Юрій-Ге­де­он Вен­жик Хмель­ниць­кий 

(1641–1685)

«…він міг тіль­ки підда­вати­ся об­ста­винам, а ніяк не кер­му­вати подіями»

Мо­лод­ший син Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го. Про­голо­шений геть­ма­ном ще за жит­тя бать­ка, він тричі бу­де три­мати геть­мансь­ку бу­лаву, але жод­но­го ра­зу не змо­же її втри­мати та ста­ти врівень бать­кові.

Ю. Хмель­ниць­кий не мав та­лан­ту дер­жавно­го керівни­ка. Пот­рапля­ючи у за­лежність то до росій­сько­го уря­ду, то до поль­сько­го, то до та­тар та ту­рок, Юрась Хмель­ни­чен­ко втра­тив підтрим­ку у ко­зац­тва та прос­то­го лю­ду. Жит­тя не­щас­ли­вого си­на сла­вет­но­го Бог­да­на закінчи­лося трагічно…

У на­родній ле­генді XIX століття пе­реповіда­лось, що «Хмель­ни­чен­ко, обу­сур­ма­нив­шись, збив пуш­кою з го­ри верх батьківсь­кої цер­кви, ба­жа­ючи діста­тись батьківсь­ких гро­шей, які, ка­жуть, бу­ли за­муро­вані на го­рищі цер­кви. Він прий­шов за ни­ми до Су­бото­ва, та бо­яв­ся, бо тут сто­яло вій­сько, то вже зі злості хотів роз­би­ти цер­кву.

…Хмель­ни­чен­ко жи­ве й досі. Наші старі чу­маки роз­ка­зува­ли, що ба­чили й­ого в го­рах на свої очі. І при зустрічі він і сам ка­зав, що «Я син Хмель­ниць­ко­го». Й­ого ссе га­дина, і він бу­де му­читись та блу­кати поміж го­рами аж до Страш­но­го су­ду; а тоді вже Гос­подь й­ого прос­тить, що, обу­сур­ма­нив­шись, хотів роз­би­ти батьківсь­ку цер­кву».

Юрась Хмель­ни­чен­ко — мо­лод­ший син геть­ма­на Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го та й­ого пер­шої дру­жини Ган­ни Сомківни. На­родив­ся він 1641 ро­ку в Су­ботові.

Мо­лодий геть­ма­нич здо­був не­пога­ну до­маш­ню освіту, був доб­ре обізна­ний із Свя­тим Пись­мом, міг чи­тати й пи­сати не ли­ше ук­раїнсь­кою, але й цер­ковнос­лов’янсь­кою, поль­ською, грець­кою та ла­тинсь­кою мо­вами, хоч і пос­ту­пав­ся в ць­ому відно­шенні своєму бать­кові. Вчив­ся Юрій Хмель­ниць­кий і в Києво–Мо­гилянсь­ко­му ко­легіумі, але не­дов­го, бо че­рез погіршен­ня здо­ров’я Бог­дан по­вер­нув си­на до Чи­гири­на. Пізніше, вже як геть­ман, Юрій Хмель­ниць­кий ствер­див батьківсь­кий привілей ко­легіуму, заз­на­чив­ши, що він сам був ко­лись й­ого уч­нем. Відо­мо та­кож, що од­ним із вчи­телів геть­ма­нича у ко­легіумі був ви­дат­ний ук­раїнсь­кий пись­мен­ник, філо­соф й те­олог Іо­ан­никій Га­лятовсь­кий. По­вер­нувшись до­дому, Юрій Хмель­ниць­кий про­дов­жив на­уку. В од­но­му з до­кументів 1656 ро­ку на­зиваєть­ся ім’я до­машнь­ого вчи­теля геть­ма­нича — чен­ця Києво–Пе­черсь­кої лав­ри Іларіона Доб­родіяш­ка.

Іван Остапович Виговський

Іван Ос­та­пович Ви­говсь­кий 

(р. н. невід. – 26.03.1664)

«…свій край шаб­лею здо­був і з яр­ма виз­во­лив»

Спод­вижник Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, який во­лодів геть­мансь­кою бу­лавою ли­ше два ро­ки (1657–1659), але зумів ут­верди­ти дер­жавний су­веренітет Ук­раїни.

Щи­рий патріот, який, за оцінка­ми істо­риків, був од­ним з най­виз­начніших ук­раїнсь­ких діячів се­реди­ни XVII століття, політик, дип­ло­мат, про­фесій­ний ви­сокок­валіфіко­ваний дер­жавний кер­ма­нич, воєна­чаль­ник.

Він пов­став про­ти ли­цемірства Мос­ковії й відсто­ював дер­жавну не­залежність Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви.

Діючи вже як геть­ман, у над­зви­чай­но тяж­ких умо­вах, він за всієї своєї енергії, досвіду й та­лан­ту не зміг, як Бог­дан Хмель­ниць­кий, за­без­пе­чити підтрим­ку об­ра­ного кур­су ши­роки­ми ма­сами і не втри­мав дер­жавно­го кер­ма у своїх ру­ках. До­пущені ним про­рахун­ки та по­мил­ки і виз­на­чили трагічність й­ого за­гибелі та не зав­жди спра­вед­ливі оцінки су­час­ників і на­щадків.

У неділю, 24 сер­пня 1657 ро­ку, вда­рили дов­биші в Чи­гирині, скли­ка­ючи ра­ду. Ра­да бу­ла у дворі Хмель­ни­чен­ка. Як наб­рався по­вен двір, во­рота бу­ло зам­кне­но, а ве­лика юр­ба ко­зац­тва і поспіль­ства по­лиши­лась по­за дво­ром.

З до­му вий­шов Юрась Хмель­ни­чен­ко з бу­лавою у руці й ска­зав, що й­ому не під си­лу уп­равля­ти Ук­раїною і за во­лею бать­ка Бог­да­на він хо­че про­дов­жи­ти своє нав­чання у Києві. Вис­ту­пив Іван Ви­говсь­кий і по­дяку­вав за пи­сарсь­кий уряд, обоз­ний Ти­мофій Но­сач по­ложив свій пер­нач, дя­ку­ючи за обоз­ниц­тво, ге­нераль­ний суд­дя — свою пе­чать. І всі пішли за Юра­сем у бу­динок. Мов­чки сто­яла ра­да, а се­ред ра­ди, на столі, ле­жала геть­мансь­ка бу­лава. Ба­гато бу­ло охо­чих ухо­питись за ту бу­лаву, та не бу­ло доз­во­лу ра­ди. Оса­вули по­чали пи­тати при­сут­ню стар­ши­ну, ко­го во­на хо­че за геть­ма­на. При­сут­ня стар­ши­на не виз­на­ла мож­ли­вим усу­нен­ня Юрія з геть­манс­тва. Во­ни сто­яли на то­му, що мо­лодий Хмель­ниць­кий має за­лиши­ти за со­бою Бог­да­нову спад­щи­ну. «Хоч він і мо­лодий, та не­хай на­ша сла­ва бу­де та­ка, що бу­ла в нас за геть­ма­на Хмель­ниць­ко­го», — ніби го­вори­ли тоді. Але ра­зом з тим, не ла­ма­ючи ви­бору Юрія Хмель­ни­чен­ка, ви­бору, що був за­повітом ста­рого геть­ма­на, стар­шинські збо­ри ба­чили пот­ре­бу до­ручи­ти на той час геть­манс­тво лю­дині досвідченій, сильній во­лею й дозрілій ро­зумом. Та­кою лю­диною вва­жав­ся ге­нераль­ний пи­сар Іван Ви­говсь­кий, най­довіреніша осо­ба геть­ма­на Бог­да­на. До нь­ого і звер­ну­лися про­позиції при­сутніх: «Не­хай бу­лава й бун­чук бу­дуть при Юрії Хмель­ниць­ко­му, а до­ки він дій­де літ, вій­ськом про­вади­тиме Ви­говсь­кий, і бу­лаву й бун­чук бра­тиме, ко­ли тре­ба, в Хмель­ниць­ко­го, а по­вер­та­ючись, зно­ву й­ому до рук відда­вати­ме». Так ніби зву­чала та єди­на про­позиція, що да­вала вихід із тодішнь­ого ста­нови­ща у зв’яз­ку з ви­бором не­пов­нолітнь­ого геть­ма­на.

Богдан–Зиновій Михайлович Хмельницький

Бог­дан–Зи­новій Ми­хай­ло­вич Хмель­ниць­кий 

(1595–1657)

«…й­ого сла­ва та ім’я лу­на­ють по світу»

Ви­дат­ний ук­раїнсь­кий політик, пол­ко­водець і дип­ло­мат, очіль­ник національ­но–виз­воль­ної бо­роть­би 1648–1657років, тво­рець дер­жа­ви та її пер­ший геть­ман. Ство­рив армію, фор­му­вав дер­жавні інсти­туції, зміцню­вав геть­мансь­ку вла­ду. Він сфор­му­лював дер­жавну ідею, що пе­ред­ба­чала ство­рен­ня не­залеж­ної со­бор­ної Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви в етнічних ме­жах про­живан­ня ук­раїнсь­ко­го на­роду. Про­водя­чи ви­важе­ну соціаль­но–еко­номічну політи­ку, за­побіг спа­лаху гро­мадянсь­кої вій­ни. Вод­но­раз зап­ро­вадив но­вий адміністра­тив­но–те­риторіаль­ний устрій, ре­фор­му­вав Січ, зміцнив дер­жавні інсти­туції, вдос­ко­налю­вав функціону­ван­ня ор­ганів вла­ди, вів дип­ло­матич­ну бо­роть­бу за міжна­род­не виз­нання мо­лодої дер­жа­ви. Вра­хову­ючи враз­ливість її ге­ополітич­но­го ста­нови­ща, на­магав­ся зігра­ти на су­переч­ностях між Річчю Пос­по­литою, Мос­ковією й Пор­тою (обіця­ючи прий­ня­ти про­текцію відповідно ца­ря і сул­та­на), вклю­чити у сфе­ру впли­ву ук­раїнсь­ких інте­ресів Мол­до­ву і Ва­лахію. Після ук­ла­дан­ня ук­раїнсь­ко–мос­ковсь­ко­го со­юзу 1654 ро­ку рішу­че про­тидіяв намірам Мос­кви об­ме­жити су­веренітет ко­заць­кої Ук­раїни. Не­запе­реч­ною зас­лу­гою геть­ма­на Б. Хмель­ниць­ко­го бу­ло те, що все ук­раїнство, нез­ва­жа­ючи на ста­нові інте­реси, вис­ту­пило єди­ною як ніко­ли си­лою в бо­ротьбі за національ­не виз­во­лен­ня. Діяльність цієї не­пересічної пос­таті ук­раїнсь­кої історії не тіль­ки виз­на­чила до­лю са­мої Ук­раїни, а й відчут­но впли­нула на євро­пей­ське політич­не жит­тя.

Жод­ний з істо­рич­них діячів на­шого на­роду не мо­же зрівня­тися з Бог­да­ном Хмель­ниць­ким за кількістю ство­рених праць про нь­ого. Важ­ко навіть пе­релічи­ти ви­ди на­уко­вих розвідок і творів ху­дожньої літе­рату­ри й мис­тец­тва, в яких опи­суєть­ся, досліджуєть­ся, змаль­овуєть­ся, зга­дуєть­ся пос­тать Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го. На­укові мо­ног­рафії, статті, розвідки і до­кумен­тальні публікації, за­пис­ки, ме­му­ари і спо­гади… На­род у своїй твор­чості — істо­рич­них піснях, ду­мах, ле­ген­дах, пе­река­зах, прик­ладно­му мис­тецтві — приділяє особ­ли­ву ува­гу сла­вет­но­му ко­заць­ко­му геть­ма­нові. Про нь­ого на­писа­но ро­мани, повісті, оповідан­ня, по­еми, дра­ми, ство­рено кінострічки, кар­ти­ни і скуль­пту­ри. Ко­ли б хто–не­будь спро­бував зро­бити кар­ту місць, де ви­ника­ли всі ці на­укові, літе­ратурні та мис­тецькі тво­ри про Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, то до­вело­ся б вклю­чити до неї ба­гато країн світу.

Як це не див­но, але Бог­да­нові Хмель­ниць­ко­му не ду­же та­лани­ло в ук­раїнській історіог­рафії (біль­ше щас­ти­ло в за­кор­донній, нап­риклад поль­ській). Фігу­ра, без сумніву, ду­же склад­на — бо він і виз­во­литель з–під Польщі, і той, що віддав Ук­раїну Росії, і об­ра­ний на­родом де­мок­ра­тич­ний вождь, і пред­став­ник ав­то­ритар­ної, де­коли ду­же жор­сто­кої вла­ди, і за­хис­ник на­роду та од­но­час­но згуб­ця, який роз­пла­чував­ся яси­ром за та­тарсь­ку до­помо­гу, носій па­ралель­но рес­публікансь­ких і мо­нархічних прин­ципів і т. д., і т. п.

Петро Конашевич-Сагайдачний

Пет­ро Ко­наше­вич–Са­гай­дач­ний(1577(1578)–1622) 

«…сла­ва ць­ого ко­заць­ко­го геть­ма­на мо­же поз­ма­гати­ся з вічністю»

Не­од­но­разо­во оби­рав­ся геть­ма­ном Вій­ська За­порозь­ко­го (ко­ли впер­ше — невідо­мо). Як пол­ко­водець П. Ко­на­ючи–Са­гай­дач­ний дот­ри­мував­ся но­ваторсь­ких для то­гочас­ної євро­пей­ської воєнної дум­ки та прак­ти­ки стра­тегічних і так­тичних нас­та­нов­лень. За­порожці під й­ого про­водом здо­були блис­ку­чу воєнну пе­ремо­гу — взя­ли прис­ту­пом по­туж­ну ту­рець­ку фор­те­цю та ве­ликий невіль­ниць­кий ри­нок у Кри­му — Ка­фу — і виз­во­лили ба­гато хрис­ти­янсь­ких бранців. Й­ого політи­ка вирізня­лася ло­яльністю до поль­сько­го уря­ду, але політичні по­зиції та орієнтації геть­ма­на не об­ме­жува­лися нею. Геть­ман дбав про міжна­родні інте­реси Вій­ська За­порозь­ко­го, був послідов­ним про­тив­ни­ком цер­ковної унії, твер­до сто­яв на боці Пра­вос­лавної Цер­кви і рішу­че відсто­ював кон­фесійні пра­ва ук­раїнців. Су­час­ни­ки ви­соко оціню­вали політич­ну та вій­сько­ву діяльність геть­ма­на, на­голо­шу­ючи на гро­мадянсь­ко­му, ри­царсь­ко­му служінні Пет­ра Ко­наше­вича–Са­гай­дач­но­го хрис­ти­янсь­ко­му світові й Вітчизні.

У пер­ших де­сятиліттях XVII століття Ос­мансь­ка імперія зне­наць­ка відчу­ла свою враз­ливість. Ра­зючи­ми уда­рами відповіли ту­рець­ко–та­тарсь­ким на­пад­ни­кам ко­заць­ка шаб­ля і муш­кет, ке­ровані безс­траш­ним воїном, об­да­рова­ним ва­таж­ком Пет­ром Ко­наше­вичем–Са­гай­дач­ним, підчас зна­мени­тих морсь­ких та су­хопут­них по­ходів на во­лодіння сул­тансь­кої Ту­реч­чи­ни та Кримсь­ко­го ханс­тва.

Про по­ход­ження і юнацькі ро­ки май­бутнь­ого геть­ма­на збе­рег­ли­ся скупі відо­мості. Як­що поль­ський шлях­тич Яків Собєсь­кий (бать­ко поль­сько­го ко­роля Яна III Собєсь­ко­го) на­зиває Са­гай­дач­но­го «за по­ход­женням, спо­собом жит­тя та звич­ка­ми прос­тою лю­диною», то інший й­ого су­час­ник — поль­ський літо­писець Й­о­ахім Єрлич, який брав участь у битві під Хо­тином, заз­на­чив у своєму літо­писі, що Пет­ро «не був прос­то­го урод­ження, але шлях­тич од Сам­бо­ра». Най­важ­ливішим дже­релом біог­рафії Са­гай­дач­но­го є па­негірич­ний віршо­ваний твір К. Са­кови­ча «Вірші на жа­лос­ний пог­реб зац­но­го ри­цера Пет­ра Ко­наше­вича Са­гай­дач­но­го». До нь­ого бу­ло до­дано ціка­ву гра­вюру із зоб­ра­жен­ням геть­ма­на вер­хи на коні. У лівій верхній час­тині ма­люн­ка — герб Са­гай­дач­но­го у формі підко­ви, яку увінчує хрест (у ге­раль­диці цей герб кла­сифікуєть­ся як «По­бог»), По­за вся­ким сумнівом, Са­кович, лю­дина для сво­го ча­су ви­соко­освіче­на (ви­пус­кник За­мой­ської та Краківсь­кої ака­демій), доб­ре усвідом­лю­вав суспіль­не зна­чен­ня істо­рич­ної пос­таті Са­гай­дач­но­го. То­му нав­ряд чи на­важив­ся б він подібним чи­ном «прик­ра­сити» ма­люнок, не ма­ючи на те дос­татніх підстав.

Дмитро Байда–Вишневецький

Дмит­ро Бай­да–Виш­не­вець­кий 

(р. н. невід, – 1564)

З–поміж ба­гать­ох ко­заць­ких ва­тажків раннь­ого періоду ко­заць­кої історії чи не найбіль­шою сла­вою вкрив се­бе князь Дмит­ро Виш­не­вець­кий, що по­ходив з ро­ду князів Ге­диміно­вичів і який на по­чат­ку 1550–х років зас­ну­вав за­мок на ос­трові Ма­ла Хор­ти­ця, згур­ту­вав нав­ко­ло нь­ого ко­заків і цим пок­лав по­чаток За­порозь­кої Січі. Са­ме то­му й­ого вва­жа­ють пер­шим ко­заць­ким геть­ма­ном.

Ім’я Дмит­ра Виш­не­вець­ко­го, кня­зя із ли­товсь­кої ро­дини, на­щад­ка Ге­диміна, ва­сала ли­товсь­ко–поль­сько­го ко­роля, хо­ча й пра­вос­лавно­го за своїм вірос­повідан­ням, во­лода­ря ве­личез­них маєтків на Кре­менеч­чині, — впер­ше зга­дуєть­ся в до­кумен­тах 1545 ро­ку під час ревізії Кре­менець­ко­го зам­ку. У цей час ко­ролівсь­кий комісар Лев Патій про­водив люс­трацію (ревізію) Во­линсь­ко­го воєводс­тва. До­кумен­ти свідчать про те, що князь Дмит­ро Іва­нович Виш­не­вець­кий осо­бис­то при­був до міста Кре­менець, де пе­ребу­вав ко­ролівсь­кий комісар, і по­казав, що у Кре­менець­ко­му повіті він во­лодіє помістя­ми Куш­нин, Підгайці, Ок­нин, Га­раж, Ка­марин, Крутнів і Ло­пуш­не. Князь був од­ним з чо­тирь­ох синів Іва­на Ми­хай­ло­вича Виш­не­вець­ко­го від й­ого пер­шої дру­жини Анас­тасії Се­менівни з ро­дини Олізарів.

Ухвалення Конституції України

Да­та і місце

28 чер­вня 1996 р., Київ.

Дій­ові осо­би

Пре­зидент Ук­раїни Ле­онід Куч­ма (нар. 1938; у 1986–1992 рр. ге­нераль­ний ди­рек­тор ВО «Півден­ний», у 1992–1993 рр. прем’єр-міністр Ук­раїни, дру­гий пре­зидент Ук­раїни з 19 лип­ня 1994 р. до 23 січня 2005 р., го­лов­ний ге­рой «ка­сет­но­го скан­да­лу» з 2000 р. і до­тепер, відмо­вив­ся ба­лоту­вати­ся на третій термін, відій­шов від ве­ликої політи­ки); го­лова Вер­ховної Ра­ди Олек­сандр Мо­роз (нар. 1944; помітний київсь­кий партій­ний функціонер, 1991 р. після за­боро­ни КПУ ство­рив на її ос­нові та очо­лив Соціалістич­ну партію Ук­раїни, 1994 р. ба­лоту­вав­ся в пре­зиден­ти, го­лова Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни у 1994–1998 та 2006–2007 рр., беззмінний лідер СПУ та її пар­ла­ментсь­кої фракції, ініціатор «ка­сет­но­го скан­да­лу», після 2007 р. ра­зом із партією втра­тив по­пулярність, пись­мен­ник); го­ловою ро­бочої гру­пи з роз­робки Кон­сти­туції з 1991 р. і до смерті був Ле­онід Юзь­ков (1938–1995; ви­дат­ний ук­раїнсь­кий юрист, про­фесор КНУ, з 1992 р. пер­ший го­лова Кон­сти­туцій­но­го су­ду Ук­раїни, член Ве­неціансь­кої Ра­ди Євро­пи «Де­мок­ратія че­рез пра­во»); з трав­ня 1996 р. на чолі Тим­ча­сової спеціаль­ної комісії з до­оп­ра­цюван­ня про­ек­ту Кон­сти­туції Ук­раїни був на­род­ний де­путат Ми­хай­ло Си­рота (1956–2008; інже­нер, член На­род­но-де­мок­ра­тич­ної партії, з 1999 р. го­лова Тру­дової партії, за­гинув в ав­то­катас­трофі).

Пе­реду­мови події

Після про­голо­шен­ня не­залеж­ності Ук­раїни кон­сти­туція УРСР 1978 р. виг­ля­дала вкрай зас­тарілою. Пер­ший про­ект но­вої Кон­сти­туції, роз­робле­ний ро­бочою гру­пою Л. Юзь­ко­ва, заз­нав ре­дакцій­них змін від 29 січня 1992 р. Й­ого об­го­ворен­ня про­води­лися 3–5 бе­рез­ня 1992 р. на міжна­род­но­му семінарі у Празі, 3–5 лип­ня у Києві на сим­позіумі «Кон­сти­туція не­залеж­ної Ук­раїни». Цей про­ект після відповідних до­пов­нень та чис­ленних ек­спер­тиз 5 чер­вня 1992 р. бу­ло ух­ва­лено Кон­сти­туцій­ною комісією і ви­несе­но на роз­гляд Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни. 1 лип­ня 1992 р. Вер­ховна Ра­да Ук­раїни ух­ва­лила пос­та­нову про ви­несен­ня роз­робле­ного Кон­сти­туцій­ною комісією про­ек­ту Кон­сти­туції Ук­раїни до 1 лис­то­пада 1992 р. на все­народ­не об­го­ворен­ня. Про­ект не був ре­алізо­ваний внаслідок про­тис­то­ян­ня між Пре­зиден­том та Вер­ховною Ра­дою Ук­раїни че­рез бо­роть­бу за об­ся­ги влад­них пов­но­важень на фоні три­валої соціаль­но-еко­номічної кри­зи в Ук­раїні. Пев­ним нет­ри­валим ком­промісом став Кон­сти­туцій­ний до­говір між Вер­ховною Ра­дою Ук­раїни та Пре­зиден­том Ук­раїни від 8 чер­вня 1995 р. 24 лис­то­пада 1995 р. Кон­сти­туцій­на комісія ут­во­рила но­ву ро­бочу гру­пу в складі чо­тирь­ох пред­став­ників Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни, чо­тирь­ох пред­став­ників Пре­зиден­та Ук­раїни і двох пред­став­ників від ор­ганів пра­восуд­дя. Про­ект, роз­робле­ний пер­шою ро­бочою гру­пою і до­оп­раць­ова­ний дру­гою ро­бочою гру­пою, бу­ло ви­несе­но на об­го­ворен­ня Кон­сти­туцій­ної комісії 12 бе­рез­ня 1996 р. і ре­комен­до­вано до роз­гля­ду Вер­ховною Ра­дою Ук­раїни. Співго­лови Кон­сти­туцій­ної комісії Л. Куч­ма та О. Мо­роз, поп­ри різни­цю пог­лядів і оцінок про­ек­ту, бу­ли од­ностайні в праг­ненні як­най­швид­шо­го ух­ва­лен­ня Кон­сти­туції. 17 квітня 1996 р. роз­по­чав­ся роз­гляд про­ек­ту Тим­ча­совою спеціаль­ною комісією з до­оп­ра­цюван­ня про­ек­ту Кон­сти­туції Ук­раїни на чолі з М. Си­ротою. 28 трав­ня – 4 чер­вня 1996 р. відбу­лося пер­ше чи­тан­ня про­ек­ту, че­рез два тижні – дру­ге. До­оп­раць­ова­ний Тим­ча­совою спеціаль­ною комісією про­ект Вер­ховна Ра­да ух­ва­лила в пер­шо­му чи­танні 4 чер­вня 1996 р. Під час підго­тов­ки до дру­гого чи­тан­ня до про­ек­ту Кон­сти­туції Ук­раїни Тим­ча­сова спеціаль­на комісія вра­хува­ла близь­ко 6 тис. поп­ра­вок.

Хід події

26 чер­вня 1996 p. Л. Куч­ма ви­дав указ про про­веден­ня все­ук­раїнсь­ко­го ре­ферен­ду­му 25 ве­рес­ня 1996 р. що­до ух­ва­лен­ня но­вої Кон­сти­туції Ук­раїни, в ос­но­ву якої пок­ла­дено варіант про­ек­ту Ос­новно­го За­кону в ре­дакції ро­бочої гру­пи від 11 бе­рез­ня 1996 р. У відповідь на це Вер­ховна Ра­да Ук­раїни ух­ва­лила 27 чер­вня пос­та­нову «Про про­цеду­ру про­дов­ження роз­гля­ду про­ек­ту Кон­сти­туції Ук­раїни у дру­гому чи­танні». Бу­ло виріше­но вес­ти ро­боту в ре­жимі од­но­го засідан­ня аж до ух­ва­лен­ня но­вої Кон­сти­туції Ук­раїни. 28 чер­вня 1996 р. після 24 го­дин без­пе­рер­вної праці Вер­ховна Ра­да ух­ва­лила і вве­ла в дію Кон­сти­туцію Ук­раїни («за» про­голо­сува­ли 315 нар­депів). Після ух­ва­лен­ня Кон­сти­туції Ук­раїни Л. Куч­ма ска­сував свій указ про про­веден­ня ре­ферен­ду­му.

Наслідки події

Ук­раїна от­ри­мала но­ву Кон­сти­туцію, про­те вве­ден­ня її в дію зай­ня­ло чи­мало ча­су. 2004 р. бу­ло про­веде­но Кон­сти­туцій­ну ре­фор­му (ска­сова­на 2010 р.). Про­цес вне­сен­ня змін до Кон­сти­туції три­ває й сь­огодні.

Істо­рич­на пам’ять

Відо­ма подія, нерідко зга­дува­на в пресі й на те­леба­ченні. На її честь вста­нов­ле­но дер­жавне свя­то – День Кон­сти­туції Ук­раїни (28 чер­вня, закріпле­не в статті 161 Кон­сти­туції), до річниць ви­пуще­но мар­ки і мо­нети. Л. Юзь­ко­ву вста­нов­ле­но ме­моріаль­ну дош­ку на й­ого бу­дин­ку в Києві.

Всенародний референдум та президентські вибори 1991 року

Да­та і місце

1 груд­ня 1991 р., Ук­раїна.

Дій­ові осо­би

Ле­онід Крав­чук (са­мови­сува­нець); В’ячес­лав Чор­новіл (На­род­ний Рух Ук­раїни); Лев­ко Лук’янен­ко (Ук­раїнсь­ка рес­публікансь­ка партія); Ігор Юх­новсь­кий (са­мови­сува­нець); Во­лоди­мир Гринь­ов (са­мови­сува­нець, нар. 1945; док­тор технічних на­ук, про­фесор, вхо­див до Дем­плат­форми в КПРС, 1989 р. співго­лова Харківсь­кої ор­ганізації На­род­но­го Ру­ху, го­лова Міжрегіональ­но­го бло­ку ре­форм, у 1990–1993 рр. зас­тупник го­лови Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни); Ле­опольд Та­бурянсь­кий (На­род­на партія, нар. 1940; у 1990–1993 рр. на чолі не­чис­ленної На­род­ної партії, політич­ний і гро­мадсь­кий діяч).

Пе­реду­мови події

Про­голо­шен­ня не­залеж­ності Ук­раїни 24 сер­пня 1991 р. пе­ред­ба­чало про­веден­ня все­народ­но­го ре­ферен­ду­му 1 груд­ня то­го ж ро­ку. Ре­ферен­ду­му пе­реду­вала ве­лика агітацій­на ро­бота з бо­ку де­мок­ра­тич­них сил, про­тидії з бо­ку за­боро­неної й дис­кре­дито­ваної в очах біль­шості ук­раїнсь­ко­го суспіль­ства КПУ, по суті, не бу­ло. Скла­лася унікаль­на си­ту­ація: в не­залеж­ності Ук­раїни бу­ли зацікав­лені май­же всі політичні си­ли, від послідов­них націоналістів до ко­муністич­них функціонерів, котрі по­бо­юва­лися не­гатив­ної ре­акції з бо­ку «де­мок­ра­тич­но­го», як мог­ло зда­тися, керівниц­тва Росій­ської Фе­дерації. На ре­ферен­дум бу­ло ви­несе­но од­не пи­тан­ня: «Чи підтвер­джуєте ви Акт про­голо­шен­ня не­залеж­ності Ук­раїни?» Для про­веден­ня ре­ферен­ду­му по всій Ук­раїні бу­ло ство­рено 34 093 діль­ниці для го­лосу­ван­ня. 37 885 555 осіб бу­ло вне­сено до списків гро­мадян, що ма­ли пра­во про­голо­сува­ти. Па­ралель­но ви­борці от­ри­мали бю­летені, в яких місти­лися прізви­ща зга­даних ви­ще 6 кан­ди­датів у пре­зиден­ти Ук­раїни. Го­лов­на бо­роть­ба роз­горну­лася між ста­рим ком­партій­ним «бій­цем» Л. Крав­чу­ком і ве­тера­ном-ди­сиден­том В. Чор­но­волом. По­туж­на пе­ред­ви­бор­на кам­панія, про­веде­на «бать­ком не­залеж­ності» Л. Крав­чу­ком, кот­рий вміло грав на по­бо­юван­нях ук­раїнсь­ких гро­мадян що­до мож­ли­вого роз­ко­лу нації внаслідок пе­ремо­ги пра­вих сил, приз­ве­ла до ма­сової підтрим­ки кан­ди­дату­ри Л. Крав­чу­ка (окрім трь­ох га­лиць­ких об­ластей, які стій­ко підтри­мува­ли Чор­но­вола).

Хід події

У ре­ферен­думі взя­ли участь 31 891 742 осо­би (84,18 \% на­селен­ня Ук­раїни). З них 28 804 071 осо­ба (90,32 \%) про­голо­сува­ла «за». Най­ви­щий по­каз­ник тих, хто про­голо­сував «за» – в Тер­нопіль­ській об­ласті (98,67 \%), най­ниж­чий – в Ав­то­номній рес­публіці Крим (54,19 \%). На ви­борах пре­зиден­та пе­реміг Л. Крав­чук (61,59 \%, або 19,6 млн го­лосів), на дру­гому місці опи­нив­ся В. Чор­новіл (23,27 \%, або 7,4 млн). Л. Лук’янен­ко здо­був 4,49 \% ви­борців, В. Гринь­ов – 4,17 \%, І. Юх­новсь­кий – 1,74 \%, Л. Та­бурянсь­кий – 0,57 \%.

Наслідки події

Бу­ло підтвер­дже­но про­голо­шен­ня Ук­раїни не­залеж­ною дер­жа­вою, об­ра­но пер­шо­го пре­зиден­та, що умож­ли­вило по­чаток мас­штаб­них про­цесів дер­жавно­го будівниц­тва.

Істо­рич­на пам’ять

Доб­ре відо­ма в су­часній Ук­раїні подія, річниці кот­рої відзна­ча­ють­ся гро­мадсь­ки­ми ор­ганізаціями.