких». Битві прис­вя­чено ра­дянсь­кий про­паган­дистсь­кий фільм 1945 р., зня­тий О. Дов­женком, во­на фігу­рує в ра­дянській ху­дожній літе­ратурі та кіно (фільм «Як­що во­рог не здаєть­ся…» 1982 р.). У місті Кор­сунь-Шев­ченківсь­кий діє му­зей бит­ви, пам’ят­ни­ки на місцях за­пек­лих боїв є час­ти­ною Кор­сунь-Шев­ченківсь­ко­го ме­моріаль­но­го ком­плек­су.